Велика Історія України.

История национального движения Украины
Масловський: З ким i проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни

---

Продовження Масловський: З ким i проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. тут


---

ВІТАЛІЙ МАСЛОВСЬКИЙ

З КИМ І ПРОТИ КОГО
воювали українські націоналісти
в роки Другої світової війни

Москва 1999

---

ЗМІСТ

1. ВIД АВТОРА

2. ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ФАШИЗМОМ
2.1 Трактування діяльності ОУН - УПА націоналістичними авторами
2.2 Хто був творцем "інтегрального" націоналізму фашистського типу
2.3 Як в 30-ті роки реагували на інтегральний націоналізм Д. Донцова
2.4 Чи підтримувала греко-католицька церква войовничий націоналізм
2.5 Хто ще був "теоретиком" українського "інтегрального" націоналізму
2.6 Ідеї інтегрального націоналізму в соціальній поведінці членів ОУН
2.7 Як С. Бандера оцінював взаємостосунки ОУН з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни

3. БАТАЛЬЙОНИ АБВЕРУ "НАХТIГАЛЬ" І "РОЛАНД"
3.1 Якими були батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"
3.2 Дії "Нахтігалю" і "Роланду"
3.3 Подальша "доля" спеціаль-батальйонів

4. ПРО АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941-го"
4.1 Суть "Акту 30 червня 1941-го"
4.2 Що проголосили бандерівці 30 червня 1941-го року у Львові
4.3 Що відбувалося після проголошення "Акту"
4.4 Яким був" Акт 30 червня 1941-го"
4.5 Як оцінюють "Акт 30 червня 1941-го" його творці

5. БАНДЕРІВСЬКА ОУН В РОКИ ВІЙНИ
5.1 Які цілі ставили бандерівці
5.2 Що відомо про "арешти" бандерівців
5.3 Довідка про концентраційний табір смерті Заксенхаузен
5.4 Перебування бандерівців у Заксенхаузені
5.5 Як описують оунівці своє перебування в Заксенхаузені

6. ОУН НА НЮРНБЕРЗЬКОМУ ПРОЦЕСІ
6.1 Українські націоналісти - спільники військових злочинців гітлерівської Німеччини

7. "ПОХІДНІ ГРУПИ" ОУН Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ
7.1 Створення "похідних груп"
7.2 Чи була "українська" поліція українською
7.3 Участь "української" поліції у винищенні єврейського населення
7.4 Як діяла "українська" поліція у населених пунктах Західної України

8. ЯК ФОРМУВАЛАСЬ УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ
8.1 Де і за яких обставин створилась УПА

9. УПА-"ПОЛІСЬКА СІЧ"
9.1 Як саме виникла УПА
9.2 Чого домагалися "бульбівці"
9.3 Якими були взаємостосунки між бульбівцями і бандерівцями
9.4 Чому бандерівці ліквідували УПА-"Поліську Січ"
9.5 Як діяла ОУН-б проти УПА-" Поліська Січ"

10. БАНДЕРIВСЬКА УПА
10.1 Як виникла бандерівська УПА
10.2 Що свідчать німецькі документи про УПА

11. ХТО ТАКІ КОЛАБОРАЦІОНІСТИ
11.1 Хто був колабораціоністом під час війни
11.2 Як поводили себе колабораціоністи під час німецько-фашистської окупації
11.3 Як характеризує діяльність ОУН-бандерівців "коляборант" К. Панківський

12. ДИВІЗІЯ СС "ГАЛИЧИНА"
12.1 Створення дивізії.
12.2 Служба галичан в "українській поліції"
12.3 Чи виправдовує К. Панківський колабораціонізм
12.4 З чиєї ініціативи виникла дивізія
12.5 Як стала 14-а гренадерська дивізія СС "Галичина" "1-ою українською".
12.6 Що відоме про службу галичан в інших есесівських формуваннях

13. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ І УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ
13.1 Створення УНК і УНА
13.2 Трактування діяльності ОУН-УПА націоналістичними авторами
13.3 Чи була ОУН демократичною організацією
13.4 Яким був кількісний склад УПА
13.5 Як поширювались дії ОУН - УПА у різних районах Західної України

14. ЖЕРТВИ ОУН-УПА
14.1 Яка кількість жертв ОУН-УПА
14.2 Якою була "українсько-польська війна"
14.3 Терористично-диверсійні дії бандерівців у повоєнні роки

15. ОУН-УПА ОЧИМА УКРАЇНЦЯ ВІКТОРА ПОЛІЩУКА
15.1 Визначення поняття "націоналізм"
15.2 Співробітництво українських націоналістів з гітлерівцями.
15.3 Створення УПА та дивізії СС "Галичина"
15.4 Роль церкви у діяльності ОУН-УПА
15.5 Експансія націоналізму

16. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ


---

3

ВІД АВТОРА Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він завжди був противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких звязків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, та як то він чудом пережив роки німецької окупації.... Кость Паньківський. Сьогодні нікого не здивуєш тим, як вулицями Львова та інших міст Галичини (та навіть і Києва!) дефілюють учасники "визвольних змагань" в бандерівських одностроях, марширують молодики із смолоскипами та з хижим блиском в очах (поки-що без зброї), як горять кострища книг на площах, а на громадських зібраннях ті ж бойовики з оскаженілим азартом шарпають і б'ють дідусів і бабусь, ветеранів Вітчизняної війни. І нічого дивного, що в такій анархо-розхристаній обстановці новоявлені "демократи", так звані "національно свідомі," чи відверті шанувальники й послідовники бандерівщини, відроджують старі, пошматовані часом міфи: і заяложену концепцію "галицького п'ємонтизму", і сумнівні за своєю суттю традиції, і тоталітарну ОУН (Організацію українських націоналістів) з її антинародною ідеологією і кривавою практикою, і все-все, що було так осоружне людям доброї волі в цьому багатостраждальному краї в часи австрійського цісаря, польської санації та в тіні фашистської павучої статистики. І ті "патріоти" все це називають "національним відродженням"! Мало того, виховані чужими штудієнратами і культуртрегерами, націоналісти з Галичини тепер прагнуть стати наставниками і носіями культури для українців усієї України. Галицький фундаменталізм стає виключно войовничою ідеологією новітніх інтегральних націоналістів, його хочуть нав'язати як зразок трудящим всієї України, і примусити їх виконувати його догмати. Я не випадково поставив епіграфом до цієї книги слова К. Паньківського. По-перше, вони відображають політичну, морально-психологічну суть, характер подій та явищ минулої війни та її наслідків. По-друге, К. Паньківський - не рядовий свідок, а особа неординарна в "українських справах" часів минулої війни. Він був заступником В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті), створеному гітлерівцями в 1940 році в генерал-губернаторстві із середовища українських ландскнехтів і кондот'єрів, потім головою УКК (Українського крайового комітету) як філіалу УЦК у Львові, і, нарешті - членом бандерівського "уряду" Я. Стецька, проголошеного 30 червня 1941 року.

4

По-третє, вони відображають настрої і тенденцію минулих і нинішніх "національно свідомих". Справа в тому, що поширилось учора, і продовжує ширитись сьогодні, істеричне шумувиння про те, що націоналістичний рух 40-х років в Західній Україні був ніби-то "національно-визвольною боротьбою" українського народу, та що ОУН - УПА завжди опиралась на "власні сили", а в роки минулої війни націоналісти з ОУН вели війну "на два фронти" - "проти більшовиків і фашистів". Тому-то, не питаючи думки народу України, нинішні поборники інтегрального (всеохоплюючого) націоналізму не тільки реанімують колишні націоналістичні організації типу ОУН, але й творять численні нові організації й угропування під вивіскою націонал-демократiї, вихваляють творця українського войовничого націоналізму Д. Донцова, віддають шану колишнім бойовикам ОУН - УПА як національним героям, споруджують пам'ятники Коновальцю, Бандері та їх поплічникам, есесівцям 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина",вимагають державних пенсій і немалих компенасацій від "демократичної" влади (а отже народу), забувши про свої незліченні злочинства проти того ж народу. Дикунські парадокси! В умовах всеохоплюючого катарсису, очищення і прагнення до гуманізації суспільного життя одні стараються назавжди відмовитися від усього злочинного життя, а інші - все злочинне, що було в минулому, реанімують і відроджують, проголошують гідним подиву. З одного боку, жертви засуджують і проклинають катів, з другого - кати оголошують себе жертвами і вимагають милосердя у жертв. Нинішні "національно свідомі" від націонал-демократів до націонал-фашистів в Галичині (і не тільки в цьому краї) прагнуть не лише створити націоналістичну еліту, яка б запанувала над усім життям України, але й націоналістичну диктатуру типу Муссоліні й Гітлера, яку б очолила ця націоналістична еліта. Про таку диктатуру над власним народом вони сьогодні заявляють відкрито. Все це відбувається при всебічному потуранні місцевих, так званих "демократичних", властей. 30 червня 1990 року у Львові на площі Ринок відбулося "віче громадян Львова" з приводу "проголошення" українськими націоналістами 30 червня 1941 року "самостійної" України. На "вічі" "національно свідомих" у виступі одного з керівників СНУМу (Спілки націоналістичної української молоді), а тепер УНА - УНСО (Української національної асамблеї - Української націоналістичної самооборони), О. Вітовича прозвучали такі слова: "Ті ідеї, за які боровся Степан Бандера, актуальні й сьогодні. Це ідеї націоналістичності революційного руху на Україні. Ми, молода генерація націоналістів, беремо сьогодні ці ідеї знову на озброєння". А далі учасники "віча" почули від того ж Вітовича таку пересторогу: ".. .завтра стануть нові полки і батальони членів ОУН, які поведуть націю до перемоги. Навіть якщо ця перемога буде окуплена кров'ю. Нація понад усе! Україна понад усе! То ж, слава Україні, слава безсмертним ідеям української націоналістичної революції, українському націоналізму! Слава Степану Бандері!" Тут, як бачимо, опріч перефразованого расистського заклику нацистів "Deutschland uber alles!" ("Німеччина понад усе!"), є прямий заклик майбутніх батальонів і полків відродженої бандерівської ОУН здобувати перемогу, хай навіть "окуплену кров'ю".

5

Такі заяви не поодинокі. Шанувальники Бандери і бандерівщини подають голоси все частіше. 26 травня 1991 року на мітингу, присвяченому відкриттю пам'ятника воякам дивізії СС "Галичина" в селі Ясенові Бродівського району на Львівщині, прозвучав виступ депутата обласної Ради, голови Дрогобицького бойовика, а нині члена УНП (Української націоналістичної партії) Мирослава Глубіша. В ньому, зокрема, є такі слова: "Не буде зброї - не буде демократії!.. Недалеко відійшли ти часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Як треба буде, вона знову буде косити! Пощади вам тут не буде!" Коментарі тут зайві. Однак варто привести доволі передбачливі слова С.Бандери: "З минулого досвіду тільки тоді може нарід витягнути належні висновки на майбутнє, коли це минуле висвітлене в найважливіших, історичних моментах, а не закрите туманом мовчанки і неправди. По-друге, все це дуже недавнє минуле, тому й у сучасному живуть і діють ті самі мотори, ті самі сили, напрямки і концепції, які тоді діяли. І в найближчому майбутньому далі будуть діяти ті з них, які залишаються. Отже, роз'яснення вчорашнього служить роз'ясненню сьогоднішнього, і кидає жмутки світла на зародки вчорашніх подій в українському політичному житті". Такі застереження, звичайно, мають сенс. Кинемо і ми "жмутки світла" на період минулої війни, на ті драматичні і трагічні дні німецько-фашистської окупації, які пережив наш народ. Рани цієї війни ще й досі кровоточать. Тому і не дивно, що в нинішній доволі драматичний період постають численні питання, які хвилюють багатьох людей: яким був і є український войовничий націоналізм? Хто був його творцем? Якими були взаємостосунки українських націоналістів з гітлерівцями? Якими були батальони "Нахтігаль" і "Роланд"? Чи справді "Акт 30 червня 1941 року" був і є "національною подією"? Якою була дивізія СС "Галичина" -"національною" чи фашистською? Проти кого воювала Українська повстанська армія (УПА) в роки війни та в повоєнний період? Ці та подібні питання, по суті, зводяться до узагальнення: з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? Відповіді на це дуже важливе питання і подані у цій книзі. Звичайно, весь його багатогранний спектр просто неможливо охопити. Автор призначав матеріали даної книги для публікацій в газеті як відповіді на численні запитання читачів. Частково ці матеріали надруковані в незалежній газеті "Вільна Україна" у Львові і вже отримали немалий резонанс серед громадськості. І ще одне застереження до читача. Може здатися, що в книзі надмірне цитування документів і літературних джерел. Вважаємо, що така манера є обов'язковою і надзвичайно необхідною, бо ж на поставлені читачами запитання відповідають націоналістичні документи і націоналістичні автори, а не автор цієї книги. І ще одне немаловажне: матеріали книги подаються так, щоб кожний читач долучився до відповіді на поставлене в заголовку питання.

6

В книзі "Від держави до комітету (літо 1941 року у Львові)"

128

Панкійський зауважує на тому, що в міжвоєнний період "весь націоналістичний табір стояв на протисовєтському і протипольському становищі. Але особливих, конкретних плянів не мав."[ 9] А проте: "Тільки нелегальна ОУН, що мала свій провід за кордоном, була переконана, що той провід такі пляни має. Очі націоналістів звернені були на Захід. Там, у Німеччині, перебував ПУН - Провід українських націоналістів. Незважаючи на розчарування з Карпатською Україною (тут йдеться про те, що після захвату в 1938 р. Чехословацької Республікі гітлерівцями на Закарпатті, українські націоналісти створили маріонеткову "державу" під назвою "Підкарпатська Русь", яку незабаром Гітлер передав хортистській Угорщині - В.М.), панувало переконання, і то не тільки серед членів організації, але й серед громадянства, що в пов' язанні з Гітлером ця організація має вироблену концепцію співпраці на випадок війни і розвалу Польщі."[ 10] Будучи ідейним націоналістом, але не поділяючи ідеологічні і політичні дії ОУН-бандерівців, Панківський інтригуюче розповідає про "Акт 30-го червня 1941-го року": "Я довідався про те, що вже раненько 30/6 (тобто 30 червня 1941 р. - В. М.) під собор св. Юра прийшов в першими німецькими частинами відділ українських добровольців-націоналістів під проводом Романа Шухевича і о. д-ра Івана Гриньоха так званий легіон Нахтігаль. Тільки маленька блакитно-жовта стяжечка на ремені відрізняла їх від німецьких вояків. Митрополит Шептицький, якого вони відвідали, вислухавши о. Гриньоха, якого знав як свого вихованця й кандидата на професора теології, благословив вояків і дав благословення також і для майбутнього українського уряду... ... В палаті митрополита поселився званий у Львові професор історії східної Європи університету в Кенігсберзі, галицький німець кол. сотник Галицької армії - в той час гавптман (тобто капітан - В.М.) у відділі вйськової контррозвідки - д-р Ганс Кох. Разом із Кохом гостем митрополичої палати був його співробітник д-р Р. Фель, знавець польських і українських справ, якого ми тоді не знали... ... Около полудня прибули до Львова вже також перші представники ОУН в цивільному убранні: Ярослав Стецько, Євген Врецьона, Ярослав Старух і інші. Вони приїхали на автах вермахту та, зв'язавшися із своїми людьми в місті, скликали на вечір громадські збори до будинку товариства "Просвіта" на Ринку... ... Ті табори, які пізніше названо "Національними зборами", викликали різні коментарі. Учасники критикували їх невідповідну обстановку -невеликі, темні кімнати, в яких блимали свічки; непідготування зборів -запрошені не знали, що має бути предметом наради; незрозумілий тоді загаловий поспіх, нервовий настрій. Участь громадянства не була велика, бо людей скликано пізно, та й вечірня пора не сприяла, тому що дозволено було ходити тільки до дев'ятої години. Все ж таки було около сотні присутніх... ... Велике спізнення ініціаторів використали люди для обміну інформаціями та враженнями з довгого, багатого подіями минулого тижня. Але те спізнення псувало настрій. Поява Ярослава Стецька в теплий, літній вечір у військовому дощовому плащі з піднесеним - згідно з модою -конівром робила некорисне враження. Говорив тихим голосом, так щоб у

129

другій кімнаті його не чули і не знали, про що йдеться. У тих, що були ближче, застереження викликали надто самопевна форма "акту" ОУН про "створення держави" і "декрету провідника Степана Бандери" про "кликання правління"... ... Та передовсім у всіх учасників зборів, з якими я зустрічався, ті збори викликали розчарування і занепокоєння. Від передового представника ОУН, який прийшов до Львова разом з німецьким військом, проголосив "державність" та подав до відома іменування себе "головою правління", громада чекала свого роду громадського звіту про те, що зробила організація для справи за час довгих двох років, коли край мусів мовчати, та як вона розуміє своє завдання. Люди хотіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і організація, і німці - яку конструктивну програму та який плян конструктивного домовлення має з німцями керівництво організації. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна агітка була змістом промови голови всіх дальших прибулих до Львова промовців з проводу ОУН... ... На закінчення промовив присутній весь час на зборах гавптман д-р Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонансом. Формою - зокрема в порівнянні з блідою мовою Стецька - вона була гарна, та за змістом своїм - хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки вроді: "Маєте тепер Україну!" - зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та візвав "до праці й співпраці з німецькою армією". Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, "що війна не закінчена і з усякими політичними плянами треба чекати на вирішення фюрера!" [11] З приводу "Акту 30 червня 1941 -го" Панківський ще в "Передмові" до книги зазначав:"... ні один із співтворців акту 30 червня 1941 р., хоч майже всі вони в живих і ще й нині політично активні, не хоче подати автентичного (дійсного - В.М.) тексту того акту. Члени уряду Стецька подають його склад інакше, завжди неповний, відповідно до свого сьогоднішнього наставления до дійових осіб. Таких прикладів надто багато. Перед очима читачів постає фальшивий образ подій...". Ми ще звернемося до цього питання в наступних матеріалах, підтверджуючи ці "зауваги" Паньківського. Наприкінці ж книги Паньківський подає "Додатки", де вміщує і сам "Акт проголошення Української держави", проголошений бандерівцями 30 червня 1941 р. у Львові на так званих "великих", "народних" і "національних" зборах. При цьому зазначає, що даний варіант "акту" був поширений у Львові на початку липня 1941 р. у вигляді "летючки" (листівки), що відповідає дійсності (ми вже писали про це в підрозділах 12 і 17 даної книги). Тут, зокрема, фігурує слово "проголошення" Української держави, а не її "відновлення". Присутній у цьому тексті пункт 3, який так пізніше старалися приховати його творці та нинішні апологети бандерівщини: "Новопостаюча Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціялістичною Великою Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народові визволитися з московської окупації. Українська національна революційна армія, що боротисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за суверенну соборну Українську державу і новий лад у цілому світі".

130

Тут же поряд Паньківський наводить ще один варіант "акту" опублікований в 1946 р. в українському часописі "Америка", де вже третій пункт відсутній. Автор при цьому зауважує, що документи, пов'язані з "Актом 30-го червня 1941-го", постійно фальсифікуються. Фальсифікуються ці документи і сьогодні, бо послідовники і шанувальники бандерівщині хочуть приховати тісні стосунки своїх попередників із гітлерівцями. В перші дні окупації Львова, - пише К. Паньківський в книзі "Від держави до комітету", - "ситуація була прихильна до ОУН. Організація не мала ніяких труднощів... Певна деконспірація провідників ОУН та їх самопевні публічні виступи та поява добровольців у рядах німецького війська (маються на увазі спеціаль-батальйони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" - В.М.) потверджували переконання про домовленість ОУН з німцями..." .[ 12] ОУН зайняла під свою головну квартиру триповерховий будинок колишнього кооперативного товариства "Дністер" по вулиці Руській, де осіли Я. Стецько, Л. Ребет, Я. Старух та інші провідники бандерівців. Поряд розташувались служби пропаганди та поліції ОУН-б. Вже в перший день окупації на вулицях міста появились служби безпеки і так званої "народної міліції", підпорядковані ОУН-бандерівців на чолі з М. Лебедем та Є. Врецьоною. Їх сформували ще напередодні вступу гітлерівців у Львів крайова екзекутивна (крайове управління) організація. Тим часом творилась міська управа, служби гестапо та СД гітлерівців. "Швидко, - пише Панківський, - на перше місце вибилося СД, а на задній план сходила ОУН". Ось як описує Паньківський дві наради, які провела ОУН-бандерівців на початку липня 1941 року: "... Перша з них була вужча, підготовчого характеру, відбулася в дні 4 липня в колишній дирекційній кімнаті товариства "Дністер", добре знаній мені з часів моєї адвокатури. Відкрив, проводив і доповідав, у невіданному своєму плащі, Стецько. Він інформував коротко про зговорення всіх українських "політичних чинників" у Кракові, за винятком "групи полковника Мельника" (мається на увазі зібрання усіх представників націоналістичних угропувань, які 22 червня 1941 р. в Кракові заявили про свою консолідацію та про створення Українського національного комітету (УНК), який гітлерівці не визнали - В. М.)". Паньківський, при тому, зазначував, що Стецько часто підкреслював "революційність" Бандери й "опортунізм" Мельника. "В кінці, -продовжив автор, - Стецько заявив, що німців треба ставити перед доконані факти, не чекаючи на їх дозвіл чи згоду..."Та коли заговорив про розкол в ОУН, "на залі появився д-р Ганс Кох. Він чемно перепрошуючи, що, мовляв, перешкоджає, просив Стецька до сусідньої кімнати на розмову. По якомусь часі Кох відійшов, і Стецько закрив сходини, виправдовуючися недостачею та домовляючися на ширшу громадську нараду на неділю, 6 липня..." Панькіський продовжував: "Друга, ширша нарада відбулася в цьому ж будинку на горішньому поверсі в присутності около ста осіб в неділю 6 липня. Цим разом ми вибрали головою зборів през. д-ра Костя Левицького і він керував нарадою. Збори вислухали довшої доповіді Стецька. В першій її частині він говорив про заходи Бандери щодо консолідації громадянства."

131

Революційна ОУН виступила з ініціативою творення єдиного українського політичного центру на еміграції. Поставила своїм завданням створити з усіх політичних середовищ один координуючий центр. Це тяжко йшло, переговори натравлялися на труднощі з боку амбітних діячів. Все ж таки об'єднання досягнуто в Українськім національнім комітеті, який створено в Кракові дня 22 червня, і в склад його увійти уповноважені представники всіх політичних середовищ і напрямків, за винятком групи полковника Мельника... Другу частину своєї доповіді присвятив Стецько Мельникові і його послідовникам. Про Мельника говорив добре, виступаючи гостро проти його найближчих співробітників (Я.Барановського, М.Сціборського та О. Сеника, яких назвав польськими конфідентами (тобто шпигунами - В. М.). Далі Паньківський зазначив, що в обговоренні цього питання виступали Я. Старух і Г. Костельних. "Мітрат о.Сліпий, який вечором 30 червня репрезентував митрополита, був присутній увесь час наради, але голосу не забирав, що викликало в учасників здивування і занепокоєння. Збори прийняли рішення про скликання Ради сеньйорів із 16 осіб. Почесним головою цієї ради обрали митрополита А. Шептицького, "президентом - К. Левицького. Здавалось, все б залишилось так, як задумувалось, коли б не те звернення, яке зберігається в Центральному державному архіві вищих органів України. Тут, якраз, зберігається документ, який прийняли учасники цього збіговиська 6 липня 1941 р., як рішення: "Творчі сили українського народу об'єднуються в одному спільному фронті будови власного державного життя" - так називається цей документ. Наведемо його повністю: "Дня 6.VII.1941 р. відбулася у Львові нарада чільних представників українського громадянства в справі консолідації всіх сил довкола ідеї відбудови українськоїдержавності. Присутні вислухали звітів про консолідацію, проведену з ініціативи ОУН під проводом Степана Бандери серед української еміграції та її великий успіх серед усіх відломів української суспільності з виїмкою відособленої групи інж. Андрія Мельника. Дискусія виявила повну однозгідність усього українського громадянства, яке прагне цілою душею з'єднання всіх сил для спільної нам, єдиної великої і святої держави. По дискусії прийнято однозгідно такі резолюції: Представники українського львівського громадянства, зібрані в дні 6.VII. 1941 р., вітають переможні німецькі війська під проводом великого вождя Адольфа Гітлера, що несуть українському народові визволення від большовицького ярма та дають йому змогу відбудувати самостійну Українську державу. Зібрані радіють акту консолідації українського громадянства на еміграції, довершеним в Кракові в дні 22.VI. 1941 р., та закликають гарячо всіх українців-патріотів з'єднати у велику історичну хвилину всі творчі сили для розбудови української самостійної держави, підчинятися Державному проводові, проголошеному у дні 30 червня 1941 р. у Львові". А далі цей документ підписали всі присутні на нараді: "Д-р Кость Левицький, о.рект.Сліпий, д-р Олександр Надрага, інж.Андрій П'ясецький, інж.Юрій П'ясецький, Кошик Тома, Курчаба

132

Зенон, Роман Заячківський, А. Богачевський, Ярослав Отельський, Дмитро Тихий, Д. Приступа, д-р Роман Осінчук, Василь Кудрик, д-р Дмоховський, Я. Маренін, Д. Марущак, П. Андращук, Б. Гаврилюк, В. Салевич, д-р О. Барвінський, Володимир Радзикевич, Стефанович, д-р Михайло Рояляк, Кость Паньківський, Василь Головка, Олекса Мусій, Михайло Чорнодольський, Віктор Супінський, Євстахій Савчук, інж. Євген Пиндус, Іван Мартюк, д-р Верович Богдан, д-р Антін Заплітний, Василь Синський, Степан Вольшановський, проф. д-р Володимир Кучер, Захар Рудик, Михайло Ковальчук, Антін Іванович, Михайло Кульчицький, Марія Яремова, Іван Бондар, Михайло Янович, Жигмонт (Янович) Олексин, д-р Олександр Бариляк, о. Дзерович Юліан, д-р Олександр Марітчак, Василь Кавуля, о. Антон Каштанюк,д-р Лев Дубас, Юліян Федусевич, Лука Турчин, Лідія Горбачева, Петро Мечник, Ярослав Білецький, д-р Степан Біляк, мгр. Мар'ян Дзьоба, мгр. Петро Пиндус, Л. Кобилянський, о. д-р Гавриїл Костельник, Іван Грабар, Теофіль Кульчицький, д-р Зенон Петрів, Дмитро Яців" (і два нечіткі підписи).[ 13] Ось така представницька галицька "дефілянда". Цікаво представляє Кость Паньківський фінал "уряду" Стецька -"Карбовича", при якому заступником міністра внутрішніх справ: "Негайно наступного дня після громадської наради 6 липня склад уряду доповнено львів'янами. Назначено львівських членів без порозуміння з ними й не питаючи їх згоди... Дня 3-го, а може 9-го липня, мені доручено назначения заступника керівника ресорту внутрішніх справ..." [14] "Усі події, - продовжував Паньківський, - пов'язані з правлінням, не мали тоді такого значення, якого їм надавала пізніша партійна публіцистика. Вони не дійшли до широкого відома, а залишилися справою вузького кола людей з проводу ОУН та втягнених у ці справи львівських позапартійних громадян. Серед тих останніх залишили ці дні - лагідно сказавши - несмак. Бо правлячі панове з ОУН, а зокрема центральна особа в правлінні, його голова (тобто Я.Стецько - В. М.), не зуміли з'єднати для себе в усій своїй діяльності та в усіх своїх починаннях ані особистої симпатії, ані потрібної пошани...". Паньківський з цього приводу зауважував:".. .Провідні особи ОУН... принесли з собою такі ж методи: неправду, старшування, а до того ще й розбрат і ненависть, від яких львів'яни за час большевицької окупації відвикли...". Паньківський пише і про те, що о. Гриньох, Стецько і Шухевич "одурили і самого митрополита, представивши справу так, що, мовляв, сиди зконсолідовані в УНК, є порозуміння з німцями. Вмовили його видати 1 липня пастирський лист ("Побідоносну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога..."). Та й саме, мовляв, послання перекрутили підпільні комантатори. Паньківський попрікає бандерівців: "Люди, що претендували на національний і державний провід, мусіли б були мати почуття відповідальності за те, що роблять...". Проте ті люди, продовжував він, "захоплені успіхами Гітлера, ..були переконані, що в їх виконанні у Львові поставлення перед доконані факти і німецької влади, і власного громадянства пройде з успіхом. Вони не поставили справи державності як загальної справи, але поставили її як вузько партійну...". І далі: "Проголошення української державносте й організації війська не були оформлені як вислід волі і акт свідомої організованої національної

133

спільноти, але як накинений сторонній диктат. Тому українське громадянство не почувало себе співтворцем актів і не почувало себе відповідальним за них. Акти були "їх" актами, я уряд був "їх" урядом. Громадянство було бездушним глядачем і учасником, так як на мітингах за большевицьких часів..." .[ 15] (Виділено мною - В.М.). Далі Паньківський пише про те, що "... провідники ОУН були в перших днях після заняття Львова під опікою Абвера, вони ходили, так сказати б, у тіні д-ра Коха. Та після виконання завдань, потрібних армії, ними заопікувалося СД". Що ж до "будови державносте в тодішній воєнній ситуації", то, на думку "львів'ян" і самого Паньківського, вона була можлива "тільки в порозумінні з німцями". "Коли ж показалося, що порозуміння не було, або домовлення німці зламали, революційна організація (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) мусіла б бути готовою принайменше демонструвати свій спротив і перед німцями, та навіть і перед власним громадянством...". [16] Однак цього не сталося, а сталося навпаки: "Провідні панове з ОУН, такі самовпевнені в зустрічах і виступах перед громадянством, виглядали в наших очах у розмовах з д-ром Кохом або Кольфом (офіцер служби безпеки у Львові - В.М.) збиточними хлопцями, які вибріхуються від закинених їм дітвацьких вибриків." При цьому Паньківський зауважував, що ОУН-бандерівців отямилась тільки після подій першої половини липня, коли гестапо і служба безпеки, виконуючи розпорядження Берліна, припинили "діяльність" так званого "уряду" Стецька. "Вона (тобто ОУН-б - В. М.) перейшла знову в підпілля до терористичної діяльности, до якої звикла". В центрах, тобто у Львові та інших значних містах Галичини, ОУН-бандерівців успіху не мала, відзначав Паньківський, зате вирішила надолужити в провінції. "Провідники ОУН виступили з ініціативою масових акцій, які і їм самим більше відповідали: 1) привітання німців як визволителів з побудовою тріумфальних брам; 2) маніфестаційних похоронів замучених большевиками; 3) сипання "могил слави". Захоплення безкритичних людей, зокрема молоді, такими акціями, в першу чергу сипанням могил, було надзвичайне. Здається, не було в Галичині села, в якому б не висипали такої могили". Як серйозний аргумент Паньківський наводить уривок з редакційного повідомлення газети "Жовкіські вісті" від 10 липня 1941 р.: "У момент, коли будуємо самостійну соборну Українську державу, організуємо свої уряди, ентузіястично вітаємо союзну нам німецьку армію, як вияв нашої національної свідомосте, дозрілостй і радости, вивішуємо національні прапори і герби. Подаємо до відома всім громадянам, що нашим державним гербом є володимирський тризуб у формі, введеній Центральною Радою без меча і жадних інших прикрас. Національним прапором є синьо-жовтий прапор (вгорі синя краска, а внизу жовта) згідно з формою, уживаною в Східній Україні. Рівночасно наказуємо придержуватись тих вказівок". Такі розпорядження поширювала ОУН-бандерівців в перші дні німецько-фашистської окупації. Тут же Паньківський приводить розпорядження протилежного напрямку: "Управа ж міста Львова видала знову від себе такий наказ щодо прикрашування домів: "Доми й установи прикрашувати жовто-блакитними прапорами - вгорі має бути жовта, в долині - блакитна краска". [17]

134

Так маніпулювали з кольорами прапорів у час війни, вітаючи гітлерівців. Так продовжують маніпулювати й сьогодні, хоч незалежна Українська держава так досі остаточно і не вирішила, який парпор повинен стати національним. Правда прийнята Конституція України затвердила цей герб і прапор, забувши винести рішення про це на всеукраїнський референдум. Читачам, мабуть, небайдуже довідатись про те, як розмірковував "коляборант" Паньківський про трирічну німецько-фашистську окупацію Галичини. "...Роки німецької окупації багаті були на численні парадокси. Передовсім, німецький підхід і трактування Галичини й галицьких українців. Безоглядність і брутальність, з якою німці трактували не тільки населення всіх окупованих країв, але навіть своїх союзників не мала ніяких обмежень, ані границь. Та коли придивимося положенню українців у Галичині і порівняємо його з положенням в інших країнах, то побачимо, що, незважаючи на приєднання до ГГ (до "генерал губернаторства" з центром у Кракові - В.М.) і на часті заяви, що Галичина не тільки п'ятий дистрикт (область), у всьому рівний передовсім чотирьом польським дистриктам, - на долю Галичини припав окремий статус, лагіднішого трактування. При всьому лихові жахливих часів війни й окупації, та зв'язаних з тим надзвичайних тягарів, наше положення було таки привілейоване, зокрема в порівнянні з Східною Україною або польським населенням ГГ..." [18] Далі Паньківський намагається пояснити цей "парадокс" таким чином: "Гітлер, як колишній австрієць, знав галицьких чи радше "австрійських русинів". Він ненавидів їх з щирої душі та мав для них, так зрештою, як для всіх слов'ян, тільки слова погорди. Чим пояснити таке, дійсно виняткове, прихильне трактування? Навіть у листуванні Розенберга з Гімлером в 1944 р., яке зберігається в актах нюрнберзького процесу, находимо згадку про "політично спеціально трактовану територію". Здається, що факт, що Галичина була колись частиною австрійської держави, відограв корисну ролю в трактуванні німцями Галичини й галицьких українців. Участь великого числа галицьких німців у рядах галицької армії в роках 1918-1920 мала також своє значення. Згадка про те позитивно підкреслювана була різними німецькими начальниками, починаючи від губернатора. Воно в багатьох щоденних ситуаціях допомогало й полегшувало тягар не одному з наших людей..." [19] (Виділено мною - В.М.) Таким чином, як бачимо, Панківський трактує роки німецької окупації в Галичині досить виразно: окупаційний режим тут був "лагіднішим", "наше положення було таки привілейованим". Галичина навіть у листуванні між Розенбергом и Гіммлером характеризувалась "політично спеціально трактованою територією". Цю "лояльність" гітлерівців Паньківський пояснює тим, що Галичина "була колись частиною австрійської держави". Але до кого були лояльними гітлерівці в Галичині? Паньківський сам же відповідає: в страхітливих ситуаціях воєнного часу це ставлення "допомагало й полегшувало тягар не одному з наших людей". Значить, багатьом "нашим людям". Тут він, звичайно, правий, бо численна маса "коляборантів" почувала себе на вершинах. "Доля судила мені стати на чолі крайового комітету, -

135

писав Паньківський про себе. - Майже повних три роки співпраці з німцями - від вересня 1941 року на пості голови УКК, а від 1 березня 1942 року в ролі заступника провідника і голови Львівського (Галицького) відділу УЦК, та вкінці навесні 1944 року - голови станиці Львівської УЦК - не були легкими... Ми звикли вже до німецького режиму, та - може ще важливіше - пристосовувалися до керівних осіб німецької влади, -відверто зауважував він."[ 20] Погані новини із Східного фронту, -додавав автор, - приймали ті "коляборанти" досить спокійно, бо той фронт був, мовляв, ще дуже далеко. Мало того, вони раділи з того, що гітлерівці міняють до них ставлення. Весною 1943 р. німецькі окупанти після поразок на Східному фронті круто змінюють ставлення до своїх "підручних". Навіть за ініціативою гітлерівців надається поступово "самостійність" УКК (Українському крайовому комітетові), яким керував Паньківський, тобто "незалежність" від УЦК (Українського центрального комітету) в Кракові. Проте, жаліється Паньківський, цим намірам перешкодили: прихід партизанського з'єднання Ковпака в Карпати, упадок Муссоліні й капітуляція Італії. В тому часі помітний був ріст нашого значення та авторитету. Ми тоді стали навіть потрібними, а то й необхідними, дорадниками у вирішуванні різних близьких нам проблем...". І тут же щиро зазначає: "Ми не керували своєю долею і своїми справами, ми не були "майстрами". Майстром був Гітлер... В його тіні, під постійним наглядом його довірених і під їх натиском ішла наша праця..." [21] (Виділено мною - В.М.). Ця "праця" добре відома українському народові. Чим же заслужили ті "коляборанти" лояльність гітлерівців? Прямим прислуговуванням окупантам у запопадливому збиранні сільськогосподарських податків (контингентів), у вербовці робітників на рабську працю в гітлерівську Німеччину, в зборі теплого одягу для німецької армії, а то й прямих "порадах" (доносах) місцевим окупаційним властям та гестапо. Так УЦК, як і УКК, вважав своєю "основною функцією" проблему "формувати новий порядок в дистрикті" за гітлерівськими зразками, звичайно, та здійснювати "опіку" над селянством. На ділі ж та "опіка" виражалась в слідуючому: 1) роз'яснення: "контингент - одна цеголка до перемоги над ворогом"; 2) попередження: "в зборі контингенту німецька влада не легковажить"; 3) острах: "генерал-губернатор видав розпорядок, який передбачає кару смерти за злобне невиконання контингенту". (Газ."Львівські вісті". 1942. 14 серпня, 30-31 серпня; газ."Станіславське слово". 1942. 6 вересня). Там, де не справлялись служби УЦК - УКК, туди посилались каральні загони "охоронної" поліції, які негайно і жорстоко розправлялися з тими, хто не сплатив контингенти чи порушив інші розпорядження окупантів. Одним словом, добре почували себе в окупованій гітлерівцями Галичині тільки ті, хто співробітничав з окупантами. А що ж з тими, хто не співробітничав? У спеціальному документі "Зауваження і пропозиції" до генерального плану "Ост" від 24 квітня 1942 р., добре знайомому громадськості із матеріалів Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, було спеціально зазначено: "До питання про українців. По плану головного управління імперської безпеки, на територію

136

Сибіру повинні бута переселені також західні українці. При цьому передбачається переселення 65 процентів населення..." Таку, як бачимо, долю готували гітлерівці для основного населення цього багатостраждального краю. Опріч, звичайно, "коляборантів", які заслужили "лояльність" окупантів. І ще. В цій Галичині, де окупаціний режим, за свідченням Паньківського, був "лагіднішим" і де "коляборанти" з націоналістичного середовища були захищені австрійським минулим цього краю, а головне - співробітництвом з гітлерівцями, за три роки окупацiї загинуло понад один мільйон 200 тисяч громадян (із них у Львівській області разом з Дрогобицькою було ліквідовано близько 700 тисяч мирних жителів і понад 200 тисяч радянських військовополонених, в Станіславській області -понад 300 тисяч чоловік, в Тернопільскій - понад 260 тисяч мирних жителів та близько 30 тисяч військовополонених). Були ліквідовані понад 500 тисяч євреїв, які проживали в Галичині до війни. Близько 450 тисяч галичан було вигнано в гітлерівську Німеччину на рабську працю, чимало з них загинули від непосильної праці, голоду і хвороб: Тільки у Львові від рук гітлерівців та їх пособників загинуло півмільйона чоловік (в Янівському концтаборі - понад 200 тисяч, в "Цитаделі" ("Шталаг-328") - 142 тисячі військовополонених, в єврейському гетто ("Юденлаг") -136 тисяч чоловік. Львів був єдиним у світі містом, де перебували три концтабори смерті і, по суті, першим у смертоносному списку міст Європи (опріч блокадного Ленінграда, де люди гинули, в основному, від голоду), населення якого загинуло насильницькою смертю. Якщо в Україні в час минулої війни загинув кожний шостий громадянин, то в Галичині - кожний четвертий. Такі страхітлива статистика гітлерівської окупації Галичини. Чи вина в цьому тільки одних гітлерівців? Відповідь на це питання ще дадуть історики. Як характеризує діяльність ОУН-бандерівців "коляборант" К. Паньківський Справа тут не так-то й проста, якщо зауважити на те, що між націоналістами було і є чимало непорозумінь. Одні вважали себе "патріотами", інші - "зверхпатріотами", треті - "патріотами від Бога". Про народ, про трудовий люд України ніхто з них, звичайно, не думав. Всі такі "патріоти" вважали себе "націоналістичною елітою" над тим "народом". Однак, вся ця "еліта" в час минулої війни переважно прислуговувала гітлерівцям. А згодом опинилась за кордоном не по своїй волі, зрозуміло. Хто вигнав їх із "рідної землі"? Сталін і Берія? В цьому ще треба достеменно розібратися. Однак, надамо слово Паньківському. "Та не меншим парадоксом були взаємини ОУН з німцями і навпаки. Люди, що від років були у зв'язках з німцями, ідеологічно пов'язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком, і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим, та вкінці після розвалу Польщі користувались у старому ГГ (генерал-губернаторстві - В.М.) привілейованими позиціями, не станули на чоло організованої української громади. Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і

137

потенційних керівників національного життя та що самі готувались на таких партнерів, відійшли на бік. Люди, що 30 червня 1941 року приїхали до Львова з німцями, повні ілюзій і мрій, бездумно проголошуючи в своїх публічних і особистих виступах, в публікаціях і закликах "союз", стали в один момент так само бездумно завзятими ворогами німців. Вони підняли проти німців боротьбу без ясної мети, яку можна було б осягнути, а тільки заради самої боротьби, без розуміння того, що боротьба проти німців робить їх хоч-не-хоч созниками большевиків, бо кожен успіх в боротьбі проти німців, а зате приспішував перемогу большевиків".[22] Тут Паньківський, звичайно, грубо помилявся. Бо після "непорозумінь" з гітлерівцями 30 червня 1941 р. ОУН-бандерівців не збиралася активно боротися проти гітлерівської Німеччини. Вони аж до весни 1943 р. не вступали хоч би в який-небудь мізерний конфлікт з окупантами, а займали суворо нейтральну позицію і чекали на сприятливі умови для своїх тактичних і стратегічних дій. Ті ж окремі примітивні інциденти після весни 1943 р. до весни 1944 р. виникали на рівні низових підрозділів УПА в силу якихось непорозумінь ни з метою отримати зброю, якої не вистачало, або ж пререшкодити мародерству поліційних підрозділів окупаційних властей. Парадоксом, є те, що колишні диверсійні батальйони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" стали "охоронними" каральними підрозділами військ СС в боротьбі проти білоруських партизанів, та що Бандера, Стецько та інші керівники ОУН-бандерівців відсиджувались в цілості і ситості в Заксенхаузені, що всі оунівці (бандерівці і мельниківці) продовжували вірнопіддано служити в органах окупаційної адміністрації. Та й у формуванні дивізії СС "Галичина" брали участь не тільки мельниківці, але й бандерівці, прагнучи водночас переманити на свій бік частину есесівців-дивізійників. Судячи по характеристиках, поданих у книзі "Роки німецької окупації" Паньківський добре знав інтегральних націоналістів Галичини в довоєнний період, хоч до них особисто не належав. Він, зокрема, писав: "Впродовж п'ятнадцяти років (1924 - 1939) я мав змогу спостерігати дразливий... істеричний націоналізм... Спочатку УВО, а потім ОУН. Позитивної програми поза загальною фразою "визвольна боротьба" і "духовне переродження нації" організація не мала...". Однак, зауважує Паньківський, "мусімо ствердити, що... націоналізм відіграв велику, позитивну ролю в поборюванні радянофільства й упадку духа після невдач визвольних часів..." Згодом прийшла молода генерація войовничих націоналістів і вже в 1932 р. крайова екзекутивна ОУН прийняла рішення про те, щоб на "все українське суспільство накликати репресії..." польських властей. Ця молода генерація діяла під ідеологічним впливом Донцова, "затроєна злісною партійщиною". "На спокійній галицькій землі зродився в рядах ОУН новий тип фанатичного професійного революціонера із сліпим послухом проводові, із посвятою аж до смерти, із одинокою вірою в націю і революцію, кличем якого стало: "Нація понад усе!". [23] "Після приходу Гітлера до влади в Німеччині, - продовжував Паньківський, - його успіхи захоплювали й оп'яняли і польських, і наших націоналістів, його методи стали прикладом для наслідування. Політичний розум уже зовсім в тому часі не мав вартости. Першу і єдину ролю відогравали тільки пристрасті й емоції. Організація присвоїла собі право

138

бути безапеляційним суддею всім, чия діяльність їм не відповідала. Невгамонна демагогія стала ще дуже лагідною зброєю супроти тих, що не підчинялися. Терор супроти власних земляків... стосовано широко.., виконаний в імені організації, ставав актом віри, доказом шляхотности, патріотизму, і був морально виправданий... Чужих і своїх, - додавав Паньківський, - дійсних і уявних ворогів треба було безоглядно знищити... ...Надзвичайно важливу і вагітну на наслідки ролю, - продовжував визначену характеристику Паньківський, - відогравав масовий набір членства до організації без ніякої селекції. Навпаки, як показували судові розправи (польських властей над оунівцями - В.М.), в рамках шкільної кляси або сільської громади діяв примус бути членом ОУН. Із шкіл юнацтва виходили у переважній частині виконавці актів терору, велика частина знову під примусом. Слідом за тим мусіли йти нечесність, як метод, гіпокризія, явища конфіденціялізму, безцеремонне сипання перед поліцією і судом. Відбір без селекції проходив навіть при виборі членів крайової екзекутиви. Люди нижче пересічности ставали під моральним примусом "революціонерами", не витримуючи першої легкої проби у зустрічі з поліцією..." [24] Зупинити цей фанатизм було неможливо, відзначав Паньківський, бо сили помірковані були заслабі. Тому в ОУН панувало жорстоке становище: "Провідництвр в організації, яка вважала себе тоталітарною і пропагувала тоталітаризм, було тільки на словах, фактично внутрі панував хаос, дивно сплетений із сліпою дисципліною найідейніших, але найменше вироблених одиниць...". [25] Подібних характеристик не знайдеш в інших націоналістичних авторів. Паньківський бачив ці справедливі оцінки мов би зсередини. Паньківський далі відзначав, що з приходом гітлерівців восени 1939 р. в Польщу, "до голосу прийшли всюди крайні націоналісти. На українському відтинку (тобто в Західний Галичині і Холмищі - В. М.) ОУН вийшла з підпілля на поверхню життя. Переважна частина керівних, але також велика кількість рядових членів ОУН, перейшли Буг і Сян до генерального губернаторства (тобто із західних областей України під захист гітлерівців - В.М.). Першу групу становили в'язні польських тюрем... Нова влада взяла їх під свою опіку та примістила на свій кошт не тільки в домах відпочинку і санаторіях. Перед ОУН відкрилися перспективи керівництва, не тільки почесті, але й відповідальність... Замість сподіваного керівництва, організація принесла нашому громадянству розбрат, двоподіл і братовбиство...". [26] А далі Паньківський подав ще одну немаловажну інформацію: "Самопевні, тверді члени групи Бандери ще й сьогодні не здають собі справи з того, що розбиття ОУН (мається на увазі розкол ОУН на ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців на початку 1940 р. - В.М.) було в обличчі подій не тільки організаційним, але навіть національним злочином...". [27] Однак, назважаючи на всі ці непорозуміння, незгоди і братовбиство, Паньківський називає діяльність усіх оунівців в 1939 - 1941 роках в "генерал-губернаторстві" "медовими місяцями співпраці з німцями."

139

Примітки [1] Добрянський - Демкович М. Україна і Росія. Львів - Краків - Париж, 1993. [2] Там же. С. 35. [3] Там же С 38. [4] Там же. С. 56. [5] Панківський К. Від держави до комітету. Нью-Йорк - Торонто, 1957. С. 7. [6] Там же. С 5. [7] Там же. С 6. [8] Там же. С 7 - 8. [9] Там же. С. 30 - 32. [10] Там же. С 113- 114. [11] Там же. С 34. [12] Там же. С. 39. [13] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 33. [14] Панківський К. Від держави до комітету. С 43 - 44. [15] Там же. С 53. [16] Там же. С 54. [17] Там же. С 60. [18] Панківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк - Торонто, 1965. С. 12. [19] Там же. С. 12-13. [20] Там же. С. 14. [21] Там же. С. 18. [22] Там же. С. 13. [23] Там же. С. 138. [24] Там же. С. 141 - 142, 144. [25] Там же. [26] Там же. С. 145 - 146. [27] Там же. С. 146.

140

ДИВІЗІЯ СС "ГАЛИЧИНА" Створення дивізії Будучи головою Львівського (Галицького) крайового комітету і водночас заступником голови Українського центрального комітету, К. Паньківський був не тільки учасником творення дивізії СС "Галичина", але й одним з її головних засновником: "Ми бажали дати світові знати, що існуємо і хочемо жити", - патетично заявляв він, намагаючись пояснити причину ствоерння цього есесівського формування. Далі він запевняв, що "настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивною, в її будові громадянство приймало активну участь". Але Паньківський не називає тих, хто належав до того "громадянства". Паньківський подає коротку передісторію творення цієї дивізії: участь "українського легіону" під командою колишнього петлюрівського полковника Р. Сушка "в поході німців на Польщу" у вересні 1939 р., і про спроби ОУН-мельниківців напередодні та в перші дні війни створити на боці гітлерівців подібні формування. Але ця затія потерпіла невдачу. Зате ОУН-бандерівців створила в складі Абверу диверсійно-каральні батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", про які ми вже доволі часто згадували. Панківський: "Наприкінці жовтня 1941 року інформував мене Кольф (офіцер гестапо і СД у Львові - В.М.) довірочно, що з Берліну прийшов наказ зробити серед українців (тобто українських войовничих націоналістів - В. М.) набір добровольців до зброї СС (Waffen-SS). Він показував мені письмо, в якому було багато про расові прикмети різних частин Галичини. При наборі добровольців мала бути проведена сувора селекція. Мали приймати тільки таких, що відповідали расовим приписам, а такі були, як писалося, тільки на Поділлі (східні райони Тернопільщини - В.М.), Покутті й Гуцульщині". [1] Тут же Паньківський додавав: "Цей набір мав бути пробним і його мали перевести без розголосу", тобто таємно. І далі: "Кольф говорив мені, що акція мала добрі наслідки. Із великого числа зголошених хлопців прийнято около дві тисячі. Їх розподілили по кількох поміж різні німецькі відділи. І в числі тоді прийнятих до зброї СС був мій племінник, який був пізніше під Сталінградом та тяжко поранений чудом дістався із останнім транспортом до шпиталю в запіллі... На тому справа наших військових частин в 1941 р. притихла...". "Аж у лютому 1943 року, -продовжував Паньківський, - виринула заново справа війська. Тим разом ініціятива вийшла, без ніякого нашого впливу, від галицького губернатора Вехтера...". Нижче ми побачимо, які

141

суперечливі застереження з приводу iнiцiятиви і творення дивізії СС "Галичина" подають різні націоналістичні автори і сам бригаденфюрер СС Вехтер. (Виділено мною - В. М.) "Ми жили, - писав далі Паньківський, - в тому часі в атмосфері щораз то частіших розмов німецьких чинників у Галичині про потребу відокремлення Галичини від генерал-губернаторства, з огляду на окремі національні і господарські умови. Ще перед роком запровадив рейхсміністр Розенберг для східних земель крайову самоуправу в колишніх балтійських державах (Естонія, Латвія і Литва). Під кінець 1942 року, після успішної заготівлі контингентів та задовільного набору робітників, почав Вехтер і собі добиватися наших прав для Галичини, зовсім помітно прямуючи до ширшої особистої кар'єри, з дальшим прицілом на весь український простір. Галичина мала стати для нього трампліном. У рамках таких плянів Вехтера мусіло бути військо як невід'ємна і конечна їх частина". [2] І далі: "Зима 1941-1942 рр. була переломовою в історії успіхів Гітлера. Великі втрати казали шукати нових сил. Треба було відступити від "расових" приписів. Крок за кроком стандарт "чистоти раси" відпадав. Прийшла черга на естонців, лотишів і на нас... ... Одного дня ад'ютант губернатора Стястни запросив мене телефоном таємниче на розмову за чаєм, не подаючи, як це звичайно робив, предмету розмови. Губернатор, після короткого виступу про відрубність галицької землі від решти ГГ (до чого я був останніми часами звик), почав говорити про військові справи, натякаючи на можливості створення галицької дивізії в рамках плану творення нових ненімецьких дивізій зброї СС. Він сказав, що має на це основну згоду вирішальних чинників Берліна, а тепер потрібне запевнення успіху з нашого боку, зокрема УЦК, про якого співпрацю він просить. Ця розмова була прикрашена твердженнями про те, що добре виконала в 1942 році свої обов'язки в господарській ділянці.... ...Губернатор, маючи у відповідь на свої заходи згоду Берліна на творення галицької дивізії, мусів виконати плян. Тому вже не стояло питання, чи ми хочемо дивізїї, чи ні, тільки в чемній формі була поставлена вимога співпраці в її творенні... Ми розуміли, що це справа великого національного значення і великої відповідальності, які переростають межі не тільки Галичини...(Виділено мною - В. М.)... Керівні кола суспільства нашого у Варшаві, Празі й Берліні прийняли факт творення української військової формації без вийнятку позитивно... Не було відповідального в нашому національному житті чинника, який був би проти творення дивізії... Всі наші владики з митрополитом Шептицьким на чолі оцінювали (цю акцію)... як поважний і цінний політичних козир.. .".[ 3] І під кінець цих "одностайно-схвальних" зауваг Паньківський зазначає: "Верхівки обох ОУН поставилися офіційно негативно. Причиною було те, що це не вони, а УЦК мав стати співтворцем дивізії. Внутрі обох організацій думки були гостро поділені. Низове членство і прихильники не поділяли поглядів на справу своїх провідників. Це виявилося у численному напливі добровольців із числа членів обох груп...".[ 4] Тут Паньківський фальсифікує начисто ситуацію, бо ОУН-мельниківців, по суті була співтворцем дивізії, а ОУН-бандерівців лише вдавала свою позицію.

