Велика Історія України.

СЛОВЯНИ

Слідкуючи за первопочинами людського життя на українській землі та розвитком культури в камяній добі нашого краю, ми ніяк не могли визначити расової, ні етнографічної приналежности племен, що творили цю культуру. Щойно згодом, коли прийшли нам у допомогу не тільки археольогічні нахідки, але й писані відомості греко-римських письменників, мали ми змогу ближче познайомитись із нашими попередниками. На самому порозі історії Української Землі стають — греки. Вони то і засіяли в чорнозем українського півдня добірне зерно духової й матеріяльної культури, якій не дорівняла ніодна з культур старого й нового світу. Правда, не нашим предкам довелося сусідувати з греками. Це щастя припало скитам; вони, як ми бачили, так сильно перейнялися грецькими впливами, що стали «полугреками», визбулися своєї первісної дикости та поширили здобутки грецької культури поміж спорідненими з ними іранськими племенами сарматів та алянів. Вслід за ними гостювали на українській землі германські племена готів на чорноморських степах і бастарнів на прикарпатському підгір'ї, а тракійські племена бессів, костобоків і карпів у самих Карпатах. Хто знає, якими шляхами пішов би був дальший розвиток життя й культури на нашій землі, якби з бездонної Азії не прорвалася лиховісна хвиля диких турко-монгольських орд — гунів, аварів та болгар, їм то довелося започаткувати це пятьсотлітнє лихо української землі, що хоч плила молоком і медом, але ніколи не була певна свого життя й майна перед непрошеними гістьми з азійського сходу. Правда, на якийсь час припинила цю жахливу повінь диких орд велика хозарська Держава, але коли вона ослабла, нова хвиля кочовиків знову загрозила Европі, скошуючи свій перший розмах і лють на культурі української землі. Пропащою називає пок. історик С. Томашівський цю добу в історії України й східньої Европи, бо вона знищила «дотеперішні початки громадської організації, віками вироблену культуру й завернула край у стан первісного варварства».

А всеж таки... На велетенській території, над якою стільки століть шаліли бурі від сходу, на якій пролито стільки людської крови й знищено стільки людської праці, не залишилося ні сліду з хижацьких полчищ. Греки залишили в нас безцінні скарби свого мистецтва, скити свої «царські могили», готи свої цвинтарища, але даремне було б шукати в нас слідів по світовій державі Аттилі, що почалася над Дніпром і тут найшла свій кінець.

Живе тут і дивиться сміливо в майбутнє тільки великий, сорокміліоновий український народ, одна з могутніх віток великого словянського племени.

Відкіля ж він тут узявся, коли прийшов на землі, що їх заселює сьогодні?

Арійці

Учені довели, що українці, спільно з іншими словянськими племенами, належать до великої арійської або індоевропейської сімї народів, що до неї належать теж індійці, іранці, вірмени, альбанці, греки, італійці, кельти, германці, та литовці. Арійці, що зчасом стали панами цілого світа, не були племя одної раси ще в помарках своєї праісторії так само, як немає расової спільноти поміж самими словянськими племенами. Розмір і будова черепа, спосіб осадження очей, риси обличчя, ширина носа, врешті краска волосся, це ті познаки, що самих словян розділюють на чотири расові відміни. Що ж тоді говорити про різноманітність расових одмін у межах велетенської арійської сімї. Обєднує арійців не раса, а спільнота прамови. Одні вчені впевняють, що прабатьківщиною арійців була північна, або середня Европа, другі, що погранична смуга земель поміж Европою й Азією, так звана Евразія. Ще в доісторичній добі досягли арійці доволі високого рівня культури й тому теж стали панами Европи та великої частини Азії.