142

Паньківський вказує на "національне значення" їх антинародної затії. Такі спогади К. Паньківського з приводу творення есесівської дивізії в Галичині. Досить патетично описує в своїх спогадах К. Паньківський дефіляду "освячення дивізії СС", яка відбулася 28 квітня 1943 р. у Львові: "28 квітня 1943 року відбувся урочистий акт проголошення створення дивізії. У великій вітальній палаті колишніх цісарських намісників Галичини проти вул. Чарнецького, 14 зібралися з одного боку всі німецькі і окружні старости та повітові комісари, а з другого - духовенство, управа міста, державні установи, кооперація, преса, начальство і співробітники УЦК і УДК (Українського допоміжного комітету - В.М.) і делегатур, члени і уповноважені військової управи, та окремі визначні громадяни. Між почесними гістьми губернатора був ген. Віктор Курманович, який спеціально приїхав з Відня, і президент внутрішніх справ ГГ д-р Людвик Льозакер, що репрезентував генерал-губернатора Франка.." [5] "Урочисту дефіляду" відкрив шеф правління губернатора дистрикту Бауер. Першим промовляв Вехтер: "Раз-у-раз з усіх шарів галицько-українського населення (читай: галицьких войовничих націоналістів і "коляборантів" - В.М.) підношено бажання - не тільки співпрацею на широких полях Галичини, не тільки як селяни на полі, як робітники в промисловості, як співпрацівники правління, як члени поліції, також не тільки як робітники в сільському господарстві і збройовому промислі ген у Німеччині, але й як вояки зі зброєю в руці протиставитися большевизмовi та цим робом взяти безпосередню участь у боротьбі для забезпеки своєї батьківщини, в боротьбі за безпеку і майбутнє Європи..." (Газ."Наші дні". 1943. Травень). Далі Паньківський пише про те, що Льозакер "відчитав маніфест генерал-губернатора" до "галицького населення": "Завдяки вашій активній боротьбі проти большевиків в одному ряді з німецьким вояком будете мати змогу бути не лише співучасниками безсмертної слави європейських народів, але також завдяки вашій жертві, виборете і забезпечите на вічні часи для себе і своїх дітей змогу використати з благодатей євпропейської культури" (Газ."Краківські вісті". 1943. 30 квітня). Далі говорив В. Кубійович, голова УЦК: "Сьогодні для українців Галичини справді історичний день, бо нинішнім державним актом здійснюється одне з найщиріших бажань українського народу - зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з більшовизмом. Це бажання, висловлюване при різних нагодах від 22 червня 1941 року, було вислідом переконань не лише провідних кіл, але й цілого народу, що большевизм є нашим найбільшим ворогом, який несе нам не лише матеріяльну й духовну руїну, але також національну смерть" (Газ."Краківські вісті". 1943. 1 травня). Далі виступили: "М. Хронов'ят, один із керівників військової управи дивізії, і о. мітрат Василь Лаба, керівник капеланів дивізіїї. Паньківський не фіксує їх виступи в своїх спогадах, тому ми фіксуємо уривок з виступу останнього з іншого джерела. Цей виступ отця Лаби звучав як проповідь: "Сей день, его же соствори Господь, відроджуємся і возвеселімся в онь. Чому маємо радіти в цей такий важливий воєнний час? Бо за згодою фюрера Великонімеччини дістаємо змогу створити стрілецьку дивізію. А

143

це воскресения Української галицької армії... До цього кличе нас Бог так, як колись кликав хрестоносців, які йшли на боротьбу з гаслом "Бог так хоче!" І сьогодні Бог так хоче!.." (Газ."Львівські вісті". 1943. 29 квітня). "Пополудні, - продовжував Паньківський, - Вехтер прийняв у присутності вищих німецьких урядовців членів ВУ (військової управи дивізії СС "Галичина" - В.М.) і її уповноважених у краю. Він з'ясував завдання ВУ та ствердив і наголосив, що вона є "органом губернатора". Бауер відчитав список членів ВУ і уповноважених. Всі вони отримали номінаційні (ті, що підтверджують особу - В.М.) грамоти. До складу ВУ належали: Альферд Бізанц - голова, Осип Навроцький - начальник канцелярії (фактично керував справами), Євген Пиндус - перший, а Степан Волинець - другий заступники начальника канцелярії, мітрат о. д-р Василь Лаба - референт душпастиря, Михайло Хронов'ят - референт доповнень (організація і вербування), д-р Володимир Білозір - референт здоров'я, Іван Рудницький - референт правний, Михайло Кушнір - референт пропаганди, Зенон Зелений - референт молоді, Володимир Макарушка -референт старшин, Андрій Палій - референт допомоги родинам, Юрій Крохмалюк - референт історико-архівний, пізніш званий історико-військовим відділом ВУ." [6] І ще: "Губернатор запросив на почесного голову військової управи ген. Віктора Курмановича". Далі Паньківський зазначає: "У соборі Святого Юра відслужено службу Божу, на якій були присутні також німці. Факт, що СС-бригаденфюрер, а пізніше СС-группенфюрер, провідник партії (нацистської, звичайно - В. М.) в Галичині, Вехтер, а разом з ним през. Льозакер й інші, були при богослуженні в католицькому храмі - був предметом різних коментарів..." Після 28 квітня 1943 р. мобілізаційна машина лихоманково закрутилася. Мобілазаційні емісари вели обробку молоді в містечках і селах Галичини, напружено працювали на користь вербування в дивізію всі установи УЦК та УКК, націоналістичні осередки й організації, школи, греко-католицькі церкви. Заклики губернатора, військової управи перемішувались із закликами УЦК - УКК, подібно цьому: "Українські громадяни! Надійшла довго очікувана хвилина, що український народ знову дістане змогу зі зброєю в руках виступити до боротьби... Я вірю, - закликав голова УЦК Кубійович, - що ці наші зусилля і жертви, це твердий, але певний шлях до нашого світлого майбутнього." (Газ. "Краківські вісті". 1943. 6 травня.) Яке "світле майбутнє" готували народові України ці націоналістичні творці есесівської дивізії в тіні нацистської свастики? Мобілізаційна машина вербування в дивізію СС стрімко закрутилася в усій Галичині. К. Паньківський з цього приводу патетично відзначав: "Не було романтики 1941, та зате була романтика 1943 року".[7] I далі: "Дивізія побудована була на принципі добровільності і цього треба було триматися." А проте: "І у Львові, і в краю верх взяли люди з найкращими інтенціями (посиленням, напругою - В.М.), але без політичного відчуття, без зрозуміння положення, люди, які керувалися чистим сентиментом. Для декого з них факт створення дивізії був рівнозначний із загальною мобілізацією української збройної сили.

144

Ентузіазм, для якого не було ніяких підстав, переходив у гістерію. Кинули клич: "Всі до дивізії!", хоч було зрозумілим, що це було не до виконання і не мало змислу з загального національного погляду..." [8] А поряд з цим Паньківський зазначає: "Спроби примусового набору до дивізії з боку німців почалися в часах евакуації східних частин Галичини, весною 1944 року, а дійсний примусовий набір аж на терені райху восени 1944 року, коли Галичина була вже в руках більшевиків... На протязі травня і червня (1943 р. - В. М.),- писав Паньківський, - добровольців приписалося понад 90 тисяч. З цього числа лікарські комісії визнали здатними до служби понад 20 тисяч" [9] В. Кубійович подавав дещо інші цифри: "До дивізії зголосилось бл. 80000 добровольців, покликано до військової служби бл. 15000...". [10] Іншу статистику ми побачимо в книгах інших авторів. Тут треба лише зауважити, що Дивізія протягом свого існування двічі суттєво (майже заново) формувалась, а тимчасом у Львові діяв стаціонарний мобілізаційний центр, який постійно проводив набір до дивізії. Однак, для більшої ясності, тут же подамо спогади відомого церковного діяча в Галичині, члена митрополичої капітули о. Гавриїла Костельника: "Організацію дивізії СС "Галичина" офіційно прийняв на себе УЦК Кубійовича, але взяти участь у цьому ганьбищі наказано було всім без винятку - і установам, і окремим громадсько-політичним і церковним діячам дистрикту. Охочих взяти зброю, щоб піти на тепер страшний Східний фронт, не було. Хоч німці і вживали суворих заходів до того, аби ніхто нічого не знав... але у повітрі вже носилося невідомо ким пущене "Гітлер - капут"... Незважаючи на це, почалась кампанія вербування "добровольців" до "українського війська". Кажу в "українське військо", бо ми із зрозумілих причин старанно уникали вживати назву "дивізія есес", а часто-густо на запитання, що означають літери "СС", вербувальники відповідали, що це традиційна назва - січові стрільці. Кинуто було облудні гасла: "За Україну!", "На Москву!", "Тепер або ніколи!", "В бій на одвічного ворога!" Ми так загрузли в своїх злочинних зв'язках із окупантами - адже ми кликали їх, ми чекали на них, ми вітали їх і молились за них, за їхнього фюрера, - що цілком закономірним був і цей черговий, може найстрашніший за всю фашистську інвазію, наш злочин перед своїм народом - вимагати від нього найдорожчого: віддати свою молодь на поталу кровожерливому фашизму, кинувши її на бій проти кого? Проти своїх кровних братів - українців, росіян, білорусів. Митрополит благословив і наказав церкві взяти найактивнішу участь у наборі "добровольців". Митрополит діяв не тільки за власною ініціативою, а й за наказом апостольської столиці, яка через католицьку церкву всіма силами сприяла створенню "добровольчих" легіонів для допомоги гітлерівцям проти росіян. Такі "добровольчі" легіони зусиллям католицької церкви були створені в католицьких країнах, як, наприклад, в Іспанії, Франції, Бельгії, Португалії, і зараз же кинуті на Східний фронт. Приклад католицької церкви був завжди обов'язковим і для нас, а тим більше тепер, коли гітлеревці, на яких Ватікан покладав всі надії в знищенні Радянської держави, терпіли поразку за поразкою. І мушу сказати, що якби не допомога наших священників, єпископів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих "добровольців". Молодь ховалася від набору або втікала в ліса. Тих, кого окупаційна

145

влада затримувала, притьмом запирали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували. Тих, хто втікав, примусово направляли на роботу в Німеччину. Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально провалитись. Директори середніх шкіл почасти із власної ініціативи, почасти за наказом зверху, позаписували в "добровольці" всіх учнів старших класів. Але й це не допомагало. Довелось кожному з нас, одному перед одним, а всім разом перед народом показувати "жертовний приклад" - віддавати своїх власних дітей на убій... Тяжко про це говорити, але й я сам вимушений був віддати своїх двох синів... Добре, що народ зрозумів це по-своєму: мовляв, самі накликали гітлерівських убивць, самі і допомагайте їм..." Отака сповідь священника Гавриїла Костельника. Вона, як бачимо, полярно протилежна спогадам "щирого коляборанта" Паньківського. Служба галичан в "українській поліції" Досить відверто пише той же К. Паньківський у своїй книзі "Роки німецької окупації" про службу українців-галичан у так званій "українській" поліції. І не тільки в ній. В усій розгалуженій системі гітлерівського поліцейського режиму в Галичині - кримінальної, порядкової, політичної, поліції безпеки та багатьох інших - знайшлося місце і для "українців", які пішли вірнопіддано служити "новому порядку" Гітлера. "Всі поліційні формації, - зазначав Паньківський, - приймали на працю на нижчих щаблях місцевих людей -українців і поляків." [11] Чимало їх "працювало" і в гестапо. Там займалися карколомністю і убивством, і така "праця" підходила для чималої кількості "людей". Згодом ці досвідчені вбивці опинилися в УПА, ставши опорою її підрозділів. Важче було з кріпо (кримінальною поліцією), - зауважував Паньківський. "Тут націоналісти досвіду не мали, бо поляки не брали українців у поліцію. Тому гітлерівці переважно брали в туди поляків,тих, що знали "кримінальний пошук". Те ж саме було і з залізничною (Bahnschutz) поліцією, де засіли фольксдойчі й поляки, бо тут можна було поживитися і речами, і харчами". "В половині серпня 1941, - фіксує Паньківський, - вийшло розпорядження губернатора про розв'язання міліції і про створення "української помічної поліції" (Ukrainische Hilfspolizei). Одночасно появився заклик команданта порядкової (орпо) поліції зголошуватись до служби...". Планом передбачалось прийняти в дистрикті "Галичина" 6 тисяч "українських" поліцаїв. "Але до служби прийшло знову багато, та головно молодих хлопців".[12] Тут інформація Паньківського досить суперечлива, бо поряд було зазначено, що вже 2 липня 1941 року "міліція" (тобто ті підрозділи, що були сформовані ОУН-бандерівців в перші дні війни і на початку окупації (була підпорядкована СС) тобто гестапо і службі безпеки. При цьому, він мовби жаліється, що "утруднювало справу" те, що "німці зразу почали вживати" ту "міліцію" для своїх цілей, "передовсім на протижидівському відтинку". Ми вже писали раніше про участь такої поліції у винищенні євреїв і в проведенні каральних акцій проти "свого" населення. Командантом порядкової поліції в генерал-губернаторстві був генерал-

146

майор Вінклер, командантом такої ж поліції в дистрикті "Галичина" -полковник Стах. При команді орпо у Львові був референтом "української" поліції майор Вальтер. Зведеного керівництва орпо в дистрикті не було. Кожний окружний командант порядкової поліції підлягав тільки своєму німецькому окружному команданту і, звичайно, гестапо і СД. Тому-то так часто така поліція в основному використовувалась не для звичайного наведення громадського порядку, а для каральних акцій, які проводились безперервно, вдень і вночі. В поліції, визнавав Паньківський, "тяжів дух нацизму". Цією фразою сказано ВСЕ, без спеціальних пояснень і коментарів. "Платні були низькі" (ще одне суттєве визнання Паньківського), а тому вся поліція займалася мародерством. "Ще гірше, - продовжував Паньківський, - було з озброєнням. Воно було перестаріле, при тому один кріс (гвинтівка) припадав на дво поліцистів, а на один кріс приділено всього 10 набоїв". Але і цього вистачало, щоб впритул застрелити десять беззахисних євреїв чи всяких інших "ворогів". Про витрачені патрони кожної зміни поліцаї особисто звітували команданту поліції та залишали письмовий рапорт. В той час, як на Волині в березні - квітні 1943 р. "українська" поліція, вимазана людьскою (в основному єврейською) кров'ю, по команді перейшла в УПА разом із зброєю, тут, в Галичині, поліцаї поодинці або групами, відходили в ту ж УПА, зате інші приходили на звільнене місце. Паньківський пише і про таке: "Ми ще перед створенням дивізії (СС "Галичина" - В. М.) говорили про потребу створення поліційних відділів крайової охорони, які могли б бути вишколені в протипартизанській боротьбі". Тому і не дивно, що чимало підрозділів УНС (Української народної самооборони) - витвору бандерівців в Галичині, в боротьбі проти радянських партизанів генерала С.А. Ковпака були сформовані із таких "досвідчених" поліцаїв. І ще одна досить цікава деталь, про яку іронічно зауважує Панківський: "В 1943 році команди (поліцаїв - В. М.) виробили проект змін однострою і відзнак. На місце українських мали прийти німецькі, але як? Замість золотих випусток для офіцерів мали прийти срібні, зовсім такі самі, як відзнаки німецьких підофіцерів".[13] Отже, тут, в Галичині, про "українську" поліцію гітлерівці піклувались, бо їй довіряли. Згодом, вказує Паньківсьский, до "української" поліції прийшло немало досвідчених людей. Одним був Володимир Пітулей, колишній майор польської поліції. Його заступником став поручик Любомир Огоновський. В листопаді 1941 р. у Львові було відкрито поліцейську школу. Однак, як не старалися вислужитися ці поліцаї, есесмани дивилися на них як на виконавців найчорнішої "роботи". Цікавий факт подає Паньківський на початку книги, який з цілком відомих причин замовчують всі інші націоналістичні автори: "В лютому 1942 р. Національна рада (якою керував митрополит А. Шептицький - В.М.) припинила свою формальну діяльність. Приводом до цього став лист, написаний митрополитом до райхсміністра Гайнріха Гіммлера у справі вбивства жидів та зокрема у справі притягнення української помічної поліції до участі в акціях проти жидів. Канцелярія Гіммлера переслала того листа до СД у Львові. Кольф (вже згадуваний офіцер гестапо і СД - В.М.) запросив мене та подразненим голосом вияснював

147

прикре положення свого уряду..." Паньківський при цьому додав: "Кольф дав прочитати лист митрополита до Гіммлера... Митрополит просив, щоб української поліції, яка без винятку складається з його вірних, не вживати до акції проти жидів". Отже, "українська" поліція в дистрикті "Галичина" вже протягом півроку виловлювала и вбивала євреїв (про це ми вже писали в попередніх підрозділах), а про це мовчали всі ланки "громадськості" - від націоналістів до клерикалів. Нема жодного свідчення про те, щоб хтось заявив протест, усно чи письмово, в захист єврейського населення, яке страхітливо знищували тисячами. Нарешті, як бачимо, глас Божий прорізався в устах "миротворчого" митрополита! Чи виправдовує К. Паньківський колабораціоналізм Звичайно, виправдовує. Притому, виправдовує в своєрідній формі. В "Підсумках і висновках" до книги "Роки німецької окупації" він, прикриваючись словесним камуфляжем, всіляко доводить, що співпраця з гітлерівцями в роки Другої світової війни була неминучою. Але чия співпраця - українського народу чи українських націоналістів? Як відомо, гітлерівських окупантів не задовольняло "державне правління" ("уряд" Стецька - "Карбовича"), проголошене бандерівцями 30 червня 1941-го р. у Львові і вони його негайно розігнали. По-перше, гітлерівцям не подобались ігрища кишенькових політиканів за їх спиною, їх політична метушня. Господарі становища ("Майстром був Гітлер" -писав Паньківьский) не могли допустити самоуправних вибриків самозванців, яких ніхто на такі акції не уповноважував. По-друге, гітлерівці аж ніяк не хотіли ділити (хай навіть повністю залежну від них) політичну владу з інородцями, яких планували знищити як слов'янське плем'я, чи поставити на коліна за своєю подобою. По-третє, окупантам потрібні були слухняні пособники в нещадній експлуатації краю, лакеї та виконавці, яких вони самі призначили для такої мети і які повинні беззастережно виконувати їх "панську" волю. Після інциденту з "Актом 30-го червня 1941-го" гітлерівці, не бажаючи втрачати підтримку з боку українських войовничих націоналістів, тимчасово зманеврували. Тому вже 6 липня 1941 р. і було створено у Львові Раду сеньйорів, яка незабаром стала називатися Національною радою, почесним протектором якої став митрополит Андрій Шептицький, а президентом Кость Левицький, запопадливо слухняний німцям. "Українська національна рада у Львові, - писав Паньківський, - була для нас усіх "символом влади".[14] Звичайно, їм так здавалося. В лютому 1942-го р. гітлерівці припинили діяльність Національної ради, хоч та "діяльність" зводилась до звичайної балаканини. Лист митрополита до рейхсміністра Гіммлера з проханням не використовувати "українських" поліцаїв в каральних акціях проти єврейського населення Галичини був лише примітивним приводом до розпуску. Просто гестапо і службі безпеки набридли хоч скромні, але ж все-таки ігрища в "національну" політику тої "національної" ради. "Із припиненням діяльності Ради всі функції президії... перейшли вповні до нас (тобто до УКК - В.М.).. ", - писав Паньківський. УКК, в той час підпорядкований УЦК, як відомо, був

148

створений гітлерівцями як допоміжна організація із "аборигенів" для збору воєнних поставок для вермахту і беззастережно виконував всі накази окупаційних властей. Тут вже було не до "національної" політики. Гітлерівцям потрібні були просто пособники в усіх чорних справах. І вони знайшлися. В "Підсумках і висновках" Паньківський писав: "Чи Національна рада діяла в згоді з поглядами громадянства, як речник того громадянства ("речником того громадянства", як відомо, Національна рада ніколи не була, бо була створена на збіговиську націоналістів Львова не без санкції гестапо і служби безпеки - В. М.), чи то групка безвідповідальних політиканів і самозванців пішла на співпрацю на свою руку? Чи співпраця галицьких українців із німцями була в даній ситуації потрібна? Чи діяльність національної ради, а згодом комітету на галицькій землі, була службою дійсно народові, чи вислуговуванням окупантові? Чи наше громадянство дійсно ділилось різко на самостійників і опортуністів? До якого часу коляборація є патріотизмом, а в якому моменті вона перестає бути згідною з національним інтересом і стає зрадою національної справи? Що це таке українське "германофільство", про яке стільки говориться?"[15] Такі запитання (і досить резонно!) ставить Паньківський, виправдовуючись, і не розуміючи, що тим самим же викриває свою "філософію" колабораціонізму. Але як відповідає на них? Перш за все, зазначає "щирий коляборант" про те, що тоді, в 1941 р., "цих питань не ставили". Все, мовляв, було ясне - "українці", тобто українські націоналісти, стоять на боці Гітлера. Інші міркування просто не допускались. Ці питання, - веде далі Паньківський, - виникли "під впливом післявоєнних настроїв", бажанням скинути з себе відповідальність за все те, що ними творилось до війни і під час війни. Думається, що це цілком справедливе застережння, бо всі ті, хто скомпрометували себе до війни і під час війни, почали старанно "відмиватися" після війни. Але даремно, бо історія злопам'ятна до злочинства і злочинців. Однак, тут же, Паньківський вперто відстоює свою "коляборантську" тезу про те, що під час війни народ "мусить стояти у зв'язках з окупаційною владою" і "хтось мусить очолювати його репрезентацію...". Ось така логіка! Далі Паньківський сам же звинувачує всіх і вся в співпраці з гітлерівцями: "Всі ми дивилися в часах перед другою світовою війною надто в сторону німців, дехто в сторону Гітлера. Ми чекали від них, хоч для того не було реальних підстав, сприяння відновленню нашої державності не тому, що вони були нацистами, а тому що вони були ворогами наших ворогів...".[ 16] В тому ж "коляборантському" ключі Паньківський і завершує свою книгу спогадів: провідні діячі ОУН "в більшості перебували тоді в Німеччині і стояли у зв'язках з німецькими чинниками... її (ОУН-бандеревців - В.М.) передові члени, що прийшли до Львова разом з німецьким військом, своїми публічними виступами і проголошеннями викликали у свого членства і некритичної частини нашого загалу переконання про те, що вони - союзники німців...". І на закінчення Паньківський подає таке "виправдання" своєї "коляборації": "Співпраця українців (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.), отже і

149

галицьких українців (тобто і галицьких інтегральних і неінтегральних націоналістів, що значить фашистів - В.М.) із німцями була в роках 1941-1944 неминучою".[17] Ми підтвердимо ці попередні "зауваги" пана Паньківського. Керівник Українського центрального комітету Володимир Кубійович у своїй книжці спогадів "Мені 70" та в інших "писаннях", як менш відвертий "коляборант", ніж Паньківський, причини співпраці з гітлерівцями пояснює ясніше: "Німцям йшлося про те, щоб мати по своїй стороні прихильність українського населення, на території якого мала відбуватися війна, і тому виявили готовність йти назустріч нашим бажанням".[18] Отже, цей "коляборант", як бачимо, досить виклично пояснює свою та інших "коляборацію": німцям хотілось того-то, а ми їм прислоговували. Подамо коротку довідку про Кубійовича. Народився Володимир (Влодзьо) Кубійович у 1900 р. в небагатій сім'ї селянина в Західній Лемківщині. Сам Кубійович писав про себе, що він досить рано виявив "готовність" стати на той шлях, який торував пізніше. Молодий географ Краківського університету наполегливо займався "географією України і сумежних кpaїв", але тільки для того, щоб протиставити "щось" проти "чогось". Його "географія", як він сам зазначав, "подобалася німцям". Він готував карти та описи місцевостей для військового відомства Німеччини. З початку 30-х років "географ" Кубійович став досить цінним агентом воєнної розвідки Німеччини. Тому і не дивно, що в окупованій гітлерівцями Польщі (в так званому "генерал-губернаторстві") його призначають головою Ukrainische Hauptausschuss (Українського центрального комітету), хоч він не перебував у списку лідерів націоналістичних формувань за кордоном. Правда, деякі автори стверджують, що Кубійович був помітною постаттю у середовищі ОУН-мельниківців. Чим же приглянувся він гітлерівцям у час, коли нацистам запопадливо прислуговували тисячі маститих націоналістів з Галичини? Думаємо, тим, що Кубійович не був націоналістом-екстремістом, як відомі функціонери ОУН-бандерівців, а вважався "поміркованим". В своїх аж трьох книгах спогадів ("Мені 70", "Українці в генеральній губернії. 1939-1941: Історія Українського центрального комітету" і "Мені 80") В. Кубійович (у порівнянні із своїм спільником по "коляборації" К. Паньківським) досить стриманий у розповідях про "коляборацію"свою та інших. Однак і він згадав чимало "перлів" із її історії. Наведемо окремі із них, поміщені в книжці "Мені 70". "Функціонерами УЦК були переважно мельниківці із ОУН-м. - I далі. - Вехтер (группенфюрер СС, губернатор дистрикту "Галіцієн") намагався створити німецько-українську симбіозу, а навіть виділити Галичину із генерал-губернаторства. З його амбітивними планами було пов'язано створення української дивізії".[19] Тут же Кубійович фальшує, коли відзначає, що створення дивізії СС "Галичина" "частинно пов'язане" з особою Вехтера: "8 березня 1943-го року я написав листа до генерал-губернатора Франка з проханням вжити заходів у справі створення добровільної української збройної формації... У березні губернатор Вехтер виклопотав у Гіммлера принципову згоду на створення такої дивізії... Це був чималий

150

політичний акт. Утворення великого українського військового з'єднання зміцнило ролю українців у Галичині... Тільки у складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при спрятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава... Я радився з Шептицьким, який сказав: "Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української дивізії".[20] Після тривалих розмов та переговорів з "національними колами" Кубійович у листі до губернатора дистрикту "Галичина" Вехтера від 8 квітня 1943 р. повідомив "остаточно" про те, що "наша суспільність ставиться позитивно до формування дивізії". Ото-так авантюра "національних патріотів"! Прагнення створити українську національну армію з есесівського формування! Цілком зрозуміло, що ті "національнії кола", про які згадує Кубійович, - це галицькі войовничі націоналісти, які всеціло орієнтувалися на Гітлера, бо самі були фашистами. Але чи хотів такої армії народ Галичини, а тим більше всієї України? Його, звичайно, не питали. Про нього навіть не йдеться у спогадах Кубійовича, бо "українцями" він називає тільки галицьких націоналістів. 28 квітня 1943 р., як вище зазначено, В. Кубійович від імені керованого ним УЦК звернувся із закликом до населення Галичини, в якому, зокрема, зазначалось: "Найвищий дозвіл на виставлення стрілецької дивізії СС, що складатиметься з галицьких українців, - це для нас відзначення і одночасно спеціальна честь. Ми свідомі того, яке велике значення буде мати та найвища постанова. Тому ми хочемо зробити все, щоб вона найкраще виконувалася. Сформування галицько-української дивізії на зразок СС - це для нас не тільки віздначення, але й зобов'язання, щоб активну постанову у співпраці з німецькими державними органами продовжувати аж до переможного кінця війни". (Газ. "Львівські вісті". 1943. 28 квітня.) Такій заяві Кубійовича не варто дивуватися. Він активно пропагував і діяв. В Центральному державному архіві вищих органів влади України в Києві зберігається заява (Erklarung) за номером "1", заповнена власноручно керівником УЦК Кубійовичем: "Я, підписаний Кубійович Володимир, запевняю, що я готов, як воєнний охотник (тобто доброволець - В. М.), вступити до СС - стрілецької дивізії "Галичина" й бути у військовій службі.Я знаю, що на основі цієї заяви зобов'язуюся виконати кожної хвилини негайно приказ покликання до СС стрілецької дивізії "Галичина". Львів, дня 2 травня 1943 р. Підпис: В. Кубійович". [21] Зрозуміло, що цей "ерклерунг" був написаний тільки для формальності і пропагандистського фарсу, бо Кубійович не збирався служити в діючій армії. Вслід за першим номером поступили ще подібні заяви від "щирих українців" (тепер "національно свідомих"), різних "батьків народу" і "провідників нації". На цей раз вони були дійсно щирими патріотами Великонімеччини і Гітлера. Сповнений "національної" гордості за здійснення "чималого політичного акту", Кубійович вже в довоєнний час, як один із керівників Наукового товариства ім.Т. Шевченка за кордоном і видавець "Енциклопедії українознавства", писав у своїх спогадах: "Наша і моя праця мала найкращі успіхи від літа 1943 року. Її вершком було створення дивізії "Галичина". [22] (Виділено мною - В. М.)."Праця" ця, як бачимо, була на догоду фашизму та Німеччині, а не Україні.

151

З чиєї ініціативи виникла дивізія СС "Галичина" Тут треба сказати досить визначено: лицемірять числені націоналістичні автори з приводу відповіді на це непросте запитання. Для цього, зрозуміло, є у них свої всім відомі причини - обшити український націоналізм в Галичині. Але ж це абсурдно, бо антинародно! Ми вже знаємо, як питання ініціативи створення дивізії інтерпретували її творці - керівник УКК К. Паньківський і керівник УЦК В. Кубійович. Добре відомий в діаспорі, історик О. Субтельний в книзі "Україна: історія" (К., 1991) явно лицемірить, коли вказує, що "губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію". Все, якраз, навпаки. Про це О. Субтельному як досвідченому історику повинно бути добре відомо. Правда, він тут же зазначає, що "опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни (маються на увазі неприємності з "Актом 30 червня 1941-го" - В.М.), найважливішим випадком співпраці українців (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина". Що правда, то правда! Ми вже знаємо про створення в диверсійній службі гітлерівського Абверу спеціальних батальонів "Нахтігаль" і "Роланд", сформованих в основному із бандерівців. Мельниківці також не дрімали. Вже в перші дні війни керівник ПУНу А. Мельник починає атакувати Берлін, посилаючи А. Розенбергу, тодішньому рейхсміністру окупованих східних територій, а затим також Г. Франку, керівнику генерал-губернаторства, їх численним помічникам та іншим нацистським бонзам "послання", "меморандуми", "листи" та "заяви" з пропозиціями створити військові сили "українців", тобто українських націоналістів, на боці гітлерівців "для поборення большевизму". Гітлерівці ж у той ейфорично-переможний час просто не звернули на них жодної уваги. Захоплені успіхами на Східному фронті, вони відверто нехтували примітивними політичними моськами - танки Гудеріана вже були на підступах до Москви! Одне з таких "писань" націоналістів з Галичини добре відоме багатьом історикам, що досліджували історію Другої світової війни. Думаю, що воно добре відоме і Оресту Субтельному. 12 січня 1942 р. було подано "послання його превосходительству фюреру й рейхсканцлеру Німецького рейху Адольфу Гітлеру". В ньому, зокрема, недвозначно зазначалось: "Українська нація пов'язувала великі надії з розвитком обстановки в Східній Європі, що привела в середині минулого року до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Провідні кола українського народу були впевнені в тому, що зіткнення між націонал-соціалістичною Німеччиною і більшовицькою Москвою неминуче, і що тільки Німецький рейх під керівництвом Вашого Превосходительства був спроможний завдати більшовизму смертельного удару. Поразка Росії повинна була дати можливість Україні приєднатися до політичної системи Европи... Ми запевняємо Вас, Ваше Превосходительство, що провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді повний порядок на Україні і в усій Східній Європі".

152

Це "послання" підписали: граф А. Шептицький, митрополит, президент Української національної ради у Львові, М. Величківський, президент Української національної ради у Києві, А. Лівицький, заступник С. Петлюри - головного отамана УНР у Варшаві, Омелянович-Павленко, голова Генеральної ради комбатантів у Празі, А. Мельник, вождь українських націоналістів у Берлині".[23] Воно визначає всю суть тих політичних ігрищ, які вели націоналісти. Однак незабаром обставини блискавично змінилися. Гітлерівський вермахт отримав воєнну поразку під Сталінградом. Вже через чотири дні після неї, 6 лютого 1943 року, з благословення того ж митрополита А. Шептицького провідник ПУНу А. Мельник знову пише "послання" начальнику штабу верховного командування вермахту, генерал-фельдмаршалу В. Кейтелю: "...Здається, прийшов час включити Україну (читай: українських войовничих націоналістів - В.М.) в протибільшовицький фронт... Треба сформувати боєздатне українське військо... На жаль, протягом останніх двох років було загублено багато можливостей... Треба це питання перенести в сферу практичної дії без зволікань і прогаяння часу. Сподіваюсь, що проблеми формування української збройної сили в тому вигляді, в якому ми тут виклали, знайде у Вас, пане генерал-фельдмаршале, належне розуміння і увагу... Українські вірнопіддані, а найголовніше військові кола готові до розв'язання цього питання, якому ми в ім'я переможного кінця боротьби з Москвою надаємо найбільшого значення, прагнемо взяти участь і віддати себе в розпорядження головного командування збройних сил". Це "послання" А. Мельника, провідника ОУН-м, досить відоме багатьом дослідникам історії Другої світової війни і навіть широкому громадському загалу. Як бачимо, численні свідчення про те, що націоналістичні провідники досить часто вимагали (вірніше, просили) у нацистів створення "вагомої" української військової формації в складі гітлерівського вермахту, мають незаперечну і серйозну підставу. Однак, чи був губернатор дистрикту "Галіцієн", группенфюрер (генерал-лейтенант) військ СС Отто Вехтер ініціатором створення есесівської дивізії "Галичина"? На це питання Вехтер відповів сам: На початку березня 1943 року губернатор Вехтер у "Маніфесті до зброєздатної молоді Галичини" висловив, зокрема, таке: "Раз у раз галицьке українське населення (читай: галицькі войовничі націоналісти - В.М.) висловлювало бажання із зброєю в руках брати участь у збройній розправі німецької держави. Фюрер, визнаючи наставления Галичини, вволив цьому бажанню включити себе до боротьби і дозволив на формування "СС-стрілецької дивізії Галичина". [24] (Виділено мною - В.М.). Окупаційна газета "Львівські вісті" (1943, № 93), інформуючи про "урочисту дефіляду" з приводу освяти декрету губернатора про створення цієї дивізії, подала уривки з промови губернатора дистрикту Вехтера, в якій той, зокрема, зазначив: "Неодноразові звернення галицько-українського населення до управи Галичини, до пана генерал-губернатора (тобто Г. Франка - В. М.), по проводу рейху нарешті увінчалися успіхом. Фюрер дав зволення сформувати дивізію з галицьких українців..." (Виділено мною - В.М.). Тут, як бачимо, все ясніше ясного, бо крапку над "і" поставив сам Вехтер.

153

Дивізію захотіли створити в складі гітлерівського вермахту самі націоналісти в Галичині, перш ніж виникли ініціатори. Аналізуючи літературу, присвячену 14-й стрілецькій дивізії СС "Галичина", треба зазначити, що серед багатьох авторів найпомітніше місце займає книга спогадів німецького автора В.-Д. Гайке "Українська дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943 -1945 роках" (Торонто - Париж - Мюнхен, 1970). Гайке Вольф-Дітріх (1913 р. н.) - майор вермахту, уродженець Прусії. Народився і виріс в офіцерській сім'ї. В січні 1944 р. був відряджений в 14-ту гренадерську дивізію СС "Галичина", яка тоді перебувала в Нойгаммері, де завершувала своє формування. Спочатку був призначений начальником оперативного відділу її штабу в званні капітана, а затим начальником штабу в чині майора. Книгу спогадів про дивізію СС "Галличина", в якій служив до кінця війни, Гайке розпочав писати відразу ж після війни, перебуваючи в англійському таборі для німецьких військовополонених, і називав її спочатку "Sie wollen Freiheit" ("Вони хотіли волі"). Зрозуміло, що інтерпретація питання, закладена в заголовку книги, дуже сподобалася українським творцям дивізії, які опинилися на Заході, перш за все В. Кубійовичу, і вони доклали чимало зусиль, щоб допомогти Гайке написати і видати цю книгу. Перша назва не відображала суті цієї дивізії і вояків в ній,тому була замінена. Служба в дивізії від початку 1944 року і до кінця війни (досі Гайке вчився у військовій академії в Берліні) була надзвичайно пам'ятною частиною життя автору, тому він писав про своє фронтове життя з неабиякою теплотою. Та й неодноразово Гайке запевняє читача в тому, що був щирим патріотом дивізії. Однак щирість у багатьох місцях книги переходить у фарс, або абсолютно відсутня, коли йдеться про виконання важливих бойових завдань. Тут, вірогідно, добряче попрацювали його наставники і "консультанти" типу творця дивізії В. Кубійовича. Винити ж тут автора втакій нещирості можна лише частково. Бо ж дивізія, одним із керівників якої був майор В. - Д. Гайке, була есесівською і виконувала в основному поліцейські (каральні) функції та акції, що, звичайно, не подобалось і не подобається демократичній громадськості повоєнної Німеччини і всієї Європи. Незважаючи на все це, чимало сторінок книги проливають яскраве світло на реальну і на непідретушовану історію дивізії СС "Галичина". В "Передмові" до книги В. Кубійович, колишній голова УЦК, один із діяльних і керівних творців дивізії, "щиро" підкреслив, що для німецьких старшин (офіцерів) дивізії, як і для начальника її штабу майора Гайке, ця військова формація "була звичайною німецькою дивізією, сформованою з українців". Це - суща правда. Але до неї треба, безперечно, додати, що для тих же німецьких офіцерів вона була і звичайною есесівською дивізією (Waffen-SS). На початку книги Гайке зазначає, що через дивізію пройшло близько 32000 вояків. Тут немає нічого дивного, бо після катастрофи під Бродами на Львівщині в липні 1944 р., коли дивізія втратила майже весь свій особовий склад, вона ще двічі переформовувалась і постійно поповнювалась резервними та новими вояками. Хоч Гайке прибув в дивізію лише на початку 1944 року, проте розділ перший він розпочинає з невеликої ретроспекції, подаючи коротко причини народження цього формування: "На початку 1943 року, після невдач

154

німецьких армій на Східному фронті, німці, забувши свою настанову, що "східна проблема може і буде вирішена тільки виключно пролиттям німецької крові", почали притягати до збройної боротьби з большевизмом народи Східної Європи..." Було створено дві латиські, одна естонська дивізії... Прийшла черга на українців в Галичині".[25] "Ініціатором цієї дивізії, - як, зрозуміло, був інформований Гайке, -був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, який за допомогою створення української дивізії хотів активізувати українське питання і приєднати українців до тіснішої співпраці з німцями".[26] В той час як націоналістичні вербувальники дурили політично несвідомих юнаків Галичини, рошифровуючи "SS", як "січове стрілецтво" чи "січові стрільці", Гайке виразно зазначав: "Офіційна назва дивізії від 30 липня 1943 року: SS-Freiwilligen-Division "Galizien" (CC - добровольча дивізія "Галичина) і від 27 червня 1944 року: 14.SS - Freiwillin-Grenadier-Division (galizische №1) (14.СС - добровольча гренадирська дивізія (галицька №1).[ 27] Гайке тут же додає: "Проте Гіммлер ясно застеріг, що в дивізії під жодним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова "Україна", "українець" "український" заборонялося вживати під загрозою кари. Вояки дивізії мають йазиватися не "українцями", а "галичанами". Спочатку, згідно розпорядження начальника головного управління СС обергурппенфюрера СС Ганса Юттнера відповідальність за формування дивізії покладалася на бригаденфюрера СС Шімана. Шіман був на цьому посту до 19 листопада 1943 р. Від 20 жовтня того року до кінця існування дивізії її командиром був оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, якого 20 квітня 1944 р. підвищено до рангу бригаденфюрера (генерал-майора) військ СС. Спочатку основний кістяк дивізії вишколювався в "Гайделягері", що неподалік м. Дембіци (Польша), а з кінця лютого 1944 р. - в стаціонарному військовому таборі в Нойгаммері (Сілезія, Німеччина). І хоч 28 квітня 1943 р., в час проголошення декрету губернатора і дистрикту "Галичина" Вехтера, дивізія представлялась як стрілецька дивізія військ СС, гітлерівське командування, а вірніше управління військ СС, перший набір "добровольців" послано було в поліцейські частини ("охоронні" війська СС). Саме це старанно приховують усі націоналістичні і навіть іноземні автори і дослідники історії дивізії. Гайке свідчить: "Щойно 18 липня 1943 р. відбувся виїзд першої групи дообровольців із Львова на вишкіл. Спочатку їх розміщено в таборі "Гайделягер" (в Пусткові поблизу Дембіци). Їх розформовано в 4-й, 5-й, 6-й, 7-й, 8-й поліцейські полки". [28] Тому від самих початків існування горезвісної дивізії розпочалася тривала і завзята боротьба УЦК (і самого губернатора Вехтера) з вищими військовиками вермахту і чиновниками управління військ СС за те, щоб перетворити дивізію з поліцейської формації в польову (фронтову) дивізію СС з новим комплектом тогочасного озброєння. Ця боротьба тривала аж до весни 1944 р., при тому без жодних результатів. Дивізія на той час продовжувала вишкіл як поліцейська. Однак питання про зміну призначення досі не було вирішено. Керівництво СС маневрувало та хитрувало, бо п'ять (хоч і малокомплектних, але все ж таки) поліцейських

155

полків, призначених для служби в "охоронних" військах СС, продовжували формуватись окремо, а основний кістяк дивізії (призначення якої ще не було визначене) перебував спочатку в "Гайделягері", а затим переведений в стаціонарний табір Нойгаммера. В дивізію, зазначає Гайке, прибув 20 жовтня 1943 р. її командир, оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, також поліцейських чин. Цікаво представляє Гайке свого командира. Ф. Фрайтаг - колишній старшина німецької охоронної поліції (Schutzpolizei). Перед призначенням в дивізію був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліцейській дивізії (Polizei-Panzergrenddier Division). "Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище песічного рівня німецьких офіцерів..." І далі: "Фрайтаг мав майже хворобливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокості. Фрайтаг хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтагові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкості на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецькою дивізією. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом...".[29] Така характеристика, зрозуміло, була відвертою і визначала суть командира дивізії, одним із керівників якої був і сам автор. І ще: "У загальному Фрайтаг був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики та уміла його застосовувати на практиці... Фрайтаг видавав накази й розпорядження із спокоєм... Все робив безоглядно. Часто, з питомою йому засліпленістю, він намагався прищепити усім націонал-соціялістичні ідеї.., тупо слідуючи теорії... За малу провину він ставив під військовий суд кожного, навіть свого найближчого співробітника... Він не міг зрозуміти української психіки, а хотів її втиснути в рамки пруського духу... Фрайтага поважали за його військове знання, його особливу пильність, його добру волю. Проте, як людину, його не сприймало ні українське, ні німецьке вояцтво дивізії. Це була насправді велика трагедія для дивізії..."[30] Ці характеристики особистості генерала СС Фрайтага, подані так безпосередньо Гайке, доволі суперечливі як логічно, так і психологічно. На наступних сторінках своєї книги автор рідко зупиняється на постаті свого командира. Однак, два моменти, подані далі, доволі вражаючі в розумінні тієї атмосфери, в якій перебувала дивізія СС "Галичина". Коли ж у липні 1944 р. дивізія була розгромлена під Бродами на Львівщині, а її рештки оточені радянськими військами, генерал Фрайтаг впав у прострацію. "Генерал Фрайтаг повідомив, - пише Гайке, -... що він не в стані командувати дивізією, бо не має над нею жодного контролю...". Генерал Ліндеманн, командир сусідньої дивізії, яка також була в оточенні, прийняв під своє командування рештки 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", але залишив Фрайтага у розпоряджені свого штабу. Наприкінці книги Гайке розповів про ще один курйозний факт. В останні дні війни дивізія спішно покинула бойові позиції проти радянських

156

військ і кинулась назустріч англійським військам, щоб здатися їм у полон. В містечку Тамсвег, де проходила колона дивізії, англійці утворили пропускний пункт, в якому затримували "чужонаціональні частини та всі частини зброї СС". Довідавшись про такий пункт, Фрайтаг остаточно здрейфив і застрелився, - оповідає Гайке про кінець дивізії та її командира. Такий фінал. Але ми ще подамо чимало матеріалу про дивізію галицьких есесівців. Переговори між губернатором дистрикту "Галичина" группенфюрером СС Вехтером і УЦК, з одного боку, і керівництвом військ СС, - з другого, про те, якою бути майбутній дивізії - польовою військ СС чи поліцейською ("охоронною") військ СС - затягувались. А тим часом маховик формування був запущений і діяв з німецькою пунктуальністю: зброя, різна амуніція, а, головне, старшинські і підстаршинські кадри (а це були переважно німці), поступали з усіх кінців Німеччини. Гайке: "Німецький персонал дивізії походив з поліції; його відряджено з єдиної в німецьких збройних силах поліційної дивізії", тої самої дивізії, в якій майбутній командир 14-ої дивізії СС "Галичина" Ф. Фрайтаг служив командиром полку. Гайке досить негативно характеризує німецьких старшин і підстаршин, які прибували в дивізію: "За малими винятками німецькі старшини і підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної дивізії. Через дуже молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі, вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування людьми. Кращі з них ще могли проводити фахове навчання, але не вміли встановити людських відносин і через те не здобули собі довір'я українців. Деякі з них, і то, на жаль, головне старші, прибули до дивізіїз наперед виробленим негативним наставлениям як до українців, так і до дивізії, яка, на нещастя, ще й називалася галицька."[ 31] Та й не було новиною, що всі ці поліцейські кадри старшин - звичайнісінький людський набрід, здатний лише на здійснення екзекуцій. Характеризуючи процес формування дивізії, Гайке зазначав, що вже на початку її існування ряд підрозділів, особливо поліцейські полки, використовувались "у поборюванні большевицьких партизанів". На початку лютого 1944 р. в дивізію надходить термінове розпорядження з управління військ СС генерал-губернаторства про сформування на базі дивізії "бойової групи" для боротьби з радянськими і польськими партизанами. "Бойова група" в складі одного батальйону і батареї легких гармат протягом доби доби відправлена в райони Чесанова, Любачева, Тарнограду, Білограю і Замостя (Польша). Через кілька днів була відряджена друга "бойова група" "для боротьби з большевицькими партизанами" в напрямі північно-західному від Львова. Гайке відзначив, що обидві групи "діяли досить успішно". Однак про ті "успіхи" Гайке не розповідає. Друга група, як добре відомо, діяла в Гуті-Пеняцькій, поблизу Золочева на Львівщині, проти польського населення і групи радянських та польських партизанів. Гайке відзначає тут і таке: "Незабаром до дивізії почали надходити різні повідомлення про погану поведінку вояків бойової групи. Цього треба було сподіватися. Адже

157

вояки ще не закінчили свого бойового навчання, а їхні німецькі старшини й підстаршини були молоді та недосвідчені. Не треба ще забувати, що бойову групу послано в околиці, в яких жило чимало польського населення, а то й чисто польські околиці. Стара ворожнеча між поляками й українцями мусіла виявитися. Але треба брати до уваги, що бойовій групі дивізії, як німецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного, або такого, що самі накоїли...".[ 32] Так наївно пояснював Гайке причини "поганої поведінки" молодих галицьких есесівців. Що "накоїли" есесівці із каральних "бойових груп", добре відомо. Ми ще повернемось нижче до цього питання. Отже, по суті, дивізія СС "Галичина" з липня 1943 р. була абсолютно поліцейською: з поліцейським генералом на чолі, з п'ятьма поліцейськими полками, з командним складом недавніх поліцейських формувань. Та й виконували підрозділи дивізії, що ще не встигла остаточно сформуватись, чисто поліцейські (каральні) функції і завдання. Все це незаперечно. А що ж далі? Гайке: "Навесні 1944 року до складу дивізії врешті було включено поліційні полки чч. 4, 5 а згодом 6, 7, 8. Щоб добитися перенесення цих полків, треба було довгих і твердих домагань УЦК, губернатора Вехтера і самих вояків цих полків... Поліційні полки були сформовані з добровольців, призваних до дивізії першим набором. Вони проходили бойове навчання біля Гдині, Білостоку, в Меці, По, Тарб і Сольє-де-Борн у Франції. Тут вони мали такий склад: 4-й полк - Gal. SS-Freiw. Regiment, Галицький СС - добровольчий полк... Старшинами і підстаршинами поліційних полків були виключно німці". [33] І далі: "На початку лютого 1944 року 4-й полк було перекинуто до Галичини на боротьбу з большевицькими партизанами, де він згодом брав участь у боях з Червоною Армією під Тернополем. У Франції вояки закінчили вишкіл і навесні 1944 року їх у більшості надіслано до дивізії в Нойгаммер. Під час вишколу їх використовувано також для поборювання французьких партизанів. При ліквідації поліційних полків у Франції деякі вояки перейшли до лав французьских партизанів, напр. Група Осипа Круковського, яка становила окремий відділ в групі майора Легранда".[34] Таким чином виходить, що 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" тільки кілька місяців (березень - липень 1944 р.) була дійсно польовою і стрілецькою. Після ж розгрому під Бродами в липні того ж року, рештки її вже восени знову переформовують в тому ж Нойгаммері на базі запасного полку, який тут залишався на вишкіл, в звичайну поліцейську ("охоронну") дивізію СС і використовують не у фронтових, а в каральних цілях. Цікаву деталь з цього ж приводу подає Гайке: "Чоту польової жандармерії... перетворено на сотню понад 100 польових жандармів...", а також "приділено близько 50 собак, витренованих для охорони й гонки...". Для чого, думаєте? Та для переслідування окремих груп противника (партизанів) у час каральних акцій. А вже на початку жовтня 1944 року дивізію в повному складі (вже заново переформовану) перемістили в Словаччину, де вибухнуло повстання проти фашистів, своїх і німецьких. Тут дивізії була підпорядкована

158

горезвісна "бригада Дірлівангера". Та сама бригада есесівців-головорізів, що вже була відома своїми страхітливими звірствами проти партизанів і мирного населення Білорусі. Ми вже оповідали про цю бригаду, коли писали про шуцманшафт-батальйон Побігущого-Шухевича (колишні спеціаль-батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"), який діяв у тісній взаємодії з "дірлівангерівцями". Тут, в Словаччині, поряд з галицькими есесівцями та головорізами Дірлівангера діяли проти словацьких патріотів ще башибузуки з дивізії СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мурульманський полк з армії РОА генерала Власова, інші частини гітлерівців-садистів. Як бачимо, Добра компанія зібралася! І все це, зрозуміло, не випадково. Гайке ж, з відомих і невідомих причин, тут часто камуфлює, вдається до "виправдань", подібних цьому: "Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування дивізії весь час звертало увагу на коректне ведення боїв (можна повірити, що есесівці вели коли-нибудь "коректні" бої! - В.М.). Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях , коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів. За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких дивізія ніколи не робила..." [35] (Виділено мною - В. М.). Але тут же Гайке описує "доблесті" "бригади Дірлівангера" (яка як раз у той час за наказом вищого командування СС була введена до складу дивізії і підпорядкована її командуванню, а, значить, і начальнику штабу дивізії майору Гайке): "При придушуванні повстання брала участь також так звана "Бригада Дірлівангера" (SS-Dirliwanger Brigade), спеціальна каральна формація зброї СС, де вояки, покарані за проступки проти військових законів, мали себе виправдати. У цій бригаді перебувало багато старшин і вояків з різних частин вермахту. Усі старшини, підстаршини і стрільці були здеградовані до найнижчого рангу гренадира... Командиром цієї бригади був бригаденфюрер (генерал-майор - В.М.) зброї СС о. Дірлівангер, протеже начальника головного управління СС обергруппенфюрера (генерал-полковника - В.М.) Г. Бергера. Дірлівангер не був жадний бойовий старшина. Він відзначався брутальністю і безглуздим керуванням бригади. Під час бойових дій він часто пиячив ночами, а спав удень...".[ 36] Тут, звичайно, слід розуміти "виправдання" Гайке майже так: мовляв, сусідство бандита Дірлівангера та його бригади кидало чорну тінь на галицьких есесівців та на дивізію СС "Галичина" в цілому, яка, мовляв, вела себе "коректно" і благородно. Фантазія герра Гайке! Якщо зграя вовків напала на табун домашньої худоби, даремно шукати в цій зграї благородні вчинки! Після багатьох і досить тривалих каральних акцій в Словаччині в час великого народного повстання дивізія СС "Галичина" була послана не на фронт, який блискавично наближався, а переміщено в Штірію і Карінтію для боротьби проти югославських партизанів під керівництвом маршала Тіто. Тут галицькі есесівці провели останні місяці війни. Гайке знову

159

зауважував: "Тут також, як і у Словаччині, деякі німецькі частини хотіли приписати свої проступки дивізії лише тому, що це було українське, а не німецьке з'єднання". Можна подумати, що есесівська дивізія, яка виконувала "охоронні" (каральні) акції, прибула сюди, в Югославію, на прогулянку. Хоч тутже Гайке сам уточнює, що "головним завданням дивізії було поборювання партизанів". Завершуючи групу матеріалів про свідчення В. - Д. Гайке, колишнього шефа штабу 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", ми не можемо не навести досить визначні місця із передмови до одного із видань його книги, написаної відомим американським дослідником українського інтегрального націоналізму Джоном Армстронгом, таким авторитетним серед націоналістів різних відтінків в минулому і сьогодні. В цій передмові, яка претензійно називається "Чи "легіонова політика" така безнадійна?", Д. Армстронг, зокрема, яскраво прояснює вагомі нюанси щодо ініціативи творення дивізії: "Ініціатива творення дивізії виникла так в німецьких, як і в українських колах. Альфред Розенберг (рейхсміністр окупованих східних територій - В.М.), якому Гітлер доручив завідування окупованими східними територіями, звернувся в березні 1943 р. до СС за допомогою. Розенберг хотів притягнути Український центральний комітет (УЦК) до підтримки німецьких воєнних зусиль, тим остаточно послабити наміри деяких нацистів, які хотіли опертися виключно на російського генерала Андрія Власова. Майже в той самий час д-р Кубійович звернувся до генерал-губернатора Ганса Франка з пропозицією створити більшу українську бойову силу. На ділі це не був Франк, а його підлеглий Отто Вехтер, що мав близькі контакти з Гіммлером, і якраз він виступив з тим пляном в межах свого дистрикту Галичина. Це територіяльне обмеження перехитрило Гіммлерову фанатичну настанову, що слов'яни взагалі, а в даному випадку українці, не здатні носити зброю. В результаті нова формація дістала назву "СС дивізія "Галичина", що мало вказувати на обмежені територіяльні рамки, хоч всі розуміли, що рекрутами будуть, якщо не виключно, то в переважній більшості, українці з усіх земель..."[37] Далі Армстронг "уточнює": "...Ініціятива з українського боку вийшла від д-ра Кубійовича, провідника Українського центрального комітету. Для такого завдання Кубійович був повністю кваліфікований: повне знання німецької мови, видатний географ з міжнародною репутацією, трирічний досвід у контактах із службовцями Генеральної Губернії. Хоч він не репрезентував ніякої української партії, то все таки втішався серед усіх загальною пошаною за свої значні досягнення. Але понад усе (тут я покличуся на свої особисті контакти з д-ром Кубійовичем з пізніших часів) він завжди був холоднокровний і мав здоровий розсудок. В результаті, його міркування про потребу української військової сили, хоч в основному зроблені незалежно від нікого, вимагали підтримки майже всіх інших українських провідників".[38] Армстронг при цьому додає: "Проте найголовніша підтримка прийшла від Української греко-католицької церкви. Єпископ Йосип Сліпий (пізніше кардинал Сліпий) публічно схвалив творення дивізії. Виглядає, що й митрополит Андрій Шептицький, найбільш шанований українець, зробив це приватно. За їх

160

заохотою о. д-р Василь Лаба став відповідальним за священників дивізії. Основною вимогою Української греко-католицької церкви для підтримки справ дивізії було те, що українські священники, працюючи в дивізії, могли забезпечити молодим воякам-новобранцям духовну й моральну опіку та нейтралізувати всі спроби нацистської індокринації... Церква погодилася з думкою, що національна військова формація є необхідна для українських інтересів на довшу мету, і тому заохочувала добровольців вступати до дивізії. Ця підтримка церкви сприяла також тому, що до дивізії почали зголошуватися старші офіцери, які належали до передвоєнних галицьких партій, наприклад УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання - В. М.)... Одержання підтримки групи Мельника (ОУН-м) було нескладне. Як Кубійович вийшов з цією пропозицією, повстанці ОУН-м на Волині ще далі виступали проти німецьких окупаційних властей (автор тут, як бачимо, серйозно плутає, бо немає жодного факту, щоб ОУН-мельниківців виступала проти німецьких окупаційних властей, а, навпаки, є занадто багато фактів, що мельниківці тісно співробітничали з ними - В.М.). Під тиском совєтських партизанів і конкуруючих націоналістичних повстанців групи Бандери, послідовники Мельника швидко втрачали грунт під ногами. В часі набору до дивізії їх уцілілі партизанські сили (відділ "Хріна", пізніше "Волинський легіон самооборони") погодилися вступити на німецьку службу. Згодом, як пише майор Гайке, Волинський легіон противився включенню його до дивізії. Однак, в середині 1943 року ОУН-м повністю була згідна з набором до дивізії. Справді, фракція Мельника сама прийшла до висновку, що регулярна військова формація є необхідна. Мельник стояв близько до католицької церкви, а його прихильники співпрацювали з Кубійовичем; як високий офіцер Української галицької армії в 1918 -1920 p.p., Мельник розумів і дооцінював вагу регулярної військової формації і він справді волів керувати своєю політичною організацією на військовий лад...".[ 39] І, нарешті, таке: "Позиція ОУН-б є більш невизначена. Безсумнівно, послідовники Бандери на початку відкидали яку-небудь співпрацю при наборі до дивізії. Підпільна пропаганда ОУН-б в Галичині і на Волині (включно з летючками УПА, яку в середині 1943 р, перебрали бандерівці) засуджувала організовану німцями військову формацію. Замість того "нова" УПА далі закликала до збройної боротьби проти нацистів (тільки на словах, а не на ділі - В.М.) і СРСР. Деякі підпільні публікації повторювали ті заклики ще в половині 1944 р. Все-таки якось трудно збагнути, як міг набір до дивізії в Східній Галичині проходити так успішно, якщо ОУН-б, найповажніша сила серед української молоді, так сильно противилася такому наборові, як на це натякала підпільна пропаганда. Майор Гайке кидає деяке світло на ту справу, коли говорить про вояків дивізії, які відвідували відділи УПА й потім за їх дозволом верталися до своїх відділів... Особисті свідчення й опубліковані спомини деяких дивізійників, що мали близькі контакти з ОУН-б, твердять, що бандерівський командир УПА Роман Шухевич секретно доручав своїм людям добровільно голоситися до дивізії. Шухевич сподівався пізніше використати тих добровольців у партизанській боротьбі. Тому аж до літа 1944 р., коли дивізія вступила в катастрофічну битву під Бродами, а ЧА (Червона Армія - В.М.) окупувала Галичину, ОУН-б не виступала так

161

сильно проти дивізії. Згодом приклонники Бандери активно підтримували нове формування 1-ої української дивізії. Вкінці ОУН-б разом з Кубійовичем, церквою і ОУН-м признавали, що регулярна військова формація важлива для майбутньої України". (Виділено мною - В.М.). Цi застереження Д. Армстронга абсолютно об'єктивні, хоч певні місця чітко не визначені. Дещо інакше трактує взаємостосунки ОУН - УПА та дивізії СС "Галичина" о. Іван Гриньох у статті "Дивізія "Галичина" й українське підпілля", опублiкованій у збірнику статей і матеріалів "Броди" (Мюнхен, 1951). Іван Триньох у 1941 р. за рекомендацією митрополита та його коадютора Йосипа Сліпого служив капеланом спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль". Нагороджений нацистським "Залізним хрестом". В роки війни виконував часті та відповідальні доручення проводу ОУН-бандерівців. Від імені проводу в квітні - червні 1944-го року вів переговори з гітлерівцями. Стає віце-президентом УГВР (Української головної визвольної ради) і голова її закордонного представництва. Мабуть, найвищу характеристику о. Гриньоху дав К. Паньківський, представляючи його, як "одного з найвидатніших і найактивніших членів проводу ОУН-б і УГВР": "Він ніколи не був ані заарештований, ані переслідуваний німцями, а навпаки, під час перебування Бандери в контаборі з німцями в легальному контакті".[40] Перш за все І. Гриньох у своїй статті відстоює думку про те, що творенням дивізії СС "Галичина" гітлерівці прагнули послабити діяльність бандерівців, привертаючи до своїх цілей частину активної молоді. "... Німецький маневр, - вказує автор, - ...в українському організмі не вдався, і вже за короткий час боротьба (між ОУН-бандерівців та організаторами дивізії - В.М.) була припинена. [41] Тому даремно шанувальники бандерівщини вперто відстоюють безпідставну позицію, що ОУН-бандерівцш, мовляв, весь час боролися проти створення дивізії СС "Галичина". Гриньох продовжує: "Передусім українське підпілля зрозуміло істину, що не вдасться перешкодити в організації дивізії, незважаючи на принципове заперечення самої концепції участі українців в німецьких частинах."[ 42] Тут отець Гриньох явно лукавить, бо ж бандерівці формували ще напередодні війни диверсійні батальони Абверу "Нахтігаль" і "Роланд", де Гриньох сам був капеланом у формі офіцера вермахту і благословляв дії нахтігалівців на "геройські" подвиги. Проте тут же додає: "Початкове різне ставлення пізніше змінилося, і, рахуючись з реальними можливостями та фактичним станом, послано навіть певну кількість людей, що організаційно чи сімпатіями стояли на боці українського національно-визвольного підпілля, до дивізії, беручи до уваги моменти практичного характеру вишколення, добуття зброї та дбання, щоб не допустити до розгортання ворожнечі між дивізією й українським підпіллям". [43] (Виділено мною - В.М.) Далі Гриньох стверджує, що "на підставі офіційних стверджень німецького командування вже в перші місяці відбуло з дивізії і перейшло на бік УПА біля 600 осіб". Під час перебування дивізії СС "Галичина" під Бродами, вказує Гриньох, "створилися найбільш дружні стосунки". УПА отримала "поважну матеріальну допомогу" з боку дивізії, і "два сильні курені УПА"споряджені зброєю й амуніцією, переданими вояками дивізії.

162

Проте, вказує автор, вже "після катастрофи на фронті" в УПА перейшла та частина есесівців, яка зберіглася. "В якій кількості, про це, на підставі існуючих закордоном матеріалів, не можна нічого певного сказати." І тут же додає: "...Не диспонуємо зараз багатими даними про бувших вояків дивізії в рядах УПА." До цього додамо, що дійсно свідчень про це досить мало, за винятком тих, які перейшли в УПА, ще вишколюючись в "Гайделягері". Далі о. Гриньох пише про те, що після катастрофи під Бродами залишки дивізії, що опинилися в Старосамбірському районі, передавали зброю підрозділам УПА. Це абсолютно не відповідає дійсності, бо чимало утікачів просто загубили під час втечі навіть легку зброю. Під кінець зауважимо, що якою суперечливою не була ця розповідь о. Гриньоха про стосунки "українскього підпілля" з вояками дивізії СС "Галичина", він все ж таки, всупереч націоналістичним авторам, стверджує однозначно, що ОУН-бандерівців не заперечувала проти створення такої есесівської дивізії. Коли ж 14-та гренадирська дивізія СC "Галичина" майже сформувалась, її відвідав рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер. На жаль, В. - Д. Гайке досить примітивно подав інформацію про цю непересічну "подію": "16 травня 1944 року дивізію відвідав рейхсфюрер СС Гіммлер. У відвідинах брав участь також губернатор Вехтер. Свою візиту Гіммлер почав промовою. На другий день відбулися бойові вправи з участю майжеі всіх родів зброї. Потім відбувся урочистий марш вибраних відділів дивізії". Гайке відзначав, що Гіммлер виступив тільки перед старшинами, але суть тої промови не подає. Зате читаємо таке: "Промову Гіммлера добре характеризує професор Колумбійського університету Джордж Г. Стайн у книзі "Елітарна гвардія Гіммлера": "У промові до старшинського складу, який складався переважно з німців, Гіммлер таки признав, що галичани - це дійсно українці, а при цьому, закликав до "братерства" між німцями й українцями. На закид тих, які вважали, що СС-і зацікавлені тільки в "гарматному м'ясі" для німецької воєнної машини, Гіммлер з сумнівною логікою зауважив, що, якщо це була б правда, то дивізія не вишколювалась би цілий рік. Він ще підкреслив, що приблизно 250 галичан вислано на старшинські курси й вони тепер в дивізії старшинами..." І далі: "В тій промові Гіммлер підкреслив, що губернатор Вехтер запропонував йому створення дивізії з "українських синів Галичини", згадав, що українці очікували від німців більші свободи, але Гітлер "у своїй мудрості вирішив інакше", виступив проти "політикування в дивізії" та тих, "які стріляють з-за куща", бо їх не можна вважати "патріотами". Він ще намагався виправдати генерала Фрайтага, що він не пропагує німців, а добирає на керівні пости старших тільки за їхніми здібностями. Врешті Гіммлер заявив, що він не обіцяє, так як англійці це практикують, "прав і свободи" для українців, бо тільки "поведінка, вартість і важливість поодиноких народів у майбутній Європі через зусилля кожного народу у цій війні вирішить їх долю."[ 44] Гайке під кінець зауважує, що Гіммлер висловив задоволення вишколом дивізії і пообіцяв всебічну підтримку. Така інформація про прибуття рейхсміністра і рейхсфюрера СС

163

Гіммлера в дивізію нас аж ніяк не задовільняє, бо в ній нема основного - суті ставлення цього нацистського бонзи до затії створення "української військової формації". Думається, що Гіммлер ставився до тої формації, звично, бо в системі СС вже було чимало ненімецьких військових формувань. Нацисти були явно в цьому зацікавлені. В Центральному державному архіві вищих органів влади (ЦДАВО) України є документ під назвою "Промова рейхсміністра Генріха Гіммлера до старшин дивізії СС "Галіцієн". Судячи з тексту, це - примітивно застенографований матеріал, при тому в скороченому, мов би протокольному, вигляді, який також не може претендувати на точний текст промови Гіммлера. Однак, наведемо з нього кілька уривків: "...Фірер рішив в останніх роках, керуючись своїм здоровим розсудком.., що ця частина українського народу, що замешкує Галичину, і що 150 літ належала до рейху, має належати до генерал-губернаторства... На мою думку, для нас є найкраще виждати на його (тобто Гітлера - В.М.) рішення щодо порядку народів в Європі аж на кінець війни... Незабаром на фронті проти свого ворога москаля і большевизму зложите іспит своєї вартості, свойого вміння, своєї хоробрости, свойого послуху, своєї вірности і святости своїй присязі, що ви зложили перед Богом. Я знаю, що ви не підведете СС-ів і мене, що вас покликав, та що фірер може сказати на кінці цієї війни: "Дивізія, що її виставив чесний нарід Галичини, сповнювала свій обовязок, та що цей нарід заслуговує зайняти в Європі і відповідне становище..." Таким чином, із усього цього абсолютно ясно, що рейхсфюрер СС схвалив створення такої дивізії у складі СС і залишився задоволений таким "творінням". Залишається лише втямити: чиї інтереси задовільнятиме це "гарматне м'ясо" - німецьких нацистів чи "незалежної української держави", заради якої так старалися кубійовичі та панківські? Нещодавно появилася перед читачами книжка Тараса Гунчака "У мундирах ворога". Праця ця досить типова для пересічного націоналістичного чтива. Книжка появилася на хвилі "національного" (тобто націоналістичного!) "відродження", коли потомок есесівця з 14-ої "гренадирен дивізіон" "Галіцієн" Мирослав Глобуш, депутат Львівської обласної і Дрогобицької міської Ради народних депутатів, на мітингу 26 травня 1991 р, присвяченому відкриттю пам'ятника есесівцям цієї дивізії в селі Ясенів Бродівського району на Львівщині, заявив: "Не буде зброї - не буде демократії! Недалеко відійшли ті часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Якщо треба буде, вона знову коситиме!". Ми вже зверталися до праць Т. Гунчака, коли йшлося про "Літопис УПА", укладачем якого він був. Як ідейний націоналіст із когорти "твердолобих і твердошкірих" Т. Гунчак достеменно вважає, що на підтасовці фальшивих документів можна творити не тільки "літописи УПА", але й історію українського народу! Однак, як там не було, звернемося до "писань" того Т. Гунчака в його книжці "У мундирах ворога". В передмові автор резонно зауважує: "Дивізія Галичина, незважаючи на її не дуже значну роль у загальній розстановці сил, велетенській боротьбі, відомій як друга світова війна, залишається досить суперечливим явищем, предметом палких дискусій в. США, Канаді і навіть у Великобританії. Підставою для цих дебатів є приписувана цій дивізії участь у каральних операціях проти цивільних

164

мешканців. Водночас не чутно жодних спекуляцій стосовно багатьох інших чужоземних (ненімецьких) підрозділів Ваффен-СС, лише українська дивізія все ще викликає інтерес, не зважаючи на те, що останній постріл другої світової війни відлунав 48 років тому..." (Виділено мною - В. М.) Як бачите, позиція пана Гунчака дивна! Жаліючись на те, що навколо дивізії СС "Галичина" ще й досі багато розмов на Заході, він забув поцікавитись, як же думають про неї в Польщі, в Галичині, Словаччині, Штірії и Карінтії, де вона діяла. По-друге, він просто забув про рішення Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, де СС засуджено також за "злочин проти людства", а дивізія "Галичина"аж ніяк не була "національною", як пише в книжці, а есесівською. По-третє, замовчується, що підрозділи дивізії (незаперечно!) чинили каральні акції і проти мирного населення Польщі ("бойова група Баєрсдорфа"), і на Львівщині та Тернопільщині (4-й і 5-й поліцейські полки в каральних акціях проти жителів Гути-Пеняцької, в Прикарпатті та під Тернополем), і в Словаччині (спільно з горезвісною "бригадою Дірлівангера"), і в Югославії. Нарешті, такому досвідченому досліднику, як Гунчак, повинно бути добре відомо, що дивізія лише кілька тижнів діяла під Бродами як польова (фронтова) військова частина. Весь інший час вона виконувала, по суті, каральні функції. Однак, виявляється, що пан Гунчак, все це не забув і добре знає. В післямові він, зокрема пише: "...Українці опинилися тоді в дуже складному, майже бузвихідному становищі. За цих умов звинувачувати їх за те, що вони вдягали німецьку форму і служили в дивізії, яка структурно підпорядковувалась військам СС, означало б підтримувати ганебний принцип "вини за зв'язок". Дорічнішим було б запитати: чи була дивізія загалом або деякі підрозділи причетні до злочинів, які можна віднести до категорії злочинів проти людства? Справді, таке звинувачення висунули свого часу проти членів цієї дивізії деякі члени канадського суспільства, коли перші намагалися отримати право на імміграцію до Канади. Однак, коли Український канадський комітет зажадав від тих, хто звинуватив дивізійників, надати на підтвердження своєї позиції документальні докази, іх не знайщлося."[ 46] І ще додає Гунчак: "Питання невинності або вини членів дивізії чітко подала торонтська газета "Toronto Star" 17 серпня 1980 року після того, як були ретельно вивчені звинувачення, висунуті в тій же газеті Соль Літтманом. Під заголовком "Документів про військовий злочин немає" редактор писав: "... відтоді, як ця українська дивізія була включена до складу німецьких збройних сил 1943 року, немає документальних даних про її причетність до жорстокостей або інших воєнних злочинів. Її членів в індивідуальному порядку перевірили Організація Об'єднаних Націй та канадські власті перед допуском їх до Канади...". [47] В книжці "У мундирах ворога" Т. Гунчак, по суті, йде слідом за шефом штабу дивізії СС "Галичина" В.-Д. Гайке та його книгою спогадів. Тому представимо читачам лише ті місця, які найрельєфніше відповідають на запитання: якою була дивізія СС "Галичина"? У вступі автор подає матеріал, який беззастережно говорить про те, що українські націоналісти буквально бомбардували гітлерівське керівництво вимогами дозволити створення "українських військових формувань" у складі гітлерівського вермахту.

165

Зачитуємо відповідні місця: "Ідея зміни статусу України через війну належала мілітаристській організації українських націоналістів (ОУН), яку було створено у Відні 1929 року. Ця організація, якій належало відіграти вирішальну роль у другій світовій війні, ухвалила політичну програму, метою якої було створення незалежної української держави, і ця мета залишила в тіні всі інші положення. Досягнути своєї мети ОУН планувала за допомогою німецької армії, яку її керівництво вважало своїм союзником... Керівництво ОУН, зокрема офіцери, які боролися з більшовиками 1917-1921 років, було переконане в тому, що єдиний шлях до досягнення політичної незалежності пролягає через військову силу, проте водночас вітало становлення щільних робочих стосунків з німцями. Ще 23 травня 1935 року деякі з них запропонували свої кандидатури для військової служби нацистам. Це, приміром, самозваний отаман українських козаків, Іван Полтавець-Остряниця. Другий самозванець, підполковник Михайло Шуляєв, на самому початку війни у червні 1941 року запропонував свої послуги в організації українського військового підрозділу... Полковник Шуляєв (тут, раптом, автор підвищив цього авантюриста у званні - В. М.) повторював свою пропозицію двічі: 4 березня 1943 року і 29 вересня 1944 року, але безуспішно. Німці усвідомлювали, що Шуляєв не має достатнього впливу задля того, аби здійснити все, що пообіцяв, і навіть не завдали собі клопоту відповісти на його епістолярні зусилля... 28 квітня 1942 року генерал Андрій Вовк, лідер національного руху українських козаків (цей "генерал без армії", як ще називав його Гунчак - В.М.), виступив із набагато серйознішою пропозицією щодо німецько-української співпраці. Крім питань військового співробітництва його меморандум стосується і політичної мети, такої, як створення української держави у межах європейської системи... Обидві фракції ОУН, особливо фракція Степана Бандери, у якої з'явилося багато послідовників серед молоді Галичини, були спроможні знайти рекрутів для майбутньої боротьби проти СРСР. Для виконання своєї програмної мети - утворення незалежної української держави - у квітні 1944 року фракція Бандери організувала за допомогою німецької розвідки (Абверу) своє військове формування із 650 чоловік під кодовою назвою "Нахтігаль". Цій групі належало відіграти роль двигуна у майбутній політичній грі. Майже одночасно ОУН-б організувала другу військову групу, якій була дана кодова назва "Ролянд". Обидві групи діяли в межах німецької армії під орудою німецької військової розвідки Бранденбурзького полку (тобто полку спеціального призначення "Бранденбург-800", про який вже мовилось у даній книзі - В.М.) ... ОУН-б особливо ретельно працювала над налагодженням контактів із німецькою армією, вважаючи її прихильнішою до політичних прагнень України, ніж нацистський політичний апарат. Утворення "Ролянду" й "Нахтігалю" в межах вермахту додавало українцям підбадьорення. Керівництво бандерівської фракції ОУН, обнадієне своїми контактами з військовими колами Німеччини, вирішили перевірити позицію німецького керівництва. 30 червня 1941 р. у Львові Ярослав Стецько, перший заступник Бандери, проголошує відновлення української держави. Німеччина відповіла на цей односторонній акт негайними репресіями... Ці кроки з боку Німеччини довели послідовникам Бандери нереальність їхніх надій на досягнення політичних цілей. Протестуючи проти арештів

166

керівництва бандерівської фракції, обидва військові формування, "Нахтігаль" і "Ролянд", відмовилися від виконання служби доти, доки заарештованих не звільнять. Незабаром після цього обидва формування розформували, і це поклало край надіям ОУН-б на використання їх як ядра майбутньої української армії... "[47] Це вже суща неправда пана Гунчака! Йому добре відомо, що "Нахтігаль" і "Роланд" були відкликані з фронту, переформовані в шуцманшафт-батальйони "охоронної" поліції СС і послані в каральний корпус обергрупенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі для боротьби з білоруськими партизанами та населенням. На початку 1943 р. щуцманшафт-батальйон був (з невідомих причин) відпущений "додому", але майже весь склад батальйону опинився в народжуваній УПА на чолі з капітаном Р. Шухевичем (який негайно став генерал-хорунжим!). Частина ж офіцерів батальйону опинилась в дивізії СС "Галичина". Все це, звичайно, добре відомо пану Гунчаку. Гунчак продовжує: "...Незважаючи на сумний досвід спіробітництва з Німеччиною і розвіяні сподівання, бандерівська фракція ОУН звернулася 14 серпня 1941 року з довгим меморандумом до німецького керівництва, в якому йшлося про те, що український народ (тобто, українські інтегральні націоналісти-бандерівці - В.М.) занепокоєний тим фактом, що на східному фронті жодне незалежне українське військове формування не бореться проти Червоної Армії. Меморандум, який, по суті, був уособленням поглядів Степана Бандери і його послідовників, залишився без відповіді, так само, як і другий, надісланий Гітлеру 8 вересня 1941 року іншою групою послідовників Бандери... ... Фракція Мельника дотримувалась іншої політики стосовно німців, і внаслідок цього не дійшла до такої конфронтації, яка склалась між Німеччиною й ОУН-б на самому початку нацистсько-радянської війни. Тому вони вважали, що все ще існує надія на досягнення Україною мети за допомогою німців. Керівництво цієї організації дотримувалося обраної лінії навіть після того, як у Києві нацисти стратили деяких найталановитіших її людей. Більше того, здається, група Мельника вважала, що фракція Бандери сама спровокувала репресії супроти себе своєю необачною поведінкою... ...6 липня 1941 року Андрій Мельник надіслав Гітлеру особистого листа з проханням надати повноваження його фракції утворити окреме українське військове формування, яке, за його припущенням, боролося б за визволення України... Водночас Альфред Бізанц, колишній офіцер Української галицької армії, який очолював підвідділ зі справ населення і суспільної опіки в дистрикті Галичина (насправді - полковник німецької розвідки), інформує Берлін, що генерал Михайло Омелянович-Павленко, генерал Микола Капустянський, полковник Роман Сушко, полковник Гнат Стефанів, полковник Петро Дяченко і капітан Михайло Хронов'ят, котрі були членами ОУН або симпатиками ОУН(м), виявили певний інтерес до організації українського військового підрозділу, який входив би до складу німецької армії... ...По війні стало відомо від професора В. Кубійовича про те, що він звертався до генерал-губернатора Ганса Франка 7 липня 1941 р., пропонуючи створити у вермахті українську армію чи українські військові з'єднання і рекрутів набрати з території Західної України. Лист залишився без відповіді...".[ 48]

167

І, нарешті, тільки після поразки під Сталінградом гітлерівці почали позитивно реагувати на прохання українських войовничих націоналістів. Ті факти численних прохань, які послідовно наводить Т. Гунчак, ми спеціально подаємо повністю (одне за одним), щоб рельєфно показати, що насправді ініціатива творення військових формувань націоналістів в складі гітлерівської армії виходила не від губернатора дистрикту "Галичина" группенфюрера СС О. Вехтера, а від самих українських націоналістів різних відтінків. Думаємо при цьому, що ці прохання не були одинокими. Їх було значно більше, ніж вказує пан Гунчак. І всі вони наполягали на одному - створити українські військові формування для допомоги гітлерівській армії "визволити" Україну і створити "незалежну" Українську державу в тіні нацистської свастики. Описуючи процес творення 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", Т. Гунчак розкриває ряд моментів, які, власне, заперечують те, що так хочуть приховати вчорашні і нинішні шанувальники дивізії - вона формувалась і діяла як поліцейська частина, підпорядкована безпосередньо СС. Гунчак: "...Оскільки Вехтер був бригаденфюрером СС, то ж для нього було звичним звертатися саме до Генріха Гіммлера із проханням на дозвіл українського з'єднання СС. Можливо, що ідею вони вперше обговорювали з Гіммлером 1 березня 1943 року. Під час бесіди 4 березня 1943 року Вехтер передав Гіммлеру листа із пропозицією, якщо Гіммлер це схвалить, обговорити з українськими провідниками створення добровольчої дивізії СС "Галичина". Вехтер також долучив проект звернення до молоді Галичини... 28 березня 1943 року Вехтер отримав відповідь Гіммлера, що створення дивізії він загалом підтримує. Щоби заручитися підтримкою впливових чинів із СС, Вехтер переговорив із Крюгером, генералом СС, а через два дні - з шефом штабу СС группенфюрером СС Бергером. "Натхнений успіхами цих переговорів, - пише далі Гунчак, - 12 квітня 1943 року Вехтер скликав нараду, на якій мали висловити свою думку про формування дивізії керівники партії, вищі функціонери з поліції та СС". Далі Гунчак коротко інформує про цю нараду: "Нарада, на якій були присутні 10 нацистських лідерів, виявилась досить продуктивною. Одразу ж ухвалили рішення про початок створення дивізії, яка мала називатися так: "СС - добровольча дивізія Галичина", або "Добровольча дивізія Галичина". Учасники наради домовилися, що, виходячи з психологічних та політичних міркувань, слід уникати слова "поліція" у назві формування...'' (Виділено мною - В.М.). Отже, йшлося про формування поліцейської ("охоронної", тобто каральної) дивізії в системі військ СС, і це треба було приховати "з психологічних та політичних міркувань". Дарма пан Гунчак так уперто захищає "невинність" такого формування перед своїми читачами і тут же подає їх справжню суть. Що це - простодушна наївність, чи така ж простодушна упертість в захисті "своїх"? В "Додатках" Гунчак подає і текст протоколу цієї наради: "Присутні: губернатор СС - бригаденфюрер д-р Вехтер, генерал-лейтенант поліції Пфеффер-Вільденбрух, шеф правління Бауер, представник СС і поліційного фюрера СС бригаденфюрер і генерал-майор поліції Штрооп, підполковник Вернер, майор Дегенер, СС-

168

штурмбанфюрер Зіляфф, полковник Бізанц, заступник керівника відділу пропаганди Тешлер, керівник президії правління д-р Нойман... Губернатор Вехтер пропонує для дивізії такі назви: СС-добровольча дивізія "Галичина" або Добровольча дивізія "Галичина... "З політично-психологічних причин треба оминати в назві слово поліційна..."[49] (Тут і нижче виділено мною - В. М.) "Пропонуються уніформи поліційних дивізій, ще заки для них впровадили відзнаки СС-ів (польово-сірі, з гвардійським облямуванням). Ці уніформи гарні на вигляд і їх є вдосталь. Можна б прийняти поліційну відзнаку (Polizei-Hoheitszeichen). Дивізійною відзнакою, як в інших європейських добровольчих з'єднаннях, буде на правому рукаві щиток із спеціальним галицьким знаком, який є частиною традиції цього краю, але не є знам'ям великоукраїнських стремлінь ... Фонди і кошти відносно персоналу і матеріялу покриватиме порядкова поліція (Ordnungspolizеi), - тільки ті, що пов'язані з військовою службою. Зате підготовку, вербування, покликання, транспорт виплачуватиметься з дистриктивного бюджету... Кадри: ...для плянованого поліційного полку "Галичина" буде до диспозиції кадровий батальйон, що тепер є в марші до Любліну... Вербування слід проводити великодушно. З огляду на пересічно низьку якість людського матеріалу, особливо під расовим оглядом прийматиметься людей також з расових груп III та IV... Німецька націонал-соціялістична робітнича партія визнавала п'ять расових груп: 1) чисто нордійська, 2) домінантна норданська або фалійська,, 3) гармонійні мішанці з двох перших груп з малими домішками альпійської, динарської або середземноморської груп, 4) мішанці переважаючого східного або альпійського типу, 5) мішанці позаєвропейського походження ". [50] "Присяга: присяга така сама як для інших добровольчих зєднань" (тобто, як і для інших формувань СС - виділено мною - В. М.). У своїй книзі "У мундирах ворога" Т. Гунчак приділяє багато уваги питанням формування дивізії. "Нарешті, - пише він, - настав історичний день 28 квітня (1943 року - В.М.), якого так очікували Вехтер та українці з Військової управи. Німецькі власті не гаяли ні часу, ні коштів на те, щоб ця подія стала урочистою і святковою".[51] "Того ж дня, - продовжує Гунчак, - Вехтер розіслав секретну директиву з інструкціями щодо проведення призову, під час якого ні в якому разі не повинно створюватися враження, ніби німці розраховують на допомогу українців і що українці є німецькі союзники. Призовні комісії мають наголошувати на тому, що українці активно залучаються до боротьби проти большевизму". Гасло "боротьба проти більшовизму" стало лейтмотивом усіх, хто займався вербуванням: організацій УЦК, священників, учителів шкіл, вихованих націоналістичних організацій, військової управи, всіх шанувальників гітлеризму." "За пропаганду вербування відповідало прес-бюро Центрального комітету, підпорядковане відділові з культурних справ, очолюване Михайлом Кушніром. Прес-бюро мало в своєму штаті письменників і журналістів, які писали газетні статті і репортажі, де неприховано висловлювалось те, що в інших статтях і мемуарах лише пропонувалося

169

шляхом наведення аналогій. Серед авторів таких есе, статей та звітів були С. Баришко, Л. Шанковський, В. Балагура, О. Шаркавський, Б. Ольхівський, Ю. Косач, І. Крип'якевич, М. Колянківський і М. Карпинець. Матеріяли, які одержувало прес-бюро, посилалися до різних газет Галичини та Польщі, найбільш поширеними серед них були "Краківські вісті" та "Львівські вісті"... Щоби покласти край антинімецьким спекуляціям та розповсюдити ідею створення дивізії, Військова управа відрядила своїх представників у різні регіони Галичини виступати з доповідями для публіки на теми: 1 ."З якою метою ведеться війна." 2."Більшовизм - найбільший ворог України." 3. "Кожен, хто бореться проти більшовизму, є другом України." 4. "Необхідність співробітництва з німцями... ".[52] Далі Гунчак намагається передати атмосферу того "справжнього чи штучного ентузіазму", який створився в той час: "Від зависокої дози ентузіазму постраждали не тільки українські ветерани. Подібний результат зафіксований... на публічних зборах, де заклик "Усі до дивізії!" призводив до масового добровільного запису... Поминаючи сантимент, громадські діячі, головно ті, що були повязані з УЦК, отримали від Кубійовича інструкції зголоситися до дивізії, щоб тим дати приклад іншим... Серед тих, хто допомагав у вербуванні, були вчителі середніх шкіл (гімназій). Завдяки їхнім зусиллям багато учнів влилося в дивізію, навіть не закінчивши навчання... Вербування до дивізії, незважаючи на деякі перепони, виявилося значно легшим та успішнішим, ніж очікували. Окрім політично сумлінних індивідуалістів, які керувалися почуттям патріотизму і вірою в те, що дивізія - це початок української армії, були й такі, котрі записувалися заради того, щоб уникнути служби в будбатах, чи примусових робіт у Німеччині. Таким чином, у дивізію прийшли люди, назвати яких "добровольцями" було б не зовсім правильно. Навіть у різних інструкціях з вербування йшлося про категорії рекрутів, змушених вступати "добровольцями"... Практично набір новобранців проводився спецкомісіями, звичайно, під головуванням крайсгауптмана (німецького окружного голови) або ляндкомісара (районного комісара). До комісії входили також місцевий офіцер поліції, делегат із Військової управи, священники, вчителі, адміністратори й громадські діячі".[53] Далі Гунчак подає таблицю, седячи з якої, на початок червня 1943 р. в дивізію СС "Галичина" записалося 81999 чоловік, прийнято 52875, відмовлено в мобілізації 29124 чоловікам. Однак на цьому призив у дивізію не припинився. Призивна організація, очолювана гауптштурмфюрером СС К. Шульце, яка перетворила діючу Військову управу на свій допоміжний орган, продовжувала мобілізацію в дивізію до кінця окупаційного періоду Галичини, тобто до серпня 1944 р., а певні поповнення робила і далі, аж до початку весни 1945 р., за рахунок втікачів з Галичини. Приховати правду про цю дивізію неможливо і тому Гунчак змушений подати матеріал про те, що гітлерівці, скориставшись тим, що мобілізація проходить успішно, сформували не одне, а декілька формувань. Гунчак зауважує, що Шульце у своєму звіті опріч 11578 рекрутів, які перебували

170

у вишкільних таборах, не вказав, що "німці сформували також п'ять полків та один батальйон з надлишків, призваних до дивізії наприкінці липня і в серпні 1943 року". Якраз оті п'ять полків і батальйон відразу ж призначались для муштри як поліцейські ("охоронні") війська СС. Описуючи ейфорію вступу галицької молоді до дивізії СС "Галичина", Т. Гунчак тут же подає кілька суперечливих фактів, якими заперечує свою ж позицію. Реальна ж ситуація з формуванням дивізії і поліцейських полків, які сформувались паралельно, так досі і не з'ясована до кінця. Автор робить таку примітку: "У цій інструкції пишеться: " 1. Повідомляємо, що ті, хто народився з 1920 по 1925 рік включно, повинні пройти попередню військову реєстрацію. 2. Повідомляємо, що ті, хто народився у 1918-1919 роках, повинні пройти попередню військову реєстрацію та прийти на добровільну службу до дивізії. 3. Всі без винятку унтер-офіцери, які служили в будь-яких арміях, у віці до 40 років зобов'язані з'явитися на реєстрацію". [54] Другий факт: "На той час, коли фронт наближається до Галичини, становище в суспільстві ставало напруженішим, що стримувало процес призову. Багато і хто просто лякався повернення більшовиків і того, що вони можуть вчинити з їхніми сім'ями. У звіті від 24 вересня 1943 року йдеться про ворожу, пропаганду та загальний негативний стан призовного процесу. Мабуть, особливий статус полків (тобто те, що вони були поліцейськими в системі військ СС - В. М.) та чутки, що 4 - 8-й полки боролися проти партизанів у Франції та Югославії (про Галичину, Польщу і Словаччину автор навіть не згадує - В. М.), також спричинили те, що багато молодих людей уникали призову до дивізії". Ще один немаловажний факт наводить Гунчак: "Щоб задовільнити потреби в людській силі, німці застосовували традиційні методи рекретування, а також запровадили насильницький набір української молоді до різних форм служби. 13 червня 1944 року Хронов'ят (член Військової управи, який відповідав за вербування до дивізії, колишній сотник УГА - В.М.) доповів, що це відбувається в різних місцях Галичини. У районі Бережан, наприклад, молодих людей хапали та відправляли служити до 9-ої та 10-ої дивізій СС (9-та танкова дивізія СС "Хоєнштауфен" і 10-а танкова дивізія СС "Фрундсберг" перебували влітку 1944 р., якраз, на підступах до Львова по сусідству з 14-ю гренадирською дивізією СС "Галичина" - В.М.). Уповноважений Військової управи у Зборівському районі Григорій Лучанко повідомив також, що із села Хоростець німецька дивізія, від'їжджаючи до Франції, забрала 40 чоловік. У Винниках, біля Львова, німецькі власті без узгодження з Військовю управою зареєстрували всіх чоловіків, які народилися між 1900 та 1930 роками. Здавалося, що не буде краю цій практиці, коли могли забрати людей просто на вулиці, в театрі, у школі та в інших громадських місцях. Різні німецькі комісії проходили Галичиною та забирали людей до Галицької дивізії і вермахту. Інші забирали чоловіків та жінок до організації Тодта (названо на честь Фріца Тодта, засновника батальйонів примусової праці) для роботи в Німеччині та для риття траншей перед наступаючим фронтом. Хлопців віком від 15 до 18 років забирали на службу до "юнаків-СС". Їх готували для протиповітряної

171

оборони. Пізніше й дівчат почали забирати з цією ж метою. Деяких із них після виповнення 18-річного віку переводили до дивізії".[55] На завершення наведемо свідчення М.С. Чарторийського із його книжки спогадів "Між молотом і ковалдом" (Нью-Йорк, 1970). "Мобілізація в СС-дивізію проходила ніби-то на базі "добровільності", а коли та "добровільність" показалася невистачальною, тоді почалося насильництво: лапанка, заклади, арешти, вивози, так що вже не було безпеки ні вдома, ні поза домом, ні в школі, ба навіть з церков почали німці виловлювати молодь до "прекрасної'Німеччини". Т. Гунчак у книзі "У мундирах ворога" оповідає про те, як основна маса новобранців до дивізії СС "Галичина" проходила підготовку в "охоронних" військах СС: "Одну групу українських новобранців, про наявність якої Військова управа дізналася випадково восени 1943 року, відправили без їх відома до поліційних загонів, де вони мали пройти рекрутський вишкіл. Набір новобранців для цієї програми відбувався таємно, адже це порушувало суть українсько-німецької угоди про те, що українців готуватимуть лише для фронтової служби. Те, що трапилося, не було ні примарою, ні результатом непорозуміння. Воно стало результатом прямої інструкції Гіммлера від 24 червня 1943 року про те, що з числа галицьких добровольців 12000 призначалися для формування так званих "поліційних полків". До того ж він віддав розпорядження шефу порядкової поліції забезпечити для цих полків 500 німецьких офіцерів та унтер-офіцерів. Поліційні власті та центральне бюро СС мали забезпечити зброю й обладнання".[56] (Виділено мною - В.М.). Гунчак додає: "Гіммлер знав про небажання українців служити у поліційних загонах, тому розпорядився, щоб вони, з політичних та психологічних мотивів, називалися "Галицькими добровольчими полками СС" і позначалися відповідними номерами від 4-го по 8-й. У своїй інструкції від 5 липня 1943 року Гіммлер згодом поінформував офіцерів СС, які займалися питанням українських добровольців, що протягом липня необхідно набрати 12 тисяч новобранців для створення полків під номерами від 4-го по 8-й... Звичайно, траплялися й такі, яких набирали для дивізії, але замість цього відправляли до "поліційних полків". [57] Гунчак далі інформує, що чотири полки були повністю сформовані і проходили підготовку як окремі підрозділи на кількох полігонах "під наглядом поліції". Четвертий полк проходив підготовку поблизу Тріра в Німеччині." 15 січня 1944 року, - уточнює автор, - підрозділи полку, який налічував 1264 чоловіки, вирушили до Голландії на три тижні, а потім, у середині лютого 1944 року, відбули до Збаража, в Галичині. Під час перебування в районі Збаража 4-й полк здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Автор, звичайно, дуже добре знає, що поліцейський полк прибув до Збаража не для прогулянки, а "здобув своє перше хрещення вогнем в операції проти партизанів". Але про це "хрещення" не пишуть ні Гунчак, ні інші націоналістичні автори. Після того, як УЦК і губернатор Вехтер вимагали передати поліцейські полки до складу дивізії СС "Галичина", Гіммлер, вказує Гунчак, видав спеціальну інструкцію, щоб 4-й і 5-й поліцейські ("галицькі добровільчі полки СС") були передані дивізії. Однак, "поки виконувався наказ

172

Гіммлера, дивізія вирушила на Броди". Отже, це відбувалося наприкінці червня 1944 року. Значить, 4-й і 5-й поліцейські полки СС так і не потрапили до складу 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина" до битви під Бродами, а влилися в неї пізніше. Правда, це також замовчують всі автори, які писали про дивізію. 6-й поліцейський полк (1800 чоловік) був сформований із новобранців з передмість Перемишля, Ярослава і Львова і проходив навчання у Франції. Тут же вишколювався і 7-й полк (1671 чоловік). Правда, наприкінці грудня 1943 р. обидва полки отримали наказ передати 1995 вояків до складу дивізії. 6-й полк передав 1200, 7-й полк - 745 вояків. Решта продовжувала виконувати поліцейські функції у Франції проти місцевих партизанів - макі і франтинерів. Iз цих решток було створено поліцейський батальйон (900 вояків), який також не в повному складі, але переданий дивізії лише в червні 1944 року. 8-й "галицький поліцейський добровольчий полк СС" випадає з уваги і Гайке, і Гунчака, і інших авторів. Гунчак зазначає: "Таким чином, до кінця червня 1944 року всіх, крім кількох колишніх членів поліцейських полків, яких обманним шляхом підпорядкували німецьким поліційним властям (були й такі, скільки їх - невідомо! - В. М.), було передано дивізії". Отже ясно: п'ять полків і один батальйон перебували безпосередньо в каральних органах нацистів протягом року! Це ж більше, ніж повнокомплектна дивізія! Чи даремно їх годували гітлерівці? Звичайно, недаремно. Тут, як бачимо, виходить звичайнісінький камуфляж пана Гунчака: існували п'ять поліцейських полків та один батальйон каральних військ СС, які так і називались "галицькими добровільними полками СС", всі вони були призначені для виконання каральних акцій проти партизанів і мирного населення, яке тих партизанів підтримувало. Ці підрозділи постійно використовувались гітлерівцями у Франції, Югославії, Словаччині, Польщі і в самій Галичині, і автор, зокрема, пише про це використання, і тут же водночас відстоює положення, що ті формування не чинили жодних каральних акцій. І ще одне, немаловажне. Пан Гунчак зазначає, що в таборі "Гайделягері", де спочатку муштрувався основний кістяк дивізії, "персонал (тобто офіцери й підофіцери, які були переважно німцями - В.М.) прибув із різних поліційних підрозділів", а це, продовжує Гунчак, "спотворило їхні погляди та поведінку". А чи не спотворювало це погляди і поведінку юнаків з Галичини, якими командували такі командири? Незаперечно, що так. Якщо досі йшлося про поліцейські полки "галицьких добровольців СС", які існували окремо, самостійно, і лише потім влилися в основний склад 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", то в підрозділі книги під назвою "Бойова група Баєрсдорфа" Т. Гунчак (як і В, - Д. Гайке) оповідає про те, що на початку лютого 1944 р. в дивізію прибув наказ керівництва СС "терміново сформувати бойову групу з метою боротьби з радянськими партизанами, якими командував український радянський ватажок генерал Сидір Ковпак". Тут автор, як і Гайке, грубо помиляється, бо йдеться тут не про партизанське з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора C.A. Ковпака, а про інші партизанські з'єднання, які успішно діяли тоді на території Західної України і Польщі. Вірогідніше, тут йдеться про 1-шу українську партизанську

173

дивізію під командуванням Героя Радянського Союзу, генерал-майора П.П. Вершигори, яка в той час здійснювала рейд на Сан і Віслу, виходячи з баз Західної України. "Бойова група Баєрсдорфа", яку негайно сформували в дивізії, складалася з двох батальйонів піхоти, підрозділу розвідки (120 вояків). Кожний батальйон мав взвод саперів. Опріч цього до групи був приданий дивізіон польової артилерії. Трьома ешелонами групу негайно перекинули в район Любачів-Білограй-Томашів-Замостя-Тарногород- Чесанів. "Ситуація, - продовжує Гунчак, - ускладнювалась українсько-польським суперництвом (йдеться тут про так звану "українсько-польську війну", яка в той час досягла вершини - В. М.) щодо території із змішаним населенням, у результаті чого з обох боків траплялися кровопролитні акції. В цій польсько-українській конфронтації радянські партизани, які являли собою багато національний конгломерат СРСР, ставали на бік поляків, ще більше загострюючи тим самим ситуацію. Це до того ж деякою мірою було на руку партизанам, які користувалися підтримкою місцевого населення, переважно одержуючи інформацію розвідувального характеру, дуже важливу для їхньої операції. "[58] Далі Гунчак досить скромно описує "похід" групи галицьких есесівців проти партизанів та польського населення: "Операції групи переважно виглядали як нескінченні марші через території, наводнені партизанами. За винятком декількох незначних сутичок, група переважно йшла слідами партизанів. Лише одного разу вона вступила в бій біля села Хмелик, розташованого між Білограєм і Тарногородом. Партизани, зазнавши значних втрат у живій силі, відступили, проте, очевидно, ці втрати були не настільки важкими, щоб загони не могли діяти надалі. Відступивши зі Хмелика приблизно на 40 кілометрів, наступного дня вони атакували Білограй".[59] От і вся розповідь пана Гунчака про півторамісячну операцію "Бойової групи Баєрсдорфа" проти радянських партизанів. Зате він тутже відзначив, що "недосвідчені рекрути уперше прийняли бойове хрещення". Пан Гунчак, видно, не читав спогади командира дивізії П.П. Вершигори і дослідження польських істориків, де чорним по білому зазначено, що партизани мали великі успіхи і ганяли по лісах "бойову групу" галицьких есесівців як зграю псів. В підрозділі ж "Операції 4-го і 5-го полків" Гунчак описує акції двох поліцейських полків галицьких есесівців проти радянських партизанів в Галичині. Автор, мов би соромлячись, відзначає, що "5-й добровольчий галицький полк СС" виконував завдання, подібне "бойовій групі Баєрсдорфа". Однак про ці "подібні діяння" також не розповідає. Гунчак обмежується лише такою інформацією: "Очікуючи весняного радянського наступу, завдання полку полягало у встановленні оборони уздовж річки Буг (і ця вся "оборона", поки-що, в глибокому тилу! - В.М.). З воєнної точки зору позиція полку в північно-західному районі України була досить несподіваною. Наприкінці червня полк отримав наказ повернутися в Нойгаммер, де його включили до складу дивізії. Проте полк повернувся в Нойгаммер після того, як дивізія відправилася під Броди". [60] Що ж тоді творив цей полк галицьких есесівців, посланий на боротьбу з радянськими партизанами,так і невідомо. Адже ж він, пане Гунчак, провештався в прифронтових умовах в тилах гітлерівських військ майже п'ять місяців.

174

Трошки більше уваги приділив Гунчак таким же "акціям" 4-го галицького добровольчого поліцейського полку СС. Полк діяв в районi Золочева - Бродів - Радехова - Зборова. Зокрема, автор скромно, але все же подає коротку згадку про акцію полку проти оборонців польського села Гута-Пеняцька на Бродівщині, в якій було начисто ліквідовано село і все живе в ньому (правда, автор навіть не згадав, що тут було знищено понад 800 польських селян і партизанів - В.М.): "Це трапилося, - пише він, - коли командування дивізії послало 4-й полк на штурм Гути-Пеняцької 23 лютого 1944 року. Атака укріпленого села не вдалася. Українці втратили двох чоловік - Олексу Бобака і Романа Андрійчука, які загинули в бою. 28 лютого полк розпочав атаку вдруге. Цього разу атака була успішною...". Автор не згадує, що двом загиблим воякам були влаштовані пишні похорони, на яких був присутній губернатор дистрикту Галичина, группенфюрер СС Вехтер. Тут же Гунчак додає: "Згідно з рапортом Хронов'ята, члена Військової управи дивізії, який займався вербуванням у полк, захопив село і після короткого відпочинку рушив далі. Після відходу дивізійників у поселення ввійшов німецький підрозділ і "повністю знищив село", результатом чого було повне зруйнування Гути-Пеняцької, за винятком церкви".[61] (Тут і вище виділено мною - В. М.). Уявіть собі, читачу, таке: поліцейський полк есесівців атакував непокірне село, але штурм не вдався. П'ять днів пізніше, урочисто поховавши двох своїх вояків, полк озброєнних до зубів есесівців вдруге штурмує ледве укріплене село, яке захищає група партизанів, і здобуває його. Затим ідилічно відпочиває після благородних трудів, збирає свої лаштунки і відходить. Вслід вступає в те ж село нове, вже німецьке, військо, повністю знищує село, розстрілює в костьолі його жителів... І все це описується автором так, ніби нічого не сталося, ніби і не знищено понад 800 поляків. Як і шеф штабу 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" майор В.- Д. Гайке, Т. Гунчак в книжці "В мундирах ворога" відзначає, що під час разгортання своїх позицій під Бродами дивізія мала "повну бойову готовність", складається з 29-го, 30-го та 31 -го полків повного комплекту і різноманітних спеціалізованих військових підрозділів. В ній перебувало: 346 офіцерів, 1131 унтер-офіцер та 13822 гренадирів, разом - 15299 вояків. "З організаційного боку, - зазначає Гунчак, - вона була типовою німецькою піхотною дивізією". Серед тих, хто вийшов із "Бродівського котла", було 1000 чоловік із трьох полків та 1200 вояків польового резервного батальйону, розташованого поза кільцем оточення. Ще кілька сот уцілілих вояків пробивалися з оточення невеликими групами. "В цілому близько 3000 чоловік, які колись вирушили на Східний фронт, повернулись в Нойгаммер", - зауважує Гунчак. Вже 7 серпня надійшло розпорядження рейхсфюрера СС Гіммлера про те, щоб 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина" була відновлена. Основою для відновлення (по суті, нового навчально-резервного полку (8000 чоловік), який перебував у таборах Нойгаммера). Про 4-й і 5-й поліцейські полки та інші поліційні підрозділи, що залишились після катастрофи під Бродами. Ні Гайке, ні Гунчак, ні інші автори більше не

175

згадують. Вони, як бачимо, "щезнули" у величезній масі каральних військ гітлерівської поліційно-військової машини. Тепер дивізія поповнювалася новобранцями з Галичини, які тікали на Захід разом з гітлерівцями. Джерелом поповнення стали також підрозділи "юнаків-СС" при протиповітряній обороні вермахту, яких Гунчак нараховує приблизно 10 тисяч. Ще не встигли в Нойгаммері відновити всі структурні частини дивізії, як командування СС видало новий наказ - сформувати посилений батальйон для боротьби із словацькими партизанами. Сформована для цього так звана "Бойова група Вільднера" тілько-но розгорнула бойові дії, як було наказано всій дивізії вирушати на придушення Словацького збройного повстання. Тепер усій дивізії галицьких есесівців довелося виконувати поліцейські акції проти словацьких партизанів і мирного населення. Тут, у Словаччині, дивізія була підпорядкована команді обергруппенфюрера СС Г. Гефлє. І сусідство тут було неабияке: поряд діяли 18-та дивізія СС "Хорст Вессель", бойова група карателів "Шіль", мусульманський полк із "армії" генерала Власова та інші каральні формування. Треба думати, що і галицьких есесівців сюди покликало командування СС не випадково, а сподіваючись якраз на їх рішучі й "ефективні" дії. Мало того, до складу дивізії СС "Галичина" була введена і спільно діяла вже згадувана "Бригада Дірлівангера", сформована із кримінальних злочинців: Правда, пан Гунчак не оповідає ні про "бойові дії" дивізійників-галйчан, ні про башибузуків з "Бригади Дірлінвангера". Про це найкраще можуть розповісти ще живі словаки, учасники героїчного Словацького збройного повстання. Тут же Гунчак зазначає, що "після катастрофи, яка спіткала дивізію під Бродами, від 1000 до 1300 чоловік направили для підготовки та набуття досвіду у танкову дивізію СС "Вікінг". Їм менше пощастило, ніж тим, хто був у Словаччині... Українці страшно заплатили за цей досвід... За словами очевидця, близько 500 їх загинуло в бронетанковій дивізії СС "Вікінг". Однак, тут же, в примітці, Гунчак посилається на "найдетальніший рапорт", в якому вказано, що в дивізію повернулося лише 360 вояків. Отже, насправді втрати становили близько тисячі вояків. А далі Гунчак зауважує, що ті, що залишились після того "набутого досвіду" в танковій дивізії СС "Вікінг", повернулися в свою дивізію 3 листопада 1944 р. "З цього приводу, - пише Гунчак, - штандартенфюрер СС Ульріх, командуючий дивізією "Вікінг", видав спеціальний наказ, в якому високо оцінив внесок українців в обороні фронту проти переважаючих сил противника". Розповісти ж про останній, заключний етап "бойових дій" 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" - боротьбу проти югославських партизанів, - просто у Гунчака не вистачило бажання (чи, може, терпіння?). Він лише відверто зазначає, що "дивізія опинилась на ворожій території, що перебувала пiд контролем ідейно відданих маршалу Тіто партизанів-комуністів. Додатково ускладнювало ситуацію і те, що цивільне населення надавало допомогу цим партизанам. Тому вояки дивізії не могли, як у Словаччині, встановити з місцевим населенням щось на зразок дружніх стосунків". [62]

176

Як стала 14-а гренадерська дивізія СС "Галичина" "1-ою українською" Це запитання безпосередньо пов'язане із створенням Українського національного комітету (УНК). Тому доведеться спочатку хоч коротко з'ясувати обставини створення цього одіозного формування. У своїй книзі "У мундирах ворога" Т. Гунчак досить спрощено і легковажно зазначає, не даючи всьому цьому якоїсь політичної оцінки: "В умовах агонії гітлерівське командування розпочало відчайдушно втілювати в життя так звану "нову східно-європейську політику", метою якої було мобілізувати людські ресурси Східної Європи на захист Третього рейху, що розвалювався. Ця нова політика включала в себе незначні політичні поступки народам (вірніше: націоналістичним екстремістам й авантюристам, що рвалися до влади - В.М.), чиї території німці вже не контролювали. Нова політика нацистів, що вже не становили монолітність за своїми поглядами і тактикою, призвела до створення Українського національного комітету, а в кінцевому результаті - до реорганізації дивізії в першу дивізію Української національної армії...". Тут треба зауважити, що Український національний комітет (УНК) вже один раз був проголошений 22 червня 1941 р. в Кракові, де представники різних націоналістичних угрупувань (опріч ОУН-м) намагалися консолідуватись в умовах розпочатої війни на боці гітлерівської Німеччини, сподіваючись на її підтримку. Але таке об'єднання не сподобалося нацистам. Вони УНК не тільки не визнали, але й почали переслідувати ініціаторів його створення. Та й політична обстановка в той час була такою, що аж ніяк не сприяла консолідації різних груп націоналістів, які між собою смертельно ворогували. Однак наприкінці війни обстановка круто змінилася. Тому сьогоднішня ідея створення Українського національного комітету, зауважує Гунчак, "бере свої витоки із планів генерала Андрія Власова та військового розвідувального управління східних іноземних армій, а також 4-го сектора пропаганди вермахту. То ж, питається, чи міг такий комітет бути національним? Колишній радянський генерал Власов, ставши на службу нацистам, носився з ідеєю створення Російського національного комітету, якому повинні були підпорядковуватися "національні" комітети представників інших народів СРСР, які і так служили гітлерівцям. Німецьке командування не було зацікавлене в дробленні на частини своїх вірнопідданих. "Гітлер не сприймав Власова до середини липня 1944 року, коли радянський літній наступ, який німці неспроможні були зупинити, змінив його погляди".[63] Як відомо, "ідею" Власова підтримувала впливова група генералітету. Зате політичний відділ міністерства окупованих східних територій підтримував "права неросійських народів СРСР". "Архітектором розвалу Радянського Союзу" був Альфред Розенберг - голова цьогоміністерства. Щодо утворення окремішнього "національного" комітету "українців", то ініціативу його утворення очолив штандартенфюрер (полковник) військ СС Фріц Арльт, так званий "начальник керівної станиці східних добровольців" (тобто есесівців типу галицьких дивізійників).