Здебільша займалися праарійці ловецтвом і скотарством, а то й потрохи хліборобством. Семейний устрій спирався в них на владі батька (т. зв. патріярхат), їх віра зясовувалася в почитанні сил природи, а в першу чергу життєдайного сонця і вогню. Дуже розвинене було в арійців почитання предків. Під суспільним оглядом ділилися на вільних і рабів, а всі підчинялися волі начального вожда, може й з дідичною владою. Жили вони не тільки у хворостяних мазанках, але й деревляних домах, вживали двоколісних возів (колісниць) й човнів, довбаних у суцільних деревляних колодах. Одягалися не тільки в шкіри, але й тканини. Зброя в них була з каміння й кости, окраси з золота й міди. Арійці вдомашнили собі вже деяку тварину, що її стеріг — найпізніше вдомашнений — пес. Знали сіль і вміли варити мід. На дуже високому рівні стояла в праарійців мова. Багато праарійських слів задержалося досі в мові литовців та словян.

Розселюючись із своєї прабатьківщини, дійшли арійці на сході по ріку Інд і верхівя Паміру в Азії, та зайняли цілу Малу Азію; на заході дійшли до Скандинавії, Бритійських островів, Атлянтійського Океану та Середземного моря.

Словяни

СЛОВЯНИ.З розселенням арійських племен по цілій Европі й великій частині Азії, почали вибиватися поміж іншими племенами й словяни, що первісно займали землі поміж рікою Одрою на заході, Дніпром на сході, Карпатами й Судетами на півдні й прибережною, надбалтійською смугою на півночі. До самого балтійського поберіжжя вони не доходили, так само, як дуже довго держалися здалека від чорноморського поберіжжя.

Уже праарійці стояли на доволі високому рівні культури. Ще вищого щабля досягли словяни, як тільки виділилися з праарійської спільноти. Вони були вдачі войовничої, сміливі й жорстокі, а при тому надзвичайно свободолюбні. Вірили, як і всі арійці в сили природи, але релігія була краще розвинута в західніх, аніж східніх словян. «Богом» звали сили доброзичливі; ворожі людині сили звали «бісом».

Займаючись скотарством і бджільництвом, особливо поширили словяни хліборобство й огородництво. Доказ на це — спільні всім словянам назви жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, льону, конопель, сіна, овочів, ягід, а далі рала, серпа, коси, мотики, лопати, ратая, орання, сіяння, жатви, і т. п. З ремесел знали ткацтво й кушнірство (кожемяцтво) та домашнє майстерство, при якому послугувалися сокирою, долотом і кліщами. Жили селами й оборонялися перед ворогом у городах, що їх обводили окопами. Їх зброєю були лук, стріли, меч. Рахувати вміли до тисячі. Вміли будувати хати з вікнами й дверми, варити мід і виробляти з молока сир та масло. З окрас носили перстені (перст палець) та гривні (грива — шия).

Розселення словян

Найскоріше рушили словяни з своїх первісних осель на захід. На південь у Подністровя й Подунавя перейшли словяни з хвилиною розпаду могутньої держави гунів. Рівночасно рушили східньословянські племена на південний схід і в першу чергу зайняли доріччя горішнього й середнього Дністра, Бога та Дніпра. Згодом вони посунулися на схід по Дін, а на південь до поберіжжя Чорного й Озівського моря. Розселення словян не мало характеру воєнних підбоїв, було здебільша мирною кольонізацією безпанських просторів:

«Із трьох великих мандрівок народів — германської, словянської й тюрксько-угорської, найспокійншіе перейшла словянська. Вона посувалася тихо, без шуму, без геройських чинів та гучних подвигів. Тому то й нема з доби словянських мандрівок ніяких словянських поем. Похід словян, то наплив етнічних хвиль у порожні, опущені місця». (Кордуба).

Уже на мапі «Европейської Сарматії», що її зладив грецький географ II сторіччя по Хр. Клявдій Птолємей, поміж 50 назвами різних племен, як тавро-скити, язиги, роксоляни, аляни, гіпони, фіни, галінди, судіни, стрічаємо назву венедів, тобто перших словян, що їх відмічує історія. Згодом, у VI сторіччі по Христі, розрізнюють уже греко-римські історики й географи венедів на заході, словен («склябеной» по грецькому, «склявені» по латинському) на південному заході й антів на сході. Отсі то анти й були безпосередні предки українського народу.