177

Гунчак продовжує: "Насамперед Арльт зайнявся українським питанням і призначив оберштурмбанфюрера (підполковника) Людвіга Вольфа начальником української станиці. Тоді ж німецька розвідка розпочала нову політику щодо Української повстанської армії, маючи надію на підтримку українського національного руху, як останню спробу мобілізувати східноєвропейські народи до боротьби з більшовиками... Після того, як німці не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів, вони вирішили відпустити із концтаборів провідників українського національного руху Степана Бандеру, Ярослава Стецька, полковника Андрія Мельника та багатьох їхніх послідовників. 30 вересня 1944 року гестапо надіслало циркуляр, яким повідомляло різні інстанції, що 27 вересня 1944 року Степан Бандера та Ярослав Стецько звільнені з захзенгавського концтабору, де вони перебували від липня 1941 року... "[64] Тут, по-перше, пан Гунчак фальсифікує дійсність, бо, якраз, Бандеру та його спільників гітлерівці звільняли не "після того, як не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів", а, власне, для того, щоб краще реалізувати свої плани. А, по-друге, добре відомо, що Бандера, Стецько та інші бандерівці після розгону "уряду" Стецька в липні 1941 р. спочатку перебували під "почесним арештом" (домашнім), 15 вересня були ізольовані в берлінській тюрмі, і лише на початку 1942 р. переведені в блок "Целленбау" концтабору Заксенхаузен. Гунчак: "Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів, вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 18 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харькова; Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР); Кость Паньківський та Тарас Бульба-Боровець, провідник українського опру на Волині. Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядковування їх Російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну гадтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівницства та політичної гегемонії росіян... "[65] Тут, як бачимо, пан Гунчак використав так званий політичний камуфляж. Суцільна брехня, що гітлерівці намагалися порозумітися відносно УПА з такими "фюрерами", як гетьман П. Скоропадський, А. Лівицький чи Тарас Бульба-Боровець, яких бандерівці не тільки не визнавали, але й старались знищити при першій можливості. Йшлося тут, зрозуміло, про створення українського "національного" комітету та про підпорядкування його Російському "національному" комітету генерала Власова, до якого всі українські націоналістичні угруповання були в непримиренній опозиції. Гунчак додає: "Неспроможні досягнути взаємопорозуміння (також і в питанні, хто очолить Український "національний" комітет - Бандера, Мельник, Скоропадський чи хтось інший - В. М.) ні з фракцією Бандерй, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже не діючої УНР, яку

178

очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету...".[ 66] На початку березня 1945 року УНК видав "деклярацію", яку підписали П. Шандрук, як голова, В. Кубійович та О. Семененко, як заступники, i де оголошувався початок діяльності Українського "національного" комітету. Отже, ідея, ініціатива і практична дія в створенні Українського "національного" комітету (УНК) повністю належали гітлерівцям. Гунчак: "Після досить тривалої дискусії президент Лівицький, від якого Шандрук отримав мандат на головування в Українському національному комітеті, обговорив ці питання із полковником Мельником, його співробітниками Осипом Бойдуником та Дмитром Андріевським. Шандрук також мав бесіду з Бандерою та Володимиром Стаховим із фракції Бандери. Як згадує Шандрук, усі поголосилися з його думками й підтримали його".[67] Однак, зауважує при цьому Гунчак, треба було доконати гітлерівців, "якщо не лезом, то обухом": "Шандрук відчував, що дивізія, яка хоч називалася "Українська дивізія", перебувала під німецьким командуванням і не відповідала повністю політичним та військовим цілям українців. Шандрук наполягав на тому, щоб дивізією командували українці, щоб усіх українців, розкиданих по всій німецькій армії, перевели в українські частини для подальшого формування Української національної армії, щоб вони виступали під українським національним прапором і прийняли присягу на вірність Україні та служили українським національним інтересам".[68] Але все це було звичайною і примітивно нікчемною націоналістичною фантазією, бо ж ті "національні інтереси", про які так часто говорили українські "партіоти", аж ніяк не відповідали інтересам українського народу, а були лише пошматованою вивіскою, за якою неможливо було сховатися. Гунчак: "На всі ці пропозиції та вимоги Шандрука Арльт відповів, що він робить усе можливе. Арльт наполягав, однак, щоб Український національний комітет позитивно поставився до Комітету за визволення народів Россії генерала Власова. Шандрук відмовився, пояснюючи Арльту, що українці (тобто українські націоналісти - В.М.), які мають довгий історичний досвід стосунків з росіянами, просто не довіряють їм. Єдина річ, на яку погодився Шандрук, це обмін офіцерами з'вязку або навіть делегатами з Російським національним комітетом в інтересах ефективної боротьби з Совітами... "[69] Така постановка, звичайно, являє собою примітивно-недолугу націоналістичну амбіцію, від якої не може відійти і пан Гунчак. Усім націоналістичним авторам, в тому числі і Гунчаку, здається, що "незалежну, соборну, самостійну" Україну можна здобути усяким підступом - антинародними зв'язками з гітлерівськими окупантами, участю в каральних органах СС проти "свойого" чи "чужого" населення тільки б здобути ту "незалежну" Україну в своїх власних інтересах чи то в тінi гітлерйзму, чи то в тіні продажної націоналістичної демагогії. Однак продовжимо. Пан Гунчак, як видно, дуже втішається з того, що 12 березня 1945 року (уявляєте, читачу, - вже за кілька тижднів до

179

остаточної катастрофи гітлерівської Німеччини!) Альфред Розенберг, міністр східних окупованих територій (які вже були остаточно втрачені) "надіслав Шандруку листа, в якому, зокрема, зазначалося: "З метою забезпечення повної участі у вирішальній фазі війни проти більшовизму та наведенню порядку в національних стосунках у Європі від імені німецького уряду я визнаю національне представництво України, сформоване вами як український національний комітет. Я оголошую: 1. Український національний комітет є єдиним представництвом українського народу, визнаним німецьким урядом; 2.Український національний комітет має право представляти інтереси майбутньої держави України і висловлювати їх у деклараціях та проголошеннях. Я буду вимагати, що усі українці, які служать в усій німецькій армії, були об'єднанні для формування української визвольної армії".[70] Далі в книжці йдеться про те, що "командуючим" УНА було призначено (гітлерівцями, а не "українцями") П. Шандрука, колишнього петлюрівського генерала і польського полковника. Однак, націоналістів все це задовольняє. Гунчак пише: "...Це була декларація, пронизана духом високої національної відповідальності...". Не важко уявити собі таку "відповідальність"! Таким чином, пан Гунчак вводить в оману про обставини створення Українського "національного" комітету і Української "національної" армії тоді, коли вже конав гітлерівський вермахт і нацистський режим. Що відоме про службу галичан в інших есесівських формуваннях Ми вже відзначали, що "щирий коляборант" К. Паньківський у своїх спогадах "Роки німецької окупації" повідомляв, що вже в жовтні 1941 року гітлерівці провели в Галичині відбірковйй набір добровольців у війська СС (Waffen-SS) при "суворій селекції"". Тоді було залучено до військ СС близько двох тисяч юнаків. Серед них був і племінник Панькіського, якому вдалося щасливо винести ноги з-під Сталінграда. З цих "селекційних" добровільців гітлерівці окремого підрозділу не створювали, а розподіляли галицьких новобранців по різних частинах військ СС. Про "інші" формування (тепер уже юнацькі) військ СС із галичан я прочитав нещодавно в книжці Зенона Зеленого "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни". В передмові до цієї книжки колишній голова УЦК В. Кубійович підтверджує позицію К. Паньківського про те, що "з 1941 року німці притягли (в Галичині) невелике число українців до різного роду військових, поліційних і парамілітарних формацій". Далі той же Кубійович зазначає, що "з початку 1944 року, коли людські резерви були вичерпані, німці звернули увагу на використання нашого юнацтва, як хлопців, так і дівчат, до протилітунської оборони, як помічників при обслузі зенітної артилерії і на літунських верстатах". Тут же Кубійович приписує собі велику заслугу в тому, що саме йому вдалося досягнути того, "щоб німці не використовували цих юнаків проти танків". Головний організатор колабораціоністів в Галичині тут темнить, бо добре відомо, що невелику частину тих юнаків гітлерівці все ж таки використовували, як фаустників проти радянських танків.

180

Автор книжки 3. Зелений описує весь процес вербування і частково муштрування юнаків і дівчат, однак не подає жодного факту їх практичного застосування в бойових діях. Автор при цьому застерігає, що галицьких юнаків віком 15 - 18 років німці стали брати в "протилітунські війська" за зразком гітлерівської молоді (гітлерюгенд), в так званий "СС-гельфер" (помічників СС). "Хлопці носили уніформу із опаскою і знаком СС у ромбі на правому рукаві, а на шапці мали ромбову відзнаку з таким самим значком". "В другій половині квітня 1944 року у Львів прибули 22 німецьких старшини з обербанфюрером Гавптом на чолі і почали акцію "добровільного набору українських хлопців" до протилітунської служби..." Центром цього набору стала військова управа (ВУ) дивізії СС "Галичина", очолювана полковником Бізанцем. Вербувальники запевняли, що юнаки проходитимуть трьохмісячні курси, а затим продовжуватимуть вишкіл в дивізії СС "Галичина". На допомогу вербувальникам і військовій управі дивізії СС "Галичина" громадська колегія, у яку увійшли такі відомі в Галичині діячі, як: "проф. Т. Білостоцький, ред. М. Добрянський, проф. Гайдучок, мгр. Е. Жарський, мгр. Г. Коренець, о.д-р. Костельник, мгр. М. Кушнір, проф.С. Левицький, д-р Б. Лончина, ред. д-р І. Німчук, інж. Р. Олесницький, мгр. М. Охримович, інж. І. Сенів, д-р Ю. Старосольський, д-р О. Тисовський, д-р М. Шлемкевий".[71] Отже, вся ця братія повинна була допомагати вербувальникам залучати в допоміжні структури СС юнаків і дівчат Галичини. І все це в той час, коли фронтові бої вже відбувались на порозі Західної України. Перший табір для підготовки юних есесівців було організовано в містечку Переворську (табір імені Черніка). Тут знаходилися 300 юнаків. Через кілька тижнів, вже наприкінці червня 1944 р., 210 юнаків із Переворська перевезли до Львова, щоб провести пропагандистську дефіляду. Їх святково вітали губернатор Вехтер, керівник військової управи дивізії СС "Галичина" полковник Бізанц, голова УКК К. Паньківський та інші вербувальники. Другий табір був організований в Неполомицях поблизу Кракова, де було 3000 юнаків. Затим такі ж табори почали діяти в Егері (1750), Троппав (1000), Кремсі (1550), Гульчині (200) і Мальті (200) в районах Австрії і Каринтії. Їх освячував головний капелан дивізії СС "Галичина" Василь Лаба в чині майора військ СС. В другій половині липня 1944 року вже було завербовано 7700 чолозік. Серед них дівчат, "помічниць СС", було понад 300. Цікаве застереження робить 3. Зелений: "Слід тут підкреслити, що німці з самого початку робили різниці між молоддю з центральної'України, Волині, Полісся та Підляшшя і молоддю з Галичини та Підкарпаття. Перших називали українками і вони носили жовто-сині опаски з тризубом у ромбі, а других - галичанками і на їх таких же самих опасках були левики в ромбі... ".[72] Ще одна деталь: "Юнаки та юначки одержали понад 1500 кг печива. Зате: коло 12000 примірників часопису "Краківські вісті"; 10000 книжок історичного та іншого змісту; 5500 календариків; 6500 молитовників; 400 книжечок з колядками і т.д.". Як бачимо, "опіка" над юними есесівцями й есесівками була надзвичайно "солідною"! Зате під кінець книжки 3. Зелений подає дані про те, що в цих юнацько-

181

есесівських формуваннях служили 10000 юнаків і юначок! І, нарешті, такий застережливий заклик із листівки того часу: "Український юначе! Тебе закликає європейська молодь співпрацювати для нової Європи. Помагай, як допоміжний дружинник німецької авіяції в рядах юнаків СС... Фюрер Адольф Гітлер закликає і Тебе!"[ 73] Уважно аналізуючи книжку "Українське юнацтво в вирі Другої світової війни", ми бачимо, що Зенон Зелений як керманич відділу опіки над молоддю в системі УЦК (Українського центрального комітету) і член військової управи дивізії СС Галичина", не досить добре знав усі "секрети" тієї справи, якою керував і виконував, бо його інформація досить куца і примітивна. Думаємо, що тут більше відіграла свою роль повоєнна ситуація, в якій організатор есесівської молоді просто не хотів "засвітитися" в "демократичному" світі. Тому, як доповнення, наведемо свідчення вже відомого "щирого коляборанта" К. Паньківського, який і більше знав, ніж 3. Зелений, і був відвертішим. Ось що він писав у книжці спогадів "Від комітету до державного центру ": "Тяжкий був шлях вояцтва дивізії. Та він видається нам простим, коли порівняємо його з шляхом юнацтва".[74] Але цей "непростий шлях" юнаків із СС Паньківський не показує, хоч окремі інформації подає. Так, він зазначав, що "зразкова" школа підготовки юнаків-есесівців з Галичини була в Криниці, де "поруч з німецьким комендантом були також і українські вихователі під керівництвом учителя А. Антоновича". Справою виховання в усіх таборах займалися військова управа дивізії СС "Галичина" і УЦК. Від УЦК підготовкою молоді займався Т. Білостоцький. Юначок опікала О. Кузьмович. К. Паньківський подає і таке: "Офіційна назва юнацьких формувань СС - "протилітунська оборона юнаків СС". Хлопців, які закінчили вишкіл, розкидали в усі кутки рейху... Коли ж радянські війська витіснили гітлерівців за межі України і генерал-губернаторства, юнаками-СС опікалися урядова німецька організація -"Українська установа довір'я", якою керував німець українського походження М. Сушко в Берліні, "Керівна станиця східних добровольців" (керівник - Ф. Арльт) та її український відділ (очолював - Л. Вольф). Центральна картотека СС показувала, що в юнацьких формуваннях СС було понад 60 тисяч імен, серед них було 10 тисяч українців... "[75] "Дивізія і юнаки були частинами, які піддягали, можна сказати, були складовими одиницями зброї - СС, тобто військових частин партії." Ця констатація надто важлива, бо інші автори про такі юнацькі формування СС в Галичині або не згадують, або представляють їх як допоміжні формування напіввійськового типу. І ще кілька важливих зауважень автора: "Вчителям признавали в основному ранг "зондерфюрера" (спеціальне звання, рівне поручникові) і всі ходили в уніформах... Що ж до юнаків-СС, то окремим, які добре служили, присвоєно звання підстарший - ступні ройових (роттенфюрерів) або десятників (оберроттенфюрерів)". Паньківський вказував також на те, що головний капелан дивізії СС "Галичина" о. В. Лаба призначив "польовим духівником для юнацтва" о. Северина Сапруна, колишнього керівника ІНТ (Інституту народної творчості). "Його військовий ранг відповідав рангові підполковника СС". Для православних юнаків і юначок призначено о. Віталія Сагайдаківського.

182

А згодом всіх військових духівників для юнацтва стало чотирнадцять. Всі вони дженджурилися в ошатній есесівській уніформі. Паньківський далі зауважував, що хлопці були в основному зенітниками, дівчата працювали "на рефлекторах" (прожекторах), частина з них були також телефоністками, задимлювали "літунські майдани" (аеродроми) чи виставляли "загороджувальні бальони" (аеростати). Під кінець "щирий коляборант" (всупереч свойому шефу по УЦК В. Кубійовичу) зазначив, що "наприкінці січня 1945 року виникла нова загроза - вишколу юнаків для боротьби проти танків на фронті, тобто вже не допоміжна, а справжня військова служба (панцерфаустники)... Частину юнаків вдалося завербувати і послати на фронт... "[76] Така (звичайно, неповна) історія з юнацьким формуванням військ СС в Галичині. Примітки [1] Панківський К. Роки німецької окупації. [2] Там же. С. 402. [3] Там же. [4] Там же. С. 29 - 30. [5] Там же. С. 24. [6] Там же. С. 431. [7] Там же. С. 425. [8] Там же. С. 436, 439, 441. [9] Там же. С. 45. [10] Там же. С. 52 [11] Там же. С. 58-61. [12] ЦДАВО України, ф 4620, о. 3, с. 378. [13] Там же. С. 56. [14] ЦДАВО України, ф. КМФ-8. Т. 454, рол. 92, к. 715 -717. [15] Цит за.: Гунчак Т. У мундирах ворога. К., 1993. С 165. [16] Гайке В. - Д. Українська дивізія "Галичина". Історія формування і бойових дій у 1943 - 1945 рр. Торонто - Париж - Мюнхен, 1970. С 150. [17] Там же. [18] Там же. С. 17. [19] Там же. С. 19. [20] Там же. С. 20. [21] Там же. С. 20 - 22. [22] Там же. С. 30. [23] Там же. 44. [24] Там же. С. 47. [25] Там же. [26] Там же. С. 130- 131. [27] Там же. [28] Цит. за: Українська дивізія "Галичина". К., 1994. С. 80 - 81. [29] Там же. С. 84. [30] Там же. С. 84- 85. [31] Там же. [32] Панківський К. Від комітету до державного центру. Нью-Йорк - Торонто, 1986, С. 134.

183

[33] Збірник "Броди". С. 45. [34] Там же. С. 45 - 46. [35] Там же. [36] Гайке В. - Д. Українська дивізія "Галичина". С. 52 - 53. [37] Там же. С. 52. [38] ЦДАВО України, фю 4620, оп. 3, спр. 378. [39] Гунчак Т. У мундирах ворога. К., 1993. С 4. [40] Там же. С 154- 155. [41] Там же. [42] Там же. С. 5 - 8. [43] Там же. С. 8 - 10. [44] Там же. С. 13- 14. [45] Там же. С. 15. [46] Там же. С. 167. [47] Там же. С. 169. [48] Там же. С. 18. [50] Там же. С. 31 - 34. [51] Там же. С. 47. [52] Там же. С. 39. [53] Там же. С. 43 - 44. [54] Там же. С. 52. [55] Там же. С. 53. [56] Там же. С. 73 - 74. [57] Там же. [58] Там же. С. 75. [59] Там же. С. 75 - 76. [60] Там же. С. 129. [61] Там же. С. 114. [62] Там же. С. 115. [63] Там же. С. 118- 119. [64] Там же. [65] Там же. [66] Там же. С. 120. [67] Там же. С. 121. [68] Там же. [69] Там же. С. 122- 123. [70] Зелений 3. Українське юнацтво в вирі Другої світової війни. Торонто, 1965. С. 20. [71] Там же. С. 88. [72] Там же. С. 161 - 162. [73] Там же. С. 225. [74] Паньківський К. Від комітету до державного центру. Нью-Йорк -Торонто, 1968. С. 84. [75] Там же. С. 84, 86 - 87, 90. [76] Там же. С. 96 - 97.

184

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ І УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ Створення УНК і УНА Про створення Українського національного комітету (УНК) і Української національної армії (УНА) чіткіше писав К. Паньківський: "Три роки тому, влітку 1941 року, кандидатом на партнера німцям була ідеологічно посвячена з ними ОУН. З якого б боку на те не дивитися, ОУН була, на жаль, розбита інтригами німців і неразумними амбіціями власних провідних діячів".[1] (Виділено мною - В. М.). Ви про це, пане Гунчак, добре знаєте. Тай як не знати, коли все націоналістичне шумовиння часів минулої війни зводиться, якраз, до того, що все те націоналістичне шумовиння намагалося й намагається й сьогодні наввипередки, один перед другим, якнайкраще прислужитися нацистам. Добре відомо, що гітлерівці втручалися в справи ОУН як хотіли. Вони і "розбили інтригами" ОУН, щоб стало легше управляти "амбіціями провідних діячів", як про це вони неоднарозово заявляли. В книзі спогадів "Від комітету до державного центру" Кость Паньківський недвозначно пише: "З українськими діячами німці почали говорити щойно в жовтні 1944 року. Розмови почав СС-обергруппенфюрер Г. Бергер, керівник відділу східної політики РЗГА (Головне імперське управління безпеки Німеччини - В.М.), одночасно керівник головного відділу політики у Східному міністерстві (мається на увазі міністерство окупованих східних територій під керівництвом А. Розенберга - В.М.). Але Бандера відмовився очолити українську репрезентацію. Тоді Бергер почав розмови з іншими українськими діячами...". [2] Т. Гунчак у книзі "Україна: перша половина XX століття" (К., 1993), пишучи про цю зустріч Бандери з Бергером, зазначає, що йшлося тут про нав'язання стосунків з УПА та що "спроби німців порозумітися з УПА залишилися безуспішними", бо Бандера відмовився від співробітництва. Але не вiд спіробітництва з нацистами відмовився тоді Бандра, авід позиції Бергера очолити Український національний комітет! Це, звичайно, не одне і те ж. Паньківський продовжує: "Запросили всіх вище згаданих провідних людей (тобто С. Бандеру, А. Мельника, А. Лівицького, П. Скоропадського, В. Кубійовича, "Тараса Бульбу"-Боровця та інших - В.М.) до Берліна. Участь у розмовах брали з боку німців: Бергер, його співробітник проф. Бергард фон Менде (керівник кавказького відділу, який знав і українські справи), а з РЗГА - СС-штурмбанфюрер д-р Фріц Рудольф Арльт (тут Паньківський помиляється, бо Арльт був штандартенфюрером (полковником) СС - В.М.) і СС-оберштурмбанфюрер Людвіг Вольф. Арльт в тому часі був начальником "керівної її українського відділу. Він добре знав проблематику сходу

185

Європи, зокрема українські справи. Він був прихильником українських національних аспірацій. Колись, у 1939-1940 роках він відігравав свою ролю при організації української репрезентації в ГГ (генерал-губернаторстві - В.М.), яка оформилася як УЦК (Український центральний комітет - В.М.) у Кракові, а потім працював якийсь час урядовцем ГГ в ділянці українських справ. З українського боку виступали президент А. Лівицький, І. Мазепа, гетьман П. Скоропадський, А. Мельник, С. Бандера і І. Гриньох, В. Кубійович, В. Доленко і В. Дубровський...".[ 3] І далі: "Розмови відбувалися з одною особою і спільні, з кількома учасниками, українці відбували наради самі між собою". Завдання цих незвичайних нарад - об'єднати всіх українських націоналістів в одне ціле та використати їх спільні зусилля в боротьбі проти наступаючих радянських військ. Гітлерівці водночас тиснули на всіх керівників націоналістичних угруповань з тим, щоб "українці" приєдналися до затії генерала Власова. "Натиск німців був дуже сильний", - зауважував К. Паньківський. Далі автор зазначає, що проблему примирення між українськими націоналістичними угрупованнями проводив в основному А. Мельник. "Українці", вказував Паньківський, вимагали від німців "визнати українську державність". І це в той час, коли гітлерівська Німеччина вже корчилась у передсмертних конвульсіях! Одначе ігрища продовжувались. "Натиск" німців, продовжував Паньківський, був досить "демократичним". Гітлерівці "пропонували" очолити Український "національний" комітет то Бандері, то Мельнику, то Скоропадському, багатьом іншим. Але всі ці націоналістичні провідники не хотіли брати на себе відповідальність в час, коли вже конала нацистська Німеччина. Паньківський: "15 березня 1945 року Шандрук заявив, що він стає головою УНК. Того ж дня президент Лівицький своїм наказом підвищив генерала штабу генерал-хорунжого П. Шандрука до генерал-поручика (щоб наш генерал був рівний з генералом Власовим). Тим самим наказом генерал-поручика М. Омельяновича-Павленко до генерал-полковника. Президент призначив ген. Шандрука одночасно командувачем Української національної армії (УНА)".[ 4] Необхідно подати інформацію про УНК та УНА отамана "Тараса Бульби"- Боровця, яку він дав у своїй книзі спогадів "Армія без держави". Після виходу "з кацету" (тобто з концтабору Заксенхаузен) у жовтні 1944 року гітлерівці сидіти без діла отаману не дозволили. Його то залучають до створення Українського національного комітету (УНК), то до організації Української національної армії (УНА). Якраз це і входило в плани "Тараса Бульби"- Боровця. В березні 1946 року українські націоналісти і гітлерівці дійшли остаточної згоди про те, що під керівництвом вермахту і в його складі буде створена УНА під керівництвом генерала П. Шандрука. УНА повинна була сформуватись із різних "українських" підрозділів, які перебували в складі вермахту, військ СС та поліції. Певне місце тут відводилось і безпосередньо "Тарасові Бульбі". Про Українську національну армію писали і досі пишуть сьогодні різні

186

націоналістичні автори, але всі вони приховували і приховують структуру, суть та її дійсну призначення. Єдиний серед таких авторів отаман викладає все начистоту: "Нова армія (тобто УНА - В. М.) за схемою складається з двох основних частин: - регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східному фронті проти ворога України - СРСР; - іррегулярної частини, що мала офіційну назву - "Група "Б" УНА". [5] Що ж це за група "Б", та й ще "іррегулярна"? Отаман чітко пояснював: "Группа "Б" мала проводити на Східному фронті "диверсійно-партизанські акції проти комуністів в Україні". Отамана, якраз, і було призначено її командиром". І далі: "До регулярних частин УНА мали входити: - організована в Галичині заходами Українського центрального комітету (УЦК) в 1943 році одна піхотна дивізія "Галичина", що отримує назву - Перша дивізія УНА; - всі наявні менші та більші українські добровільчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носять назву - Українське визвольне військо; - всі особи української національности з-посеред військовополонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані і кацетники; - всі добровольці української національності, що вже досі включені в ряди Російської визвольної армії (РВА) ген. Власова, які виявляють бажання перейти в свою національну армію; - всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань". Отака-то "регулярна" і "визвольна" УНА! Отаман далі уточнював, що Группа "Б", якою йому доручено керувати, була запланована в 5000 вояків, але потім штаб обмежив її силу до 1500 вояків". І ще: "На підставі попередніх підрахунків, штаб УНА міг набрати до 250 тисяч воєнноспосібних українських кадрів, з числа тих, що зимою 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східному фронті". А далі, виявляється, і таке:"Перекинення першого батальйону Групи "Б", що вже в кінці 1944 року був готовий і з ним я мав намір відлітати з своїм штабом в "Україну, не відбулося, бо в німецькій авіації вже не вистачало на такі операції пального (!). Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом, на польсько-чеську територію, на що ми не дали згоди...". Так безвиглядно закінчилась вся затія УНА. Але отаман закінчував свою книжку спогадів "Армія без держави" на мажорній ноті, приводячи текст "Пісні про Поліську Січ УПА", де є такі слова: "Ми ще поставим жовтоблакитний На самім Кремлі!.." Але повернемось до спогадів К. Паньківського "Від комітету до державного центру", де автор досить інтригуюче розповідав про подальшу долю 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", точніше про її драматичний кінець.

187

Після повного разгрому дивізії СС "Галичина" під Бродами в липні 1944 р. керівництво військ СС зробило все можливе, щоб сформувати її заново. Якщо жТ. Гунчак досить ейфорично подає процес нового творення дивізії, то Паньківський сповнений песимізму і тривог: "Зрозуміло, що тепер характер дивізії став зовсім інакший. Залишки першої дивізії були в стані глибокого духовного пригнічення і знеохочені; новобранці були в більшості насильно зведені з усіх боків залякані люди. При недостачі уніформ тих вояків ганяли на вправи в їх цивільних зношених убраннях і черевиках, без зброї. Вони навіть свою вояцьку присягу складали в такому стані. Корисно вибивалися на тлі дивізії старшини i підстаршини, які прийшли із шкіл. Трагедія вояцтва дивізії була в тому, що перший виступ на фронті закінчився величезною невдачею. Переможне військо набирає вітального розмаху, що помножує його сили; переможений вояк губить свою самовпевненість." І далі: "Недостача військових частин змусила німецьке командування перекинути дивізію, в стані незакінченої реорганізації, без одягу і без зброї, вже у вересні на Словаччину, на фронт проти повстанців. І тут в надзвичайно складних обставинах довелось дивізії одночасно доводити організацію до кінця, продовжувати вишкіл вояцтва і нести фронтову службу проти партизан...". [6] Паньківський тут же зазначав, що опріч непідготовленості дивізії і її оточення було бридким: "... головна біда була в якості тих формацій. Дивізії підпорядковувалась деякий час так звана бригада Дірлевангера, спеціальна карна формація зброї-СС, до складу якої входили вояки, покарані на всякі кримінальні вчинки і також здеградовані офіцери і підофіцери німецької армії. Кримінальні елементи тієї бригади робили злочини супроти словацького і жидівського населення і з бундючністю злочинця розпускали чутки, що все це роблять "чужинці" з української дивізії...". Однак тут Паньківський натякає на те, що і в дивізії СС "Галичина" було чимало кримінального елементу: "Жага наживи і почуття безкарности за поведінку супроти місцевого населення штовхали німців на грабунки. Те все передавалося вояцтву дивізії..." І ще: "...Польові суди працювали без перебою... Смертні присуди, а за ними розстрілювання... ставали все частішими". Панькіський: "В другій половині січня 1945 року прийшов наказ головного німецького командування про переїзд нашої дивізії з фронту проти партизан у Словаччині до південної Стірії на кордон Словенії. Тут був подвійний фронт, проти Совєтської Армії і проти югославських партизан Тіта. Сюди прибувало чимало втікачів, ненімців і німців. Ще прибули нові вояки в чорних мундирах, вартові концентраційних таборів на терені східної Німеччини...". "Поповнення", як бачимо, неабияке. Творців дивізії, а затим Українського "національного" комітету і проголошення 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина" "1-ою українською дивізією УНА" тішила "поява генерала (тобто П. Шандрука - В.М.) в українському мундирі з тризубом на шапці, тризубом на рукаві", - зауважував Паньківський.

188

Однак радіти не довелось: "Довідавшися про капітуляцію, генерал Шандрук, як командир УНА, дав наказ командирові дивізії ген. Фрайтагу стягнути дивізію з фронту на світанку 8 травня. Так зроблено. Таким чином 9 травня 1945 року, о годині 00.01, коли капітуляція почала діяти, дивізія... перейшла в район британських збройних сил...".[ 7] Минулі і нинішні шанувальники галицьких есесівців розглядають 14-ту гренадірен дівізіон СС "Галіцієн" тільки як "1-шу українську дивізію", чи як "1-шу дивізію української національної армії (УНА)". Якраз під цим гаслом у серпні 1993-го р. пройшла в Києві так звана "міжнародна наукова конференція", присвячена 50-річчю 1 -ої української дивізії УНА. Чому ж "міжнародна", коли міжнародний судовий процес над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини в Нюрнберзі визначив фашизм та його злочинні організації (в тому числі і війська СС), як "злочин проти людства"? Чому "українська" і "національна", коли творці й учасники цього фашистського формування служили Гітлеру, виконували його фашистську волю, а не захищали інтереси української нації і народів України? Та тому, що нинішні націоналісти в Україні та поза нею (від націонал-"демократів" до націонал-фашистів) не виконували і не збираються виконувати міжнародних зобов'язань, заснованих на гуманізмі і демократизмі. Сьогодні вони, всупереч міжнародним принципам, нахабно заявляють, що їх "рідні есесівці" боролись за "незалежну Україну", а дивізія СС "Галичина" була "національним військом", а її підрозділи ніколи не брали участі в каральних акціях проти мирного населення. Факт, звичайно, безпрецедентний! Тому-то цi новоявлені "національно свідомі" і запросили на "свято"- збіговисько в якості "гостей" усіх колишніх есесівців. От і з'їхалися до Львова і Києва з усього світу ті, до яких і досі діє закон міжнародного трибуналу в Нюрнберзі "без строку давності". Сьогодні серед шанувальників галицьких есесівців гуляє створений ними ж міф про "шанс України" при створенні дивізії СС "Галичина". В епіцентрі міфу лежать "виправдання" В. Кубійовича у "Вістях братства колишніх вояків 1-ої УД УНА" (Ч. 3 - 4 за 1954 рік) свойого "коляборанства" і "коляборанства" його наближених: "Ми є за творення дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі: 1) Ми включені в боротьбу з більшовизмом не як безіменні; 2) Ми виходимо на політичну арену, хоч і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову; 3) Ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав'язок армії; 4) Це може бути точка виходу для дальших плянів; 5) Лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді. Ця школа дасть дисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальноти і інші вояцькі чесноти. Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм".[8] Ці "виправдання" Кубійовича зачитав на конференції один із організаторів її Іван Драч від імені української всесвітньої координаційної ради (є й така!), відкриваючи "міжнародну наукову конференцію" 21 серпня 1993 р., присвячену 50-річчю від часу створення " 1-ої української дивізії УНА". І тут же той же Драч сформулював суть міфу:

189

"Чи й треба казати про те, що вчорашні студенти і гімназисти, які масово записувалися до дивізії, добре знали: Німеччина війну вже програла, що вони були далекі від будь-яких намірів рятувати райх (а на такого характеру тезах наполягала радянська історіографія!); молоді патріоти вірили в можливість конфлікту Радянського Союзу і його західних альянтів і сподівалися на шанс для України, яка матиме свої збройні сили, що стануть її вагомим аргументом у дискусії, коли промовляє зброя?".[9] (Виділено мною - В.М.). Якась "фантасмагорія" виходить у пана Драча, розрахована на недолугих! Тут вам не "протуберанці сонця", які недавно оспівував цей національний поет, а час, де б "промовляла зброя". Для Драча байдуже, що, як свідчать документи, чимало авторів і живих очевидців, дивізія есесівців "Галичина" формувалась як поліційна формація в системі каральних органів нацистів, з поліційними офіцерами і підофіцерами, з поліційним генералом на чолі, з усіма поліційними атрибутами, і діяла не як поліційна, а фронтова. Даремно мріяли націоналісти з Галичини, що дивізія каральних військ СС може стати зародком національних збройних сил. Поліційні формації ще ніколи і ніде не формували національну армію. Дивізія, пане Драч, від початку і до кінця свого існування (опріч кількох тижнів перебування під Бродами на Львівщині) виконувала каральні функції: проти партизанів Франції і Словаччини, радянських, польських та югославських партизанів та мирного населення, яке всіляко підтримувало партизанів. 4-й поліцейський (галицький добровольчий полк СС) полк двічі штурмував Гуту-Пеняцьку, польське село на Львівщині, в результаті чого загинуло мученицькою смертю понад тисячу поляків, жителів цього села, та польських і радянських партизанів. Пану Драчу треба елементарно вникнути в суть справи, перш ніж говорити і писати про те, що дивізії, мовляв, приписують каральні акції проти мирного населення. Про яку ж "неперервність боротьби нашого народу за свою свободу" ви, поете, торочите, коли тут нема ні крихти народного і національного?! Якщо пан Драч вважає, що 14-та гренадерська дивізія СС "Галичина" творила "неперервність боротьби нашого народу за свою свободу", то інший пан, Михайло Косів, народний депутат України і відомий діяч Руху, шукає в творенні дивізії есесівців "доцільність вибору". У передмові до збірника "Порив" (Львів, 1994) він пише: "Віддавна непокоїть мене питання: чому в середині 1943 року, коли вже було очевидно, що Німеччина війну програє, значна частина політиків з ОУН (мельниківське спрямування) вдалася до формування дивізії "Галичина", що діяла у системі німецьких військ?". Відповідь на поставлене питання пан Косів негайно знаходить. Справа, мовляв, у тому, що галицькі націоналісти шукали вихід з ситуації "двох зол" (гітлерівської Німеччини і Радянського Союзу) і вибрали "менше зло", тобто гітлерівську Німеччину. Косів зауважує при цьому: "Але ж - чи справді нацистська Німеччина була меншим злом? Для переважної більшості галичан, вихованих на грунті не лише української, але й німецької мови і культури та в австрійських навчальних закладах, звиклих до військового вишколу німецькою мовою ще від часів служби в австрійській армії, фашизм являється тимчасовим явищем, недугою, що вилікується і минає. Гітлер - перехідною фігурою, а Німеччина в цілому асоціювалася з європейською цивілізацією".

190

Пан Косів, який в останні роки нажив собі славу "проповідника еліти й елітаризму" і "викривача русифікації"", нарешті, як бачимо, заговорив про онімечення Галичини та про "німецьку цивілізацію", правда, не згадуючи, хто ж були в Галичині ті німецькі "культуртрегери" i "штудієнрати"! Треба чесно сказати, що австро-німецькі "наставники" i "носії культури" запаморочили голови багатьом минулим і нинішнім косівим. Тому сьогодні вони так запопадливо заговорили про "еліту", "німецьку цивілізацію", "європейську культуру" і Галичину, яка, мовляв, завжди уподоблювалась "цивілізованому Заходу". "Отже, - резюмує пан Косів, - коли вибір випав на нацистську Німеччину, як менше зло, то для цього були вагомі політичні причини". Однак, цих "політичних причин" штудієнрат Косів не може (чи не хоче?) назвати, бо вони були наскрізь просяклі смородом комірки галицького міщуха та орієнтацією його на "західні окціденти", особливо на нацистську Німеччину. Дарма втішається культуртрегер Косів тим, як майстерно виправдовується "коляборант" Кубійович за своє тифозне "коляборанство". Елітарному панові з когорти галицьких нардепів добре відомо, що сучасна розбещеність не комуністами "посіяна", а лжекомуністами, які при нинішній нагоді стали негайно, і "щирими католиками", і "щирими патріотами", і "щирими націоналістами", і "провідниками національного елітаризму" в задушливій атмосфері моральної розбещеності, духовної зневіри і пустоти. Тут же пан Косів порушує "кардинальне питання", яке він так хотів би поставити перед усім світом - це питання про колябораціонізм: "У загальному сенсі співробітництво з нацистською Німеччиною періоду III рейху вважається колабораціоналізмом, натомість співробітництво з комуністичною Росією періоду Совєтського Союзу колабораціоналізмом не вважається. Тільки через те, що останнє не визнано на міжнародному рівні". (Виділено мною - В.М.) Власне, так. Проти гітлерівського нацизму (як і фашизму взагалі) воювали всі буржуазно-демократичні країни Заходу (в тому числі США, Франція, Англія та ін.) і соціалістично-тоталітарний Радянський Союз, як і прогресивні сили Італії, Німеччини, Іспанії, Угорщини, Румунії, Болгарії та багатьох інших країн світу. Цей демократичний альянс, який прийнято називати "антифашистським", і визначив у повоєнний період ті міжнародні норми, якими керується нинішній світ, і не вам, пане Косів, їх змінити. Це абсолютно справедливо. Тих же, що співпрацювали чи прислуговували фашистам, прийнято називати колабораціоністами. І це дійсно справедливо. Пана ж Косіва дратує одне: "...Для нас співпраця з російсько-комуністичим режимом після того, коли цей режим знищив українську державу (але ж відомо, що Центральну Раду, гетьманат Скоропадського і Директорію Петлюри знищили самі українці - В.М.) і приніс нам усе те, що євреї називають голокост, а простіше - геноцид і катастрофу, було б не лише злочином, а й втратою усього святого. А тому, - продовжує він, -... ми маємо оцінювати події своєї історії тільки в такому контексті: співробітництво з комуно-російським режимом - колабораціонізм. Судовий процес над комуністичним режимом - неминучий", пророкує "провідник елітаризму" та "викривач русифікації".

191

А що ж тоді робити з вами, пане Косів, та з такими, як ви? Ви ж училися в радянській школі, в радянському університеті, були комсомольським активістом, навіть керували комітетом комсомолу університету, просвіщалися в радянській аспірантурі. Затим погралися в "дисиденство". Однак, вас не покарали, як Чорновола та Гориня, а послали вчителювати в радянську школу. Там вам не сподобалося, бо треба в поті чола трудитись, і ви пішли працювати у Львівський музей історії релігії та атеїзму. Тут, в музеї, ви не просто споглядали експозицію, а створювали її, вчили, як боротись проти католицизму, галицьких єзуїтів та проти релігії взагалі, наставляли, повчали (штудієнрат же!), писали про музей чимало кореспонденцій, буклетів і статей. Вже в умовах "перебудови" і наростання націонал-"демократизму" на "острові свободи" ви стали працювати науковим співробітником відділу наукового атеїзму в Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові. За образом (досить точним і талановито визначеним) вашого опонента в час останніх виборів у Верховну Раду України А. Шкіля, керівника обласного проводу УНА -УНСО, ви понад 15 років "розхитували маятник Фуко" у Львівському музеї атеїзму, а тепер розхитуєте "незалежність української держави", бо кричите про "національну (націоналістичну!) еліту", про русифікацію, тим самим розпалюєте ненависть до інших народів. Як це називається, пане Косів? Колабораціонізм, ренегатство, зрадництво, продажність, чи ще як? І на закінчення вашої передмови вказано досить мудро: "Прокручуючи в пам'яті стрічку багатьох наших повстань, воєнних зривів, вибухів відчаю і помсти, військових замислів, майже в усіх них бачимо уже з самого початку - приреченість". Так, приреченість! Бо всі антинародні авантюри приречені на крах і небуття! Трактування діяльності ОУН - У ПА націоналістичними авторами Мабуть, найбільш відповідною цій темі є книга Володимира Косика "Україна і Німеччина у Другій світовій війні", яку так щедро рекламували галицькі націонал-"патріоти". Вперше ця книга вийшла в 1986 р. французькою мовою під назвою "Німецькі націонал-соціалісти і Україна". Назва ця більш-менш відповідає тій суті, яка закладена в матеріалах книги, і то в тому випадку, коли під "Україною" розуміли "українських націоналістів". Але Україна - це не українські націоналісти, а величезна громада з понад 57 мільйонів, яка переважно є антинаціоналістичною. Однак галицькі націонали із Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові видали книгу під назвою "Україна і Німеччина у Другій світовій війні". Сам керівник НТШ пан О. Романів, більш-менш відомий природознавець, ставши (раптом!) "суспільствознавцем" та "істориком", у передмові зауважує про те, що в даній книжці можна було б запропонувати дещо ширшу, але більш точну назву - "Український національно-визвольний рух і гітлерівська Німеччина: протистояння у Другій світовій війні". Тут треба категорично заперечити панові Романову. По-перше, поняття "Український національно-визвольний рух" не є "ширшим"

192

поняттям від поняття "Україна", а лише одним із складників широкої i об'ємної проблеми; по-друге, жодного протистояння українських інтегральних націоналістів і гітлерівських нацистів не було, а були, по суті, екзальтовані випади бандерівських політиканів на основі хвилевої неврівноваженої образи. За це й покарали гітлерівці неслухняних Бандеру, Стецька та їх прибічників, ізолювавши на певний час в бункері "Целленбау" концтабору Заксенхаузен. Тому матеріали книги В. Косика найбільш відповідають назві "Українські націоналісти і гітлерівські нацисти в Другій світовій війні: співробітництво та інтриги". Треба віддати належне Володимиру Косику як апологету українського інтегрального націоналізму, якого в книзі так завзято захищає, що він не камуфлює, подібно "нашим" вітчизняним націоналістам, коли йдеться про ту чи іншу "істину", а передає її більш-менш документально, тобто відповідно документу, яким би він не був. Тому і звернемось до окремих місць його книги, які хоч частково відповідають на питання "З ким і проти кого воювали українські войовничі націоналісти в Другій світовій війні?" В. Косик: "Українці (читай: українські агресивні націоналісти - В.М.) зовсім не знали намірів Німеччини (така заява досить сумнівна, бо численні документи, навпаки, свідчать про те, що основні наміри гітлерівського керівництва проводові ОУН були добре відомі - В. М.). Протягом кількох місяців до початку війни вони намагалися підготуватися до такої можливості, не знаючи, що буде насправді. Обидві націоналістичні організації (тобто ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців - В.М.) прийняли рішення узяти участь у можливій війні проти Росії, відкритого ворога незалежності українського народу. Але плани і тактичний вибір двох українських політичних сил не були однакові... На початку 1941 року Ріко Ярий (колишній австрійський офіцер та офіцер УГА, член проводу ОУН, резидент Абверу в ОУН під кличкою "Консул-2" - В.М.) отримав доручення від ОУН-Бандери встановити контакт з представниками ОКВ (Верховне командування гітлерівського вермахту - В.М.), щоб обговорити можливість створення української військової частини, вишколом якої зайнявся б вермахт. Передбачалось, що ця частина воюватиме на Східному фронті проти Радянської Росії. Насправді ОУН Бандери намагалась підготувати певну кількість людей, котрі могли б стати в Україні осередком національних збройних сил, які служили б справі української революції"". [10] Косик продовжує цю позицію так: "Але й ОУН Бандери бачила й іншу важливу причину йти на угоду з вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині угода з вермахтом забезпечувала людям Бандери прикриття, за яким вони могли б здійснювати політичну діяльність, не зазнаючи надто великих неприємностей від гестапо... Нарешті, не менш важлива була й третя причина. ОУН Бандери (як і ОУН Мельника) мала намір якнайскоріше проникнути на Україну і політично заволодіти територією зразу після того, як пройде фронт. Оскільки передбачалося, що будуть вжиті заходи, щоб унеможливити пересування емігрантів, то в такому випадку зв'язки з вермахтом були потрібні. ОУН Бандери мала намір таємно створити невеликі похідні групи, що разом становили б кілька тисяч осіб, для проникнення в Україну

193

і взяття там влади. Ці групи повинні були спиратися на допомогу людей з української військової частини, створеної при вермахті, які будуть користуватися свободою пересування... Переговори між Ріко Ярим і офіцерами резерву ОКВ (професори Г. Кох, Т. Оберлендер і Г. Геруліс) завершились у квітні 1941 року (тут автор явно фальшивить, хоч добре знає, що ці люди були працівниками Абверу-2 - В. М.). Німці погодились підготувати близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальйони: "Нахтігаль" і "Роланд"... Коли ОУН Бандери вдалося укласти обмежену угоду з ОКВ, ОУН Мельника більше думала про можливість створення легіону чи справжньої української національної армії, що складалася б з емігрантів. Маючи це на меті, ОУН Мельника створила товариство колишніх українських вояків, сподіваючись, що вона зможе зайнятися організацією української армії. ОУН Мельника погодилась також послати певну кількість перекладачів на службу в німецьких частинах...".[11] Так подає В. Косик інформацію про підготовку українських інтегральних націоналістів із ОУН до війни проти Радянського Союзу на боці гітлерівців, добре знаючи, що така війна інтенсивно готувалася. В підрозділі "Початок збройного опору і його поширення" В. Косик зазначає: "На початку весни 1942 року центральний провід ОУН Бандери послав на Волинь одного зі своїх членів, Василя Сидора, якому було доручено допомогти у створенні збройних груп самооборони, що складалися б з членів Руху" (тут автор, видно, помиляється, бо в той час Василь Сидор ("Шелест") командував 2-ою ротою шуцманшафт-батальйону Побігущого - Шухевича проти партизанів Білорусі. Але, можливо, і був дійсно посланий, як ротенфюрер, із шуцманшафт-батальйону на Волинь по завданню ОУН-бандерівців - В.М.). У квітні 1942 року на Волині було організовано перші дві групи "самооборони", якими командували Сергій Качинський - "Остап" і Іван Перегійняк -"Довбешка". Влітку було створено інші групи тієї ж "самооборони". Тоді ОУН-Бандери вже мала в розпорядженні понад 600 бойовиків, що могли стати "ядром майбутньої повстанської армії".[12] В документах, доданих до книги, Косик представляє чимало різних "донесень" про події на Україні та про сили, що протистоять окупаційним властям. Інформація цих "донесень" сфальсифікована, складається враження, що гітлерівці в Україні мали справи тільки з бандерівцями. Однак сам же автор досить визначено зазначає, що "у повідомленні головного уряду безпеки Райху від 4 грудня 1942 р. ще не розрізняли радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців...". Це, якраз, дало підставу як пану Косику, так і багатьом іншим націоналістичним авторам писати, що рух бандерівців в Україні був основним. Все це, звичайно, примітивна і безглузда політична спекуляція. І не більше. По-перще, гітлерівці прекрасно орієнтувалися в обстановці, яка склалася в Україні у час війни, бо мали широко розгалужену сітку агентури і не могли плутатися в трьох соснах. Ця агентура складалася з тих же "українців". По-друге, не відповідає дійсності, що рух бандерівців в Україні "був основним". Як відомо, цей рух був локалізований в Галичині і частково на Волині. В центральних, а тим більше східних і південних землях України він був відсутній, за виключенням окремих та ізольованих одиниць, тобто членів "похідних

194

груп", які туди були послані з тієї ж Галичини і в силу обставин там залишились. По-третє, інформаційні служби органів імперської безпеки і розвідки страждали тим, що інформувати про радянських партизанів й антифашистське підпілля, які важко було виявити, було надзвичайно важко. В той же час осередки українських націоналістів різних відтінків легко виявляються гітлерівцями завдяки розгалуженій сітці "коляборантів", які кружляли навколо окупаційних властей, як голодні собаки. Ці "коляборанти", звичайно, співробітничали з гітлерівцями, не пориваючи зв'язків із "своїми", тобто націоналістичними осередками. Тому гестапо і СД знали всі подробиці дій націоналістів, а тому щедро про них інформували. Судячи з тексту, Косик бере чимало інформативно-документального матеріалу із націоналістичних "летючок"-листівок, які аж ніяк не можуть служити достовірними документами. "Німці зауважили, що Бандеру прославляють в листівках як мученика", - зауважував автор. Що правда, то правда. Якраз версія "мучеництва" Бандери в той період (на що й розрахували затійники акції ізоляції Бандери) перетворилась у справжній міф, легенду і мала, звичайно, для гітлерівців і бандерівців солідну морально-психологічну і політичну підставу для тогочасної тактики. Пану Косику так хочеться передати пріоритет у творенні збройних формувань ОУН-бандерівців, а водночас очорнити, принизити її суперників, що він пише таке: "Навесні 1942 р., одночасно зі створенням груп самооборони ОУН: Бандери, з'явилися збройні групи Тараса Бульби-Боровця. У серпні 1941 р. "Тарас Бульба" організував збройний загін української міліції. Дозволений і озброєний вермахтом його загін, що налічував, мабуть, з тисячі стрільців і називався "Поліська Січ", займався прочищенням болотистого і лісистого району північно-західної України (частково Білорусі) від залишків Червоної Арміїта від радянських партизанів. Проте 15 листопада 1941 року, мабуть, під тиском СД, але офіційно через брак спорядження, його загін було розпущено і роззброєно вермахтом. У травні й у червні 1942 року "Бульба"-Боровець зібрав частину членів розпущеного загону і створив партизанське формування". [13] (Виділено мною- В.М.). Косик тут же подав таку примітку: "Т. Бульба твердив, що його міліція мала понад 10 тисяч бойовиків. Німецькі джерела цього не підтверджують. Дехто твердить, що його міліція, яку він назвав "Поліська Січ", мала назву "Українська повстанська армія", крім тверджень неприхильно поставлених до ОУН Бандери авторів, показів на це немає. І це не так важливе, бо важливішим є факт, що в 1941 р. Т. Бульба-Боровець зі своїм загоном міліції повстання проти німців не робив і не організовував". Всі ці хитрування і маніпуляції, а подекуди і прямі інсинуації, пан Косик використовує для того, щоб піднести, посилити тогочасний вплив бандерівців серед частини населення. Однак, як би там не писалось в націоналістичних "летючках"-листівках, чи в книжці В. Косика, ОУН Бандери (віддаємо належне) ефективно використовувала в своїх цілях щире прагнення українського населення, особливо молоді, до нещадної боротьби з гітлерівцями. Надзвичайно наївно і водночас самовикривально описана паном

195

В. Косиком "Війна між українцями та радянськими партизанами".[14] Автор досить часто зазначає, що радянські партизани діяли провокаційно, викликали своїми акціями каральні операції гітлерівців проти мирного населення. "Так, наприклад, - пише він, - 23 вересня 1942 року гітлерівці знищили села Борки, Борисівку і Кортеліси. Замкнені в церкві та в інших будівлях, 2832 мешканці Кортелісів згоріли в полум'ї...". Пан Косик тут повністю забрехався, бо жителям Волині добре відомо, що в складі поліцейського полку "охоронної" поліції СС, що тероризував селян Кортелісів та багатьох інших сiл Полісся, діяли підрозділи шуцманів з українськими прізвищами та місцеві поліцаї. Народні суди над ними відбувалися в 60 - 70-х роках (над частиною із них заочно, бо підсудні живуть за кордоном) і довели їх участь у злодіяннях. Правда, тут же пан Косик визнає, що "ці каральні операції (гітлерівців - В.М.), зокрема на Волині, іноді проводилися з допомогою українських поліцаїв, яких примушували брати участь в екзекуціях, або копати ями (!). А тому, що поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у таких акціях, німецькі органи влади зарядили в березні 1943 року провести повну реорганізацію української допоміжної поліції..." (Виділено мною - В.М.). Те, що "українські" поліцаї не іноді, а в переважній більшості брали участь у каральних акціях гітлерівців проти радянських партизанів і мирних жителів, у винищенні єврейського і польського населення, не викликає сумнівів. Про це свідчать численні документи і достовірні свідчення багатьох очевидців цих страхітливих злочинів. При тому, тих поліцаїв ніхто особливо не примущував, а вони самі запопадливо бралися за всяку найчорнішу і найкривавішу "роботу", особливо там, де можна було пограбувати і поживитися. Пан Косик сміхотворно запевняє читача, що гітлерівці примушували "українських" поліцаїв копати ями для страчених. Це - страхітлива насмішка, пане Косик, над пам'яттю загиблих, бо завжди ями копали жертви, а не поліцаї! А заривали ями зігнані тими ж поліцаями люди, які часто і самі ставали жертвами садистської сваволі катів. Ще наївніше звучить ваша, пане Косик, заява, що "поліцаї все частіше відмовлялися брати участь у (каральних) акціях", а тому "німецькі органи влади зарядили в березні 1943 р. провести масовий перехід "українських" поліцаїв на Волині у ліси, до УПА. В Галичині ж подібна акція сталася дещо пізніше, наприкінці літа 1943 р., і то не масова, а поодинці чи групами. Насправді ж, тут істина досить проста: зростання народної боротьби проти окупантів змусило гітлерівців прийти до рішення, що ефективніше тримати тих озброєних поліцаїв у лісах для боротьби проти радянських партизанів, ніж тримати їх на постоях в казармах. Тому і була проведена операція "втечі українських поліцаїв до УПА". Операція проводилась таємно. Гітлерівські окупаційні власті створювали видимість "непокори" і "втечі", а керівництво ОУН-бандерівців було задоволено тим, що "українські" поліцаї створили кістяк УПА, яка поповнилася "досвідченими" кадрами. Звільнені поліцейські місця були незабаром заповнені "новими кадровиками" в Галичині - українськими "продай-душами". Чимало націоналістичних авторів пишуть про те, що "українські" поліцаї на Волині пішли в ліси до УПА раптово, "по сигналу" керівництва ОУН-бандерівців. Насправді ж, цей перехід поліцаїв "із зброєю та

196

муніцією", як відомо, проходив у березні-квітні 1943 року протягом кількох тижнів. Як могли тривалому "переходу" не перешкодити такі гітлерівські органи, як гестапо і СД, на які опиралась окупаційна влада? Отже, версії про раптовість переходу ("по сигналу") - звичайнісінька фальшивка, розрахована на необізнаних, а, головне, на "виправдання". Але перед ким намагались і намагаються і досі виправдатись провідники українського інтегрального націоналізму та їх нинішні апологети? Перед українським народом? Перед тими жертвами каральних акцій, перед якими завинили ті "українські" поліцаї? Пан Косик, зокрема, ніде в своїй книзі не пише про те, що та "українська" поліція обагрила свої злочинні руки невинною людською кров'ю і, отримавши такий "досвід", згодом стала основою формувань УПА. Якою ж "українською" була та "повстанська армія"? Та й проти кого вона "повставала"? Власне, добре знаючи, що "у повідомленнях головного уряду безпеки райху" гітлерівці "не розрізняють радянських партизанів і націоналістичних партизанів, тобто повстанців", пан Косик сам підбирав у архівах документи того "уряду безпеки райху", щоб примножити, збільшити баланс дій УПА за рахунок радянських партизанів. Так, з документа № 165 дістаємо таку інформацію поліції безпеки і СД:"... що стосується діяльності банд в особливо загрозливих районах Волині -Поділля і Житомира, то останнім часом передані такі цифри: бойові сутички: Волинь-Поділля - 47, Житомир - 29; напади на місцевості: Волинь-Поділля - 42, Житомир - 36; замахи на залізниці: Волинь-Поділля - 26, Житомир -13". Документ датується: "Берлін, 22 січня 1943 року". Мова тут, цілком зрозуміло, йде тільки про дії радянських партизанів, бо в районах Поділля і Житомирської області (східна Волинь) збройних формувань ОУН - УПА не було, за винятком окремих небоєздатних боївок. А, по-друге, йдеться тут про "замахи на залізниці", яких формування УПА абсолютно не проводили. Достовірно відомо про цілу серію переговорів між керівництвом ОУН - УПА і представниками німецького командування на різних рівнях. Такі переговори набрали особливо інтенсивного характеру, починаючи з весни 1944 р. Гітлерівське командування було зацікавлене в тому, щоб мати солідні диверсійні сили, які могли б паралізувати тили Червоної Армії. ОУН-УПА хотіли всебічної підтримки, перш за все, значних поставок зброї, боєприпасів та медикаментів. Націоналістичні автори в основному представляють такі переговори однобічно: мовляв, гітлерівці напрошувались на тісне співробітництво в боротьбі з "совітами", бо потребували допомоги, й ініціатива, нібито, на таких переговорах і "зустрічах" виключно належала німцям. Це, звичайно, абсолютное відповідає дійсності, бо ініціатива частіше виходила із центрів ОУН-УПА, які потребували політичної та морально-психологічної підтримки, і військово-матеріальної допомоги. Але ось як це представяє пан Косик: "3 червня 1944 року у Львові відбулися переговори на найвищому рівні між представником УПА і представником вермахту стосовно можливого співробітництва в деяких суто військових сферах. Представник УПА сформулював багато умов для такого співробітництва. Передовсім УПА зберігала за собою право вільно навчати свої загони і здійснювати операції без найменшого німецького втручання. УПА засуджувала

197

поводження вермахту і СД з українським населенням і вимагала повного припинення грубого поводження вермахту та каральних заходів. Крім того, УПА вимагала звільнення всіх українців (читай: українських войовничих націоналістів - В. М.), ув'язнених в концентраційних таборах і тюрмах. У разі підписання угоди всі німецькі служби, а також СД і гестапо, мали одержати відповідні інструкції. Можливе співробітництво мало залишатися в секреті, щоб радянські служби пропаганди не могли цим скористатися. Можливе співробітництво стосувалося лише боротьби проти більшовизму і Радянської Росії...".[ 15] І тут же додає, що переговори були перервані. Пан Косик не називає представників ОУН - УПА, які вели переговори, умови, які ті представники виставляли на них. Та й при тому, виходить, що сторони ні до чого не домовились. Таке фальшування, звичайно, не на користь авторові, який претендує на "обєктивність дослідження", не на користь воно і тій справі, яку автор називає "національно-визвольною"... Та й чи народ Галичини, а тим більше всієї України, уповноважував ОУН - УПА на таке злочинне дійство? А між тим пан Косик продовжує: "Але тим часом бої між загонами УПА і німцями продовжувались..." Про які "бої" пише автор? Це ж - суща брехня! Бо в 1944 році між ОУН -УПА і командуванням відступаючих гітлерівських військ існувала (про це знають усі, хто хоч трохи знає історію Другої світової війни!) сувора домовленість про усяке сприяння сторін одна одній. ОУН - УПА прагнула створити ситуацію, при якій можливо, активно маневруючи, безболісно пережити фронтові умови та закріпитися в тилу Червоної Армії. При цьому слід зазначити, що в умовах відступу гітлерівських військ мали місце окремі епізоди, коли формування УПА, бажаючи зміцнити боєздатність, роззброювали поодиноких солдатів вермахту чи навіть сприяли їм дістатися до своїх відступаючих частин. І сам пан Косик погоджується, що угода між відступаючими частинами німецького вермахту і ОУН - УПА існувала. Він пише: "Незважаючи на урядову угоду, УПА зовсім не припинила напади проти німців, зокрема, як було вказано в німецькому донесенні, проти окремих солдатів і команд. У першій половині серпня загін УПА роззброїв 180 німців і 50 узбеків, 15 серпня відбувся бій між УПА та угорською армією неподалік Жаб'є (нині Верховина - В. М.), де було вбито 11 угорців. У Ластівці загін УПА напав на конвой зі зброєю, який охороняв німецький загін. У руки УПА потрапило близько 30 возів зі зброєю та боєприпасами".[16] Такий "бій" з угорцями абсолютно невірогідний, бо автор вказує, що він стався 15 серпня 1944 р., тоді як ще у березні того року із Жаб'є (Верховини) були вибиті угорські та німецькі війська. Що ж до нападів на невеликі підрозділи німців з метою отримати зброю та боєприпаси, то вони мали місце, але не були частими. Однак, ще більшою брехнею є таке повідомлення пана Косика: "Останній бій між УПА і німцями відбувся 1 вересня (тобто 1944 р. - В.М.) на південь від Коломиї, у горах. Німці втратили двох солдатів убитими, 2 пораненими, одного солдата й одного капітана було захоплено в полон...".[ 17] Такі "доблесті" не одинокі в книзі цього автора. Справа то в тому, що ще 28 березня 1944 р. радянські війська звільнили від німців Коломию,

198

31 березня - місто Косів, яке якраз є південніше Коломиї, а 29 березня -місто Надвірну, йке розташоване західніше Коломиї. Пан же Косик пише про "бій" 1 вересня, коли вже всі українські землі були повністю очищені від гітлерівських військ. На таких "неточностях" побудована вся фактографія пана Косика. Якщо Володимир Косик в доволі об'ємній книзі під назвою "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" розглядає взаємостосунки українських войовничих націоналістів і німецьких нацистів, то вже раніше часто згадуваний дослідник тих же питань Т. Гунчак в книзі "Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії" досить конспективно, але визначено висвітлює історію українського націоналістичного руху протягом півстоліття, яку називає історією України та її народу. Для пана Гунчака, як і для його націоналістичних колег по перу, не існує моралі (тим більше національної!) у виборі і трактовці об'єкту і суб'єкту наукового дослідження. Україна та українці для нього - це українські войовничі націоналісти, історія ж України, тобто історія українського народу (народів України) - то історія українського войовничого націоналізму. Можна було б знехтувати тим "писанням", а тим більше тими "перлами", які так щедро видає пан Гунчак. Та й його книжка - конспект конспекту про діяльність націоналістичного руху в Західній Україні (а не в Україні в цілому, як про це пише в заголовку автор). Однак, наведемо кілька прикладів з книги, які характеризують дії українських інтегральних націоналістів в роки Другої світової війни. Пан Гунчак на початку розділу "Друга світова війна" зауважує так: "Попри загальні твердження Гітлер не мав точного плану, що робити із Сходом Європи. Такий план виробив один із теоретиків фашизму Альфред Розенберг. Він передбачав розподіл Радянського Союзу на п'ять частин, з яких мали постати Велика Фінляндія, Балтійський протекторат, Українська держава, Кавказька федерація та Росія".[18] І далі: "Ідея розподілу Радянського Союзу стала притягательною силою, яка привела до німецького табору національно свідомих представників неросійських народів. Українці (тобто українські войовничі націоналісти - В.М.) займали серед них одне з помітних місць. Але ці поборники національної незалежності не знали, що Гітлер не поділяв думок Розенберга і готував їм місце рабів у нацистській імперії." Така постановка питання у витворі пана Гунчака - суцільна дитяча наївність, бо ці "національно свідомі" добре знали, що житимуть у залежності від Ґітлера, де уготовано народові "місце рабів у нацистській імперії" та де вони ("національно свідомі") стануть погоничами тих нещасних рабів. При цьому п. Гунчак застерігає: "...У пошуках підтримки своїх політичних прагнень ОУН вдалася до співпраці з німецькою військовою розвідкою. Можливість такого, як пізніше виявилося, мезальянсу стала особливо реальною з того моменту, коли Гітлер вирішив піти війною проти Радянського Союзу... Обидві фракції ОУН старались інформувати німців про свої політичні цілі. Зокрема, напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз вони надіслали Гітлерові два меморандуми... Звичайно, плани німців аж ніяк не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але вони мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку

199

співпрацюючи з німцями, з другого - самостійно шукала розв'язки проблеми української державності. Зрештою, 30 червня 1941 року, коли німці зайняли Львів, Ярослав Стецько, котрий репрезентував ОУН, проголосив, не повідомляючи про це німецьку владу, про відновлення крайового правління".[19] Це "проголошення" пан Гунчак називає "поворотним" пунктом в українській політиці. В чому стався цей "поворот"? "Поворот" у ставленні до нацистів"? Аж ніяк! ОУН співпрацювала з гітлерівцями ще далеко до війни, хоч перед населенням Галичини всіляко вдавала, що бореться проти гітлерівців, хоч цієї "боротьби" також не було видно. Принаймні, окремі інциденти протистоянь УПА (вірніше, окремих її підрозділів) розпочалися лише з весни 1943 р. і мали епізодичний характер, відбувалися на рівні непокірних низових організацій та підрозділів. Тут же Гунчак ставить досить категоричне питання: "Які ж узагалі політичні сили існували в Україні під час Другої світової війни? Їхню кількість можна було б звести до чотирьох, а саме: німецька окупаційна влада; комуністичний підпільний і партизанський рух; польський підпільний і партизанський рух. Характерно, що всі чотири сили виключали одна одну. Лише польське підпілля на Волині та комуністичний рух час від часу співпрацювали проти українського самостійницького підпілля, але робили це без взаємної довіри."[20] Пан Гунчак глибоко помиляється, коли видає Західну Україну за всю Україну. Чи насправді націоналістичний рух був рухом національним, рухом за незалежність і самостійність України? Так, він був "незалежним і самостійним", але незалежним від українського народу. Мабуть, найбільший політичний камуфляж допускає пан Гунчак, коли пише про переговори керівництва СС з Степаном Бандерою. Гунчак: "Німці... всіма засобами намагалися зав'язати дійові відносини з УПА, обіцяючи українцям та іншим народам Східної Європи змінити політику відносно них.. .".[ 21] І далі: "Iз цією метою шеф головного бюро СС генерал Г. Бергер мав 5 жовтня 1944 року розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору. "Бандера - це незручний, упертий і фанатичний слов'янин, - писав генерал у своєму рапорті. - Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля -небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців". І тут же Гунчак додає, що спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними. Він як може фальсифікує факти. Добре відомо, що на зустрічі Бандери з шефом штабу СС генералом Г. Бергером йшлося не про УПА та співпрацю з нею, бо такі стосунки вже були остаточно налагоджені. Ще влітку 1944р., як свідчать численні документи, питання співпраці з УПА гітлерівцями були остаточно унормовані - збройні формування ОУН - УПА систематично отримували зброю, боєприпаси, медикаменти, засоби зв'язку і зв'язківців, диверсійні засоби і підрозділи підготовлених диверсантів, яких постійно готував абвер спеціально для закидання в тил Червоної Армiї. Йшлося тут про те, хто очолить так званий Український національний комітет (УНК) та про підпорядкування його російському комітетові, який очолював відомий генерал А. Власов.

200

Ось як про це (також вкрай суперечливо і закамуфльовано) писав сам пан Гунчак у своїй книзі "У мундирах ворога": "Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів (йдеться про звільнення з концтабору Заксенгаузен С. Бандери, Я. Стецька та їх прибічників - В.М.), вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 28 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харкова, Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР), Кость Паньківський та "Тарас Бульба" - Боровець, провідник українського опору на Волині...".[ 22] Тут автор явно фальсифікує суть цих переговорів, запевняючи необізнаного читача в тому, що гітлерівці хотіли "досягти деякого порозуміння з УПА". Такі особи, як Мельник, Скоропадський, "Тарас Бульба"-Боровець, Кубійович та Паньківський не мали жодного відношення до бандерівської УПА. Навпаки, ця бандерівська УПА, а особливо бандерівська служба безпеки ОУН ліквідовувала під корінь усіх людей з їх оточення. Це добре знали гітлерівці. Однак далі пан Гунчак дещо прояснює суть переговорів: "Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери (тобто лідери українських войовничих націоналістів - В.М.) об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядкування їх російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну підтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівництва та політичної гегемонії росіян... Неспроможні досягнути взаєморозуміння ні з фракцією Бандери, ні з фракцією Мельника, німці звернули свої погляди до вже майже недіючої УНР, яку очолював президент Андрій Лівицький. Той відповів позитивно на пропозиції німців, рекомендуючи Павла Шандрука головою Українського національного комітету. Напевне, причиною рекомендації Шандрука на цю керівну посаду було те, що він стояв здаля від політики... ".[23] Цю закамуфльовану паном Гунчаком ситуацію найкраще вияснює Кость Паньківський у своїх спогадах "Від комітету до державного центру". Йшлося тут, звичайно, не про УПА, як неоднаразово пише Гунчак, а про те, хто має очолити Український національний комітет, та про підпорядковування його діяльності російському комітетові генерала Власова. Більш помірковано і розсудливо, ніж інші націоналістичні автори, розглядає проблему "Україна в Другій світовій війні" історик Орест Субтельний у книзі "Україна: історія". І хоч автор, як і інші націоналісти в Україні та поза нею, зводить поняття "Україна" й "українці" до поняття "українські націоналісти", все ж на багатьох сторінках його книги є чимало досить критичного і навіть обєктивного матеріалу в оцінках фактів, подій, суспільних явищ і процесів. В підрозділі "ОУН і нацистська Німеччина" О. Субтельний досить відверто зазначає: "Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад німців на СРСР, розглядаючи його як багатообіцяючу можливість встановлення

201

незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку інтегральні націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України (Гітлер передав маріонеткову державу "Підкарпатську Русь" хортистській Угорщині - В.М.), не мали наміру бути знаряддям для Берліна; вони поставили собі за мету скористатися війною і поширити по всій Україні власний вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних, цілях. У хитких стосунках між ОУН та нацистською Німеччиною мали місце й інші складнощі. Серед німців існувала різна розбіжність поглядів на ОУН: Абвер (військова розвідка) на чолі з адміралом Вільгельмом Канарісом, що мав тривалі зв'язки з ОУН, виступав за спiвпрацю з нею, але нацистський партійний апарат на чолі з Мартіном Борманом із презирством відмовлявся розглядати її як серйозний політичний чинник. До того ж німці, що хотіли мати справу з інтегральними націоналістами, наштовхнулися на проблему: яку фракцію підтримати - відносно поміркованих, але слабких мельниківців (ОУН-М) чи діяльних, але непокірних прибічників Бандери (ОУН-Б). Конкуренція за те, щоб дістати підтримку німців, розпалила суперництво двох фракцій, кожна з яких прагнула утвердитися єдиним представником українського народу".[24] І ще одне досить цікаве застережння автора: "У рамках своєї стратегії (ставити німців перед фактами) обидві фракції ОУН запланували - знову без їхньої згоди - організувати й контролювати місцеву адміністрацію в ново завойованих частинах України. З цією метою вони зібрали близько 2 тис. своїх членів, переважно з числа ОУН-б, й розділили їх на похідні групи, давши тим настанову йти вглиб України слідом за наступаючими військами. Ці групи мали виявляти в кожному населеному пункті національно свідомих українців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію. Хоч кампанія мобілізації радянських українців для справи інтегрального націоналізму дала численні зразки відваги та винахідливості молодих членів похідних груп, вона також виявила деякі потворні сторони боротьби двох фракцій ОУН. Найбільш вартим уваги випадком цієї боротьби стало вбивство двох провідних членів ОУН-м Омеляна Сеника та Миколи Сціборського у вересні 1941 року в Житомирі, здійснене, як переказували, членом ОУН-б. Після цього епізоду вбивства і взаємні доноси німців у жорстокому конфлікті двох фракцій ОУН стали звичайним явищем".[25] Якщо чимало націоналістів в минулому і сьогодні відкидають начисто усяку "коляборацію" з німецьким окупаційним режимом, то пан Субтельний досить сміливо розвиває свою "філософію", і не витримує жодної критики з точки зору звичайної людської моралі: "У взаєминах з німцями перед українцями стала дилема: підкоритися чи чинити опір. Як і в усій окупованій німцями Європі, величезна більшість вирішила підкоритися. Та коли підкорення переходило за межі пасивного виконання німецьких наказів, воно перетворювалось на колабораціонізм. У Західній Європі, де відданість своїй державі була чимось само собою зрозумілим і де єдиним ворогом були нацисти, співпраця з німцями вважалася різновидом зрадництва. На Україні ж це являло собою куди

202

складніше питання. Незрозумілим було насамперед те, кому українці мали зберігати відданість: сталінському режимові чи польській державі, які кривдили їх. Хто більший ворог: сталінська система, яка принесла стільки страждань у 30-х роках, чи нацистський порядок, що запанував тепер (проте, можливо, лише тимчасово)? І, нарешті, з огляду на крайню жорстокість обох режимів на Україні, багато українців ціною колабораціонізму рятували собі життя". [26] Тут, як бачимо, пан Субтельний під "Україною" розуміє Галичину. В східній, південній і центральній частинах України, де ментальність населення значно інша, ніж в Галичині, колабораціонізм мав лише епізодичне значення і місце. Це визначали і традиції історичного розвитку, і стійкі традиції православ'я, і те, що мільйони батьків і синів перебували в рядах Червоної Армії, які разом з представниками інших народів Радянського Союзу мужньо воювали проти фашизму і захищали свою рідну землю від напасника. Субтельний продовжує: "На індивідуальному рівні співробітництво з німцями звичайно зводилось до участі в органах місцевої влади чи контрольованої німцями допоміжної поліції. Це робилося з різних мотивів. На Західній Україні, де до війни поляки не допускали українців навіть до найдрібніших адміністративних посад, основним мотивом нерідко виступало прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу й узяти реванш над ненависними суперниками. Як завжди, важливою причиною була потреба знайти собі роботу чи задовольнити особисті амбіції. Найбільш сумнозвісною формою співпраці була служба у концентраційних таборах. Обов'язки охоронців незмінно виконували радянські військовополонені, які ставилися перед тяжким вибором: або погодитися на таку роботу, або загинути в таборах... При тому, - додає Субтельний, - що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС і проведенні акцій екстремінації (тобто винищення -В.М.) євреїв, участь українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто...".[ 27] Субтельний тут же відзначає: "Опріч безплідної інтермедії між ОУН і німцями в перші дні війни, найважливішим випадком співпраці українців (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС "Галичина"..." (Виділено мною - В.М.). І ще: "Крім бійців галицької дивізії, в армії Гітлера служили й інші українці. Серед майже мільйона колишніх радянських громадян, котрі носили в 1944 році німецьку форму, було близько 220 тис. українців (решту складали переважно росіяни). Щоб осмислити ці цифри у широкому контексті, слід узяти до уваги, що майже 2 млн. українців воювали по радянський бік, а багато перебувало у польській, румунській, угорській, чеській, американській та канадській арміях. Такою була доля народу без держави". Тут, як і вище, пан Субтельний виправдовує колабораціонізм. Він, як бачимо, не враховує не тільки ідейно-політичні (світоглядні) переконання

203

людей, але й те, що українці Чехії, Канади чи США та Радянської України, принаймні, захищали свою землю і домівки від загарбників. Що ж тоді захищали українські войовничі націоналісти в Галичині, ставши на бік того напасника? Ви, читачу, вже дещо познайомились з тим, як "історики" В. Косик, Т. Гунчак, О. Субтельний та інші, що проживають за межами України, висвітлюють участь "українців" у Другій світовій війні. До їх "писань" варто ще додати статтю Фелікса Кордуби "Der Genezalplan Ost" (у 40-рiччя походу III райху проти СРСР). (Ж. "Український історик", Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1981 .№ 1 - 4.) Дослідник досить аргументовано аналізує нацистський "Генеральний план "Схід", його природу і суть. Розкриваючи його зміст, Кордуба зазначає: "На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ані одна людина, яка обосновано звернула б увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III райху. Головна увага у міжвоєнному періоді виправдовано концентрувалася на боротьбі із большевизмом та іншими окупантами українських земель і щораз - то більшому "союзно-концепційному" орієнтуванні на націонал-соціалізм, як головну протибольшевицьку силу в Західній Європі...". Тут же автор досить несподівано заявляє: "...Щоб запобігти консолідації й координації IIІ райху заздалегідь подбали про те, щоб розбити ОУН на дві ворогуючі частини (мається на увазі розкол ОУН на дві ворогуючі групи - мельниківців і бандерівців - В.М.). Доказів для підтвердження такого факту є багато в різних німецьких публикаціях, а також у документації МВТ (тобто Міжнародного воєнного трибуналу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини - В.М.) у Нюрнберзі" (Виділено мною -В.М.). Автор досить легковажно поставився до так званих "Дружин українських націоналістів" (ДУН):"...Зимою 1940 р. німці організували два батальйони з українців - "Нахтігаль" і "Ролянд", яких завдання хіба було під час маршу німецьких з'єднань до Львова співати українських пісень... бо до самостійних бойових дій вони не були ні вишколені, ані відповідно озброєні...". Даремно тут Ф. Кордуба так іронізує, бо "солов'ї" з "Нахтігалю" були добре вишколені чинити диверсії та каральні акції, а у Львові вони не співали українських пісень, нещадно карали "ворогів" "самостійної" України під штандартами Гітлера. В ході висвітлення питання освоєння гітлерівцями України Ф. Кордуба часто буває відвертим й обєктивним, що так не властиво багатьом націоналістичним авторам за кордоном. Так, зокрема, він зазначає, що гітлерівці сподівалися на те, що в германізації України та в її пограбуванні їм допоможуть "райхс- і фольксдойчери". "Між ними були наші патріоти", - зауважував при цьому він. Доволі несподівано (і, мабуть, він єдиний у середовищі націоналістичних "істориків" ) Ф. Кордуба оцінює рух радянських партизанів. Колишній есесівець із 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина", досить об'єктивно висвітлює одну із причин зростання партизанського руху в Україні: "...Примусова робота в Німеччині, зокрема постійне полювання за працездатними чоловіками і жінками, приневолювали безборонну людність до протидії. Одні скривалися в лісах,

204

інші приєднувалися до советських партизанів". Це спричинило до того, - продовжує автор, - що за даними деяких німецьких старшин людність в Україні в 60% бажала й вичікувала визволення Червоною Армією. А треба мати на увазі, що прихід німців на Україну із ентузіазмом вітало коло 95% людности". Невідомо тільки як підраховував усі ці відсотки автор, але зрозуміло, що він мав на увазі, перш за все, Галичину, а неУкраїну, хоч і тут ці факти відповідали дійсності. Далі Кордуба чітко визначає: "Національна політика III райху на окупованих землях Східної Європи яку здійснював окупант згідно з його девізою "Beherrschen, werwalten und ausbeuten" (володіти, управляти й експлуатувати - В.М.), дуже багато причинилася до зросту закроєних дій совєтського партизанського руху". Тут же дослідник зазначав, що "совєтські партизани були господарями в селах". Що правда, то правда! І ще: "... Безпощадне нищення червоноармійців у полоні - це основна причина повстання совєтського партизанського руху. Такого руху німецьке начальне командування у Східній Європі не передбачало, тому до протипартизанської боротьби не було приготоване... Тероризована і пограбована людність в Україні і Білорусі щораз більше склонювалася у сторону партизанського руху. Внаслідок цього дійшло до того, що в тилах німецьких дивізій організовано партизанами райони із совєтського адміністрацією. Літом 1942 р. партизани зв'язали великі німецькі військові з'єднання і поліційні сили. До осені 1942 р. вони знищили коло 3000 німецьких поїздів. Не будемо оперувати різними статистичними даними, які свідчать про великі успіхи советських партизан в Україні і в Білорусі, що, між іншим, стверджують німецькі джерела. На кінець 1943 р. в Білорусі оперувало 360 000 партизан, а в Україні 220 000". Як відомо, націоналістичні історики всіляко фальсифікують і "ганьблять" Карпатський рейд двічі Героя Радянського Союзу, генерал- майора С.А. Ковпака. Ф. Кордуба ж зазначає: "Весною 1943 р. великі з'єднання советських партизан під командою Ковпака пробилися в Карпати, викликавши велику паніку серед людности. Під час акцій партизани знищили багато німецької адміністрації і різнонаціональних коляборантів". При тому ж Кордуба відверто зазначає, що, якраз, "терористами" органи безпеки (гестапо i СД гітлерівців - В.М.) вважали членів ОУН, а УПА вони трактували як звичайну "банду"... Рівночасно із обома частинами ОУН деякі органи III райху співпрацювали. (Тут і нижче виділено мною - В. М.). Тут же дослідник посилається на західнонімецького історика Райтлінгера (Gerald Reitlinger. Ein Haus auf Sand gebaut. Hitlers Gewaltpolitik in Russland 1941 -1944), який зазначав, що ОУН-бандерівців користувалися у гітлерівців, зокрема у адмірала Канарка, більшою повагою, ніж ОУН-мельниківців, бо вона, як і постать Бандери, була "більш динамічною", ніж ОУН-м та її керівник А. Мельник. І ще, найсуттєвіше: "У згаданій книзі Райтлінгер згадує, що С. Бандера створив ривалізуючу партію, у скороченні ОУН(б), яка була опозиційною до ОУН полк. А. Мельника, тісно співпрацюючи з німцями. Під час окупації

205

сов. України ОУН(б) тривало поборювала ОУН полк. А. Мельника. Вона користувалася німецькою зброєю проти німецьких урядовців, російських партизан і проти власних громадян..." Виходить, що і колишній есесівець Ф. Кордуба може писати щиру правду! Досить характерною для діячів з Заходу є праця американського "радянолога" й "українолога" Джона А. Армстронга під назвою "Український націоналізм. 1939-1949".[28] Ми вже відзначили про те, як Д. Армстронг досить об'єктивно відзначив, що ОУН виникла із "терористичних напівфашистських організацій" - УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичної молоді під керівництвом Д. Донцова, які згодом стали фашистськими. Книга ця вийшла двома виданнями в 1955 та в 1963 рр. Перші сім розділів подають картину розвитку українського інтегрального націоналізму в час Другої світової війни. Наступні розділи аналізують ставлення різних представників (в основному ОУН-бандерівців) "Національно-визвольного руху". Можна уявити, що це за книга, коли Д. Армстронг дивився на досліджувані процеси і події не тільки за допомогою консультацій бандерівців, але й їх очима. Ми не будемо аналізувати цю книгу Д. Армстронга, а постараємось подивитися на неї через окуляри двох авторів з "української діаспори" на Заході. Це ми робимо для того, щоб побачити, який викривальний матеріал таїться в цих та інших писаннях. Спочатку про статтю Ігора Каменецького "Стан дослідів і публікацій в ділянці історії німецької окупації України в часі другой світової війни". [29] Судячи з тексту, автор належить до націоналістичного табору. Стаття ж, по суті, є рецензією - оглядом літератури. Наведемо найбільш "яскраві" місця із статті. Автор пише, що книжка Д. Армстронга "оперта на документальних джерелах". Але яких? Виявляється, що ці "документи" - це й "інтерв'ю з представниками колишньої нацистської адміністрації та емігрантами з українських земель", що дало змогу Армстронгу "з'ясувати багато невідомих фактів(!)" Однак, далі І. Каменецький дещо "тверезіє": "(Армстронг) визнає, що на центральних і східних українських землях довгий досвід під більшовицьким режимом і нова політика репресій нацистів не сприяла в більшості випадків виявленню національних почувань... Армстронг вважає, що в загальному політично-пропагандистська кампанія ОУН на Наддніпрянській Україні була неефективна з уваги на її абстрактний характер і вузько-націоналістичний та нереалістичний підхід до проблем актуальних ла той час і у тій дійсності... ...Хоч Армстронг і критикує ОУН за неефективність методів і за початковий догматизм, все ж таки він вважає, що як підпільна, так і легальна праця ОУН під час німецької окупації зробили певний вплив на дальший ріст націоналізму в Україні. З другого боку, він цілковито негативно оцінює доцільність широко закроєного партизанського руху УПА. Аналізуючи різні політичні калькуляції провідників цього руху у звязку з міжнародною ситуацію в роках 1943 -1945, автор не бачить сенсу дій УПА. Він засуджує УПА з реалістичної точки зору як безпідставну деконспірацію підпілля, а це опісля вплинуло на винищення

206

найактивніших кадрів ОУН і на тяжкі втрати для українського населення".[30] І ще одне досить характерне визнання: "Армстронг надто поверхово порівнює обидві фракції ОУН з фашизмом і нацизмом і підкреслює, всупереч усім даним, що ОУН ставило навіть чистоту крови вище, ніж нацисти. Не заперечуючи певних тоталітарних впливів, в тому числі фашистської і націоналістичної ідеологій можна зауважити, що автор не завжди орієнтувався в ролі ідеологій та ідеологічних різниць між згаданими групами". І далі І. Каменецький продовжує думку: "Перебільшує автор і значення расизму в ОУН. Твердження, що ОУН більше наголошувала на приналежність крови, як німецькі нацисти, не обгрунтоване доказами". Але Армстронг тут абсолютно правий, бо українські расисти писали значно більше про расовість, виключність, ніж німецькі нацисти. Почитайте, що писали про "українську расу" С. Рудницький в працях "Україна - наш рідний край" та "До основ українського націоналізму", Д. Донцов у багатьох своїх людиноненависницьких трактатах, Ю. Липа в "Українській расі", І. Мірчук у "Світогляді українського народу", Д. Ткачук в "Українському націоналізмі", Д. Штикало "Над світом сяє хрест меча" та інші расисти, і ви жахнетесь ! Дещо інакше пише про книгу Д. Армстронга "Український націоналізм" вже згадуваний Іван Лисяк-Рудницький. І. Лисяк-Рудницький (1919 -1984) - відомий український історіософ, автор багатьох праць з історії української суспільно-політичної думки. Він вважав себе близьким до класичного лібералізму "в європейському розумінні", що "має в собі сильну дозу консерватизму".[31] Вчений був захоплений Вячеславом Липинським і вважав його своїм духовним наставником. Прагнення об'єктивного висвітлення історичних процесів і явищ здобуло авторитет наукової громадськості. Однак, йому були властиві і явно націоналістичні настрої й оцінки, проте з точки зору того ж ліберал-консерватизму. І. Лисяк-Рудницькому належить доволі точна і (в основному) справедлива характеристика українського інтегрального націоналізму. Ми вже подавали вище його визначення цього явища, подане в статті "Націоналізм". [32] В статті "Український визвольний рух під час Другої світової війни"[33] автор подає не аналіз цього "руху", а по суті, рецензію на книгу Джона Армстронга "Український націоналізм". Будучи противником українського інтегрального націоналізму, він то входить в суперечку з Армстронгом, то схвалює його характеристики. І. Лисяк-Рудницький погоджується з Армстронгом у тому, що причиною українського інтегрального націоналізму була реакція на дії "ультранаціоналістичних урядів Польщі та Румунії, а згодом й Угорщини, що відмовлялися задовільнити навіть скромні українські національні домагання, викликали цим екстремістську реакцію".[34] Автор погоджується з Армстронгом і в тому, що ОУН "притаманне притуплення морального почуття". Обидва вони, звичайно, дуже добре розуміли, що криваві злочинства оунівців у часи війни та в повоєнні роки неможливо приховати, чого так прагнуть нинішни поборники бандерівщини.

207

Що ж до питання про "коляборацію" з німецько-фашистськими окупантами, то тут у Івана Лисяка-Рудницького з Джоном Армстронгом неабиякі розбіжності. "Був час, - пише Лисяк-Рудницький, - коли західні обсерватори були схильні засуджувати всіх "коляборантів" як зрадників-"квіслінгів". Безсумнівна заслуга книги Армстронга в тому, що вона переконливо доводить, що багато з тих, які ангажувалися в легальній громадській та культурній праці і займали адміністративні посади під час німецької окупації, - отже люди, що їх формально можна визначити як "квіслінгів", - насправді намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки на це дозволяли обставини".[35] Як бачимо, І. Лисяк-Рудницький захищає тих "коляборантів". Якщо Джон Армстронг у своїй книзі констатує наявність тих, хто вірнопіддано служив окупантам, то Лияк-Рудницький намагається мотивувати поведінку тих запроданців народу і прислужників. Ось як про це він пише далі: "Говорячи загально, українські національні сили (націоналістичні, бо вони ніколи не були національними - В.М.) діяли за часів німецької окупації у двох різних площинах. Однією з них була підпільна організаційна сітка і рух збройного спротиву, що його носієм стала Українська повстанська армія (УПА). Другою була легальна громадська праця, що її допускала німецька влада. Нацистська окупаційна система ставила таку діяльність у надзвичайно хитку ситуацію. Для неї існували сякі-такі можливості тільки на тих землях, що не підлягали юрисдикції "Рейхскомісаріяту Україна" (тобто в Галичині, яка входила в склад генерал-губернаторства - В.М.). Але навіть там надверхній характер цієї роботи мусів бути неполітичний, - хоч у дійсносте за нею завжди крилися політичні мотиви. Гідні пошани досягнення, що ними могли висвідчитися такі установи, як Український Центральний комітет (УЦК) в Галичині, чи Харківське міське управління, служить доказом того, що український національний рух, коли б тільки йому були дані мінімальні можливості, був спроможний стати будівною і порядкуючою силою".[36] Тут І. Лисяк-Рудницький явно лицемірить, бо в одних працях називає цей "національний" рух близьким до фашистського чи фашистським, а тут, раптом, УПА іменує "рухом збройного спротиву" (але проти кого?), а УЦК та інші окупаційні допоміжні установи "будівничими і порядкуючими силами". Та й чи можна ті "сили у двох площинах" назвати "національними"? Чи представляли вони інтереси трудящих України, а тим більше тих, хто зі зброєю в руках на фронтах великої війни мужньо боровся проти фашистів? Правда, у своїх працях Д. Армстронг і І. Лисяк-Рудницький одностайно погоджуються з тим, що ОУН "притаманне притуплення морального почуття". То ж чи може цей аморальний дух бути насправді національним? І ще одна немаловажна деталь цього питання. І. Лисяк-Рудницький погоджується з Д. Армстронгом у тому, що "національно-визвольний рух" аж ніяк не сягав глибоко в маси і не репрезентував усього народу. "Основні маси залишалися незаангажовані", - констатував, зокрема, Д. Армстронг. То ж, чи можна такий "рух" назвати національним?

208

Чи була ОУН демократичною організацією Сьгодні шанувальники войовничого націоналізму часто говорять і пишуть про те, що з осені 1943 р. ОУН-бандерівців відмовилась від тоталітаризму і донцовського інтегрального націоналізму як різновиду фашизму, і стала щирою поборницею так званого "демократичного націоналізму". Інші говорять ще крутіше, заявляючи, що ОУН-бандерівців прийняла навіть у своїй соціальній "плятформі" принципи демократичного соціалізму. При цьому беззастережно посилаються на постанови ІІІ-го збору ОУН-бандерівців та I-го збору УГВР (Української головної визвольної ради). Тому спочатку скажемо про постанови ІІІ-го "великого" збору ОУН- бандерівців, який відбувся в серпні 1943 року. В "Літописі УПА" є "Політична деклярація УПА", яку численні націоналістичні автори називають "постановою" цього збору. Можливо, тому, що ОУН-бандерівців, як партійно-тоталітарна організація (орден!), прикривалася тоді ширмою "УПА". Тут є досить несподівані заяви про те, за що боряться українські (войовничі та інтегральні, і всякі інші) націоналісти. Ось цілий ряд таких перерахувань: " - За знищення більшовицьких колгоспів і німецьких громгоспів. За землю для селян без викупу, за вільне господарство і вільне користування продуктами працi. - За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна - кооперативно-громадською. - За участь робітника в керівництві заводами... - За восьмигодинний робочий день... - За вільну працію... - За повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських і державних правах та обов'язках... - За піднесення освіти й культури широкої народної маси шляхом розбудови шкіл... - За вільний доступ молоді до всіх шкіл, за безкоштовне навчання... - За повне забезпечення всіх працюючих на старість та у випадку хвороби чи каліцтва. - За широку розбудову охорони народного здоров'я... - За свободу друку, слова, думки, віри і світогляду..."[ 37] Всі ці "заяви" були дійсно "несподіваними", бо, як показала практика, ОУН-бандерівців раніше не декларувала таких соціальних вимог і тим більше не збиралася все це виконувати. Можна лише домислювати наступне. В керівництві цієї організації знайшлися люди, які прагнули пристосуватись до суспільних умов. І, перш за все, на їх рішення вплинули політичні, соціальні і морально-психологічні обставини, в яких перебували українці в Радянській Україні. Такі "заяви" були "несподівані" і тому, що вони були проголошені в час, коли в Західній Україні вже було знищене повністю єврейське населення, на Волині і в Галичині здійснювалась кривава акція масового винищення польського населення, бандерівські боївки очищували містечка і села від тих, хто мав зв'язки з радянськими партизанами й антифашистським підпіллям. "Декларація" ж заявляла про те, що українські войовничі націоналісти боряться "за повне право національних меншин плекати свою власну по формі і змісту національну

209

культуру; за рівність усіх громадян України, без огляду на національність, в державних та громадських правах та обовязках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок".[38] Все це було звичайнісінькою облудною демагогією, бо "українсько-польська різанина" якраз у той час переносилась з Волині в Галичину, набирала ще страхітливіших форм і провід ОУН-бандерівців ставив завдання "повністю очистити терени від ляхів". Ця облудна демагогія особливо яскраво визначалась у час проведення так званої 1-ої конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії, проведеної ОУН у листопаді 1943 р. Таким же демагогічним і облудним був і лозунг, проголошений тут - "Свобода народам і людині!" На "конференцію" була притягнена група представників народів СРСР (в основному кавказьких народів, які співробітничали з гітлерівцями), які в силу обставин опинилися в рядах УПА, а з наближенням фронту негайно її покинули. Фарс цієї затії ОУН-бандерівців очевидний. Продовжуючи цю досить важливу тему, слід зазначити, що, починаючи з ІІІ-го "надзвичайно великого" збору ОУН-бандерівців (на якому були присутні кілька десятків членів організації) у серпні 1943 р., відбулися (в силу об'єктивних і суб'єктивних причин) "протверезіння", "переоцінка цінностей", навіть "полівіння" в стані ОУН-бандерівців. Виникла "ревізіоністська течія" в керівництві організації. Її, як видно, очолили особи, які вели політично-пропагандистську і виховну роботу в УПА: Волошин Ростислав ("Павленко"), Позичанюк Йосип ("Шугай"), Дяків Осип ("Горновий"), Полтава Петро ("Волянський") та ряд інших. Про це, зокрема, пишуть у передмові до восьмого тому "Літопису УПА" так: "... в 1943-1944 рр. в колах підпільних діячів велася широка дискусія про переоцінку політичних, соціальних, економічних, релігійних та інших питань у програмі українського визвольного руху. Про цю дискусію властиво немає в еміграції жодної документації, коли не брати на увагу її вислід - пізніших писань підпільних публіцистів і постанов чи рішень підпільних конференцій". [39] Які причини спонукали виникненню такої "ревізіоністської течії"? Тут вирішальне значення мали три причини: Після воєнної катастрофи гітлерівців під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. ОУН -УПА потрібно було негайно міняти тактику в умовах ускладненої ситуації і можливості дій в тилу радянських військ. 1. Досвід діяльності ОУН в 1941-1943 роках в східних і центральних областях України показав повну неприйнятність українським населенням політичних та соціальних позицій націоналістів із ОУН Бандери, тому і виникла потреба пристосування до реального життя. 2. В силу катастроф гітлерівців на Східному фронті і малоефективності та безперспективності дій УПА в умовах всезростаючої антифашистської всенародної боротьби в середині націоналістичних організацій і особливо в рядах УПА вже влітку 1943 року визріла і все зростала деморалізація й організаційний розлад, що примушувало провід ОУН-бандерівців піти на суттєві поступки й обіцянки в політичній і соціальній сферах (в чисто пропагандистських цілях) і таким чином намагатися втримати в своїй орбіті членів ОУН-УПА. Тому-то влітку 1944 року ОУН-б намагається об'єднати всі

210

націоналістичні сили, які протистояли одна одній, під своєю зверхністю в єдиному центрі під назвою "Українська головна визвольна рада" (УГВР). Перший "великий" збір УГВР, який відбувся 11-15 липня 1944 року, прийняв "універсал" і "плятформу". В "Плятформі УГВР"зазначено: "4. УГВР приймає для об'єднання національно-визвольних українських сил у боротьбі за УССД (Українську самостійну соборну державу) таку політичну соціяльну плятформу: а) забезпечення народно-демократичного способу визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва; б) забезпечення свободи думки, світогляду й віри; в) забезпечення розвитку української національної культури; г) забезпечення справедливого соціального ладу в українській державі без клясового визиску і гноблення; д) забезпечення справжньої законности в українській державі і рівности всіх громадян перед законом; е) забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні; є) забезпечення права рівних спроможностей на освіту для всіх громадян; ж) забезпечення у трудовій господарській діяльності для всіх громадян вільної ініціативи, регульованої вимогами і потребами цілости нації; з) забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування; и) усуспільнення основних природних багатств країни: землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування хліборобським господарствам; і) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передача кооперативним обєднанням легкої і харчової індустрії права широкого вільного кооперування дрібних продуцентів; ї) забезпечення вільної торгівлі в унормованих законодавством межах; й) забезпечення вільного розвитку ремесла та права на творення індивідуальних ремісничих верстатів і підприємств; к) забезпечення права на вільну працю для фізичних та розумових працівників і забезпечення охорони інтересів робітництва соціяльним законодавством.. ."[40] Як показала практика, ніякого об'єднання "націоналістичних сил" (тобто різних партійних угруповань) із створенням УГВР не відбулося. Тим більше, бандерівці і не збиралися виконувати цю "плятформу УГВР". На поставлене вище питання "Чи стала ОУН-бандерівців у роки війни демократичною?" пряму відповідь дає вже згадуваний історіософ Іван Лисяк-Рудницький у кількох своїх працях. Так, зокрема, у досить авторитетному есе "Напрями української політичної думки" І. Лисяк-Рудницький, розглядаючи доктрину українського інтегрального націоналізму та її перегляд на III-му зборі ОУН-бандерівців, зазначає: "Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився в націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій (тобто ОУН - бандерівців та ОУН - мельниківців - В. М.) стримували

211

ревізіоністичні тенденції."[41] І тут же він пояснював атмосферу, в якій усе це проходило: "Роки Другої світової війни стали періодом найбільшого піднесення і кризи інтегрального націоналізму". В іншій статті ("Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М. Прокопові)" І. Лисяк-Рудницький давав пряму відповідь на це ж питання. Прокоп Мирослав ("Вировий") - відомий діяч ОУН. Народився в Перемишлі, у 1913 р. Вчився у Львівському, Берлінському i Мюнхенському університетах. Був редактором "Студентського вісника". Затим вояком спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль", потім редактором органу ОУН-бандерівців "Ідея і чин", одним із керівників пропаганди проводу ОУН-б. Після війни - в Німеччині. Один із редакторів бандерівського журналу "Сучасність" і видавництва "Пролог". Автор публікацій "Україна й українська політика Москви" (1956, 1981 рр.), "Напередодні незалежної України" (1993 р.) та багатьох інших. М. Прокоп відстоював позицію, що ОУН-бандерівців після 1941 року перетворилась "з тоталітарної в демократичну". І. Лисяк-Рудницький виступив проти нього з серйозною критикою, суть якої визначена у даній статті. На початку статті-відповіді М. Прокопові І. Лисяк-Рудницький застерігав свого опонента про те, що "інтегральний націоналізм - це фашизм", а природа ОУН "виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями". Далі автор заперечує тезу М. Прокопа категорично, бо не можна, вказує він, при таких відповідальних оцінках обмежуватися "офіціальними документами декляративного характеру" (так він називає програмові документи ОУН-бандерівців, видані III-м збором ОУН-б - В.М.), які "не дають повного образу дійсності". Сказано тут, звичайно, зам'ягко. Назвавши постанови III-го збору ОУН-бандерівців "документами декляративного характеру", які "не дають повного образу дійсності", І. Лисяк - Рудницький те ж саме відзначив і про документи створеної влітку 1944 року УГВР, бо її позапартійність, "проголошена пропагандивно... була фікцією". Судячи з оцінок, автор вважає, що творці документів, виданих III-м збором ОУН-б та I-м збором УГВР, були "ревізіоністами", яких згодом та ж ОУН (тобто прибічники Бандери) категорично не визнала. Як відомо, в еміграції "ревізіоністи" утворили свою фракцію в ОУН під назвою ОУН-б або "двійкарі" чи "угаверівці". Загал ОУН-бандерівців продовжує стояти на націоналістичній ортодоксії 30-х років. "Нова хвиля опору, - продовжував І. Лисяк-Рудницький, - що виникла в Україні в шістидесятих-семидесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльності та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміграції поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході". [42] Чи щось змінилося з початку 40-х років? - резонно постає питання. І І. Лисяк-Рудницький відповідає: "Ставлення ОУН до інших українських течій, партій й центрів та всіх

212

інакомислячих земляків було крайньо нетерпиме, а до політичних противників націоналісти застосовували морального, іноді теж фізичного терору. На це можна навести чимало прикладів ще з довоєнного часу. Розлам в ОУН 1940 року нічого не змінив у цьому відношенні. Обі націоналістичні фракції, мельниківська та бандерівська, надалі змагали до неподільної влади, причому бандерівська фракція, як численніша та динамічніша, показувала більшу безоглядність й агресивність".[43] Те ж cаме, продовжував автор, проявилося і дещо пізніше. "Ця тенденція до монопартійної диктатури проявилася яскраво в "Акті проголошення Української держави з 30-го червня 1941 року", а в 1943 році "ОУН підпорядкувала собі УПА, насильно усунувши її первісне керівництво. "Прокоп вважає, - продовжував автор, - що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух в цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє із цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаганда ОУН (р) знечев'я заговорила про "свободу народам, свободу людині" (мається тут на увазі лозунг так званої "конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії" в листопаді 1943 року - В.М.). Але це шляхетне гасло перебувало в суперечності з традиційним націоналістичним світоглядом і вільно сумніватися, чи відповідала йому тодішня практика бандерівської організації".[43] (Тут і нижче виділено мною - В.М.). Далі автор продовжував: "...Нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих - сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію "з його духа печаттю". Донцов усім своїм авторитетом спрямував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію і шовінізм, зокрема щодо Росії, - не тільки російського імперіалізму, але саме російського народу і культури. При цьому він принципіально відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що "інтерес нації" - це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес також утотожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західноукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміграції...". І тут І. Лисяк-Рудницький застерігав: "Слід тямити, що ОУН - УПА, що діяла на західноукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася". Далі ж автор подав ще один вагомий аргумент: "Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія і поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, "українська'' поліція).