Анти

Те, що знаємо про наших безпосередніх предків — антів, знаємо з чужинецьких (грецьких і латинських) джерел. Вони одинокі й тому цінні, але ж треба користуватися ними обережно. Чужинці дивилися на наших предків, як на варвар і багато в своїх описах прибільшували та переяскравлювали. До того ж чужинці знайомилися з ними принагідно й поверховно, а тому й не могли збагнути їх душі. А без цього неможлива ніяка річевість, що її вимагається від історії.

До VI сторіччя по Христі, заволоділи наші предки анти землями здовж чорноморського поберіжжя, на схід від устя Дністра, через Дніпро, аж до берегів Озівського моря. Як далеко сягали вони на північ, цього не знаємо певно.

Назва східньо-словянського племени — «анти» — чужого, несловянського походження. Самі вони напевне так себе не звали, як і словяни взагалі не звали себе «венедами» чи «венетами». Можливо, що так звали наших предків їх східні турецько-фінські сусіди й від них перейняли цю назву візантійські та готські літописці та історики. На захід від антів (на балканському півострові й Подунавю) жили словени, на північний захід венеди. Від сходу загрожували їм гуни, від півдня готи.

Писар одного з готських князів Йордан, написав у 554 р. історію готської держави, в якій багато уваги присвячує антам.

Причислюючи антів до венетських (словянських) племен, каже Йордан, що вони «найсміливіші поміж венедами й живуть на лукоморі Понту (Чорного моря) від Дністра по Дніпро, які віддалені від себе на багато днів ходу».

Коли після смерти готського короля Германаріха (375) готи мусіли скоритися перед гунами, тоді їх король Вінітар, що бажав виявити свою хоробрість і звільнитися зпід гунської зверхности, пішов війною на антів.

В першому наскоку йому не пощастило, але згодом він переміг антів, а їхнього короля Боза й 40 його старшин звелів, для постраху цілому племені антів, розіпняти на хрестах. Але ж у справу встряли гуни й разом із вірними собі готськими начальниками, розбили Вінітара. Щодо прізвища антського короля Боза, то його пробували звести до словянського імени Божка, Божидаря чи Богдана, а дехто з дослідників бачив у ньому того Буса, що про його часи співають в «Слові о полку Ігоревому» готські дівчата. («Поют время Бусово»). Виходить, що анти мусіли бути не тільки войовничі й сміливі, але вже в IV ст. гарно зорганізовані, коли могли протиставитися готам й не то, що не злякалися гунів, але й увійшли з ними, а відтак із Візантією, в зачіпно-оборонний союз.

Правний дорадник візантійського полководця Белізарія, а відтак автор цілої низки творів із історії Візантії — Прокопій Кесарійський, що жив і писав у другій половині VІ ст., дає нам у своїх творах дуже цікаву характеристику антів та словен:

«Словенами й антами — каже Прокопій — не володіє один муж, але із споконвіку живуть вони громадоправством й тому спільно цікавляться всім, що для них приємне й прикре. Вірять, що є один бог, володар грому й найвищий пан і йому жертвують воли та всяку жертвенну тварину. Не признають долі, ані не думають, щоби вона мала якусь силу над людьми, але коли вже їм смерть загляне в вічі, чи то в недузі, чи в бою, обітують, якщо вийдуть побідно, то зараз принесуть богові жертву за чудом вирятуване життя. І дійсно вони звичайно жертвують богові те, що обіцяли й вірять, що цею жертвою окупили собі рятунок. Крім цього почитають ріки й русалки та інші божества й усім їм жертвують та ворожать при жертвах.

Мешкають у нужденних колибах, розкинутих одна від другої, а кожен із них дуже часто міняє оселю. До бою, йдуть пішки й тримають у руках малі щити й списи; панцира не одягають ніколи, а деякі не мають ані свити, ані плаща, тільки штани, й так виступають у бій з супротивником. В тих обох народів спільна, цілком варварська мова й подібдні вони один до одного з вигляду. Всі вони помітно рослі й сміливі, що ж до тіла й волосся ані надто біляві або русяві, ані теж цілком темні але всі бувають рижуваті. Не є вони злі, ані злочинні, але у своїй простоті заховують гунський спосіб життя...»

Трохи пізніший від Прокопія, грецький письменник цісар Маврикій (582—601) оповідає таке про побут і спосіб воювання антів і словен:

«Словени й анти, мають однаковий спосіб життя й однакові нахили; вони вільні й ніколи не даються наломити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять спеку і холод, слоту і наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. Колиб, через недбайливість господаря, гість потерпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому господареві, підняв би війну, бо вони вважають своєю святістю — пімстити кривду гостя. Тих, що попадуть до них у полон, не задержують, як це роблять інші народи, але назначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні й приятелі. Мають вони багато різної худоби й збіжжя, зложеного в стиртах, а найбільше проса й льону, їх жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважає смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям.

Мешкають по неприступних полянах, над ріками, мочарами, озерами, й часто загрожені небезпекою, кидають свої оселі. Свій добуток бережуть у сховках.

Дуже зручно вживають засідок, нападів і підступів, в день і в ночі придумуючи над різними способами воювання. Усіх перевищують своїми способами проходити ріки й уміють дуже довго перебувати під водою. Кожен з них озброєний у два малі списи, а дехто має великі, але тяжкі до ношення щити. Вживають теж деревляних луків і малих стріл, затроєних їддю.

Рідко наступають збитою лавою. У боротьбі вживають радше засідок і підступів, як сили.

Вони цілком віроломні й нетривкі в договорах. Уступають радше перед страхом, аніж подарунками. Тай коли порізняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому.

Тому, що в них багато князів, що живуть у незгоді, не шкодить позискувати одних проти одних, чи слушністю, чи подарунками, головно тих, що живуть поблизь границі».

Але Маврикій переконаний, що походи проти словян та антів дуже мало їм шкодять:

«Тому, що оселі словян та антів положені разом понад ріками: одні з другими стикаються, а ліси й багна недалеко, то про ворожий наскок дуже скоро всі довідуються й тікають із майном. Тоді молодь, визбувшися страху, нападає нишком і вибиває наших жовнірів. У таких виправах треба всіх боєздатних негайно вбивати...»

Отаку то, назагал дуже гарну картину життя-буття наших предків малюють нам їхні грецькі сучасники. Як бачимо, багато з того, що дивувало чужинців, і злого й доброго залишилося в нас і до сьогодні.

І та всіми славлена українська гостинність і ця внутрішня незгідливість — мовляв: у нас, що голова то розум — та й способи воювання, що так яскраво повторюються в житті українських козаків-запорожців.

З історії антів переказали нам грецькі письменники небагато. Біля 530 р. потерпіли вони поразку від візантійського полководця Германіха, але з того часу бачимо їх у згоді з Візантією. По словам Прокопія, війська антів обороняли в 537 р. Рим перед готами, за три дні мали вони вибити аж 4000 готів. Дуже цікавий момент переповідає нам м. і. Прокопій.

В грецького цісаря Юстиніяна був воєвода, що звався Хилвудій. В 531 р. сторожив він границь Візантії понад Дунаєм проти натиску гунів, словян та антів. Сміливий та меткий Хилвудій не обмежувався тільки боронити границі, але час до часу запускався глибоко в землі «варвар» і старався нагнати їм страху перед силою візантійської держави. В одному з таких походів Хилвудій згинув у боротьбі з словянами (534 р.)

Трапилося, що до словянського полону попав ант, на ймення теж Хилвудій. Коли дізналися про це анти, викупили Хилвудія з словянського полону й наказали йому на вічу не признаватися до того, що він ант, але вдавати з себе візантійського воєводу Хилвудія. Самі ж вони звернулися до візантійського цісаря Юстиніяна й запропонували йому союз. Між іншими поставили умову, що Хилвудій залишається в них і водитиме їх на ворогів. Цісар Юстиніян погодився на пропозицію й закликав антів перейти жити до зруйнованого міста Турриса, що його збудував ще римський цісар Траян по тому боці Дністра. Це місто разом із околицею обіцяв цісар подарувати антам і платити їм гроші і за оборону Візантії перед гунами.

Тоді анти вислали до Царгороду того поневільного самозванця Хилвудія завершити договір. По дорозі в Візантію попав Хилвудій у руки візантійського воєводи Нарзеса, цей звелій його закувати в диби й покарати за обманство. — На цьому мали б покінчитися перші в історії українсько-грецькі переговори.