213

Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелегальні конференції, проголошувала різні декларації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об'єктивної перешкоди, щоб ОУН(б) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму? ...Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни - це тодішня польсько-українська різня... Вина падала на обидві сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу нелегко встановити, хто "перший почав". Польський політичний провід напевне спричинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній терйтори'та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежності галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не локальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія по "очищенню терену" від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН (б). ...Своєю поведінкою супроти польської та єврейської меншостей оунівці не принесли доброї слави імені українського народу. Пам'ять про ці жалюгідні події утруднює співпрацю українських самостійницьких чинників з поляками та євреями..."[ 44] Мало того, зауважує автор, націоналістичні автори намагаються це приховати, або фальсифікувати: ".. .В писаннях про ці речі еміграційних мемуаристів і публіцистів часто знаходимо більше патріотичної міфотворчості та партійної апологетики, ніж об'єктивної, неприкрашеної історичної правди". Як бачимо, всі ці писання самого І. Лисяка - Рудницького мають один суттєвий недолік - автору не вистачає сміливості сказати прямо і визначено: бандерівці брали активну участь у винищенні єврейського населення, а "українсько-польська різанина" була, власне, їх безпосередньою справою! Врешті-решт в питанні так званої "демократизації" ОУН-бандерівців І. Лисяк-Руднйцький займав тверду позицію. В листі до В. Кубійовича від 8 січня 1968 р. він писав: "Між Прокопом і мною є одне розходження фактичного порядку. Йдеться про те, чи наскільки "революційна" (бандерівська) фракція ОУН перейшла за воєнних часів на демократичні позиції. Д-р Прокоп твердить, що бандерівці здемократизувалися в 1943 - 1944 рр. Я ж, як Ви певне пригадуєте, казав у моїй статті ("Націоналізм" в "Ециклопедії українознавства"), що в націоналістичному середовищі відбувався ідейний фермент, але що нема достатніх підстав для того, щоб вважати, що ОУН (б) в тому часі прийняла концепцію політичної демократії."[45]

214

Цілком інакше дивляться на "демократизацію" ОУН-бандерівців сучасні націоналістичні автори в Україні. Цікаву з цього приводу позицію займає Василь Іванишин у книзі "Нація. Державність. Націоналізм". Тут він і засуджує, і виправдовує тих "опозиціонерів" та "ревізіоністів", які задавали тон на III-му зборі ОУН-бандерівців у серпні 1943 р. Автор вважає, що всі ці ревізіоністські ферменти появились не випадково, а як наслідок "формування в середовищі ОУН трьох типів мислення: орденського, партійного і державницького". С. Бандера був лідером орденського типу мислення, А. Мельник - партійного. "Перший розкол" (мається на увазі і розкол в ОУН на початку 1940 р. на ОУН-м та ОУН-б - В. М.) - зауважує В. Іванишин, - не розв'язав проблеми "орден -партія", бо з відходом мельниківців ОУН і далі залишалася поліфункціональною організацією: їй і надалі треба було займатися одночасно і орденськими, і партійними, і державотворчими справами. До того ж кожну з них гранично ускладнила небувала в історії людства війна. Тому й у середовищі бандерівців знову почався опозиційний рух".[46] Автор вважає, що той "опозиційний рух" стався на III-му зборі ОУН-бандерівців тому, що "провідник і чільні представники середовища були в концтаборах", а тому "явно взяв верх партійно-державницький підхід до формування ідеології та практики ОУН". І хто винен в тому, продовжує автор, що "наелектризована інтегральним націоналізмом ідеологія ОУН, яка була так зрозуміла і близька галичанам і яку понесли в час війни похідні групи на схід, більше відлякувала, ніж стимулювала людей, затероризованих більшовицькою системою й отруєних комуністичною пропагандою? Чи означало це, що ідейний комплекс ОУН був неправильний, шкідливий, неефективний? Неефективною виявилась система його пропагування. І тут знову були два шляхи: змінити пропаганду, адаптувавши її відповідно до рівня свідомості населення, або ж змінювати ідеологію ОУН, знову ж таки відмовляючись від сутністно-інваріантних (орденських) її ідей, принципів, гасел, - усе заради ширшого впливу ОУН на розгортання боротьби українського народу з окупантами і за українську державу".[47] Захищаючи "орденські" (в дусі Донцова) принципи ОУН-бандерівців і, водночас, злегка нарікаючи на поведінку "опозиціонерів", які почали гратися в "демократію", В. Іванишин продовжує: "ОУН у час війни змушена була зайнятися й чисто державними справами: творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність... Виявилося, що державницький підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа -ідеал, держава, якою вона повинна бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша - держава, яка можлива поки-що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУН стане світоглядною базою кожного українця..." .[ 48] Автор, захищаючи бандерівщину від минулих і нинішніх "опозиціонерів", тут заявляє: "Бандера боровся за збереження ОУН як національного ордену, опозиція - за перетворення Організації в модерну націоналістичну партію демократичного типу". Така апологетика властива сьогодні не тільки Василю Іванишину. Ще більш вражає розуміння автором лозунга "Україна для українців!":

215

"До сьогоднішнього дня надзвичайно драстичним є сформульований ще Махновським лозунг ОУН "Україна для українців!" Він дуже суттєвий в ідеологічній системі націоналізму і водночас служить для противників націоналізму чудовим прикладом його реакційності, національної обмеженості, ксенофобії - ворожості до представників інших народів, що проживають в Україні...". [49] Автор тут, звичайно, лицемірить, бо, власне, всі націоналісти (опріч В. Іванишина) розуміють гасло "Україна для українців!", як ненависть до представників інших народів, які живуть в Україні. Одначе, він уперто твердить, що лозунг "Україна для українців!" з часу свого виникнення означав і означає одне: "Україна без окупантів!". Та на думку автора й сам націоналізм - це щось блаженненьке і милостиве, навіть благотворне для інших народів: "...Сутнісним в націоналізмі, - декларує він, - завжди було і є те, що він несе свободу не тільки своїй нації, кожному її представникові, але й іншим народам: націоналізм - не шовінізм, не імперіалізм".[50] Схаменіться, пане Іванишин! Ви все ставите з ніг на голову! І що ж в результаті? На основі цієї декларації про благодіяння націоналізму (як егоїзму нації) автор робить - безсоромний висновок: "Гасло "Україна для українців!" має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер"! (Тут і вище виділено мною - В. М.) Дещо інакше трактує "демократизацію" ОУН-бандерівців О. Батан у брошурі "Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї)". В усякому "ревізіонізмі" та "опортунізмі" він звинувачує ОУН-Мельниківців в цілому. А перш за все, він ставить у вину, те, що "оточення А. Мельника відмовилося тоді від творів головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, протягом всьогочасу намагалося заперечити його ідеї і навіть до сьогодні продовжує цим займатися."[ 51] (Автор має на увазі виступ заступника голови проводу ОУН-м П. Дорожинського проти Донцова на зборі ОУН у травні 1993 р. в Києві - В.М.). На підставі своєї "орденської" концепції бандерівці і провели в квітні 1941 р. IІ-й "надзвичайний" і "великий" збір ОУН. "На зборі, - пише О. Баган, - рішуче було засуджено опортуністичну політичну лінію А. Мельника і його прибічників, викрито їх хибні і злочинні дії (злочинні проти кого? - В.М.)". Далі автор зазначає: "Великий збір 1941 р. затвердив новий герб ОУН, окремий організаційний червоно-чорний прапор ОУН". Така снобістська інформація з деякою затіненістю нам добре відома: нинішні націоналістичні автори як шанувальники бандерівщини намагаються показати, що ОУН-б в 1941 році, мовляв, визначала курс "на власні сили" і в той же час брала на озброєння, як символ і міф, чисто нацистську символіку - червоно-чорний прапор! І що надзвичайно дивно (всупереч пам'яті мільйонів людей України!), автор пише про те, що не вкладалося і не вкладається в голові: "У цей час на Україні з'явилися й цілі партизанські червоні загони, очолені комуністами. Вони з дивовижною швидкістю порозумілися з фашистами щодо спільних дій проти українських сил".[53] Але ж це, пане Баган, чистісінька паранойя у вашій уяві! Ви пишете і про те, що, мовляв, сьогодні мельниківці еволюціонізувалися і перейшли на "демократично-ліберальну платформу". "Нині ОУН-м кінцево еволюціонізувала до ліберальної ідеології і офіційно визначає це, називаючи її "демократичним націоналізмом".[54]

216

Саме це сьгодні заявляють і необандерівці. Але ж ви, пане Батан, просто по-людськи повинні усвідомити, що ніякого поєднання між націоналізмом і демократизмом не може бути, бо націоналізм - це егоїзм нації, а демократія - це співжиття, колективне правління народу, який засуджує всякий національний егоїзм! Всупереч тому (ще живі люди, що добре знають настрої того часу!), що вся "національно свідома" Галичина орієнтувалася (в тому числі й ОУН-бандерівців) на гітлерівську Німеччину, ви, пане Батан, заявляєте такє: "Провідним принципом революційної ОУН залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили", тоді, як вся історична дійсність відстоює протилежне. Ви, авторе, самі собі заперечуєте: "Готуючись до війни між Німеччиною і СРСР, тобто до можливості розпочати боротьбу за національні інтереси на власних землях (не питаючи, звичайно, чи хочуть українці такого "визволення" - В.М.) провід ОУН-б ставить собі за мету створення всеукраїнського представницького органу, куди увійшли б всі українські політичні партії і середовища. Цим ОУН ще раз підтвердила, що вона стоїть на платформі широких, загальноукраїнських інтересів...".[55] Отже, бандерівці сподівалися, безперечно, на підтримку гітлерівців у створенні своєї влади над українським народом, тому і (компромісно, звичайно!) створюють Український національний комітет 22 червня 1941 р. (і це не випадково!), сподіваючись знайти певну підтримку з боку своїх прислужників. Але таких, як відомо, не особливо багато знайшлося в середовищі навіть затятих націоналістів, бо кожна фракція у своїх сподіваннях ставила на гітлерівську карту разгром Радянського Союзу, i на цій підставі сподівалася на реалізацію своїх націоналістичних амбіцій! Ви лицемірите, пане Батан, коли пишете, що повстанським загонам на Волині протистояли "чотири ворожі сили": УПА, німецький окупант, червоні партизани і загони озброєних поляків. "Нестійкість у позиціях кожної зі сторін породжувала посилену жорстокість і ненависть". Це так. Але УПА не воювала проти німецьких загарбників, а тільки проти червоних та польських партизанів. Це було їх зобов'язаннями перед гітлерівцями, на яких вони так сподівалися. І далі ви пишете таке: "Організація (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) не тільки підготувала й організувала українську визвольну армію (визвольну від чого і від кого? - В.М.), а й надихнула її почуттям великої зреченості і бойовитості, збудила в усьому українському народі лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького. Заповіти великих ідеологів націоналізму - від Шевченка до Донцова - знайшли своє втілення у безмежному героїзмі тисяч борців за волю".[56] Як же все це ви могли написати, пане Баган, добре знаючи, що переважна більшість українців воювала (на радянському боці) проти фашизму і беззастережно виконувала цю благородну місію. Та й ви добре знаєте і те, що почуття "великої зреченості і бойовитості" абсолютно не було в стані УПА, і що "лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького" аж ніяк не задовільняв антифашистський дух переважної більшості українців. Тай не поєднуйте, пане Баган, так протилежні в людському вимірі особи - Т. Шевченка і Д. Донцова!

217

Зовсім інакше О. Баган інтерпретує проблему "демократизації" ОУН-бандерівців в 1943 році, ніж В. Іванишин. Він зазначає: "Прагнучи адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосовувати її до "соціалістичних" переконань і психології наддніпрянських українців", ОУН-бандерівців на III-му "великому" зборі зманеврувала на такі "ревізіоністські" шляхи. О. Баган пише: "Загалом великий збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Намагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУН до нових умов, до потреби "увійти" в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники й учасники допустили введення до програми ОУН ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши "гнучкішою" ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі "поступки" у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до постанов III-го великого збору ОУН 1943 р., віднаходячи в них "своє". Ті, що хочуть звинуватити ОУН в "тоталітаризмі" і "казармовому соціалізмі", знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУН на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти". [57] Дарма автор так драматизує ситуацію. Все це роблять не хтось "інші", а самі націоналісти. І все це закономірно. Бо всім так хочеться реабілітувати себе перед українською державою нинішнього творення, що верх беруть різні надумки, фантазії, міфи, легенди, а не історична правда. О. Баган же бачить у всьому цьому (навіть у запереченнях В. Іванишина, поданих вище) лише вияв "слабості", "непослідовності" у відстоюванні націоналістичної ідеї. Цому, звичайно, не подобаються "ревізіоністські" рішення III-го "великого" збору ОУН-бандерівців. Тому він і намагається пояснити, чому так недоречно сталося. Перш за все, пояснює він, тому, що на рішеннях "позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів", які були в тюрмах (С. Бандера, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули І. Климів, Д. Мирон); по-друге, "надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов". Автор не враховує того, що коли проходив III-й збір ОУН-б, де йшлося про "пристосування до умов", про врахування настроїв населення Центральної і Східної України, Радянська Армія вже звільнила від гітлерівців Чернігів, Харків, вела бої на підступах до Сум і Донецька. В той час залишається незрозумілою і така позиція автора. Ті "провідні кадри", які не сиділи в комфортабельних апартаментах в "Целленбау", а керували всіма акціями в краю, різні волошини, полтави, позичанюкй, горнові, що творили постанови IІІ-го збору ОУН-бандерівців, гинули в круговерті війни. Та й пану Багану добре відомо, що ніхто із рядових оунівців (а тим більше бойовиків УПА) абсолютно не знав про ці "демократичні" рішення. Та й ніхто не збирався тих постанов виконувати.

218

Правда, О. Баган тут же чистосердечно стверджує: "Потім, коли повернулися провідні діячі та ідеологи ОУН (мається на увазі повернення С. Бандери, Я. Стецька, С. Ленкавського та інших з-під "арешту" гестапо - В.М.), коли досвід виявив помилки постанов III-го великого збору і його "твердих" послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУН повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму. Організація знову в безкомпромісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III-го великого збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як "матеріал" для всяких "демократизаторів" і "соціалізаторів" ідеології і практики ОУН". (Виділено мною - В. М.) Як бачимо, щирі поборники бандерівщини засуджують тих, хто завагався (про це ми напишемо дещо пізніше). Вони нещадно покарані, як каже Баган, "історією". Але цікаво для кого все-таки цей приклад повчальний ? Яким був кількісний склад УПА Галицькі засоби масової інформації, які сьогодні цілком належать націонал-демократам і націонал-фашистам, все голосніше й істеричніше кричать про "борців за волю", про "національних героїв" із "Нахтігалю", добровольчої дивізії СС "Галичина", формувань ОУН - УПА та про те, що "національно-визвольні змагання" охоплювали "все населення краю", були "всенародними". Про сотні тисяч живих вояків УПА і мільйони їх нащадків говориться у зверненнях необандерівців до Президента України. Чи справді так? Питання це надзвичайно складне, бо, по-перше, нема солідних документальних фактів, а по-друге, різні автори подають різні дані про кількісний склад УПА - радянські, в основному, замовчували ці дані, а націоналістичні (за кордоном) подавали інформацію про кількість, яка сягала від кількох десятків тисяч до півтора мільйонів бойовиків. Як свідчить "Енциклопедія українознавства" , "на перевалі 1943 -1944 років УПА була найчисленнішою й охоплювала не менше 40 тисяч осіб, в тому числі підпільні кадри ОУН".[58] "Історіограф" ОУН - УПА Петро Мірчук в книзі "Українська повстанська армія" стверджує, що на початку 1944 року (тут і вище йдеться про один і той же період) УПА становила 50 куренів (80 тисяч) "власних" сил та 15 куренів (близько 20 тисяч) "заприязнених народів". Крім того, вказував Мірчук, УПА сприяло оунівське підпілля кількістю 100 тисяч осіб. Цифри тут значно перебільшені, особливо щодо "заприязнених народів", тобто різних пособників окупантів-неукраїнців (в тому числі українців - "східняків"), які в силу обставин опинилися в стані УПА (відомо також, що влітку і восени 1944 року в УПА перебувало також понад 300 німців, які були послані для зв'язку й інструктажу, чи відстали від своїх відступаючих частин). Аналіз, однак, беззастережно показує, що в УПА в той час перебувало не 15 куренів (20 тисяч), а близько дві тисячі неукраїнців. Коли ж фронт наблизився, вони переважно покинули ряди УПА. О. Субтельний в книзі "Україна: історія" подає таке судження: "Хоч багато українських емігрантських джерел стверджують, що в апогеї своєї

219

сили (кінець 1943 - початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тисяч, більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30 - 40 тис. бійців".[59] Ці "обгрунтовані підрахунки", на наш погляд, аж ніяк не відповідають дійсності. В. Косик у вже згадуваній книзі "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" в додатку "Документи" наводить німецький документ "Німецька пам'ятка про рух опору на території Радянської України", датований 1 листопада 1944 року, де вказується, що УПА поділяється на УПА-Захід, УПА-Північ та УПА-Схід і що "організація військ і навчання переважно здійснюються за німецькою моделлю" (підкреслено мною - В.М.). Ці ж формування готували і виховували німецькі інструктори - офіцери Абверу, поліції та СС типу Шухевича, Сидора, Гасина та інших, що пройшли підготовку в диверсійних школах гітлерівської Німеччини! Далі в тому ж документі подано таке: "Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно в 80 - 100 тисяч бойовиків регулярної армії... Цифри можливої загальної сили повстанської армії встановити неможливо. Українські дані коливаються між 400 тис і 2 мильйонами вояків". І тут же: "Діяльність УПА підпорядкована політичній лінії ОУН", в той час як націоналістичні автори в поті чола доводять, що УПА не підпорядковувалась ОУН, а існувала самостійно, як позапартійне формування. В своєму ж тексті книги В. Косик не тільки використовує, а, по суті, повторює інформацію з приведеного вище документу: "Треба визнати, що устійнити кількість членів УПА не було і не є легко. За архівами УПА, тільки група УПА-Захід, що мала на 31 грудня 1943 р. 4460 бійців, на кінець 1944 р. мала близько 40 тисяч. Загальна кількість бійців УПА, отже, могла бути від 80 тисяч до 100 тисяч...".[60] Тут нема нічого дивного, бо якщо під кінець 1943 року формування УПА концентрувались на всіх теренах Західної України, то наприкінці 1944 року вони спільно з гітлерівськими військами були потіснені в західні райони. Т. Гунчак у книзі "Україна: перша половина XX століття" зазначає: "За німецькими даними до 1943 р. УПА мала під зброєю 80-100 тисяч вояків". Ці дані досить сумнівні і перебільшені, бо "до 1943 р.", значить, що то був 1942 рік, коли в УПА були лише кілька сотень бойовиків бандерівського напряму. Аналізуючи подібні інформації націоналістичних авторів, численні дані архівних документів, де концентровані зведення радянських спеціальних відділів по боротьбі з ОУН - УПА, слід зазначити, що напередодні літнього (1944 р.) наступу радянських військ по визволенню Західної України від німецько-фашистських загарбників формування УПА спільно з кущовими боївками ОУН та озброєним активом оунівських організацій становили близько 90 тисяч бойовиків. Восени 1944 р. рейдуючі формування УПА були розгромлені в сутичках з військами НКВС, прикордонниками і спеціальними загонами служби державної безпеки. Залишки їх, за наказом проводу ОУН-бандерівців, перейшли у збройне підпілля, яке продовжувало дії невеликими диверсійно-терористичними групами. Однак про УПА, як таку, в наступний час вже не могло бути й мови. Про те, що УПА існувала до кінця 40-х років - звичайна байка вчорашніх і нинішніх апологетів бандерівщини.

220

Такою ж закамуфльованою байкою є недавно виданий довідник П. Содоля "Українська повстанча армія. 1943-1949". Автор розпочинає історію УПА з виникнення формування під керівництвом Сергія Качинського - "Остапа" восени 1942 р., хоч тут же акцентує на важливості ІII-оі конференції ОУН-бандерівців, що відбулася 17-21 лютого 1943 року, у творенні такої формації. "Весною і літом 1943 р., - зазначає він, -робиться спроба об'єднати всі повстанські відділи в одну армію під єдиною командою...".[ 61] Отже, УПА вдалося створити тільки після того, як вдалося ОУН-бандерівців провести такі заходи: 1) перевести з Білорусі шуцманшафт-батальйон (створений із розформованих батальйонів Абверу "Нахтігаль" і "Роланд") наприкінці січня 1943 р.; 2)перевести в ліси значну частину "української" поліції разом із зброєю (березень - квітень 1943 р.); 3) створити прецедент конкретної боротьби, розпочавши винищення польського населення на Волині (березень 1943 р.). Таким чином, історія УПА починається у березні-квітні 1943р., а не з створення сотні С. Качинського - "Остапа" у жовтні 1942 р., як заявляють націоналістичні "історики". По суті всіма матеріалами двох частин довідника автор доводить, що хоч перші збройні формування націоналістів із ОУН-б виникли на Волині, але творцями їх були галичани. Із 254 імен керівників ОУН, УПА, УГВР, поданих у двох частинах довідника, лише 63 особи були уродженцями Волині і при тому займали в них нижчі чи незначні посади.[ 62] По-друге, членами проводу ОУН-бандерівців у 1943 - 1944 роках із 10 - 12 всіх членів лише 1 - 2 були волинянами і займали в ньому третьорядні посади. Все це, безперечно, свідчить про те, що творцями УПА, як і всієї ОУН, були галичани на території непокірної Волині. Суть цього творення одна - боротьба з радянськими партизанами. А що ж Галичина? П. Содоль відзначає, що "західні українські землі (ЗУЗ), тобто Галичина, тереном дії повстанської активності негайно не стали, бо місцевий нацистський режим від початку окупації не застосовував проти цілого населення методів тотального терору... В середині 1943 р. ОУН-б почала організовувати військові відділи також і в Галичині. На це мали вплив дві події: по-перше, проголошення 28 квітня 1943 р. створення нацистами "Стрілецької дивізії СС "Галичина"; по-друге, по теренах Галичини йшло рейдом від 7 липня 1943 року з'єднання під командою Ковпака... Ці дві події прискорили організацію на галицькій території регулярних військових відділів під командою поручника Олександра Луцького - "Андрієнка". Для маскування й дезорієнтації німецького режиму ці нові відділи виступали спочатку під назвою УНС".[63] (Української народної самооборони - В.М.) Далі автор вказує, що в грудні 1943 р. УНС прийняла назву "УПА-Захід". Військова структура УПА в листопаді 1943 року перетворилась в головну команду - головний військовий штаб (ГВШ). Командиром УПА став підполковник Р. Шухевич, шефом ГВШ майор Д. Грицай-"Перебийніс". Ця реорганізація була закріплена в січні 1944 року, коли Д. Клячківський був формально призначений крайовим командиром УПА-Північ у рангу майора. Тоді ж УПА-Захід став керувати майор В. Сидор ("Шелест"), а УПА-Південь - В. Кук ("Леміш").

221

Автор навіть не згадує про М. Лебедя ("Максима Рубана") по суті, організатора і збройного націоналістичного підпілля, і служби безпеки ОУН, і перших збройних формувань УПА. Зате "організатором і довголітнім (1941 -1947) головним керівником СБ" називає М. Арсенича. Що ж до кількісного складу УПА, то автор довідника П. Содоль маніпулює цифрами без жодного посилання на джерела: "Один з найменш вияснених аспектів історії УПА та, мабуть, найконтроверсійніший - це точне число вояків у рядах армії, команда якої, проте, тримала правдиві про неї цифри в глибокій таємниці, та не оспорювала їх, коли про неї з'являлися перебільшені оцінки. Архівні документи в Німеччині подають у цій справі різні цифри, фіксуючи, переважно, число 100 - 200 тис. вояків на 1944 рік. Одне таке джерело твердить, що літом 1944 р. УПА-Північ нараховувала 90 тис, а УПА-Захід - 40 тис, тобто 130 тис разом; інший документ оцінює силу армії на кінець 1944 року до майже 250 тис. Але треба памятати, що автори таких джерел - отізвіти різних поліційних працівників та розвідчих груп третього райху, не мали ніякого доступу до правдивої інформації, і в останньому році війни були дуже схильні факти перебільшувати. Все-таки деякі історики на Заході цифру про нібито 200 тис. вояків у рядах УПА чомусь підхопили і її розпопуляризували... Здругого боку, більшовицькі джерела говорили десятиліттями тільки про "рештки банд", але точної, встановленої ними чисельности УПА ніколи не оголошували. Щойно в 1988 р. Академія наук УРСР авторитетно стверджує те, що з хвилиною відходу нацистів із українських земель (восени 1944 р.), в УПА було б 100 тис війська; інше партійне джерело констатує, що на осінь 1945 р. (це вже на рік пізніше) армія ніби мала ще майже 90 тис. вояків. А якийсь партійний історик твердить ще й те, що УПА в 1944 - 1945 рр. справді мала 90 тис. вояків, із тим, що з цього числа 72 тис. тоді загинули чи потрапили в полон або добровільно зголосилися режимові зі зброєю в руках. Із чого виходить, що під кінець 1945 р. на активній службі мали б бути ще щонайменше 18 тис. вояків УПА. Всі тут згадані цифри ще далі не підтверджені достовірними документами... На ділі, оцінки чисельности вояків УПА, встановлені нацистами й більшовиками, сильно перебільшені, якщо зіставити їх із тим, про що говорять архівні документи УПА та ОУН, які зберігаються на Заході. Найавторитетніший з них - це документ Проводу ОУН від листопада 1949 р., в якому виразно стоїть, що на кінець нацистської окупації (вже в перших місяцях 1944 р.) УПА-Північ (мабуть, разом з УПА-Південь) мала 15тис., а УПА-Захід (вже під кінець літа 1944 р.) - 10 тис. вояків. Додатково, колишній начальник оперативного відділу КВШ УПА-Північ категорично заперечив наведені вище перебільшені оцінки про армію та заявив, що під кінець 1943 р. на Волині й Поліссі було близько 20 тис. озброєних людей, завваживши, що це число включає не тільки відділи УПА, але й сільські групи самооборони... Загалом аналіз доступних джерельних матеріалів вказує на те, що сили УПА-Північ та УПА-Південь досягли свого вершка весною 1944 р., а тоді почали в скорому темпі драматично маліти через втрати в безперервних боях, що восени того року на Волині і Поліссі при зброї стояли неповних 14 куренів-бригад. Взірцем цього стану служить група "Тури", яка на 1 січня 1944 р. нараховувала 3048 вояків, та в якій на 15 серпня 1944 р.

222

залишилося всього 1270 вояків. УПА-Захід, натомість, була в першій половині 1944 р. ще в стадії кадрового розширення і досягла свого вершка щойно зимою 1944 -1945 рр. Зокрема, тільки в самих карпатських ВО на початку 1944 р. було не більше 10 бойових та вишкільних сотень, а з початком 1945 р. на цій території діяли вже 14 куренів. А від літа 1945 р. чисельність УПА-Захід постійно спадала рік за роком". Для чого вся ця затія з цифрами, які не мають жодних підстав? На це сам П. Содоль вказує чітко: "Можна з певністю твердити, що свою найвищу чисельність УПА осягнула 1944-го, та що цей рівень ніколи не перевищував цифру 25 - 30 тис. вояків. Проте, сума всіх тих, хто воював у рядах армії (чи кілька тижнів чи кілька років) у різні періоди (від 1943 до 1949 р.), така сума -геть усіх разом взявши - дала б, самозрозуміло, в кілька разів вищу цифру. Але точної суми вояків армії неможливо встановити через брак фактів і документації. А ті історики, які чисельність УПА перебільшують, роблять цій формації велику кривду, бо цим применшують і знецінюють великі заслуги й успіхи, які собі ця армія, хай і лише 30-тисячна, але таки здобула".[65] (Виділено мною - В.М.). Але ж, пане Содоль, 25 - 30 тисяч добре вимуштрованих солдатів - це всього півтори - дві дивізії середнього комплекту?! Чому ж ви називаєте свої малодосвідчені, поганоозброєні і схронові підрозділи "армією"? Одне тут справедливо зазначив П. Содоль - це те, що він категорично заперечив "історіографу" ОУН - УПА Петру Мірчуку, який у своїй книжці "Українська повстанська армія. 1942 - 1952" вказував, що в УПА перебувало "около 20000 чужонацінального елементу", або "15 куренів заприязнених народів", тобто узбеків, татарів, кавказців, які втекли з полону і в силу обставин потрапили в стан УПА. Содоль: "Число неукраїнських вояків УПА швидко зростало й досягло свого вершка (правдоподібно від однієї до двох тисяч вояків максимум) восени 1943р.". А вже далі він же додає: "Всі відділи УПА, сформовані з інших національностей, були або розбиті, або перейшли на бік більшовиків". І ще кілька серйозних зауваг про кількісний склад УПА. Нещодавно вийшла з друку у Львові книжка Б. Якимовича "Збройні сили України: нарис історії". Автор пише і про кількісний склад "героїчної" УПА так: "Безглуздо стверджувати, що націоналістичний рух був випадковістю, або справою жменьки осіб. Дані про масовість цього руху, наведені в радянських джерелах, дозволяють визначити кількість людей, які перейшли через ОУН -УПА за час її існування, цифрою в кілька сот тисяч осіб, тому й називати цей рух антинародним, м'яко кажучи, нелогічно... Водночас, наводячи тут сумарну кількість осіб, які перейшли через УПА і мережу патріотичного підпілля, мусимо зробити певні застереження щодо чисельного складу армії... З великою певністю можна стверджувати, що свою найвищу кількість УПА осягнула 1944 р., що складало 25-30 тис. вояків. Відтоді через втрати, а пізніше демобілізацію, ця чисельність впала.. .".[66] Як бачимо, пан Якимович повністю повторює П. Содоля. Далі автор подає таке: "Через брак документів точну кількість повстанців вирахувати просто неможливо, а вороги УПА у своїх звітах ці дані завищували, бувало, що й в кілька разів. Треба врахувати і той факт: ті, хто свідомо перебільшує

223

фактичну кількість вояків УПА, тим самим применшує їх великі успіхи у боротьбі з багаточисленним ворогом" (Підкреслено мною - В.М.). Як свідчать численні документи, і серед них офіційні заяви колишнього Комітету державної безпеки (КДБ) Української РСР, у воєнні та в повоєнні роки через ОУН - УПА пройшло понад 300 тисяч осіб. Значна частина з них прийшла з повинною до органів радянської влади, частина була полонена й інтернована в тюрми і табори за скоєні злочини, які аж ніяк не могли служити в ім'я волі України. Досить велика частина членів УПА перед приходом радянських військ покинула формування, а затим через польові військкомати була мобілізована в ряди Червоної Армії. Ці люди воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни (на її завершальному етапі), багато з них заслужили ордени і медалі Радянського Союзу. Отже, сумарно (300 тисяч) все це становило невелику частку населення Західної України (із понад 8 мільйонів чоловік). При цьому слід мати на увазі те, яким чином ці люди опинилися в орбіті УПА. Як свідчать документи, сама ОУН напередодні та в час війни об'єднувала понад 20 тисяч функціонерів. Правда, М. Прокоп зазначає, що "на переломі 1941 -1942 року... підпільна мережа ОУН-бандерівців охоплювала 12 тисяч членів і 7 тисяч юнацтва".[67] Важко назвати мотиви такого значного применшення членства ОУН-б. Проте всі ті особи, хто був членами Організації, переважно були свідомими функціонерами. У роки війни та в повоєнні роки ОУН, як організація, зростала досить повільно, в силу її тоталітарності і замкнутості. Отже, організація (ОУН як партія-орден) в 20 тисяч членів у величезному морі людей - також досить невелика частка. Що ж до УПА, то тут ситуація була вкрай складною. Починаючи з літа 1943 р., ОУН-бандерівців провела кілька хвиль насильницької мобілізації. Тих, хто не хотів служити в УПА, місцеві боївки служби безпеки ОУН знищували негайно, "на сухо" чи "на мокро". У нас мобілізацій, які проводили військкомати Червоної Армії в лісах та різних сховищах (не без допомоги, звичайно, агітації і залякувань оунівців) опинилось немало юнаків призовного віку, яких (в силу ситуації) також використала ОУН. Тому-то значна частина людей опинилась в націоналістичних збройних формуваннях під страхом смерті. Політреферент проводу ОУН-Захід "Архип" у своєму звіті влітку 1944 р. повідомляв: "Становище... не утішне. Якщо розібратися в обставинах, при яких наші стрільці попали в ряди УПА, ми змушені сказати, що лише незначна частина з'явилась ідейно, останні з'явились під примусом.. .".[ 68] Ось такою була та "всенародність"! Зате в Червону Армію протягом весни 1944 р. - осені 1945 р. у Західній Україні було мобілізовано 750 тисяч чоловік, з них 350 тисяч брали безпосередню участь у боях з гітлерівцями. Половина учасників війни були відзначені орденами, переважна більшість - бойовими медалями. Двадцяти двом західноукраїнцям було присвоєно високе звання Героїв Радянського Союзу. Завершуючи цю коротку відповідь на питання про кількісний склад УПА, треба сказати тим, хто сьогодні кричить про "всенародність" і "героїзм" учасників ОУН - УПА: міф про "всенародність" УПА створено нинішніми шанувальниками бандерівщини тільки для того, щоб відмити закривавлені руки і душі, досягти реабілітації своїх злочинних діянь в очах українського народу! Найкраще, панове, прочитайте епіграф до книги П. Мірчука "Українська повстанська армія":

224

"...У землянках, у тіні крислатих дерев чистили повстанці кріси й гострили шаблі. А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрипував востаннє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом..." От і вся правда про тих "борців за волю" і "національних героїв", що вилазили ночами із криївок, щоб "хтось скрикував востаннє" і "вмивався своєю кров'ю"! От вона і вся правда про "всенародність"! Як поширювались дії ОУН - УПА у різних районах Західної України Це питання надзвичайно суттєве. Ми вже відзначали, що теза екс-президента Л. Кравчука "УПА зродилась на Волині!", як заява політичного діяча такого рівня, абсолютно не має підстав. Бо центром організації та дії ОУН і націоналістичних збройних формувань була Галичина, а не Волинь, а тим більше Волинське Полісся. УПА творили галичани, як ідейно, так і організаційно. Починаючи з весни 1943 р. до весни 1944 р. на Волині всі і націоналістичні формування концентрувалися поблизу Луцька і Рівного, навколо Ковельського залізничного вузла, в районі Костопіль - Рівне, Здолбунів - Дубно - Кременець. Що вони захищали? Достовірно відомо, що така дисклокація не була випадковою. Всі загони УПА зосереджувались поблизу важливих стратегічних шляхів і центрів, охороняючи їх. Чи не мало це якоїсь безпосередньої спланованісті і визначеності? Звичайно, мало. Є всі підстави (а про це свідчать численні документи) судити про те, що між проводом ОУН-бандерівців і керівництвом тилових забезпечень гітлерівців були досить серйозні домовленості. Звичайно, все концентрування дій ОУН - УПА мало цільову спрямованість, залежало від обставин і місця. В Чернівецькій області, зокрема, поширення націоналістичного впливу на населення було незначним. На момент визволення області від німецько-румунських загарбників збройні націоналістичні формування тут були майже відсутні. Створена восени 1943 р. так звана БУСА (Буковинсько-українська самооборонна армія) залишилась фікцією, де нараховувалось кілька сотень бойовиків. Окремі невеликі збройні підрозділи були створені тут за зразком галицької "самооборони". Лише в частині сіл Вашківського, Вижницького, Заставнівського, Кіцманського і Путильського районів, що межували з Івано-Франківською і Тернопільською областями, і частково в Сторожинецькому, Садгірському і Глибоцькому районах існували невеликі боївки УПА. В інших районах вони були відсутні. Дещо інша ситуація створилась у Закарпатській області. Тут, в основному, протиборство відбувалось між промадярськими ("Мадярони") і прочеськими інтересами. Українська проблема виникла лише в 1938 р., а затим у 1939 р. у зв'язку з проголошенням "самостійної" держави Августина Волошина. Органи хортистської служби безпеки гостро придавлювали "сепаратистські" настрої українців, не бажаючи мати політичних конкурентів. На початку 1945 року проводом ОУН-(б) були послані емісари, а затим загони "Довбуша", "Грізного" і "Зміюки" для

225

поширення впливу ОУН - УПА в краї, але вони "ніяких результатів не дали", бо "населення Закарпаття ставиться до ОУН вороже". [69] Особлива ситуація склалась у Волинській і Рівненській областях. Тут перш за все відчувались традиції "червоної Волині", а затим зростання антифашистської боротьби червоних і польських партизанів. Протягом 1943 і першої половини 1944 року тут діяли партизанські з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора О.Ф. Федорова, з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А.П. Бринського, Рівненське з'єднання Героя Радянського Союзу генерал-майора В.А. Бегми, загін спеціального призначення "Переможці" Героя Радянського Союзу полковника Д. М. Медведева, дві бригади польських партизанів, рейдували з'єднання прославлених партизанських командирів С. А. Ковпака, О. М. Сабурова, П. П. Вершигори, С. Ф. Маликова та інші загони. Як бачимо, ситуація склалась тут не на користь ОУН - УПА. Їх збройні формування могли активізувати свої дії лише на півдні Волинської і Рівненської областей, в районах Володимира-Волинського, Горохова, Дубно, Рівного і Костополя. Особливо значна концентрація бандерівських загонів була в районах Костополя і Рівного, центра "рейхскомісаріату України", розвідувальних служб, служб СС, служб "Р" ("Росія"). На початку 1944 р. тут діяло 50 мобільних загонів ОУН - УПА, які працювали у тісній взаємодії з гітлерівцями. Що ж до Галичини (Дрогобицька, Львівська, Станіславська нині Івано-Франківська і Тернопільська області), то її територія мала найбільшу концентрацію націоналістичних збройних формувань. Тут розташовувались головні бази, осередки підготовки кадрів і пункти постачання ("Чорний ліс" у Прикарпатті, район в чотирикутнику Рогатин - Бережани - Бубач - Калуш). Із донесень служб МВС - МДБ початку 1945 р. відомо, що тільки в районі Станіслава було 35 "уражених бандитизмом" сіл. Після катастрофи "непобідних" армій Гітлера під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. В стані ОУН - УПА почалася деморалізація, а затим й організаційний розклад. Спочатку все виявлялось у вигляді "ревізіоністських" рішень III-го "великого" збору ОУН-б влітку 1943 р., а затим набрало масового характеру. Влітку і восени 1943 р. бандерівська ОУН силою організованих формувань своєї УПА ліквідовує УПА - "Поліську Січ" "Тараса Бульби"-Боровця, кілька загонів мельниківців у південних районах Волині. Передбачаючи закономірний процес демократизації і розкладу, керівники ОУН-бандерівців стали на шлях кривавої ліквідації багатьох учасників своїх формувань. 18 лютого 1944 р. старшини формувань УПА на півдні Рівенщини провели в селі Козин Червоноармійського району спеціальну нараду, на якій було вирішено: "Всіх, хто вагається, чи піддається агітації совітів -розстрілювати на місці".[70] Ця злочинна акція самоліквідації досягла кульмінації з виникненням НВРО. Після визволення Радянською Армією ряду районів західних областей України окремі націоналістичні керівники Рівненської, Волинської і північних районів Тернопільської областей (отже етнічних територій Волині), добре розуміючи, що кривава пособниця гітлерівців

226

бандерівська ОУН заслужила ненависть трудящих, вирішили пристосуватися до нових умов. Вони зрікалися назви "ОУН", прагнучи зробити її більш "моральною". Створена ними так звана НВРО - Народно-визвольна революційна організація, незважаючи на гучну назву, була такою ж чужою трудящим, як і ОУН. "Народно-визвольна революційна організація, - вказувалось у "Статуті НВРО", - дружно співпрацює з існуючими імперіалістичними організаціями інших народів в цілях конденсації боротьби. ..".[ 71] На жаль, про цю організацію досить мало відомостей. Невідомі і її організатори. Націоналістичні автори всіляко замовчують про її існування та подальшу долю. І хоч організатори НВРО аж ніяк не відмовлялися від антирадянської боротьби, бандерівська ОУН розправилась з "розкольниками" швидко і жорстоко. З метою проведення акції ліквідації "ненадійних", керівники ОУН-(б) в листопаді 1944 р. видали таке розпорядження: "Таємно, таємно, таємно! При новій ситуації складаються нові засоби боротьби з більшовиками ...Масовість нашого руху неминуче прискорить його повну ліквідацію... Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків... Вони подвійно небезпечні для нашої дальшої боротьби з більшовизмом, Їх масовий перехід на бік більшовиків підірве престиж ОУН -УПА, а їх активна боротьба, в яку вони, безумовно, включаться разом з більшовиками проти ОУН - УПА виключить будь-яку можливість нашої підпільної роботи навіть на західноукраїнських землях... А тому необхідно негайно і якнайбільше таємно в ім'я великої національної справи вище згадані елементи ОУН - УПА ліквідувати двояким способом: а) висилати більші і менші відділи УПА на бій з більшовиками і створювати ситуації, щоб їх нищили більшовики на постоях і в засідках; б) теренові боївки та інших осіб станичного та підрайонного масштабу, надрайонна і районна СБ повинні знищити під виглядом більшовицьких агентів.. .".[ 72] Керівники націоналістичних формувань руками служби безпеки знищили багато своїх учасників. Так поблизу села Тинне на Рівенщині бандерівці задушили 37 чоловік, запідозрених у бажанні покинути схрони. В Торчинському районі на Волині було знайдено вирок суду ОУН про розстріл районного коменданта Локачівського району Куліша ("Білого"), кущового керівника ОУН Бойка ("Рога"). Керівник СБ крайового проводу "Смок", запідозривши, що його боївка зневірилась і схильна покинути зброю, перестріляв усіх їх учасників. Особливо лютувала в час подібних акцій служба безпеки. На початку 1944 р. збунтувався один із куренів УПА в районі Кременця Тернопільської області. Насильно мобілізовані селяни, усвідомлюючи нікчемність боротьби, вимагали відпустити їх допомогу. Керівники вдалися до погроз. Але вони нічого не могли вдіяти - курінь розбігся. Тільки за період з лютого 1944 року в радянські органи з повинною з'явилося близько 13 тисяч учасників ОУН - УПА..[73] Атмосферу тривоги і розгубленості, яка охопила як рядових учасників націоналістичних формувань, так і їх провідників, кривава авантюра

227

яких потерпіла зловісний крах, передає лист політичного референта "Тараса" з Тернопільської області: "Більша частина членів не стоїть на висоті своїх завдань. До організаційної роботи ставляться дуже пасивно і критично. Свої обов'язки виконують недбало або ж зовсім не виконують. Так робить більшість членів. До цієї більшості треба зачислити всіх тих, хто насильно втягнений в організацію".[74] Такий, як бачимо, фінал цієї злочинної затії. Примітки [1] Паньківський К.Від комітету до державного центру. Нью-Йорк - Торонто, 1968. С. 38. [2] Там же. С. 40. [3] Там же. С. 41. [4] Там же. С. 68. [5] Боровець - "Бульба Т. Армія без держави. Вінніпег, 1981. С. 307. [6] Там же. С 307 - 308. [7] Паньківський К. Від комітету до державного центру. Нью-Йорк - Торонто, 1968. С. 78. [8] Там же. С. 99. [9] Кубійович В. Початки української дивізії "Галичина"/ Українська дивізія "Галичина". Київ - Торонто, 1994. С. 17. [10] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. С. 100. [12] Там же. [13] Там же. С. 237. [14] Там же. С. 277. [15] Там же. С. 431. [16] Там же. С. 437. [17] Там же. [18] Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. К., 1993. С. 223. [19] Там же. С. 225. [20] Там же. С. 227. [21] Там же. С. 243. [22] Гунчак Т. У мундирах ворога. С. 119. [23] Там же. [24] Субтельний. О. Україна: історія. С. 401. [25] Там же. [26] Там же. С. 408. [27] Там же. С. 409. [28] Armstrong J. А. Ukrainian Nationalism. 1939 - 1949. New York. Columbia University. [29] Український історик. №№ 1, 2, 5, 6. Нью-Йорк - Мюнхен, 1965. [30] Armstrong J. А. Ukrainian Nationalism. 1939 - 1949. С. 41 - 42. [31] Лисяк - Рудницький І. Історичні есе. Київ, 1994. Т. 2. С. 504. [32] Енциклопедія українознавства. Париж - Нью-Йорк, 1966. № 5. [33] Лисяк - Рудницький І. Історичні есе. Т. 2. [34] Там же. С. 262. [35] Там же. [36] Там же. С. 262 - 263. [37] Літопис УПА. Т. 1. С 122 - 124.

228

[38] Там же. С. 125. [39] Літопис УПА. Т. 8. С. 14. [40] Там же. С. 37. [41] Див. : Лисяк-Рудницький I. Історичні есе. Київ, 1994. Т. 2. С. 81. [42] Там же. С. 490-491. [43] Там же. [44] Там же. С. 494 - 495. [45] Там же. С. 540. [46] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. Дрогобич, 1992. С. 149. [47] Там же. [48] Там же. С. С. 149- 150. [49] Там же. С. 150. [50] Там же. С. 151. [51] Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї). Дрогобич, 1994. С 131. [52] Там же. С. 133. [53] Там же. С. 141. [54] Там же. С. 133. [55] Там же. С. 136. [56] Там же. С. 143 - 144. [57] Там же. С. 152. [58] Енциклопедія українознавства. Париж - Нью-Йорк, 1980. Ч. 9. Словникова частина. С. 3378. [59] Субтельний О. Україна: історія. К., 1991. С. 411. [60] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. С. 445. [61] Содоль П. Українська повстанча армія. Нью-Йорк, 1994. Ч. 1. С. 12, 14. [62] См. там же: Ч. 1С. 63- 136, ч. 2. С 9-118. [63] Там же. Ч. 1.С. 19-20. [64] Там же. С 41, 47 -48. [65] Там же. [66] Якимович Б. Збройні сили України: нарис історії. Львів, 1996. С. 198. [67] Прокоп М. Україна і українська політика Москви / Сучасність. 1981. Ч. 1. С 137. [68] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 13, спр. 699, арк. 197. [69] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 76, спр. 1476, арк. 29. [70] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 18, спр. 295, арк. 27. [71] Рівенський обласний державний архів, ф. Р-30, оп. 2, спр. 43, арк. 81. [72] Цит за: Омельчук Ю. Змова. Львів, 1967. С. 116 - 117. [73] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 13, спр. 669, арк. 196. [74] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 13, спр. 669, арк. 198.

229

ЖЕРТВИ ОУН - УПА Яка кількість жертв ОУН - УПА Відповідати на це запитання надзвичайно важко. І з багатьох причин. По-перше, тому, що націоналістичні центри й окремі підрозділи ОУН - УПА хоч і вели певний облік своїх диверсійно-терористичних акцій, але публічно про них не заявляли ні тоді, ні тим більше сьогодні, ні в спеціальних документах (звітах), ні в пресі та в своїх численних "дослідженнях" так званої "націоналістично-визвольної боротьби". Багатотомне видання "Літопису УПА" містить, в основному, "спомини" учасників "національно-визвольних змагань" та різноманітні пропагандистські матеріали, зрідка "хроніку" акцій, а вже згадуване вище "дослідження" "Українська повстанська армія" П. Мірчука, "УПА" М. Лебедя, "Історія українського війська" Л. Шанковського та інші націоналістичні видання подають лише окремі факти "героїки" ОУН - УПА, де гинули лише червоні партизани та "енкаведисти". Ліквідація ж "на сухо" чи "на мокро" сільських активістів ("сексотів") чи селян та представників сільскої інтелігенції, які відмовлялись їм служити, ними абсолютно не фіксувалась, а якщо і фіксувалась, то ретельно приховувалась і приховується. По-друге, радянські (державні і громадські) установи, у тому числі органи НКВС та НКДБ, вели лише епізодичний облік терористично-диверсійних акцій ОУН - УПА та їх наслідків в окремих районах та в окремих періодах. Та й велася така робота сумбурно, непослідовно, неграмотно, а то й фальшиво. Ідеологи від КПРС і Компартії України вважали такі факти "епізодами" і всіляко намагалися видимість, мов би нічого не сталося. Тому зведення по районах, областях і в цілому по Україні відсутні, як і відсутній облік тих збитків і жертв, які понесли Радянський Союз і Радянська Україна в роки минулої війни. Правда, окремі спроби таких підрахунків велися, зокрема органами МВС, але доволі примітивно і приблизно. В останній час, формуючи відповідно пам'ятні випуски "Книги Пам'яті"(до 50-річчя Перемоги над фашизмом), зібрано доволі великі матеріали в усіх областях України. Однак ці матеріали, в основному, акумулюють факти воєнного періоду. Повоєнні ж події заторкані лише частково. Вибіркові ж інформації про жертви бандерівщини у Львівській області, зокрема, друкувалися в газеті "Вільна Україна" під рубрикою "Криваві сліди оунівців". На жаль, такі публікації не отримали продовження. Аналогічні публікації мали місце і в газетах інших областей Західної України. Що ж до "Книг Пам'яті", то з ними ще складніше, бо нинішні націонал-демократи, прийшовши до влади в західному регіоні України, не тільки не сприяють їх виданню, але, як можуть шкодять процесу їх укладання і публікації. По-третє, відповісти на поставлене запитання надзвичайно важко з

230

точки зору етично-психологічної, бо спогади (а тим більше реальний облік жертв бандерівщини, з реальними прізвищами і реальними ситуаціями) про те не так далеке криваве місиво травмує нинішнє покоління, самих страждальців, їх дітей і онуків. По-четверте, такий облік жертв націоналістичного розбою в Західній Україні (а тим більше в Галичині) сьогодні просто неможливий, бо не тільки відроджені організації неодонцовців та необандерівців чинять такому процесу різні перешкоди, але й погрожують тим, хто постраждав від націоналістичного бандитизму. Їм сприяють місцеві органи влади, які тепер пересічно в руках тих же націоналів - від націонал-"демократів" до націонал-фашистів. Однак відповісти на це запитання доведеться, і розпочнемо відповідь з часів початку війни і тимчасової німецько-фашистської окупації Західної України. Перші дні війни стали для багатьох націоналістів часом величезного політичного піднесення й ейфорії. "Нарешті, - гукали вони, - настала наша година. Наші сни, наші мрії стали дійсністю. Це наше воскресіння!.. На багнетах німецьких збройних сил несеться воля довгождана... Прийшла хвилина, в якій мусимо собі сказати: тепер, або ніколи!" (Газ."Краківські вісті". 1941. 23 червня. 9 липня.) Тепер добре відомо, що націоналістичні формування в краї і за кордоном за наказом гітлерівського Абверу готували на початку війни збройне повстання націоналістів усіх відтінків у Західній Україні. Але його організувати не вдалося. Проте у багатьох місцях, особливо в Галичині, окремі підрозділи збройного підпілля ОУН-бандерівців пострілювали в спини відступаючим червоноармійцям, серед яких було багато українців. І падали вбиті і поранені. Однак "тріумфальні арки" з написами "Слава Україні! Великій Німеччині!" і "гідна" зустріч гітлерівцям була влаштована у багатьох містах і селах. Водночас почалася дика розправа над активістами Радянської влади і тими "совєтами", які не встигли мобілізуватись у ряди Червоної Армії чи евакуюватись на схід. "Прихід німецьких орд, - згадував колишній активний член ОУН-б. Стецишин, - зустріли ми, як було наказано. Місцеві куркулі піднесли на вишитому рушнику хліб та сіль, німецький капітан сказав "гут, гут" - й організована націоналістична машина спрацювала. Буквально з першої хвилини почалося полювання на людей, які були в "чорному списку"... Вже на другий день почав функціонувати повітовий провід ОУН... Підвали бандерівської поліції були заповнені селянами. Арештованих жорстоко катували..."[ 1] Ось як "зустрічали" солдатів Гітлера оунівцї в ряді сіл Львівщини. В перші дні війни вони по-звірячому закатували 23 селян в селі Селиське Винниківського району, 23 селян села Семирівка Краковецького району. В селі Суходол Бібрського району вони замордували голову сільської Ради Репета, відрізали йому вуха, ніс, викололи очі і в такому вигляді водили по селу. Вбили також секретаря сільського виконкому Лабаса. В селі Чехи Пониковецького району вони замордували 20 активістів, влаштували "урочистості" після завершення кривавої акції. В селах Гаї і Глуховичі Красненського району бандерівці розстріляли 50 червоноармійців і сокирами порубали сільських активістів. Голову місцевого колгоспу Г.А. Кметя водили по селу з червоним прапором, затим викололи очі і порубали тіло на шматки.[2] І так в кожному селі, місті і містечку Західної України.

231

За неповними даними в перші дні німецько-фашистської окупації оунівці (чи з їх безпосередньою допомогою) було винищено в західних областях України понад 40 тисяч чоловік. Про страхітливу обстановку терору перших днів окупації писали мельниківці, викриваючи своїх політичних суперників із тої ж ОУН: "З початком німецько-совєтської війни... відділи диверсантів в німецьких мундирах, з німецькими автоматами та на німецьких танках приїзджають до евакуйованого советами Львова. Бундючні і самовпевнені диверсанти, діставшись до Львова, влаштовують протягом кількох днів садистські оргії (автори натякають на бойовиків спеціаль-батальйону Абверу "Нахтігаль" - В.М.)... Аналогічні комедії з маніфестаціями, телеграмами до Гітлера і приячення мали місце по всіх містах та навіть селах Галичини. У таких маніфестаціях, чи "революційних" проголошуваннях уряду українських гітлерівців на чолі з Бандерою та Стецьком, брали, звичайно, участь відділи німецьких СС, словацькі та мад'ярські військові частини та "революціонери" в чорних одностроях, з німецькими автоматами та виказками гестапо в кишені, які дозволяли власникам їздити всіма військовими засобами пересування. Найбільші оргії влаштовувалися у Львові, де диверсанти почали при мовчанці німців грабити магазини та тероризувати населення для того, щоб приподобатися хлібодавцям з вермахту."[3] Важко осягнути величезну кількість жертв часів минулої війни, бо справа тут не тільки в тотальній жорстокості гітлерівського окупаційного режиму. Чимало поляків та українців Галичини та Волині загинули і в час так званої "українсько-польської війни", яка бурхливо розпочалася ранньою весною 1943 р. Польський дослідник Рішард Тожецкі в книзі "Kwestia Ukrainska w polityce III Rzeszy (1933-1945)" вважає, що криваву акцію проти польського населення на Волині розпочали українські націоналісти угруповання "Тараса Бульби"-Боровця. Перші, хоча й епізодичні, акції мали місце ще в 1942 р. Однак весною 1943 р. ті криваві побоїща набрали масового характеру і нечуваної жорстокості".[4] Українські ж націоналісти або абсолютно замовчують ці трагічні події, або ж одностайно вважають, що "українсько-польську війну" розпочали польські шовіністи (спеціально створені "пляцуфки"), інспіровані і натхненні лондонським еміграційним урядом Польщі, ще в 1942 р. в українських та змішаних селах на Холмщині (Західна Волинь). В той же час додають, що війна з боку "українців" була звичайною помстою полякам за їх тривале поневолення українських земель та знущання над українським населенням. Рішард Тожецкі зазначає, що результатами війни стало винищення на Волині близько 40 тисяч поляків. Якщо криваву різню розпочали бульбівці, то продовжили і довершили її бандерівці. Не обійшлося тут і без провокацій. "На послугах націоналістичної партизанки (тобто УПА бандерівців - В.М.), - зазначає Рішард Тожецкі, - перебувало на терені понад 200 осередків української поліції, тобто 12 тисяч осіб... В березні 1943 р. на бік ОУН-б перейшло понад 5 тисяч українських поліціантів".[5] Автор вказує і на гасло націоналістичних бойовиків: "Покінчили з жидами, тепер те саме зробимо з поляками!". В той же час гітлерівці замінили опустілі осередки українських поліцаїв поляками. Це, мовляв, і послужило привідом для українських націоналістів до масового винищення польського

232

Водночас, підкреслює автор, упівці вимордували й українців, які симпатизували комуністам і полякам. Я особисто пам'ятаю початок літа 1943 року, коли в нашому досить мирному селі, розташованому в кількох кілометрах від Ковеля, бандерівська зграя за одну тільки ніч вимордовувала 18 жителів. Юлію Божук залишили живою, щоб бачила смерть своєї дочки й чоловіка. Ще й тепер мати зберігає сорочку замордованої дочки з шістнадцятьма дірками (перед тортурами садисти запитали скільки дівчині років) від бандитських ножів. Подібні акції не поодинокі. Рішард Тожецкі зауважує, що число жертв було б значно більшим, коли б не організація самооборони і не допомога радянських і польських партизанів на Волині. Інша справа в Східній Галичині, де українські націоналісти в другій половині 1943 р. розпочали масову (і цілком безборонну) акцію по винищенню польського населення. Тому-то до середини 1944 року тільки в кількох районах Львівщини націоналісти знищили 70 тисяч поляків. Відомий пронімецьки настроєний польський політик Владислав Студніцкі, зокрема, в час аудієнції в губернатора дистрикту Галичина группенфюрера СС Вехтера поставив питання про те, що українські націоналісти вимордовували в Галичині близько 200 тисяч поляків. Тут же Рішард Тожецкі вказує на причини братовбивчої війни: 1) інспірації гітлерівців, що задовольняло їх антисловянську й антиєврейську політику; 2) шовіністична програма інтегральних націоналістів, здатних тільки вбивствами досягати своїх політичних цілей; 3) антагонізм українсько-польський міжвоєнного періоду, розігрітий до божевілля. Чому, власне, на Волині розпочалася ця братовбивча війна? Автор справедливо пояснює, що розташування тут значних радянських і польських партизанських загонів і з'єднань давали підставу українським націоналістам для порахунків з польським населенням. І не тільки з польським. З цим можна в основному погодитись. В Центральному державному архіві вищих органів влади України зберігається "виїмок" (уривок) з бандерівського наказу "г.п.". Що означає це "г.п." - невідомо. Наведемо той "виїмок" повністю: "З огляду на офіціяльну постанову польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати сільському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідовувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва після ліквідовувати, а не навпаки (Прошу на це звернути спеціальну увагу). Зокрема, проганяти з мішаних сіл поляків, що не мають тендценції асимілюватися. Зате не рухати тих, що мають українські родини, і особливо не тяготіють до поляків, а держаться тільки релігією. Ексмісійні доручення можна дати листівками (льокальними) без нашого офіціяльного підпису. В них підчеркнути поставу польського уряду і населення на теренах, занятих большевиками..." [6] (Виділено мною - В.М.). А ось як цей "наказ" виглядав на практиці: "Із звітів УПА (протоколи протипольських акцій). Станіславщина:

233

березня 1944 р. група "Л" і група "Гаркуша" в кількості 30 осіб знищили 25 поляків і спалили один будинок в Солотвині. березня 1944 р. група "Л" і повітова боївка провели акцію в с. Надороже поблизу Товмача. Будинки не палили, лише спустошили. 19 березня 1944 р. група "Л" і повітова боївка в кількості 23 осіб провели акцію в с Зеленівка (Товмаччина). Спалено 13 господарств, вбито 16 поляків. 28 березня 1944 р. група "Сулими" в кількості 30 осіб знищила 18 поляків і спалила чотири будинки поблизу с Жебрач (Волосів). 29 березня 1944 р. група "Л" здійснила акцію в с. Баби (Отиніша). Спалено 24 господарства, не було вбито нікого, бо всі сховалися в лісі. Причиною акції послужило те, що місцеві жителі погрожували, ніби з приходом більшовиків будуть бити разом з ними всіх націоналістів. 29 березня 1944 р. група "Семена" ліквідувала в Перерослі 12 поляків і спалила 18 господарства. В той же вечір спалили ще шість господарств. 29 березня 1944 р. районна боївка спалила в с. Грабовець (Богородчани) 12 господарств і вбила трьох поляків. Інші завчасно вийшли з села. 30 березня 1944 р. група "Залізняка" спалила 30 господарств і вбила 11 поляків у с.Тарновці Лісні. 5 квітня 1944 р. районна група "Залізняка" провела акцію в Порогах і Яблівці. Спалено 6 будинків, знищено 16 поляків. 6 квітня 1944 р. група "Залізняка" ліквідувала в с Росільне 14 поляків і шість господарств. 7 квітня 1944 р. група "Залізняка" ліквідувала у с. Звиняче 5 поляків і спалила два бараки. 8 квітня 1944 р. група "Іскри" знищила у с Майдан біля с Росільне 15 поляків і спалила один барак. 9 квітня 1944 р. група "Нечая" ліквідувала в с Пасічна 25 поляків. Інші втекли в Битків і Надвірну. 9 квітня 1944 р. група "Залізняка" спалила 5 господарств і знищила 5 поляків у с. Жураки і с. Монастирище. 11 квітня 1944 р. група "Довбуша" ліквідувала в с. Рафайлове 81 поляка. 16 квітня 1944 р. група "Довбуша" ліквідувала в с Зелене 20 поляків. 23 квітня 1944 р: групи "Іскри" і "Комара" спалили в с. Вікляни поблизу Товмача 16 господарств і вбили 14 поляків.. Як бачимо, такі вбивства і спустошення проводились лише кількома групами оунівських бандитів протягом кількох тижнів в досить вузькій зоні їх запланованих дій. Аналогічні криваві акції проводились в усіх районах Східної Галичини. Так втілювався в життя вище зазначений наказ проводу ОУН - бандерівців. Якою була "українсько-польська війна" Це не була війна. Війною її називають вчорашні і нинішні бандерівці, а особливо націоналістичні автори, що пишуть про це страхітливе явище. Це було жорстоке і підле братовбивство. Про нього ще можуть сьогодні розповісти старші люди на Волині і в Галичині. Однак, звернемось ще до кількох документів. У попередніх підрозділах ми зазначали, що винищення польського

234

населення відбувалося організовано, за спеціальнім планом. Якщо на Волині такий план виконувався низовими формуваннями ОУН - УПА переважно невдало, бо цьому перешкоджали радянські і польські партизани, а польські села постійно тримали стан самооборони, чи покидали домівки і переселялись у міста, то в Східній Галичині бандерівці діяли безоглядно, систематично і безкарно, тероризували село за селом і тотально винищували польське населення. В Галичині розпал масового вбивства припав на весну 1944 року, коли вже Червона Армія стояла на підступах до Західної України. Характерно тут і те, що протипольськими акціями тут в основному займалися вже натреновані на вбивствах місцеві боївки, підсилені каральними групами служби безпеки ОУН та спеціальними підрозділами УПА. Бандерівці в цій справі бездоганно переймали досвід гітлерівських каральних служб. Наведемо кілька прикладів: "Стрийщина: В ніч з 8 на 9 травня 1944 р. група "Явора" спільно з місцевою повітовою боївкою оточила с. Держів, в якому проживало багато поляків, щоб почати чистку польського елементу. Поляки почали тікати до костела і там зачинились. Інші сиділи в будинках, зачинившись в них. Тому почали підпалювати хати, спалено костел. Ляхів-утікачів розстрілювали. В цій суматосі стали жертвами і кілька українців, які тікали разом з поляками. В час цієї акції вбито 60 поляків. Дня 10 травня 1944 року боївка групи "Іскри" ліквідувала в час засідки 16 поляків, які втекли в ліс із спаленого Держева". Ось ще один досить характерний документ (із донесень УПА): "Тернопільщина: Повіт Перемишляни. Дня 1 квітня 1944 р. вбиті в с. Біле 19 поляків, спалено 11 господарств. Дня 2 квітня 1944 р. вбиті 9 поляків, дві єврейки, які були на службі у поляків. Дня 5 квітня 1944 р. в с. Пнятин вбиті 5 поляків. Дня 14 квітня 1944 р. вбиті 38 поляків в с. Жидовичі. В тому числі 4 жінки, які вчинили опір. Спалено 14 господарств. Дня 15 квітня 1944 р. в с. Тучне вбито 66 поляків, спалено 23 господарства. Дня 29 квітня 1944 р. в с. Утиховичі вбиті 9 поляків. Дня 30 квітня 1944 р. в с. Тучне вбиті 4 поляки. Дня 29 квітня 1944 р. в с. Прибин вбита одна польська шовіністка і 11 господарств спалено. Дня 30 квітня 1944 р. в с. Глібовичі вбиті 42 поляки; поблизу сіл: Мівсева - 22, Містечко - 36, Зарубина - 27, Бечас - 18, Неділиска - 19, Грабник - 19, Галина - 80, Жабокруг - 40 поляків. Всі ці акції здійснила повітова боївка з допомогою УПА "Орли". Донесення від 12 травня 1944 р. Подібних "донесень" безліч. І таких боївок було чимало. В 1990 р. у м. Вроцлаві (Польща) зусиллями місцевої громадськості утворилося товариство жертв українських націоналістів - "Місія примирення і покаяння". У вересні того ж року товариство звернулось із відкритим листом до депутатів сейму і сенаторів Польщі. Автори листа, як повідомляла газета "Кур'єр варшавскі" від 24 вересня, у спокійному,

235

але рішучому тоні висловили протест проти прийнятої в серпні 1990 р. постанові сенату Польської Республіка що засуджує акцію "Вісла", яку в 1947 р. провело Військо Польськєе в південно-східній Польщі. Нагадаємо, що тоді за три місяці з цієї території було виселено близько 150 тисяч українців. В ході операції "Вісла", як відзначається в постанові сенату, було застосовано звичайний для тоталітарних систем принцип колективної відповідальності. Автори листа застерігали сейм про неповторення помилки, яку допустив сенат. Чому? "Кур'єр варшавські" пише з цього приводу, що нові польсько-німецькі відносини будувалися шляхом визнання і засудження гітлерівських злочинів, спроб відшкодувати збитки жертвам. Дедалі голосніше говорять про сталінські злочини. А про людиноненависницькі злочини українських націоналістів у роки Другої світової війни і безпосередньо після її завершення - ані слова. "Змова мовчання" триває. Голова "Місії примирення і покаяння" Тадеуш Свобода в інтерв'ю газеті "Кур'єр варшавскі" сказав, що дружнє сусідство можна побудувати тільки на правді і справедливості. Адже все ще жива пам'ять про сотні тисяч людей, по-звірячому закатованих українськими націоналістами при пасивній, а часто активній підтримці греко-католицької церкви. В роки війни керівництво підпільної Польщі багато разів зверталося до сповідуваних цією церквою принципів віри, але безрезультатно: Це викликало вжиття оборонних, антитерористичних заходів з боку Армії Крайової та інших формувань, що, звичайно, збільшило страждання населення Волині та Східної Галичини. У своєму відкритому листі до парламенту Польщі Товариство нагадало, що в колишніх східних воєводствах було вбито близько 500 тисяч поляків, а також євреїв і українців, які відмовлялися співробітничати із злочинцями. "Чекаємо заяву на парламентському й урядовому рівнях, -говориться в листі, - яка ясно і недвозначно визначила б злочини, вчинені українськими націоналістами, як геноцид, а їхні формування фашистського гатунку - як злочинні організації, особливо ОУН, УПА, батальйон "Нахтігаль", українське ЕСЕС вахманшафт, українське хільфполіцай, шуцман ландестдінст. До злочинів геноциду не застосовний строк давності. Ми посилаємося тут на закон, який наказує переслідувати і судити цих злочинців". І далі: "Свідчень цих жахливих часів залишилось немало. Все ще живі очевидці. Члени вроцлавського Товариства готові негайно надати всім "неінформованим" властям і організаціям безліч матеріалів до розробки теми: "Злочини українських націоналістів проти польського, українського і єврейського населення в 1939-45 і наступні роки на території Речі Посполитої"". Чи знає Верховна Рада України про таку заяву поляків? Чи відають про це ті шанувальники бандерівщини і Донцова в Галичині, які на всі кольори розфарбовують минулу діяльність ОУН - УПА, приховуючи їх криваву сутність? По-різному трактують цю так звану "українсько-польську війну" численні націоналістичні автори. Так, О. Субтельний називає її "українсько-польською різаниною".[7] Він, зокрема, зазначає, що "безвідносно до того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні

236

націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з теріторій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія - Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави.-. ."[8] Автор при цьому зауважує, що "особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943 -1944 рр. українці (читай: українські інтегральні націоналісти - В. М.), й насамперед загони СБ, вирізали 60 - 80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини... Так чи інакше очевидно, що як українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління".[9] Субтельний, на жаль, не вказує, що опріч Волині такі людські і матеріальні жертви були значно більшими в Східній Галичині, де та різанина набрала особливо кривавого і безкарного характеру. Інший націоналістичний автор, В. Косик, безсоромно захищає українських різунів, намагаючись довести їх "правоту". "Винищення українців, - зазначає він, - почалося з 1942 року на територіях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і Сян). З 1942 по 1943 рік було вбито більше 2 тисяч українців. З серпня - вересня 1943 року польські акції поширилися далі на схід у райони Галичини і Волині."[ 10] Далі ж автор намагається "пояснити" ситуацію українсько-польської різанини на Волині: "На Волині ситуація була ускладнена через численні фактори, що посилювали антагонізм між українцями і поляками. Серед цих факторів треба назвати, з одного боку, присутність проросійських польських партизанів і комуністів, а з другого боку - використання німцями в репресіях проти українців польської поліції". Все це Косик зводить до наступного: "Українські села часто зазнавали нападів від радянських і польських партизанів, які діяли разом, грабували і залишали багато жертв. Саме в цій ситуації українські загони самооборони й загони УПА прийшли на захист українських сіл і у відповідь атакували бази, з яких здійснювались напади поляків".[11] Таке "виправдання" аж ніяк не відповідає дійсності. Косик, як бачимо, в усьому цьому кривавому конфлікті звинувачує лише поляків. Справа ж у тому, що "українсько-польську війну" інспірували й організували гітлерівці, що, безперечно, відповідало їх політиці в так званому "слов'янському питанні". Її головна мета: використовуючи вікові антагонізми між українцями і поляками (звичайно ж, їх пануючими класами), повести справу до їх самовинищення. 5 серпня 1942 року генерал-губернатор окупованої нацистами Польщі Ганс Франк, згодом засуджений до страти за рішенням Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі як один із головних злочинців гітлерівської Німеччини, записав у своєму щоденнику: "Повинен відзначити, що в інтересах німецької політики слід підтримувати напружені відносини між поляками й українцями. Ті 4 чи 5 мільйонів українців, що живуть тут, дуже важливі як противага полякам. Тим-то я завжди стараюся підтримувати серед них будь-якими способами політично задовільний настрій, щоб запобігти їх об'єднанню з поляками".

237

Це, якраз, і почали здійснювати українські і польські націоналісти кількома тижнями пізніше після цього запису Франка в щоденнику. Згодом інспіровані епізодичні вбивства набрали масового характеру, особливо з боку українських націоналістів на Волині і в Галичині. Цю чітко визначену політичну режисуру замовчували і замовчують автори-націоналісти. Те, що ця різанина набрала організованого і планового характеру, свідчить той факт, що курінь "Рудого" (Стульмащува, абверівська кличка "IV-Норд") тільки 29 і 30 серпня 1943 р. вирізав у Голобському, Ковельському, Старовижівському, Любомльському, Луцькому районах Волинської області 15 тисяч поляків. Майже повністю були знищені села Рівне, Лісняк, Ставинські Смоляри, Острівки, Острівецька Воля, Велика Гута, Нудиже, Засмики та інші. Бандерівські формування, що діяли в Рівненській області, знищили таким чином протягом кількох днів 25 неселених пунктів. Така ж доля спіткала села Стара Гута, Мости, Кути, Забара, Залужжя Шумського, Бариш Бучацького районів Тернопільської області; Троїця Заболотівського, Ляцько-Шляхетське (нині Липівка) Тисьменицького районів Станіславської обл. і; Гута-Пеняцька Львівської області і багато-багато інших сіл Галичини. При цьму, тут населення нищено "під корінь", тобто всіх до єдиного, від великого до малого. Вище зазначені дані про кількість жертв "українсько-польської різні", на нашу думку, не відповідають дійсності. Тут ще треба серйозно попрацювати багатьом дослідникам. Без "патріотичної" пристрасті і "національної" упередженості. Мені довелося такими дослідженнями займатись не один рік. В результаті скажу таке: в 1943 -1944 рр. на Волині від рук українських терористів загинули 60-70 тисяч поляків; в Галичині значно більше - 140-150 тисяч. Сумарно це становить 200 - 220 тисяч людських життів! А скільки загинуло українців, мирних сільських жителів? Це ще й досі до кінця не підраховано. Терористично-диверсійні дії бандерівців у повоєнні роки Жертви націоналістичного розбою в часи минулої війни незліченні. Вони не підраховані і їх надто важко підрахувати. Ми вже вказували, що тільки в перші дні і тижні війни та німецько-фашистської окупації західних областей України загинуло від кривавих рук українських войовничих націоналістів приблизно 40 тисяч чоловік - радянських активістів, представників радянської влади, комсомольців і комуністів. За майже три роки страхітливо-жорстокої окупації ті жертви в кілька разів більші. Відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників із Західної України та в перші повоєнні роки тут розігралася драма, яку з цілковитою упевненостю треба назвати громадянською війною. Про це досить визначено писав відомий радянський публіцист Юрій Мельничук: "Націоналізм нацьковував брата на брата, руйнував людяність, дружбу, кохання. Націоналізм творив на нашій землі пекельні злочини... Націоналізм підступно калічив людські душі і звивася, неначе гадина".[12] Основну частину терористично-диверсійних дій бандерівці у повоєнні роки спрямовували не проти "енкаведистів" (як вони часто пишуть у своїх "хроніках" і "дослідженнях"), а проти місцевого сільського населення, використовуючи лісові масиви та віддалені від великих населених пунктів

238

місцевості для свого захисту. Використовуючи тактику швидких наскоків (яку самі називають "партизанською"), вони грабували і спалювали приміщення сільських Рад, шкіл, клубів, бібліотек, хат-читалень, магазинів, будинки активістів радянської влади, а то й цілі села. Так, банда надрайонного провідника СБ Д. Куп'яка - "Клея", на рахунку якої численні криваві злочинства в Камянко-Бузькому і сусідніх районах Львівщини, знищила сотні громадян, повністю спалила село Адами. На початку липня 1944 року бандити розгромили, пограбували і спалили понад 100 селянських дворів в Новомилятинському районі Львівської області. В Тернопільській області вони повністю спалили село Гнильче Бережанського району. В селі Високе Монастирищенського району в ніч на 22 вересня 1944 року бандити спалили школу, 106 селянських подвір'їв, під час пожежі загинули 52 жителі. 6 лютого 1945 року в селі Бариш Бучацького району бандерівці спалили 212 селянських подвір'їв, убили і спалили 98 жителів. Таких фактів страхітливого бандерівського розбою було багато. Про розміри подібних злодіянь можна судити з подій, які відбулися в Тернопільській області в жовтні-грудні 1944 року: бандерівці за три місяці вбили 707 громадян, серед них 436 селян, 53 військовослужбовці, 169 представників партійно-радянського активу, 48 голів сільських Рад. Бандити насильно вивели до лісу ще 159 чоловік, доля яких досі невідома, спалили 214 селянських господарств, розгромили 58 приміщень сільських Рад, 6 маслозаводів, 5 спиртових заводів, пограбували 345 селянських господарств, спалили 21 міст, розбили 22 автомашини, 12 молотарок, 18 тракторів, пограбували 216 голів худоби та багато продовольства і всякого селянського майна. [13] Заграви пожеж і крики катованих людей, замучені старі і діти - такі криваві сліди націоналістичних бандитів. Бандерівці з нечуваною жорстокістю розправлялися з усіма, хто не підкорявся їх наказам, не виконував їх волю. В березні 1944 року в селі Хорлупи Олицького району на Волині вони замучили 12 селянських родин із 58 осіб. В Держнівському районі на Рівненщині бандерівські бандити тільки в травні 1944 року вирізали 57 родин. В серпні того ж року в Демидівському районі банда під керівництвом колишнього поліцейського "Ломоноса" влаштувала звичайну "Варфоломіївську ніч": бандити задушили, зарізали і розстріляли 60 жителів. Банда "Дубового" в селі Мульчицях Рафалівського району за одну ніч вбила й пограбувала 50 селян. В селах Куличкові, Ваньові, Низах та Сільцях Бродівського району на Львівщині оунівські бандити знищили близько ста чоловік, серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 стариків. У селі Ямельному Янівського району бандити з місцевих боївок закатували 53 селян. В селі Іспас Вижницького району Чернівецької області оунівські бандити тільки за одну ніч убили 47 жителів. Подібних фактів бандитизму було багато. Тільки з лютого 1944 р. по січень 1945 р. залишки формувань УПА й оунівське збройне підпілля провели в західних областях України 3287 терористично-диверсійних акцій, протягом 1945 р. - 3424 акції. Всі вони були спрямовані в основному на перешкоду процесу відновлення Радянської влади. Майже всі ці акції завершувалися вбивствами й пограбуваннями.[ 14] З липня і до кінця 1944 року націоналістичні формування знищили

239

тільки в Станіславській області 2725 громадян. [15] Аналогічні вбивства відбувалися в інших західних областях України. Про характер цих вбивств можна судити за такими досить визначеними даними: з літа 1944 року по травень 1946 року (тобто за неповних два роки) у Львівській області (в межах того часу, тобто без Дрогобицької області, яка увійшла до складу значно пізніше) бандерівці вбили і закатували 5088 громадян, в тому числі: 44 вчителя, 218 голів сільських Рад та їх заступників, 406 бійців винищувальних загонів та груп самоохорони (переважно місцевої молоді), 3105 селян (серед них 497 дітей).[ 16] Отже, із 5088 загиблих на "енкаведистів" і "большевиків" припадає лише 1315 чоловік. Це, як бачимо, категорично заперечує ті вигадки націоналістів, поширювані ними так часто, про те, що, мовляв, ОУН - УПА "воювала" тільки проти "енкаведистів" і представників партійно-радянських органів. Сьогодні багатьох хвилює та безвідповідальність, з якою виступають окремі офіційні державні установи, особи й представники преси, в розхристаний час так званого "демократизму" і політичної невизначеності суспільного життя. Так, "Рабочая газета" від 3 грудня 1988 року однозначно вказала, що в повоєнний час від рук українських націоналістів загинуло понад 30 тисяч громадян. В лютому 1990 року Комітет державної безпеки Української РСР зробив у пресі заяву, де, зокрема, також однозначно вказав, що від рук бандерівців у повоєнний час загинули понад 30 тисяч мирних радянських громадян і близько 25 тисяч військовослужбовців, працівників органів державної безпеки та прикордонників. Ці цифри, на жаль, стали гуляти в багатьох виданнях, особливо в пресі, як в Україні, так і за кордоном. Такі безвідповідальні заяви є звичайним блюзнірством і непростимі перед пам'яттю десятків тисяч убитих, задушених, зарізаних, замучених, замордованих! Про які 30 тисяч чоловік може йти мова, коли (як вище зазначено) за неповних два роки в половині нинішньої Львівської області загинуло від рук націоналістичних убивць близько чотирьох тисяч чоловік! А це страхітливе кровопролиття, як відомо, тривало до початку 50-х років й охоплювало сім (!) західних областей (за винятком Закарпатської області, де такі інциденти й акції були епізодичними). Абсолютно ясно, що в цифрі 30 тисяч не знайшлося порахунку тим, кого бандерівці насильно відвели в ліс і там жорстоко закатували, як і тим, які таємно були кинуті в колодязі чи закопані в лісі, як і тим, які кинуті з каменем на шиї в озера та ріки. В офіційних донесеннях не значаться досі й ті, які "пропали безвісті", серед них і жителі віддалених хуторів, про яких у той драматичний час забули не тільки секретарі сільських Рад (щоб зафіксувати зникнення людини), але й Бог! Органи ж КДБ вважали, що ці люди самі подалися до лісу. За моїми підрахунками (а вони також хибують, бо я не мав вичерпних зведень по селах, районах і областях), тільки в повоєнні (1944 -1952) роки від рук збройних формувань УПА і служби безпеки ОУН і збройного підпілля ОУН загинуло близько 90 тисяч мирних громадян. Що ж до військовослужбовців, представників органів безпеки та прикордонників (25 тисяч), то ці дані приблизно відповідають дійсності. Чому так сталося? Чому така безпорадність тих, хто про ці злочини говорить та пише? По-перше, у місцевих органів влади відсутній

240

елементарний облік, тих, хто загинув у роки війни та в повоєнний період. По-друге, відсутній такий облік і на районному, обласному та найвищому рівнях. По-третє, і досі існують величезні труднощі доступу в спецхрани. Характеризуючи в цілому протиборство політичних сил в 40-і роки в західних областях України, слід зазначити, що це було злочинне братовбивство, яке на мові політичної історії іменується громадянською війною. Приречені на винищення оуно-бандерівські формування вдавалися до політичного бандитизму, який, по суті, тісно поєднувався з кримінальним. Страх перед заслуженою карою, приреченість, ненависть і гнів до всіх, хто не поділяв їх злочинства, призводили до аморальної поведінки і вчинків, до маніакальної жорстокості і садизму. Восени 1944 року в селі Бенькові Великому Кам'янка-Бузького району на Львівщині оунівці повісили секретаря сільської ради Іванчука, а дружину з дитиною спалили живцем. Вони спалили ще чотири селянські родини, що складалися з 26 чоловік: одну за те, що чотири сини пішли служити в Червону Армію і били на фронті фашистів, інших - за те, що всіляко допомагали радянській державі в остаточному розгромі гітлерівської Німеччини. Ось що розповів на сторінках газети Петро Угера, колишній учасник формування УПА, що діяло в Стрийському та сусідніх районах на Львівщині: "В селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі зброєю в руках охороняла від нас здобутки радянського життя, спокій свого села. Це розлютило верховодів банди. Вони вирішили вчинити над селом криваву розправу. Вночі велика група "есбістів" під керівництвом "Ромка" напала на село. Що діялось в цю жахливу ніч! Бандити палили людей живцем, замкнувши їх у хатах, розбивали об стіни голови дітей, ґвалтували неповнолітніх, знущалися з сивих. Однак села їм так і невдалося захопити в свої руки..." Відомо, що одна із зловісних особливостей фашизму і фашистів полягала в тому, що під свої звірства вони підводили базу "історичної доцільності" і намагалися "логічно" обґрунтовувати катування, агресію і масові вбивства невинних людей. Виховані в дусі гітлерівського варіанту людиновбивства, гітлерівці дивились на свої жертви як на "недолюдей", з чванливим презирством "арійців". Керуючись тою зловісною "історичною доцільністю", вони поставили масові вбивства на "культурну" основу - пунктуально і педантично ліквідовували "недолюдей" в спеціально обладнаних концентраційних таборах, спалювали в крематоріях, душили в газових душогубках (газвагенах), заготовляючи для потреб рейху волося, шкіру, попіл катованих і спалених людей. Виконуючи, зокрема, акцію ліквідації, гітлерівці не метушились, старанно цілились, спокійно натискаючи на курок, сентиментально думаючи про своїх "фрейлен" і "кіндерів". Переймаючи багатий досвід і методи гітлерівських "юберменшів" бандерівські душогуби діяли навпаки. Вони нервували і метушились, стріляли, не цілячись, вимазувались кров'ю своїх жертв, намагались себе підбадьорити самогоном, брутальними словами і лайкою. Особливо лютували "спеціалісти" ("пани майстри") із СБ ОУН - спеціальних каральних підрозділів. "Як ви розумієте цю службу безпеки? В чому ви бачите небезпеку?" - запитав головуючий судового процесу в справі оунівських бандитів, що відбувався в місті Червоноармійську Рівненської

241

області. Підсудний Бондаренко відповів: Більше всого ми боялись відновлення радянської влади. Ми розуміли, що тоді нам кінець. Ми знали, що український народ нас ненавидить і знищить при першій можливості. Він ніколи не простить нам вчинених злочинів. Тому небезпеку ми бачили в народному гніві". Бандерівський розбій з його жахами породив багатов "лицарів" злочину. Тому оунівські документи просто рябіють від числених інформацій про те, скільки знищено людей "на сухо", а скільки "на мокро". "Скільки ви замучили і розстріляли людей?" - запитали бандита 3. Біляка на судовому процесі над оунівськими вбивцями в місті Дрогобичі у вересні 1944 року. Біляк мовчить... А потім заговорив... "Спочатку шість... пізніше п'ять... два... три... не пам'ятаю..." Вбивця загубив рахунок. Подібною жорстокістю серед бандерівських душогубів виділявся О. Коваль, що скоїв багато злочинів у селах Сокальського, Буського, Кам'янка-Бузького районів Львівської області. На запитання головуючого народного суду, чому бандерівці знищують немовлят, підсудний, не роздумуючи, відповів: "Такі директиви дав нам провід ОУН. Нам наказано під час наскоків на село нікого не милувати. Це робили ми для того, щоб нас боялись і поважали, як грізну силу". "Що ж злого зробила вам тримісячна дитина?" "На дітей падає кров батьків", - цинічно відповів бандит. 17 січня 1945 р. тернопільська обласна газета "Вільне життя" розповіла про звірячу розправу бандерівців над жителями села Лозова Великоборківського району, до якого вдерлася банда. За чотири години бандити вбили 100 жителів села, серед них багато стариків і дітей. Кров холоне в жилах, коли читаєш про знущання бандитів над людьми. "Не можна знайти фарб, - писала газета, - щоб намалювати жахливу картину вбивства сім'ї Кузь. На ліжку, на долівці й на печі лежать скривавлені мертві тіла. На стінах і стелі застигли бризки людського мозку і крові... Звірі-бандерівці у Лозовій ломом по голові вбили семимісячного Петрусика і восьмимісячну Оленку Лачас, а потім відтинали їм рученята... Поглянула б та українська мати на свого виродка, того холоднокровного ірода, який відтяв сокирою ручку і ніжку трирічній Марійці Загребельній, а потім відрубав їй кучеряву голівку..." Виховані культами "лютого божевілля" і "творчого насильства" (за Донцовим, звичайно), організаційними традиціями УВО - ОУН - УПА (принципом: "Щоб згуртувати товариство, треба когось спільно вбити"), бандерівці вдавалися до звірячого терору. Націоналістичні різуни вишукували жахливі способи катувань: рубали руки і голови сокирами, відрізували вуха, виколювали очі, різали тіло на шматки, пробивали його цвяхами, спалювали живцем, вішали, кидали в криниці, ґвалтували жінок, відрізали їм груди. Відомий ще інквізиторам середньовіччя спосіб убивства "гаррота" (спосіб катувань за допомогою залізного кільця, яке затягувалося на шиї катованого, аж поки не ламалися шійні хрящі) широко використовувався вбивцями. Вони лише "раціоналізували" цей спосіб і назвали його "кренпульці". Залізне кільце заміняла звичайна мотузка, яку кати затягували на шиї за допомогою короткої палиці. Людина гинула в страшних муках. Так були задушені В. Лещишин в селі Мурованому, Ю. Тиха в селі Школовичах Пустомитівського району на Львівщині, В. Гладкий із села Стронятина і

242

А. Муць із села Ситихова Жовківського району тієї ж області та багато-багато інших. "Дитина кричала, - уточнював деталі свого методу катувань бандерівець В. Головачук на судовому процесі, - але я заткнув їй рукавицею рота і потім закрутив цуркою петлю, накинуту на шию. Вона й замовкла..." Цей вовкулака не міг жити без крові, без стогону замученої жертви. А керівник боївкй СБ, що чинила злочинства в Здолбунівському районі Рівненської області, "Вороний" (Андрійчук), колишній начальник так званої "української" поліції в місті Мізочі на Рівненщині, спеціалізувався на власному "винаході" катувань - виривав у своїх жертв колінні чашечки. Високий на зріст, кремезний, з тупим поглядом кат Олійник із банди Куп'яка - "Клея", що творила жахливі злочинства в Кам'янка-Бузькому, Буському та інших районах на Львівщині, не тільки власноруч вбивав дітей, жінок і стариків, але й виконував у банді ще й обов'язки ходячої шибениці. Крім автомата і пістолета, він завжди носив при собі ремінний зашморг, який зненацька ззаду накидав на шию жертві, а потім, підтягнувши її догори через плече, відривав від землі і тримав доти, поки та не затихала у нього на спині. У своїх найжорстокіших злочинах бандити були невгамонні. Восени 1944 року в селі Біличах Любомльського району Волинської області вони спалили хату селянина Лаврещука, замордували трьох його дітей; в селі Боголюбах (нині Першотравневе) Рожищенського району бандерівці вдерлися в хату П. Ковальчука і сокирою відрубали голівки чотирьом дітям. 7 лютого 1945 р. бандерівці схопили в селі Сташевичі Старосамбірського району на Львівщині вчительку-активістку Катерину Шевченко. Вони витягли її на подві'я, прострілили обидві ноги, щоб не втекла, а потім почали катувати. Бандити викололи їй очі, по шматочку різали руки, вуха, губи, вирвали з грудей серце, пробили прикладом голову, а потім відрізали її. А ось фрагменти бандерівського розбою протягом кількох місяців у Жовківському районі Львівської області: 23 грудня 1944 р. в селі Крехові бандити з боївкй "Грізного" напали на сім'ю Упбанських, схопили братів Володимира і Михайла і жорстоко побили, потім розрізали животи, виламали руки і добили кілками; в ніч з 23. та 24 грудня того ж року бандерівці вдерлися в село Воля-Висоцька, по-звірячому замордували тут 18 жителів, з них трьох дітей і сім стариків, а на трупах прикріпили написи: "За зраду української нації"; в березні 1945 року в селі Крехові бандити схопили вчительку М. Полуситок і довго катували, а через кілька днів селяни знайшли в лісі її труп, розрізаний пилкою на три частини; в червні 1945 р.у в селі Кунині боївка СБ вдерлася в хату голови сільського споживчого товариства І. Самуляка, бандити вивели господаря за село і після довгих катувань убили; через кілька днів та ж боївка СБ закатувала селянку П. Мурмило, труп якої було знайдено за селом з вивернутими руками і ногами, вирваним волоссям та виколеними очима. "Це нелюди, а звірі, яких світ не бачив", -так говорили в той час про бандерівців трудящі західних областей України. Ярослав Галан, якого по праву називали "совістю Галичини", в 1946 р. так характеризував звірства бандерівців: "Ці ватаги ошалілих від запаху людської крові

243

бестій в кращому для них випадку увійдуть лише в історію криміналістики". "Показово, - зазначав французький прогресивний публіцист та історик Аллен Герен у книзі "Сірий генерал", - коли мова заходить про організацію (тобто про ОУН - В.М.), - історики як Заходу, так і Сходу вживають одне і те ж слово: бандити". Досить добре відомо, хоч вся радянська офіційна статистика також неповна, що в західних областях України в роки минулої війни загинуло понад два мільйони громадян (з них понад 400 тисяч радянських військовополонених). Отже, 4/5 всіх загиблих (а це близько двох мільйонів) становило західноукраїнське населення. Опріч цього, понад 600 тисяч чоловік (а це в основному молодь) було вигнано на каторжні роботи в гітлерівську Німеччину, де частина їх також загинула від непосильної праці, голоду і хвороб.[ 17] Хто винищив таку величезну кількість людей? Ми вже відзначали, що в перші дні німецько-фашистської окупації Західної України українські войовничі націоналісти всіх угруповань (перш за все, бандерівці) знищили близько 40 тисяч громадян. Це були представники лівих організацій (Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), Комуністичної спілки молоді Західної України (КСМЗУ), "Сіль-Робу" та інших об'єднань лівого спрямування), радянські активісти періоду 1939 - 1941 років, члени радянських установ і військовослужбовців, які не встигли евакуюватися на схід. Частина їх загинула разом з сім'ями. Відомо, що до війни в Західній Україні (разом з Закарпаттям і Буковиною) проживало майже мільйон євреїв. Все це населення було зігнано в гетто містечок і міст, частину відправлено в концтабори на території Польщі і в Янівський концтабір у Львові і тотально знищено. У Львові, зокрема, тільки в гетто ("Юлазі") було ліквідовано 136 тисяч євреїв. Хто розправився з такою великою кількістю людей? Перш за все, сільські старости та їх пособники, які збирали євреїв і відправляли в гетто, "українська" поліція, яка не лише арештовувала сотні тисяч людей, але й брала участь у розстрілах; чиновники бургомістратів та цілий ряд інших колабораціоністів із середовища українського населення. Звичайно, виною всього цього кривавого побоїща був німецький нацизм. Але часто всі ці криваві злочини творилися руками пособників з українськими прізвищами, які виконували найчорнішу роботу. Що ж до винищення радянських військовополонених, то тут також вимокла їх кров'ю та ж "українська" поліція та інші пособники гітлерівців. Так, відразу ж після визволення Львова, Надзвичайна державна комісія по розслідуванню злочинів гітлерівців та їх пособників у місті и області зареєструвала 190 найбільш закривалених злочинців (від генерал-губернатора Ганса Франка і губернатора дистрикту "Галичина" Отто Вехтера до рядового ката-виконавця). Серед них було чимало убивць з українськими прізвищами. "Українці" служили і в "кріпо", і в "сіпо", і в "шупо" та в інших типах гітлерівської поліції, брали участь в охороні польових і стаціонарних концтаборів і, звичайно,у винищенні радянських військовополонених. Так, у Львові в "Шталагу-328" ("Цитадель") було винищено понад 140 тисяч військовополонених. Їх розстрілювали і на "Пясковні" в Лисиничах, і в інших місцях львівського передмістя. Те ж відбувалося і в інших концтаборах: в офлазі у Володимир-Волинському, в польових концтаборах в Рівному, Ковелі, Луцьку, Станіславі, Тернополі, Дрогобичі, Камянка-Бузькій та в багатьох інших містах Західної України.

244

До цього слід додати, що в березні - квітні 1943 р. вся ця так звана "українська" поліція за єдиною командою ОУН та гестапо разом із зброєю пішла в ліси і утворила кістяк УПА. Сумарно (на Волині і в Галичині) це становило понад 12 тисяч "українських" поліцаїв, які вже здобули значний досвід в людиновбивствах. Таким чином протягом трирічної німецько-фашистської окупації в західних областях України гітлерівці з активною допомогою українських войовничих націоналістів (чи безпосередньо силами ОУН - УПА) знищили понад два мільйони громадян, з них: близько мільйона євреїв, 200 - 220 тисяч поляків, понад 400 тисяч радянських військовополонених, понад 500 тисяч місцевих українців. Такий мартиролог трьох років війни! Розкриваю невеличку книжку публіцистики вже покійного львівського поета Ростислава Братуня "Слово гніву". Книжка видана не так вже й давно, в 1975 р. Ось уривок із першого вірша цієї збірки: ... Ні шептицькі, ні УНДО без роду, Ні ОУНу хижі горлорізи Не могли зламати дух народу, Міць його, сильнішу од заліза... ("Ярославу Галану"). Що правда, то правда! Цілком афористично і цілком справедливо звучать поетові слова: "Зрадою ж бо правди не здолати!". Тоді, в повоєнні роки, Ростиславу Братуню бачились (не у ві сні, звичайно) наяву: У темінь дику, горобину Кричать сполохані сичі... Я бачу наяву дитину, Ножем зарізану вночі. Я бачу: вбита катом мати, Розп'яті батько і сини, І жменя попелу від хати... Хто злочин цей важкий вчинив?.. ("Слово гніву"). Тих катів, що чинили горобиними ночами злочини, і викриває словами гніву поет у віршах "Балада про сількора", "Балада винищувального батальйону", "Балада прощання", "Могила на узліссі" та багатьох інших. Вірш "Могила на узліссі" наведемо повністю: Його обманули. Сказали: - Бери автомата. Стріляй! ...А він так любив Україну, Розтерзаний ворогом край! Вбивай не фашиста-заброду, А смерть неси рідному брату. Вбивай! Бери віхоть у жменю, Пали його клуню і хату! Йому почепили тризубця, Що в серце уп'явся осою. Казали вилазить бандитом

245

Зі схрону нічною порою. Коли він сказав: - Я не буду, Не буду, не буду вбивати! Хай буде Бандера-собака З своїми катами проклятий! Піду я шукати дороги До тих, в кого стрічки червоні.... Прошили кривавим ударом Його вже посивілі скроні. Могила його на узліссі. Імення його-нам не знати... Одна із тих сотень трагедій, Яку від людей не сховати. Але ховають і ховаються, та й ще як! У вірші-памфлеті "Ресторатор-людоїд" (думаю, що йдеться тут про колишнього керівника служби безпеки ОУН в Кам'янка-Бузькому районі на Львівщині Д. Куп'яка-"Клея", який сьогодні в Канаді володіє рестораном) Ростислав Братунь, зокрема, зазначав: Цей убивця-горлоріз, Що за море аж заліз, Надрайонний шеф ес-бе - Це гестапівський цабе! Він і різав, і стріляв, Він палив і розпинав, На людей наводив ляк Симпатичний пан Підляк... Про того ж обер-ката-надрайонного провідника служби безпеки Дмитра Куп'яка-"Клея", який катував населення Кам'янка-Бузького, Бузького та сусідніх районів Львівщини поет розповідав і у нарисі "Земля звинувачує", поміщеному в цьому ж збірнику: "У Низах, коло старовинного Белза, відкопали засипану землею криницю край села, знайшли кістки людські. Заговорили свідки злочину, яких бандерівці примушували під загрозою смерті звозити сюди трупи. Стало явним те, що так старанно оунівці хотіли заховати, від чого так ретельно на закордонних смітниках відхрещуються, мовляв, це не ми робили..." Але про вбивців, продовжував автор: "Земля говорить. Люди говорять. Правду не вбити, не заховати на дні найглибших криниць... Дев'ять домовин несли на плечах низівчани на місце вічного спочинку. І серед них - маленькі - дитячі домовини, дошки з яких могли б піти на колиску... Я був у Низах, я стояв над криницею, коли з неї діставали останки жертв бандерівців. Я йшов у сумній похоронній процесії. Німував, схиливши голову, над свіжою могилою. Я розмовляв з очевидцями низівської трагедії. Я читав протоколи слідства. Я ввібрав у своє серце ненависть суворого мовчазного натовпу і сплески жіночого ридання. Іменем України! Іменем землі і народу ми проклинаємо мертвих і живих недолюдків, які хотіли розіп'яти нашу матір - Батьківщину! Хай наша

246

ненависть дотла спопелить кістки тих, хто дістав заслужену кару! Хай наша ненависть громом впаде на голови тих, хто втік від неї за кордон!.." І далі: "Тільки в селах Куличків, Ванів, Низи (колишній Прусинів) та Сілець оунівські бандити вбили майже сто чоловік. Серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 старики. Вони не були ні комуністами, ні активістами... Як вони (тобто бандерівці - В. М.) пнулися, щоб дорівнювати в усьому фашистській "надлюдині", як намагалися бути подібними до берлінських верховодів! Навіть жовто-блакитного прапора вони відреклися, а так, як і гітлерівці, взяли за свій - червоно-чорний, лишень побоялись свастику приліпити, бо такої крадіжки міг не пробачити "Вчитель великий" (тобто Гітлер - В.М.)... І навіть "конституцію", яку готували українському народові, сплагітували з муссоліно-гітлерівських зразків. І руку тягли на "слова", як гітлерівці "хайль"... І ще Братунь додавав: "Я перегортаю сторінки "історичного трактату" якогось Петра Мірчука "Українська повстанська армія" (виданого, звісно, в Мюнхені), де цей "учений" в "реєстрах боїв УПА", ставши в позу літописця, як прояв "державного розуму", фіксує спалення колгоспних садиб і сільрад, вбивства радянських і партійних активістів, комсомольців і солдатів Радянської Армії. Звичайнісінький бандитизм підноситься до рангу "боротьби за визволення України",за визволення "від більшовиків", отже, за визволення народу від народу..." Отже, Ростислав Братунь досить яскраво і визначено в книжці публіцистики "Слово гніву" характеризує злочини націоналістів-бандерівців. У вірші "їхнім дітям" поет абсолютно правий, коли писав: Україна - завжди добра мати, Що зустріне і простить в біді, Та вона уміє проклинати Низості і зрадництва плоди! Ще більше невгамовно викривав злочини українських войовничих націоналістів у часи минулої війни та в повоєнний період інший добре відомий Україні Дмитро Павличко. Той самий Павличко, що зорі своєї поетичної творчості так затято писав: Я син простого лісоруба, Гуцула із Карпатських гір. Мені всміхалась доля люба У сяєві Кремлівських зір... ("Ясин простого лісоруба") Або: ...В ленінському слові, як у світлі, Я сам себе очистив і відкрив ("Я-комуніст") Поему "Убивці" Д. Павличко написав після того, як в 1957 р. побачив наступне:

247

На Волині, у Дермані сталося, Із землі просочилася кров!., Із криниць витягали побитих людей Та знімали колючі дроти із костей. Пізнавали сусіди сусіда свого Та казали мені, хто замучив його. Чоловіка свого пізнавала жона, Називала проклятого вбивцю вона. І сестричку свою пізнавали брати, І від них я почув, як зовуться кати. І від болю душа розкололась моя: Чи ж моя Україна не знала біди, Чи не мала Шевченка і Сковороди? Як же сталося так, як це скоїлось так, Що вона яничарів, убивць, вовкулак Спородила так само... О мати моя, Тебе зґвалтувала фашистів лая!.. В поемі Павличко відповідає катам України: Це неправда, що за волю Ви боролись у ярмі. Лицеміри! Нашу волю Убивали ви самі. Це непрада, що за брата Ви страждали у тюрмі. Лицеміри! Того брата Мордували ви самі. Це брехня, що Україну Ви любили будь-коли - А могли б, то й Україну У криницю затягли!.. Далі автор вказує на таку вражаючу "деталь": ...Невідомо, не раховано, Скільки люду там поховано, Скільки вбито не чужинцями, А братами-українцями!.. Завершується поема такими словами: ...На світі не буде ніде Такої зради й віроломства. Панове, судний день прийде, За кров і сльози буде помста! І вас з далеких заграниць, З куточків темних вирвуть, сполять, Не нап'єтеся ви з криниць - Вас кров'ю вашою напоять!

248

Примітки [1] Ті, що канули у пітьму. Львів, 1964. С 253 - 254. [2] Державний архів Львівської області, ф. П - 1, оп. З, спр. 34, арк. 87 - 89. [3] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 506 - 507. [4] Тожецкі Р. Kwestia Ukrainska w Polityce III Rzeszy (1933 - 1945). Warszawa, 1971 S. 294. [5] Там же. С. 295 - 296. [6] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 38, арк. 38. [7] Субтельний О. Україна: історія. С. 412. [8] Там же. [9] Там же. [10] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. С. 395. [11] Там же. [12] Мельничук Ю. Супостати. Львів, 1964. С 9. [13] ПАТО, ф. І, оп. 4, спр. 1, арк. 99. [14] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 220, арк. 86 -.87. [15] ПАШФО, ф. 1, оп. 1, спр. 317, арк. 24. [16] ЛОДА, ф. П - 3, оп. 6, спр. 283, арк. 32. [17] Див.: Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941 - 1945. К., 1975. Т. 3. С. 152 - 153.

249

ОУН - УПА ОЧИМА УКРАЇНЦЯ ВІКТОРА ПОЛІЩУКА Із усієї літератури, яка появилась за кордоном, мене найбільше вразила книга Віктора Поліщука "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА (сповідь українця)". Книга вийшла українською і польською мовами в 1995 р. в Торонто - Варшаві - Києві, а в 1996 р. ця книга перевидана в Донецьку. На нього ми і будемо посилатися. Віктор Поліщук зазначає, що він не комуніст і не націоналіст. Він належить до шанувальників бандерівщини. Українець з Волині (м. Дубно на Рівенщині), він не заклопотаний нинішнім "національним відродженням" в націонал-нацистському варіанті, чим сьогодні хворіють багато українських "патріотів", але бажає добра і щастя незалежній Українській державі. В 1940 р. він був репресований разом з сім'єю за "гріхи" батька-петлюрівця. В повоєнний час жив у Польщі, тепер - в США і Канаді. Юрист. Доктор політології. Автор кількох книг, серед них наукової праці "Ідеологія українського націоналізму за Дмитром Донцовим". Його остання книга - "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА" - воістину вражаюча сповідь чесного українця, якому соромно за злочинність тих, хто в минулому називали і продовжують називати себе сьогодні "щирими українцями", "національно свідомими", хоч на руках у них кров поляків, євреїв, росіян та українців. Автору соромно і за Україну, земля якої народила таких злочинцю, соромно і перед польським народом, якому завдано стільки невимовного горя. Отже, книга Віктора Поліщука - правдива і чесна сповідь українця. Автор присвячує свою працю памяті жертв ОУН - УПА. Вказуючи на науковий характер книги, він водночас зауважує, що ті документи та інформації, що є в ній, подані публіцистично, у вільній інтерпретації. Всі вони відповідають на питання: хто, коли і для чого вчинив таку страхітливу справу народовбивства на Волині і в Галичині в час минулої війни? Справедливо зауважує автор і про те, що його праця може стати добрим посібником для кожного, хто цікавиться новітньою історією України і Польщі. Віктор Поліщук акцентує свою увагу на злочинності ОУН - УПА проти польського народу. Чому, власне, так? Та тому, що українські націоналісти постійно звинувачували поляків у тому, що вони, мовляв, "відкопують" українських націоналістів тільки для того, щоб їх спеціально звинуватити. "Вважаю, - пише В. Поліщук, - що проблему українського націоналізму слід не тільки "відкопати", але й вивернути її догори корінням, щоб можна було збагнути злочинну суть українського націоналізму. Без зрозуміння суті українського націоналізму ніколи не дійде до примирення між українським і польським народами..." Тут же автор застерігає читачів, що писати про всі ці злочинства українських націоналістів досить небезпечно. "Один доброзичливець сказав мені: - Чоловіче, облиш писати цю книжку, припини цю затію, бо вони ж тебе вб'ють!"

250

Далі В. Поліщук вказує на причини, чому він взявся за цю тему, і, власне, взявся саме сьогодні. По-перше, Польща й Україна стали сьогодні незалежними державами. А тому потрібно добре орієнтуватися в сучасній політиці, бо постала нова геополітична ситуація. "Захід активно допоміг повалити пануючі в Східній Європі державні устрої", тобто розвалити СРСР. Але він дбає про себе, а не про Україну, Польщу чи Росію. Водночас, засиллю жовтої раси (Китай) може протистояти тільки Росія. Отож, Польщі й Україні треба в цій ситуації розумно орієнтуватися. Для цього між польським та українським народами мусить панувати згода добрих сусідів. Для цієї згоди кожному народові треба визнати свою вину, повинитись. Тільки тоді і можлива згода". Але українському, як і польському, народові нема чого вибачатися. "Весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН -УПА". В той же час українські націоналісти "не почувають жодної вини", а кричать про "самостійну" Україну "на всіх етнічних землях". Що ж до Польщі, то там є різні думки відносно цього. Одні кажуть так: що було, то було. Інші заявляють, що українці, як і німці, мають повинитися. Треті (максималісти) говорять про те, що замирення може статися лише тоді, коли українці повернуть Польщі землі до Збруча. В той же час оунівці ставлять вимогу про повернення Україні Холмщини, Пiдляшшя та Лемківщини. Автор же вважає, що Західна Україна - етнічна територія українців, але тут споконвіку жили і поляки. Однак, існуючі нині кордони є непорушними. Друга причина - кривавий конфлікт між поляками й українцями в роки минулої війни. Автор називає його "українсько-польською війною". Це була не війна, а звичайна кримінально-кривава різня. Спір же проходить постійно відносно питання: хто почав? Віктор Поліщук наводить приклади взаємних звинувачень. Сам же він вважає, що "поляки захищались". Тому-то, пише він,"... існує потреба сказати правду. Гірку правду для українців, для українського народу. І про неї скажу я -українець. Ця правда гірка для українців, бо ж ОУН - УПА це не тільки західноукраїнське явище, ОУН - УПА в своїй пропаганді намагалася проповідувати, що вона діє від імені всього українського народу, що вона, ОУН, є виразником інтересів усіх українців, що УПА - це армія українського народу. Тому я, українець, хочу цьому заперечити. ОУН ні мені, ні для кількадесяти мільйонів українців ніколи не була рідною. УПА ніколи не була армією всіх українців. Кого і як вона репрезентувала -про це говоритиму в цій книжці". І тут же додає: "... В рядах ОУН і УПА опинялося багато українців не зі своєї волі, а якщо й з власної волі, то несвідомо... У родині не без виродка. Таким виродком була ОУН-УПА у здоровій, хоч і зболілій сім'ї українського народу". Третьою причиною написання даної книги, зазначає автор, є те, що націоналісти з ОУН нічому не навчились і творять сьогодні все по-старому. Мало того, старше покоління націоналістів "не тільки не веде до злагоди, але й зі злочинів робить предмет геройства". Знаходяться і такі охоронці ОУН - УПА, як Іван Драч, який офірував 1000 карбованців на пам'ятник воякам УПА на Рівенщині, або Сергій Плачинда, що ставить знак рівняння

251

між націоналізмом і патріотизмом. А "підміна цих несумісних понять -одна з найбільших небезпек для сьогоднішньої України". Далі автор зазначає, що такі "демократи", як І. Драч, сьогодні боронять ідеологію, яка вже давно зазнала катастрофу на політичній арені Європи. Це ідеологія Гітлера, Муссоліні, Франко, Салазара. "Німці, італійці, іспанці, португальці засудили фашизм-нацизм, а в нас, бачте, й досі провідною ідеологією є донцовський націоналізм", який "є різновидом фашизму". В Україні сьогодні проповідують фашистську ідеологію ОУН і ставлять пам'ятники Коновальцю, Бандері, Шухевичу, есесівцям дивізії "Галичина". Весною 1992 року Слава Стецько (голова КУН) на конференції ОУН-бандерівців у Києві заявила, що " наш український націоналізм - це антифашизм, антиімперіалізм, антиколоніалізм, антитоталітаризм". У відповідь на цю заяву, вказує Віктор Поліщук, "я буду тут доказувати, що український націоналізм - це фашизм, імперіалізм, тоталітаризм, а навіть расизм". Визначення поняття "націоналізм" У книзі Віктора Поліщука "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА" є чимало серйозних застережень. Справедливо розмірковує автор про те, що одне і те ж поняття різні люди, групи людей розуміють по-різному. Так, слово "націоналізм" для одних - поняття негативне, для інших -позитивне. Українські націоналісти ототожнюють націоналізм з патріотизмом, любов'ю до батьківщини. І В. Поліщук з цього приводу зауважує, що націоналізм і патріотизм - "полярно різні поняття". Бо націоналізм, як егоїзм нації, є хворобою, яка має антилюдське обличчя. Автор зазначає, що в англійських словниках, на авторитет яких так часто посилаються українські націоналістичні ідеологи, просто нема слова "патріотизм". Англійці це почуття розуміють по-своєму - як прихильність людини до нації, до держави, що і називають "націоналізмом". Отже, вони вкладають у це поняття цілком інший морально-психологічний зміст. Однак українські націоналісти, особливо в Галичині, хворі не тільки націоналізмом, але й "п'ємонтизмом і "галицьким фундаменталізмом". "Тенденція галичан, - вказує автор, - "приєднати" до Галичини решту України, яку вони, галичани, не зовсім і досі розуміють, які намагаються накинути всій Україні галицький спосіб думання, галицьке розуміння патріотизму, яке, по суті, є несприятливим для всього українського народу націоналізмом". Сьогодні, вказує автор, українські націоналісти трактують і "соборність", і "самостійність". В поняття "соборність" вони вкладають не духовну і політичну єдність всіх етнічних частин українців, а часто свій зміст - "всі етнічні землі українські", що іноді набирає "імперіалістичного забарвлення". Таку, власне, імперіалістичну Україну з націоналістичною диктатурою і хотіли б побудувати націоналісти з ОУН. Слово ж "самостійна", "незалежна" Україна означає у них, перш за все, "націоналістична Україна", де пануватиме націоналізм і, звичайно ж, речники того націоналізму. УПА була армією чи бандою? - питає Віктор Поліщук. І відповідає: УПА не була "збройною силою якоїсь держави". Тому важко назвати її

252

армією. А бандою? Так, учасники УПА вели себе, як бандити. Але злочинства вони чинили "з політичних мотивів". Отже, В. Поліщук дії ОУН - УПА справедливо називає політичним бандитизмом, який поєднувався з кримінальним. Автор справедливо відзначає, що ОУН - УПА властиві фашистські, тоталітарні, расові, кримінальні нарости. Тому він досить доречно наводить слова відомого дисидента генерала Петра Григоренка, які він сказав на одній із конференцій в Канаді: "Не хотів би бути в українській державі, в якій би урядовали бандерівці". Власне, націоналізм бандерівського (донцовського) типу і поширюється сьогодні в Україні. "...До недавнього часу, - пише В. Поліщук, - я вважав, що український націоналізм - це звичайна пухлина на тілі українського народу, яка, хоч і наробила багато шкоди, проте зникне зі смертю його творців, організаторів, злочинних виконавців. Тим часом показується, що український націоналізм - це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході, в діаспорі, але також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає, розростається, поширюється на Україні. Навіть серед кіл правлячої еліти". Тут же Віктор Поліщук ставить резонне питання: "Чи провідні люди з-посеред української культури і політики справді не знають суті українського націоналізму?" І тут же відповідає, розмірковуючи: "Не виключаю цього. Але й не виключаю того, що для деяких коньюктурників український націоналізм став тим, що можна використати в просуванні вверх по громадській чи, краще, державній драбині". Тому й сьогодні з'являються в Україні різні недолуго-наївні чи снобістсько-гротескні заяви. Так, голова Української селянської демократичної партії і письменник Сергій Плачинда навіть пише в статті "Сучасний український націоналізм як ідеологія" ("Літературна газета", 22 липня 1992 р.) про те, що "націоналізм - це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності" та про те, що "український націоналізм - гуманний, народний і мирний", а до нього причисляє, перш за все, три вітки ОУН: бандерівців на чолі з Ярославою Стецько, мельниківців - Миколи Плав'юка, "двійкарів" - устами чільного пропагатора Тараса Гунчака. Віктор Поліщук досить аргументовано доводить злочинну сутність ОУН. В цій організації панувала проповідь макіавеллізму, що мета виправдовує засоби. "ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця... Галичина - з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім'я українського націоналізму... ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч... безвинних людей... мучили, знущалися", посилаючись на ідеологів націоналізму, беззастережно зазначає, що ОУН була фашистською організацією, а український націоналізм був різновидом фашизму. Віктор Поліщук наводить уривок з листа одного з провідних діячів націоналістів Дмитра Палива (пізніше керівника партії Фронт національної єдності (ФНЄ), створеної за зразком штурмовиків у нацистській Німеччині) до резидента ОУН в Італії Євгена Онацького 16 квітня 1932 року: "У нас тепер "хвороба" на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння, зрештою, зовсім зрозуміло. Але при цьому забуває, про

253

одне: передумовою фашизму є держава зі своїм апаратом. Фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? І в конкуренційній гарячці загадка неважка для розгадування: кожен студент 1-го курсу університету буде вважати не третьокурсника, а себе за стовідсоткового вартісного на той стілець". Лист, як бачимо, був писаний тоді, коли на політичну (націоналістичну, звичайно) арену, як один із керівників крайової екзекуції ОУН, виходить Степан Бандера, недовчений студент. Чи не його мав на увазі Паліїв, говорячи про конкуренцію студентів 1 -го курсу на роль націоналістичного диктатора? Так, ОУН була фашистською не тільки за формою, але й за, ідеологічною і практичною діями, - підсумовує Віктор Поліщук. Вона не була політичною партією, а своєрідним законом, укладеним за "Десятьма заповідями українського націоналіста" (Декалогом). На цьому "Декалозі" і ростили кадри злочинців. Автор підкреслює, що "між італійським фашизмом і українським націоналізмом тільки та різниця, що італійського фашизму не підтримувала католицька церква, натомість у Галичині прийшло майже до цілковитої змички уніатської церкви з ОУН, багато з-посеред чільних діячів ОУН походило зі священичих родин (С. Бандера, Я. Стецько), а декотрі навіть були священниками (о. Іван Гриньох)". Однак, на завершення цього підрозділу книги Віктор Поліщук досить резонно зазначає, що "ОУН мала антихристиянський характер. Як зрештою, й італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм". Це витікає з десятої заповіді "Декалогу", бо присягу члени ОУН складали не на хрест, не на Біблію, а на... револьвер, що означало смерть за "зраду" організації. У підрозділі "ОУН у світлі вчення Дмитра Донцова" Віктор Поліщук розвінчує антилюдську сутність українського інтегрального націоналізму. Донцов - умів орудувати цитатами із філософів Заходу (це видавав він за власні думки); - списував усе із Фрідріха Ніцше; - часто цитував із Євангелія і, перекручуючи, видавав за своє; - критикував усе, що не входило в його поняття українського націоналізму; - критикував усіх, хто не мислив так, як він, називаючи всіх "провансальством", "хуторянським універсалізмом" і т.п.. Воля до влади, догматизм, фанатизм, аморалізм, творче насильство, ініціатива меншості, вождівство еліти - це фундамент доктрини Донцова, на якій і будувалася ОУН, - робить висновок автор. І тут же зауважує, що "Націоналізм" Донцова (по суті, головна "праця" цього штудієнрата українського нацизму) був надрукований у 1926 р. в Жовкві, в друкарні греко-католицьких отців-василіян. Ці "отці", звичайно, добре знали, що друкують. Націоналістичному фанатизму навчив оунівців, власне, Донцов. Тому автор цілком резонно зауважує: "...Фанатизм довів до злочинів... Фанатизм українського націоналізму існує й досі, це - недуга, якою захворіли початково сотні, згодом тисячі й десятки тисяч українських націоналістів. Вони, ще живі, й досі не вилікувалися від цієї недуги, хоч і вони є розсадником цієї недуги, прищеплюють фанатизм своїм дітям і

254

внукам...". Тому-то автор з усією відповідальністю застерігає: "Коли б ОУН прийшла до влади в Україні - було б не до іронії". Одне гасло "Україна для українців!" що значить! Віктор Поліщук пише і про те, як оживають в сучасній Україні різні шанувальники Донцова і донцовщини. Львівський "філософ" Олег Гринів, зокрема, в статті про творця українського інтегрального націоналізму (газ. "За вільну Україну", 12 грудня 1991 р.) репрезентує Д. Донцова як такого, що показав потребу боротьби українського народу за незалежну державу. "Це і є продовження донцовщини", - зауважує Віктор Поліщук. А Тарас Гунчак (редактор журналу "Сучасність", теоретик з ОУН) лицемірно заявляє, що не поділяє поглядів Донцова, але схвалює його діяльність 30-х років. Власне, в 30-ті роки Донцов і став творцем українського інтегрального націоналізму та "батьком" злочинних функціонерів із ОУН. Віктор Поліщук вказує, що "ця злочинна теорія, злочинна доктрина попада в руки хлопцям з села, які, не знали широкого світу, але які вже були просякнуті націоналізмом, винесеним з українських гімназій, що були розсадниками українського націоналізму. Хлопцям, які стали студентами, бо в їх батьків були гроші, щоб заплатити студії та помешкання у Львові чи й у Кракові. Тим хлопцям було по 20 - 22 роки: Така злочинна доктрина в руках недосвічених хлопців, це так, неначе дати малій дитині гострий ніж у руки". А що ж цього вийшло? "Добра не вийшло.., - продовжує Віктор Поліщук. - Минав час, "вожді" ОУН втілювали в життя злочинні ідеї, сформульовані Д. Донцовим. ОУН ішла нога в ногу з гітлерівськими полчищами в поході на Україну, ОУН організовувала українську допоміжну поліцію - помічника "Зондеркомандо" у винищуванні євреїв, ОУН створила УПА, СС дивізію "Галичина". Ідеї Дм. Донцова жили, тріумфували...". Ця аморальність, фанатизм, "творче насильство", агресивність в доктрині Донцова швидко дали про себе знати. "Волею, а не політичними розрахунками, - продовжує Віктор Поліщук, - не розумом покликала ОУН до життя УПА, пославши наперед на Волинь своїх досвічених фанатиків-організаторів терору, скерованого спершу проти мирного волинського селянина-українця. Підступом і терором ОУН втягнула волинських селян до масових вбивств поляків, а тих, хто не піпорядковувався ОУН в особі її служби безпеки, тих українців теж знищували, разом з цілими сім'ями. На бездоказовому пориві УПА перетворилася в армію різунів, паліїв, які винищували населення в час, коли дві багатомільйонні потуги вирішували долю війни". І тут же додає: "Дм. Донцов повертає час в епоху дикунства, коли суспільством не керував розум, інтелект, а лише воля, як сліпа діяльність, як зоологічна ненависть. І що ж, повернув багатьох у стан дикунства, доказом чого була, власне, діяльність ОУН - УПА, зокрема ж від 1942 року, а в поодиноких випадках і раніше. Бо ж розумна людина, коли навіть убиває здогадного ворога, то не "метиться на жертві, не виколює їй очей, не відрізує язика". Віктор Поліщук при цьому зауважує, що багато людей не розуміють причин жорстокості і садизму оунівців. "Польські автори, не запізнившися Галичині під час війни, вони іноді навіть намагаються шукати причини в національних прикметах характеру українця. В цьому вони помиляються."

255

Тому автор закликає українців (і поляків також): "Читайте Дмитра Донцова! Прочитавши, вони самі зрозуміють суть українського націоналізму, суть ОУН - УПА". Тут же В. Поліщук застерігає сучасників: "...Під сучасну пору всі три фракції ОУН на чорне кажуть біле і навпаки. Щоб увести в оману український народ, щоб перехопити в свої руки владу. А тоді вони показали б, що дійсно думають про вчення Дм. Донцова"... Далі в книзі пояснюються стосунки Донцова з ОУН і ОУН з Донцовим. Без сумніву, Донцов виховав бандерівців. Під час 1-го збору (1929 р.) у Відні, на якому і була створена ОУН, чільні націоналісти Юліан Вассиян, Степан Ленкавський, Степан Охримович заявляли про прийняття організацією світогляду Д. Донцова. Дещо інша концепція була репрезентована Дмитром Андрієвським, Дмитром Демчуком та іншими, але вона була прийнята. Для підтвердження цієї думки автор перефразовує відомі слова Володимира Маяковського: "Говоримо - Ленін, а на думці -Партія; Говоримо - Партія, а на думці - Ленін. Отже - говоримо український націоналізм Дм. Донцова, а на думці - ідеологія ОУН". "Різниця тільки в тому, що Дмитро Донцов ніколи не був членом ОУН, зате був він духовним батьком цієї організації", - додає автор. Під кінець цього підрозділу Віктор Поліщук заперечує скандального "історика" й апологета бандерівщини Валентина Мороза, який в 1992 р., в інтерв'ю канадському телебаченню в Торонто заявив: "Є різні націоналізми - націоналізм демократичний, авторитарний, комуністичний". Однак, сам Мороз стоїть на позиції інтегрального (донцовсько-бандерівського) націоналізму. Автор категорично стверджує, що "немає, не було націоналізму комуністичного", хоч і був "націонал-комунізм" Миколи Хвильового і Миколи Скрипника. В наступному підрозділі книги - "ОУН у світлі власних документів" - Віктор Поліщук зазначає: "Український націоналізм - це різновид фашизму"; з причини впливу вчення Донцова він став своєрідним, українського типу, "явищем сам у собі", в донцовській подобі; "Український націоналізм - це ідеологія і політичний, вождівського типу, рух, котрий ставить собі метою будь-якими методами, тому й аморальними, злочинними, зокрема індивідуальним і масовим терором, скерованим проти всіх, хто противиться йому, в тому числі й проти українців - побудувати на всіх українських етнічних землях, також на спірних територіях етнічного пограниччя, українську державу, яка шляхом експансії, спрямованої проти сусідніх народів, має поширювати свою територію до досягнення статусу української імперії..." В цьому імперському панстві "пануватиме націократія - вождівський, тобто авторитарний устрій", де "вождь нації" спиратиметься на "луччих людей" (еліту), на "ініціативну меншість"(касту). До цього, як бачимо, ОУН ішла шляхом терору і злочинств. Співробітництво українських націоналістів з гітлерівцями В розділі "ОУН по вибуху Другої світової війни" Віктор Поліщук досить концентровано подає вагомий матеріал про прислужництво українських войовничих націоналістів гітлерівцям: - від 1921 року Ріко Ярий (один із наближених Є. Коновальця, А. Мельника, а затим С. Бандери) активно контактував із штабом нацистської партії;

256

- з 1932 року той же Ріко Ярий та Микола Сціборський (заступник Є. Коновальця в проводі та головний теоретик ОУН) були офіційно представлені ОУН при штабі Гітлера; - ОУН лише виконувала те, що їй доручав керівник Абверу адмірал Канаріс та його підлеглі; - з початком Другої світової війни ОУН виступала на боці Гітлера. З початком Другої світової війни "великим і успішним помічником гітлерівців у цьому диявольському ділі став проф. Володимир Кубійович", - констатує В. Поліщук. Автор наводить свідчення В. Кубійовича, керівника Українського центрального комітету (УЦК), створеного гітлерівцями в генерал-губернаторстві в окупованій Польщі, який пише в своїй книзі спогадів [1] про те, що до УЦК був приставлений Теодор Оберлендер, який став "радником від Абверу". Це означало, що той Т. Оберлендер фактично керував справами УЦК. Після розколу ОУН на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, зауважує Віктор Поліщук, "ОУН-б мала свого покровителя в особі Абверу, тобто гітлерівської військової розвідки, натомість ОУН-м, не пориваючи з Абвером, спиралася на гестапо, тобто на всемогутню тайну державну поліцію. Згодом патронат над ОУН-м візьме СС". Що ж до керівництва ОУН-бандерівців, який стали називати революційним проводом (РП ОУН), Ріко Ярий за дорученням Степана Бандери взяв на себе зовнішні справи, що в конкретному часі зводилось до німецьких зв'язків; Роман Шухевич став організатором кадрів диверсантів, а на долю Ярослава Стецька припало ідеологічне підмурування всієї акції орієнтації на гітлерівців. Недарма 11-йз'їзд ОУН-бандерівців, що відбувся в квітні 1941 року, публіцист із ОУН-мельниківців Зиновій Книш назвав "з'їздом диверсантів". Досить концентрований матеріал про злочинства ОУН-УПА подає Віктор Поліщук у другій частині книги, який співзвучний із наведеними тут же словами Дмитра Павличка: Будеш, Україно, Довго пам'ятати... Виколені очі, Очі-зоряниці. Будеш пам'тати Дерманські криниці! Аналізуючи процес формування Української повстанської армії, автор аргументовано доводить, що УПА створена емісарами з Галичини. Їх було понад тисяча, галицьких бандерівців, вихованих донцовщиною і посланих на Волинь і Полісся. Спочатку ті "емісари" створили "кущові самооборонні відділи", які "не оборонялися, а нападали". Якими вони були? В. Поліщук відповідає: "Вистачило свиснути - і "військо" готове. З сокирами, вилами, дрюкачами, а то й з вогнепальною зброєю". УПА ж поставала поступово, "але жила ідея, принесена з Галичини на Волинь і Полісся, створити таку армію, яка б викинула з території України "зайдів" і "займанців". "Проти кого воювала ОУН - УПА?" - ставить питання Віктор Поліщук. Націоналісти заявляли і заявляють: вони воювали "проти гітлерівців і більшовиків". А насправді?

257

Відповідаючи на це питання, Віктор Поліщук подає визначення Володимира Кубійовича, керівника УЦК, головного "коляборанта" часів німецько-фашистської окупації Галичини, який був під контролем ОУН-мельниківців: "Ми в УЦК закликали наших людей витримати на своїх постах у комітетах, не провокуючи німців, і пам'ятати, що пронімецька акція допомагає більшовикам". Отже, все ясно. Віктор Поліщук: "Не було "війни" УПА проти німців, не було теж війни проти більшовиків. Що не означає, що УПА не мала сутичок з червоними партизанами чи з невеликими німецькими відділами. Їх причиною і метою було закріплення за ОУН-УПА опанованого ними терену, або ж здобуття потрібної зброї і боєприпасів...".[2] І далі: "Немає в літературі фактів, які б доказували акції УПА проти німців з метою знищувати їх. Немає інформації щодо такої диверсії, як знищення залізниць, знищування прямуючих на схід воєнних транспортів-ешелонів... Є натомість, згадки про спорадичні сутички УПА з німецькими невеликими відділами. Про одну таку сутичку пише (мабуть, член ОУН-м) Григорій Стецюк: "Бандерівці напали на адміністрований німцями фільварок, забрали не тільки масло, а й корови. Корови пригнали в село Ласково, що на Володимирщині, й пороздавали селянам на переховання. Німці, спохватившись, почали шукати корів, вони дуже легко по слідах зайшли в село Ласково. Коли відбирали корови, що ревли голодні, два бандерівці, з тих, що пригнали корови, відкрили по німцях вогонь. Німці ж не залишилися в боргу. Ті два бандерівці втекли в ліс, а німці спалили село, вбили 28 його мешканців". Отже, резюмує В. Поліщук, "були сутички, але не була "війна" з німцями, це не був "фронт УПА'' проти німців... Були, без сумніву, - продовжує автор, - сутички і бої з червоними партизанами. Зокрема з рейдуючими партизанськими відділами. Проте це були сутички і бої за терен, а не бої проти більшовиків, бо ж, поборюючи, знищуючи більшовиків, тим самим УПА діяла б на руку німцям, які не визнали створеної ОУН-б "держави" і за це бандерівці на них "погнівалися". Зате бандерівці досить активно вели боротьбу проти поляків, очищуючи терени від "зайдів". При цьому ОУН-бандерівців звинувачує в усьому поляків. Націоналістичні автори постійно тлумачать, що поляки були засліплені споконвічною ненавистю до українців. М. Лебедь, організатор УПА, у своїй книжці "Українська повстанська армія" уперто твердить, що оунівці проводили боротьбу проти польських шовіністів, які зазіхали на західноукраїнські землі. Інші націоналістичні автори зазначають, що "українсько-польську війну" розпочали поляки, винищуючи в 1942 р. українців на Холмщині. Віктор Поліщук справедливо стверджує, що в 1942 р. масових вбивств українців на Холмщині не було. Це були поодинокі вбивства, окремих війтів і старост, явно з провокаційною метою, щоб посварити українців і поляків. Все це інспірували гітлерівці напередодні очищення цих земель для німецьких колоністів. Отже, ці подинокі вбивства не могли вплинути на масові вбивства поляків на Волині в наступному році.

258

Але керівник ОУН-бандерівців М. Лебедь послав понад тисячу емісарів з Галичини, організував "кущові відділи самооборони", які згодом переросли в перші підрозділи бандерівської УПА і все почалося плановано - ранньою весною 1943 р. тут відбувалися масові і цілеспрямовані мордування польського населення. Автор тут же наводить цитату із книги М. Лебедя "Українська повстанська армія": "Влітку 1943 р. Волинь повністю була під цілковитим пануванням УПА. Поляки, які отримали наказ залишити терени, добровільно те розпорядження виконали. Їх нерухоме майно перейшло у власність українського народу". Все це звичайнісінька брехня! Бо, по-перше, УПА не панувала в той час на Волині. Цього їй не дозволяли великі партизанські з'єднання радянських партизанів. По-друге, те, що поляки отримали наказ ОУН-УПА "очистити терени", означало не "добровільність" виселення, а масове винищення цілих польських сіл на Волині влітку 1943 року. А, по-третє, майно замордованих поляків перейшло не у "власність українського народу", а його пограбувала і привласнила сама УПА, яка аж ніяк не представляла інтереси і волю українського народу. Віктор Поліщук, вказуючи на злочини ОУН-УПА проти поляків на Волині і Поліссі, посилається на книгу Й. Туровського і В. Семашко "Злочини українських націоналістів щодо ліквідації польської людності на Волині 1939-1945".[3] Тут автори подають дані про те, що українські націоналісти ліквідували на Волині 60 - 70 тисяч поляків, що становило 20% усіх поляків у краї. По повітах це виглядало так: Повіт Дубнівський- 6 800 замордованих; повіт Горохівський - 4 200 замордованих; повіт Костопольський - 7 000 замордованих; повіт Ковельський - 7 300 замордованих; повіт Кременецький - 5 100 замордованих; повіт Любомльський -1 900 замордованих; повіт Луцький -11 900 замордованих; повіт Ровенський - 7 400 замордованих; повіт Сарненський - 6 100 замордованих; повіт Володимирський - 8 000 замордованих; повіт Здолбунівський - 3 600 замордованих". Ті ж автори зазначають, що найбільш кривавим був липень 1943 року, коли загинули близько 20 тисяч поляків, коли було закатовано 12 тисяч людей. Хто був керівником такого страхітливого винищення людей? Віктор Поліщук називає двох осіб: в серпні 1943 року на чолі проводу ОУН-бандерівців стояв Роман Шухевич. Отже, масові вбивства на Волині здійснювалися під керівництвом Миколи Лебедя, а наприкінці 1943 року і протягом 1944 року - Романа Шухевича. Автор називає М. Лебедя "головним архітектором морду". І тут же приводить оцінку відомого націоналістичного діяча 3. Книша, який у книзі "Бунт Бандери" так і писав: "Лебедь - кат Волині".

259

Створення УПА та дивізії СС "Галичина" Значну увагу в книзі "Гірка правда: злочинність ОУН - УПА" Віктор Поліщук приділяє питанням створення УПА та дивізії СС "Галичина". Спочатку автор подає інформацію із статті Миколи Лебедя в журналі "Сучасність" (1983, №№ 1,2.), де той пише про те, що в час, коли С. Бандеру і Я. Стецька заарештувало гестапо (початок липня 1941 р.), то він (Лебедь) мав зустріч з "представниками вермахту" Кохом, Оберлендером і Маркертом (всі співробітники Абверу, які займалися так званим "українським питанням"). Разом з ним на "зустрічі" були Ріко Ярий та Іван Климів-"Легенда". Як зрозуміти таку ситуацію? Одних керівників ОУН-б заарештовують, а з іншими керівниками тієї ж ОУН-б гітлерівці ведуть зустрічі і переговори. Чи не черговий парадокс у стосунках між бандерівцями та гітлерівцями? Віктор Поліщук наводить ряд суттєвих аргументів щодо створення УПА. Ось уривок із книги Михайла Подворняка "Вітер з Волині" (Вінніпег, 1981) про те, як проводила УПА бандерівців свою "мобілізацію": "...В певний час наказували зголошуватись в якомусь місці. Тут був присутній станичний, який поперджував, що непослух може коштувати смерті... Одні пішли добровільно, інших мобілізували примусово..." М. Подворняк вказував і на те, що одночасно проходила також мобілізація речей, харчів. На кожне село була накладена якась данина. Кожне село повинно було дати якусь кількість м'яса, муки, полотна, вовни і т.д. По наказу готували одяг. Далі В. Поліщук зазначає, що з літа 1943 р. мобілізація в УПА проходила насильно, під погрозами. "Ось і вся правда про УПА", - зауважує Віктор Поліщук. І питає: "Чи то була армія?" Армія в криївках? Армія різунів, що горобиними ночами виходили на свій злочинний промисел? "Моторошно стає на душі..," - продовжує автор, - читаючи матеріали про дії ОУН - УПА. Можна засумніватися у християнській вірі, можна засумніватися у правді, що людину створив Бог. Постають сумніви, чи рід людський "Гомо сапієнс", чи належить він до істот розумних? Те, що діялося під час війни і після неї до наших днів, викликає сумніви щодо "Гомо сапієнс" роду людського. Тим більше у контексті вчення Д. Донцова і дій ОУН - УПА виразна суперечність між християнськими ідеалами й теорією і практикою українського націоналізму. В українському націоналізмі немає місця на такі християнські чесноти, як добро, милосердя, любов до ближнього, благородність, пошана людської гідності, жалість. Натомість домінує ненависть, кровожадність, нехтування людським життям...". І автор з сумом додає: "Боляче писати мені, українцеві, про методи вбивств, застосовані ОУН - УПА". Так, "Остап" - Сергій Качинський, син православного священника на Поліссі, командир одного із перших підрозділів, з якого фактично починається бандерівська УПА, був вбивцею. Історик УПА П. Мірчук представляє його в книзі "Українська повстанська армія", як героя: "Командир Остап став швидко відомим большевицьким партизанам та їхньому командуванню, придбавши собі в них своєю твердістю в боротьбі псевдо "Серьожа-садист"..." Ото-так "доблесть"! Курінний "Різун" загинув 6 січня 1945 р. У 1992 р. його

260

ексгумовано й урочисто перепоховано нинішніми шанувальниками бандерівців-різунів. Про це нещодавно гучно писала націоналістична преса. Але, схаменіться, панове! Він же недарма "Різуном" названий! Не різав же він курей і качок! Віктор Поліщук стверджує, що "як наші, так і зарубіжні архівні джерела й опубліковані документи свідчать: кістяком Української повстанської армії були члени ОУН, що пройшли "вишкіл" ще до війни в німецьких спецслужбах, а потім перебували у різних спеціальних німецьких частинах типу батальйонів "Нахтігаль", "Роланд" та шуцманшафт-батальйону 201, резидентурах, інших військових установах. За архівними даними, які нам довелося проаналізувати, близько 16% учасників УПА служили в німецькій армії, в українській та німецькій поліції і жандармерії. Так, функції керівників УПА прибрали до себе в недалекому минулому офіцери вермахту або німецькі агенти, серед них - Р. Щухевич, Д. Клячківський (командуючий УПА), М. Лебідь (один з організаторів формувань)..." Досить суттєві матеріали подає Віктор Поліщук, коли пише про створення дивізії СС "Галичина". Відомо, СС-дивізію створили в Галичині функціонери ОУН-мельниківців, УЦК і націонал-клерикали. Автор тут зазначає, що ОУН-бандерівців спочатку була занепокоєна творенням есеівської дивізії, бо боялась, що втрачає активний елемент. Однак пізніше заспокоїлась і поставляла в дивізію своїх людей. Віктор Поліщук резонно запитує: "Чи дійсно вояки СС дивізії "Галичина" воювали за волю України?" Автор продовжує полеміку, яка й досі триває в середовищі націоналістичних авторів: хто був творцем дивізії СС "Галичина"? Губернатор дистрикту "Галичина" группенфюрер СС О. Вехтер? Чи УЦК з В. Кубійовичем на чолі? Віктор Поліщук приводить тут характеристики колишнього есесівця Р. Колісника, який у книзі "Останній постріл" (Торонто, 1989) зазначає, що творцем дивізії був губернатор дистрикту "Галичина" О. Вехтер, який вважав Галичину за "свою" територію, як колишню провінцію Австро-Угорської імперії. "Галичину, - пише Р. Колісник, - Вехтер вважав за спеціальну країну, в якій якнайскоріше слід відновити німецькі впливи, що перервалися з упадком Австро-Угорської імперії. Він хотів перевиховати українську молодь Галичини, виплекати в ній "галицьку регіональну свідомість", щоб у майбутньому "злити цю свідомість у загальну німецьку". Галичину він вважав за окрему територіальну одиницю, на якій живе населення, що мас "свою специфічну свідомість". Віктор Поліщук також схильний думати, що губернатор дистрикту "Галичина", що группенфюрер СС О. Вехтер вважав Галичину "своєю" і "не був далекий від правди: в галичан фактично є якась окрема психіка, інший спосіб думання... Або цілковиту рацію має Отто Вехтер, або галичани не виросли ще з племінного способу думання і намагаються його накинути решті України, намагаються "приєднати" Україну до Галичини". Ми вже відзначали, що керівник УЦК В. Кубійович вже в повоєнний час взяв відповідальність за творення дивізії СС "Галичина" на себе. Але даремно, бо окремим націоналістичним авторам така затія не сподобалася.

261

Слід відзначити, що Віктор Поліщук погоджується з тим, що творцями дивізії СС "Галичина", все таки, були українські націоналісти. Про це ж пишуть такі націоналістичні автори, як Василь Верига, Ярослав Пеленський, Андрій Білинський та інші, які до УЦК (Кубійович, Паньківський) додають ще співтворчість Дмитра Паліїва, фюрера галицьких штурмовиків ФНЄ (Фронту національної єдності). І ще про дивізію СС "Галичина". В. Поліщук досить суттєво відзначає, що "українські автори сором'язливо оминають справу створення в рамках СС дивізії "Галичина" поліційних полків з українців". І додає: "Промовчують, може, тому, що на цих полках тяжить закид участі разом з УПА і німцями в народовбивстві?" Так, це - справедливе і досить суттєве зауваження автора. Ми вже писали вище про ті поліцейські полки. Справа в тому, що перший набір в дивізію СС "Галичина", оголошений у квітні-травні і проведений на початку літа 1943 р., дав змогу гітлерівцям сформувати п'ять поліцейських (галицьких "добровольчих") полків, які були швидко вишколені й ефективно використовувались у каральних акціях СС протягом 1943 -1944 року. Згодом організатори дивізії такі формування "опротестували" і ті полки були введені в склад дивізії поступово, частинами, але вже після розгрому основного складу дивізії під Бродами на Львівщині наприкінці липня 1944 р. Віктор Поліщук, пишучи про ці поліцейські полки, використовує вагому аргументацію інших авторів. Він посилається, перш за все, на Олександра Кормана [3], який вказує на операцію з участю поліцейського полку під Замостям і Тарногрудом, яка називалась (під криптонімом) "Вервольф в Замостю". О. Корман пише також про участь поліцейських галичан-карателів у розправі 16 квітня 1944 р. в Ходачковому Великому на Тернопільщині, де загинуло 862 мирних жителів; в березні того ж року в Підкамені поблизу Бродів на Львівщині від рук галицьких есесівців загинуло близько 800 людей; в Семянівці поблизу Львова загинуло близько 30 осіб; акцію у Віцині Золочівського повіту, в якій брали участь відділи СС дивізії "Галичина". Часто ці акції відбувалися у співдії з УПА. Віктор Поліщук подає матеріал про напад есесівців із дивізії "Галичина", відділу УПА та німців на польське село Гуту Пеняцьку на Львівщині. 22 лютого 1944 року радянські партизани залишили село, а 23 лютого Гуту Пеняцьку заатакували відділи СС дивізії "Галичина". Бої тривали п'ять днів. 28 лютого есесівці разом із відділом УПА захопили село, зігнали всіх мешканців до костела. В той час упівці грабували майно і вивозили пограбоване. Після грабунку будівлі підпалили. В костелі почалася розправа, в результаті якої загинуло 868 людей. Автор зазначає, що О. Корман подає список осіб, які загинули від рук вояків СС дивізії "Галичина" і УПА. В книзі Юзефа Файковського і Яна Реліги "Гітлерівські злочини в польських селах 1939 -1945" (Warszawa, 1981) подається такий факт: 1 -2 лютого 1944 року відділи жандармерії, СС і СС-"Галичина" кількістю близько 3-х тисяч солдатів оточили село Борув, знищили 280 господарств і вимордували близько 300 людей. Не ідентифіковано 58 осіб. Врятувалися тільки кілька молодих чоловіків. Тут же автор подає інформацію про участь есесівців із дивізії СС "Галичина" у винищенні поляків в

262

Кєлецькому, Ряшівському, Тарнобжеському, Тарновському і Замойському воєводствах. Віктор Поліщук вказує також на те, що у В. - Д. Гайке, начальника штабу дивізiї СС "Галичина", в його книзі "Українська дивізія "Галичина" є карта, де вказано, що окремі підрозділи дивізії (видно, поліцейські) брали участь у розправі над повстанцями у Варшаві. Віктор Поліщук констатує: "Це була пряма співучасть відділів СС дивізії "Галичина" з гітлерівськими відділами СС і гітлерівською жандармерією у злочинах народовбивства" (Виділено мною - В. М.). Що ж до зміни назви дивізії, - з 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина" в 1-шу дивізію Української національної армії (УНА), - то автор вважає, що ця зміна є "ефемерною", бо жодних змін не відбулося. Дивізія залишилась есесівською та гітлерівською. Отже, даремно трублять сьогодні ще живі комбатанти та їх шанувальники про те, що есесівці дивізії "Галичина" воювали "за волю України". Вони захищали інтереси нацистської Німеччини і виконували волю Гітлера! Тому Віктор Поліщук і наводить під кінець підрозділу уривок із газети "Новий шлях" (Торонто): "...За час служби у дивізії "Галичина" включно з періодом перебування у полоні, дивізійникам прислуговує німецька стареча пенсія. Німецький закон каже, що ті, хто служив у так званих Ваффен-СС дивізіях під час Другої світової війни і брав участь у боях на фронтах і був під командою німецького Вермахту, їм прислуговує німецька стареча пенсія". І автор резонно запитує: "То чи було оте військо - СС дивізія "Галичина" - німецьке чи українське? Якщо українське, то з якої рації сучасна Німеччина ...платить їм пенсію?" Роль церкви у діяльності ОУН - УПА В розділі "Роль церков у контексті діяльності ОУН - УПА" Віктор Поліщук констатує, що "з теологічної точки зору християнство - це понаднаціональна релігія", і "християнські церкви покликані на те, щоб проповідувати Божу благодать". А тому "християнський священик мусить стояти вище національних ідеалів". Однак! "Кожен, хто вдумливо вчитається в писання Дмитра Донцова, яке стало наріжним каменем українського націоналізму, хто вглибиться в основоположні документи УВО - ОУН, то дійде висновку, що ідеологія і практика цих організіцій стоять у суперечності до християнства. Тому кажу з повною свідомістю: якщо український священик є одночасно українським націоналістом, то він зраджує Ісуса Христа, він обманює сам себе". Тут же Віктор Поліщук додає: "Український націоналізм постав у Галичині, отже там, де в стосунку до українців пануючою була і є Греко-католицька церква... Українці Галичини були віддані своїй церкві... І ось за таких умов постає і діє УВО

263

- явно терористична українська організація, предтеча ОУН. Стали поширюватися писання Дмитра Донцова. Неможливим є, щоб все це діялося поза відомом Греко-католицької (уніатської") церкви. На Святоюрській горі мусіли читати "Націоналізм" Дмитра Донцова, читати постанови І Конгресу українських націоналістів, мусіли їх аналізувати. А в цих писаннях, в цих постановах - сама суперечність з християнством... ...Вже сама поява "Декалогу" - десяти заповідей українського націоналіста, мусила б викликати рішучу реакцію, мала б бути проведена широка акція проти цього документа, проти його сформулювань. Адже "Декалог" - суто безбожницький маніфест. В ньому і слова немає про Бога. Натомість є "Дух одвічної стихії", стихії в ніцшеанському, а не християнському розумінні. В "Декалозі" є заклик до помсти, до підступу, до злочину вбивства". "Інша справа на Волині, - відзначив Віктор Поліщук...Український націоналізм на Волинь проникав дуже поволі, на Волині радше поширювалися комуністичні ідеї й з цим мала клопіт Православна церква". Як же діють в умовах війни ті обидві церкви та їх священики? Ієрархи Греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким освячують дії ОУН-бандерівців, вітають "побідоносну німецьку армію". Таке ж творять і керівники Православної церкви на Волині. Вбито митрополита волинсько-житомирського Олексія Громадського. Вбито єпископа Мануїла тою ж ОУН. "То що вже казати про священиків у сільских приходах?" - ставить питання Віктор Поліщук. І відповідає: "Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були и такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали". Але були й інші. "28 серпня 1943 року в селі Штунь, гм.Бережці, пов.Любомль православний священик Покровський у місцевій церкві вчинив акт посвячення ножів, кіс, серпів і сокир, як знаряддя мордів, і роздав їх своїм прихожанам, щоб мордували "ляхів". Два дні після цього селяни використовували їх для морду поляків з сусідніх сіл; 27 вересня 1943 року в селі Іванковичи Дубнівського повіту селяни святкували насипання високої могили в честь "визволення України". Місцевий священик у проповіді з цієї нагоди казав, що з української землі треба вигнати без можливості повернення ляхів, мазурів, крижаків і покручів. "Ляхи" - це поляки, давні жителі Західної України; мазури, це поляки, які поселилися в Західній Україні після 1-ї світової війни (дійсних польських колоністів у той час уже не було, бо їх депортували у 1940 році більшовики); крижаки - це мішані українсько-польські подружжя, а покручі - це діти з мішаних подружь". Далі автор посилається на книгу вже згадуваного Олександра Кормана. Корман пише про участь греко-католицьких священиків у злочинствах проти польського населення. Так, отець Палагицький, парох церкви в Монастириськах (Букач), очолював терористичні групи боївок ОУН -УПА, які 28 лютого 1944 р. вчинили напад на населення в селі Коростятин. Отець Палагицький брав безпосередню участь у масовому вбивстві, під час якого, здебільша від сокир. Згинуло 78 людей - чоловіків, жінок і дітей, а 5 осіб було поранено. 20 березня 1945 р. в Коропці було спіймано боївку терористів ОУН - УПА силою 350 чоловік, яку очолював

264

уніатський священник Палагицький. Разом з ним у боївці була його дочка і кілька черниць. Священник Романовський був співорганізатором масового морду у селі Бичківці, де знищено 63 поляків. Їх рубали сокирами, кололи вилами, душили шнурками, палили живцем. Після кількох років деякі злочинці не змогли перенести психічного стресу і мук совісті і покінчили життя самогубством. В склад проводу станиці ОУН в селі Синків (Заліщики, Тернопільщина) входив отець Василь Мандзюк, який брав участь у мордуванні поляків, євреїв та лояльних українців. Є чимало свідчень, що поляків бандерівці катували в костьолах, у час богослужінь. Так 11 липня 1943 року в колонії Октавин боївка ОУН напала на поляків у костьолі. Після різанини всередині костьола, підпалено його вибухами гранат, а тих, хто тікав -перестріляли. 30 серпня 1943 року в селі Острувка вбитий ксьондз Станіслав Добжанський. Ксьондз Вацлав Шетельницький у книжці "Забутий герой ксьондз Станіслав Франкль" (Рим, 1983) наводить наступні факти. Парафія Баборів (Тернопіль). Ксьондза пароха Кароля Процика 2 вересня 1943 року бандерівці закололи багнетом. 13 лютого 1944 року оунівці вбили ксьондза Владислава Жигеля в Бєняві (Підгайці). 14 березня 1944 року під час нападу бандерівців на село Бобулинці (Букач) був застрілений ксьондз Юзеф Сушинський. 13 листопада 1943 року бандерівці схопили в селі Библо (Рогатин) ксьондза Антоні Вєжбовського та місцевого вчителя Врубля і замордували біля лісничівки на Подолянці. В присілку Нирки (Заліщики) бандерівці вбили двох черниць в місцевому монастирі. В ніч на 2 квітня 1944 року під час нападу на село Землянка (Калуш) бандерівці живцем спалили ксьондза Блажея Губу. В час акції загинуло 65 чоловік, село і костел спалені. Парафія Фрага. 5 лютого 1944 року бандерівці замордували отця Віталія Борсука; 19 лютого того ж року мученицькою смертю згинули отець Йоахім Шафанець і чернець Рох Салек та багато інших подібних злочинів. Так на тридцяти сторінках цієї книжки. Тут же Віктор Поліщук зазначає, що тільки у Львівській архідієцезії бандерівці вчинили напади на 128 парафій, вбили 48 ксьондзів, 4 пропали безвісті, вбили також 8 черниць, 7 ченців, спалили 6 костелів і знищили 7. "Де, в чому шукати причини такої дикої поведінки ОУН - УПА?" - питає Віктор Поліщук. І відповідає: "Причина одна: ідеологія українського націоналізму, обгрунтована науково Дмитром Донцовим". І ще додає: "Загроза більшовизму засліпила церковну ієрархію греко-католицької церкви". І нарешті, така заувага автора: "Я не спроможний зрозуміти - чому поляк з роду графа Фредри, митр. Андрей Шептицький став українцем? Що ним керувало? Доручена місія Ватікану? З метою поширювання католицизму на Схід? На це українці не дають відповіді". А головне, "немає теж досі заяв про відношення Греко-католицької і Православної церков до того, що накоїла ОУН - УПА в час війни в Західній Україні".

265

Зате між українськими націоналістами досі ходить анекдот:. "Українець пішов до сповіді. Отче, - каже він сповідальникові, - колись я убив енкаведиста... Священник перериває його: Сину мій, спершу говори про гріхи, а вже потім про заслуги". Експансія націоналізму Розділ II останньої частини книги Віктор Поліщук так і називає -"Експансія українського націоналізму на Україні". Ця експансія, вказує автор, відродилась у час горбачовської "перебудови". Розглядаючи цю експансію, В. Поліщук робить досить справедливе застереження: "Ще раз треба пригадати: коли б у котроїсь ОУН дійшло до перегляду основ інтегрального, тобто тотального, донцовського націоналізму, то це мусіло б тягнути за собою відмежування від злочинного минулого ОУН, засудження її злочинів. Тим часом, як бачимо, всі три фракції ОУН змінили свою тактику, підфарбували свою лексику під демократію, а в дійсності прямують до одного: до побудови української держави, як тоталітарно-націоналістичної, .чого яскравим виразом і є опубліковані фрагменти "Ухвали" ОУН...". Але, підфарбувавшись, і дещо замаскувавшись, всі фракції ОУН, як і ті угрупування, що явно до них тяжіють, аж ніяк не відмовляються від злочинної ідеології і злочинного минулого. Мало того, вони реанімують все, чим жили і дихали українські націоналісти в тому злочинному минулому і прагнуть нав'язати те минуле нинішній Україні. Віктор Поліщук: "Першими рішили туди (в Україну - В. М.) емісари із ОУН-з (ОУН-за кордоном - В.М.), а між ними проф. Тарас Гунчак. Вказівки в цьому напрямі дав ще 1987 р. лідер ОУН-з Анатоль Камінський під час конференції в Нью-Йорку. Тоді він казав: "...нам концентруватися передовсім на двох справах: І) розбудувати на належному рівні штаб, людей для аналізу і розпрацювання актуальної дійсності на Україні і в Радянському Союзі, для визначення конкретних цілей і вироблення практичних засобів впливу на різні ділянки життя... Найкраще для цього надається "Пролог", за умов відповідної розбудови його апарату" (Ж."Сучасність". №4. 1988.) "Пролог" - то і є Т. Гунчак. Він дефілював між Львовом і Києвом, налагоджував звязки і постійно консультував, як діяти по-оунівськи. Тут же Віктор Поліщук використовує уривки із статті Т. Гунчака про Д. Донцова ("Українська політична думка 1920-х років: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм". - "Літературна Україна". 1991. 20 червня.): "...сильні народи повинні побороти слабших і нав'язати їм свій спосіб життя. Дуже важлива теза в ідеології Донцова є поняття "творчого насильства" й "ініціативної меншості" як сил порядкуючих. Аналізуючи той аспект чинного націоналізму, Михайло Сосновський (автор політичної біографії Д. Донцова - В.М.) відзначав, що Донцов "відкидав ідею демократії, лібералізму, гуманізму і соціалізму. Натомість, як підставу суспільно-політичної організації народу висунув він засади "ініціативної меншості", то значить групи людей.., яка прагне до влади". Таке возвеличування Донцова емісаром Т. Гунчаком, зрозуміло, мало

266

неабияку реакцію в посткомуністичній Україні. Правда, зазначає Віктор Поліщук, дещо пізніше в газеті "Демократична Україна" той же Гунчак заявив, що "особисто... не поділяє поглядів Донцова", який, мовляв, "мав рацію лише в 30-х роках" (Газ. "Демократична Україна". 1992 . 25 березня.). Врешті ОУН-з послала не тільки своїх емісарів в Україну, але й перенесла в Київ свій орган, журнал "Сучасність". "Так легше просувати ідеї ОУН - УПА", - зазначає В. Поліщук. Другою вирушила в Україну ОУН-мельниківців та перенесла із Парижа в Київ свій орган "Українське слово". Засновано в Києві також журнал "Розбудова держави" (типу "Розбудова нації"). Появився в Києві і лідер ОУН-м Микола Плав'юк та його численні емісари. Спільно з Левком Лук'яненком вони редагують свої видання. Найпізніше, "але зате найбрутальніше", - відзначає Віктор Поліщук, - рушила в Україну ОУН-бандерівців, яка відразу ж провела кілька своїх конференцій, де, звертаючись до Президента, Верховної Ради, почала вимагати реабілітації ОУН - УПА. І знайшлися в Україні сили, які почали ті оунівські експансії підтримувати. Начальник соціально-психологічної служби Збройних Сил України (недавній сержант) генерал В. Мулява на конференції "Роль націоналізму в процесі державотворення України" виголосив промову, в якій заявив, що колір штандарту України повинен бути червоно-чорним (тобто бандерівським) (газ. "Гомін України", Торонто, 1992 р., 4 листопада.). Львівський поет Ростислав Братунь (про якого ми вже писали в попередніх підрозділах), який, як відзначає В. Поліщук, "десятиліттями гавкав на ОУН", в інтерв'ю "Робітничій газеті" заявив, що "націоналізм - вища форма патріотизму" ("Робітнича газета". 1992.11 грудня.). Дмитро Павличко, якого Віктор Поліщук вважав довгі роки "сумлінням українського народу", став писати текст маршу війська України, в якому є слова про наступність УПА в традиціях українського війська. А Президент України Леонід Кравчук, говорячи про постання УПА, сказав: "Цю дату треба відзначати саме як історичну, подобається це комусь чи не подобається" (Газ. "Гомін України". Торонто. 1999. 22 липня.). В Тернополі ж головну вулицю Леніна перейменовано на вулицю Степана Бандери. Подібних дій чимало. Все це, застерігає Віктор Поліщук, - не якась собі пропаганда голови ОУН-бандерівців (тепер КУН) Ярослави Стецько, а реальна загроза для України. Бо ж, посилено подається з-за кордону фінансова допомога націоналістичній пресі в Україні, і не тільки їй. Сьогодні необандерівець Валентин Мороз кричить: "Бандера - то Шевченко XX століття!, Гітлер -то Христос XX століття!" Чи бачать всі ті представники "національної еліти" (І. Дзюба, М. Жулинський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), що творять?" - запитує під кінець автор. Віктор Поліщук всі ті ігрища націоналістів, які творяться сьогодні в Україні, називає "відьомським балом ОУН". "Де ж ті українські письменники, котрі зуміли б показати глибину (або мілкість) злочинної душі вбивника з УПА?", - з сумом зазначає він. "Не враховуючи українських авторів, котрі писали в умовах більшовицького режиму, досі ніхто з українців не визнав вину ОУН - УПА за злочини народовбивства на поляках у час війни", - скрушно зауважує автор.".. .Я соромлюся того,

267

що вчинили мої земляки в час війни. Я соромлюся за тих, котрі вели євреїв на страту. Соромлюся дій УПА, соромлюся ОУН, яка винна у смерті поляків, євреїв, росіян, українців...". Тобто, Віктор Поліщук соромиться тих, хто "з національності робить професію". Тому, пишучи цю книгу, щиро заявляє: "У цій книзі - мій біль, мій сором за злочини моїх співвітчизників". Злочинно ототожнювати український націоналізм з українським народом. Сором чесного українця Віктора Поліщука і примусив написати цю сповідь. Він пише про це так: "Восени 1992 року приїхала до Торонто колишня наша сусідка з Дубна, українка Віра Корецька. В розмові зі мною вона повторила думку простого селянина з-під Дубна: ОУН - УПА так зганьбила наш український народ, що цієї плями з нас уже ніколи не змити. А я кажу - з українського народу можна і треба цю пляму змити, сказавши правду про злочини ОУН - УПА. Тому, завершуючи книгу "Гірка правда: злочинність ОУН-УПА" Віктор Поліщук заявляє: "За дії ОУН - УПА має відповісти теперішня влада незалежної України - її парламент, її Президент. Це вони мають офіційно засудити дії ОУН -УПА, це вони мають відмежувати український народ від тих організацій. І скласти заяву про прохання вибачити українському народові за дії його синів-виродків. Те саме має зробити в першу чергу ієрархія Греко-католицької церкви, бо саме під її омофором постала ОУН. А також ієрархія Української православної церкви, бо це її жертва брала участь у масових мордах на Волині. Хоч і була ця паства спонукана до злочинів емісарами з Галичини. Бо ж без покаяння немає прощення! Примітки [1] Кубійович В. Мені 85. Париж - Мюнхен, 1986. [2] Turowski І., Siemashko W. Zbrodnie nacionalistow ukrainskich dokonant na ludnosci polskies na Wolyniu 1939-1945. Warszawa, 1990. S. 158. [3] Korman A. Nienkurane zbronie SS-Galizien z lat 1943 - 1945.

268

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ Вже пора поставити крапку. Бо подібні викривання можна продовжувати без кінця. На поставлене запитання - з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? - відповіли самі націоналісти та ті автори, які писали про ОУН - УПА. Однак, ще раз нагадаємо читачам кілька суттєвих позицій: "ОУН сподівається, - писали бандерівці 14 серпня 1941 року в "меморандумі", посланому в Берлін, - що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і вільно..."; "Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, - писав Степан Бандера в 1948 році в брошюрі "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", - то Україна (читай: українські інтегральні націоналісти - В.М.) не могла прийняти неприхильно цього факту... Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її - готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії і тільки проти неї..." Тут, як бачимо, Бандера ставить наголос на війні "проти більшовицької Росії" і "тільки проти неї". Завершував свою думку провідник ОУН такими однозначними застереженнями: "Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли - і до неї завжди признаємося..." Отже, свою (як і ОУН-бандерівців) позицію у минулій війні Бандера вважав "єдино правильною" і до неї "завжди признавався", тобто її схвалював і не відмовлявся. А чи "признаються" у своїх численних злочинах нинішні шанувальники донцовщини і бандерівщини, які вже реанімували свої структури в незалежній Україні? Вже понад півстоліття минуло з часів однієї з найстрахітливіших воєн, які знало людство. Зарубцювалися шрами землі, але рани людей ще болять і кровоточать. Відходять у небуття зболені життям ветерани Другої світової. Але Пам'ять народна живе в серцях живих і чесних людей. Історія, як відомо, вчить нинішні і прийдешні покоління уму-розуму. Але, як бачимо, недавня історія нічому не навчила нинішніх шанувальників й апологетів злочинного інтегрального націоналізму. Вони не тільки не відмовляються від злочинів минулого, але й тепер ставлять пам'ятники есесівцям 14-ої гренадирської дивізії СС "Галичина", провідникам ОУН -УПА Є. Коновальцю, А. Мельнику, С. Бандері, Р. Шухевичу та іншим, славлять убивць поляків, євреїв, росіян, українців як "національних героїв України, їх іменами називають вулиці і площі, відроджують людиноненависницький дух донцовщини і бандерівщини. Окремі з націонал-фашистів, навпаки, не тільки реанімують злочини минулого в цілості і незмінності, але й намагаються найганебнішим граням історії надати ще ганебніших віддзеркалень.

269

Мало того, сьогодні з'явились такі шанувальники, які ідеологію войовничого, інтегрального націоналізму (за Донцовим) прагнуть перетворити на об'єкт наслідування, традиціоналізму, перетворюють її в галицький фундаменталізм, а криваву практику бандерівщини - в розгнуздану політичну істерію людиноненависництва і людиновбивства. Такі методи політичної дії вони вважають рятівними для сучасної незалежної і "демократичної" України. Можливо, нинішні українські націоналісти не такі, як були в недавньому минулому? Можливо, уроки історії не пішли їм на користь? Ні! Маємо те, що маємо, як сказав один із "національних" політичних діячів. Вони нічого не забули і нічому не навчились. Знову "національна еліта" ("луччі люди", "ініціативна меншість" за Донцовим, яку тепер називають "національно свідомими" чи "національно заклопотаними") об'єднуються в такий же тоталітарний "орден кращих людей", як і в 30 - 40-ті рр. Сьгодні вони кричать: "Ця організація (орден!) повинна складатися з ідейних однодумців і за своєю внутрішньою організаційною структурою повинна мати напіввійськовий характер. Це повинен бути своєрідний орден, про який писав Д. Донцов". ("Напрям". 1991. №4.) Вони знову шукають "ворогів України", знову від істерії і людиноненависницької паранойї у них крутиться голова, напружуються нерви і чешуться кулаки... Хто ж ті "вороги України"? "Коли говорити про теперішній історичний період, - пише один із затятих "національно свідомих", - то головним ворогом України була, є і, без сумніву, ще довго залишатиметься Росія". Бо "найкращий москаль - це мертвий москаль". Для цього, звичайно, можуть згодитися всі ті засоби, увесь злочинний досвід бандерівщини, здобутий в минулому. От і доводиться нинішнім шанувальникам ОУН -УПА оживлювати "поганьблені сторінки" минулої війни! "Коли йде боротьба на виживання, - пишуть неофашисти у "вільній" Україні, - не варто плакатись, що якийсь-то метод боротьби вульгарний чи жорстокий. Якщо перед тобою вороги, вони повинні бути знищені, скопрометовані, вигнані... Про моральність поговоримо, коли переможемо..." "За українську ідею було пролито вже стільки крові, вже полягло стільки людей, не тих недомірків, недолюдей, яких ми бачимо щоденно на вулиці.., що якщо ми зараз програємо, якщо не скористуємось моментом, якщо ми зараз зупинимось перед тим, щоб пролити кров, цього не проститься нам ні на цьому світі, ні на тім". А поки-що нищать пам'ятні знаки на місцях захоронения тих, хто загинув від рук гітлерівців та оунівців, в центрі Львова спалюють кострища книг "ворогів", демонстративно шматують червоні, російські та польські прапори, посилають бойовиків УНА - УНСО на бойові діяння в Придністров'я, Абхазію і Чечню, зривають ордени з ветеранів війни і праці, та знущаються над ними. 9 травня 1997 р., в День Перемоги над фашизмом, група необандерівців у Львові зупинила колону демонстрантів-ветеранів війни і поглумилася над нею. Те ж сталося і 27 липня того ж року, в день річниці визволення Львова від німецько-фашистських загарбників. Аналогічні акції проводять войовничі націоналісти в Івано-Франківську, Тернополі та в інших містах Галичини. Такі свавільні побоїща та акти вандалізму творяться постійно при потуранні місцевих націонал-"демократичних" властей.

270

"Прецеденти світової історії показують, - голосять нинішні войовничі націоналісти, - що захистити націю, не дати їй вмерти не розвинувшись, може тільки націоналістична диктатура..." Зразком такої диктатури для них є фашистські диктатури Гітлера і Муссоліні ("Напрям", 1991, № 6, с 13 -15). Така відверта проповідь фашизму не випадкова, бо цьому всебічно сприяють націонал-"демократи" і націонал-"реформатори", які прийшли сьогодні в Україні до влади. Вони потурають сьогодні усьому, що голосять і чинять націоналісти. Власне, з ініціативи шанувальників войовничих націоналістів нині і державотворці (від рядового націонал-"патріота" до Президента) заговорили про "національну мрію", "національну еліту", "національну ідею", при цьому перекручуючи зміст цих понять. Тому-то так безцеремонно фальсифікується історія, перериваються могили, знищуються пам'ятники, реанімується все ганебне, що було в минулому, реабілітуються "борці за визволення", "національні герої", есесівці з дивізії СС "Галичина" і різуни із боївок ОУН - УПА. Тут нічого дивного, бо, як визнають самі пропагатори, "сучасні концепції українського націоналізму", "...взагалі націоналізм... є явищем деструктивним, бо спрямований на руйнування. Завершуючи цю книгу, я повинен навести досить яскраву і суттєву характеристику всього того явища, що називається українським войовничим націоналізмом, подану видатним поетом України Василем Симоненком. Дарма націоналісти, вчорашні і нинішні, зачисляють його у свою зграю. Наведемо цю характеристику повністю: НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА! Я зустрічався з вами в дні суворі, Коли вогнів червоні язики Сягали від землі під самі зорі, І роздирали небо літаки. Тоді вас люди називали псами, Бо ви лизали німцям постоли, Кричали "хайль!" охриплими басами, І "Ще не вмерла..." голосно ревли. Де ви ішли - там пустка і руїна, І трупи не вміщалися до ям- Плювала кров'ю "ненька Україна" У морди вам і вашим хазяям. Ви пропили б уже її, небогу, Розпродали б і нас по всій землі, Коли б тоді Вкраїні на підмогу Зі Сходу не вернулись "москалі". Тепер ви знов, позв'язувавши кості, Торгуєте і оптом, і вроздріб, Нових катів запрошуєте в гості На українське сало і на хліб. Ви будете тинятись по чужинах, Аж доки дідько всіх не забере, Бо знайте: ще не вмерла Україна,- I не умре!

---

---

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.

Теги:История национального движения Украины, З ким i проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни

"Русь" і "Україна".

Теги: Русь і Україна

Перейти на Матеріали, статті з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.