В другій половині VI сторіччя багато натерпілися анти від аварів, що тоді переходили чорноморськими степами знад Каспія на захід.

Грецький письменник Менандр оповідає, що коли дикі авари почали пустошити землі антів, ці післали до них одного зі своїх кращих мужів Мезамира на переговори. Один болгарин, що мав вплив на аварського кагана, порадив йому вбити антського посла, бо він держався згорда й, вернувши до своїх, міг би зорганізувати нарід проти аварської орди. Авари вбили посла й пустошили землі антів та набірали з них невільників.

В «Повісті временних літ» оповідається про те, як авари «примучували» українське племя дулібів, та запрягали дулібівських жінок у свої вози. Дарма, що наш літописець переносить це аварське лихоліття на першу половину VII сторіччя, коли авари вже перейшли крізь українську землю й осіли на сердньому Дунаю; поправді літописне оповідання відноситься до раніших часів переселенчої мандрівки аварів.

Під 555 роком згадує грецький письменник Агатій про сотника Доброгоста, що проводив грекам у боротьбі з персами й був з походження ант.

Востаннє згадуються анти під 602 роком. Вони виступають як союзники Візантії в її боротьбі із придунайськими словянами, що були в союзі з аварами. Тоді то аварський каган вислав військо, щоб знищити антський нарід союзниками ромеїв (візантійців). Але аварське військо ворохобилося й не захотіло воювати з антами.

Наприкінці VII сторіччя перемандровує крізь чорноморські степи болгарська орда, а сильна хозарська держава на сході стає заборолом проти натиску дальших кочівничих орд на чорноморський степ. Ціле VIII й половина ІХ сторіччя ховався чорноморський степ за хозарською спиною й тоді був час і змога поширити і закріпити чорноморське поберіжжя східньо-словянськими, чи краще кажучи, українськими племенами. І треба це нашим предкам признати, що вони використали цю нагоду якслід. Але ж ні вони самі, ні сусідські письменники не закріпили нам тієї преважної доби в писаних документах. І тільки на підставі нашого найстаршого літопису, писаного пізно, бо щойно в XI сторіччі, ми можемо набрати приблизного уявлення про остаточні досягнення того кольонізаційного руху східньословянських племен.

Словянські племена

Наш найстарший літопис малює вже перед нами таку етнографічну карту східньої Европи, яка усталилася по тих, ближче нам незнаних сторіччях переселенчих хвилювань, припливів та відпливів населення, залежно від того, якими культурно-організаційними силами вони розпоряжали.

Над Ільменським озером на півночі жили в IX сторіччі словіни, на південь від них, поміж Чудським озером, верхньою Волгою й Дніпром — кривичі, над західньою Двиною — полочани, в басейні горішньої Оки — вятичі, на південній захід від них, поміж Дніпром і Сожею — радимичі, на північний захід від них, над Припяттю і Березиною — дреговичі.

Всі ті племена стали згодом підложжям для повстання двох східньословянських народів — москалів та білорусів.

На південь від них жили ті східньо-славянські племена, що з них повстав український народ. Були це: деревляни, що жили поміж Горинню, Припяттю, Дніпром і Тетеревом, поляни, на правому березі Дніпра, поміж Ірпенню й Россю, з головним городом Київом, сіверяни на лівому березі Дніпра, по рр. Десні, Сеймі й Сулі, в нинішній Чернигівщині й Полтавщині. Дуліби, бужани або волиняни, жили за Случею, в нин. Волині, Холмщині й Підляшші, а може й у нин. Галичині, тиверці — поміж Богом і Дністром, та уличі — над морем, поміж Дніпром і Богом. У нинішній Галичині жили хорвати.

Центральне становище поміж українськими племенами займали поляни. Літописець виводить їх назву від «поля», хоча й сам бачить, що це зовсім не відповідає природі краю, що його в IX сторіччі заселювали поляни. Поправді, «польова» смуга Полянської землі тяглася тільки поміж р. Россю і Случею; далі на північ простяглася вже лісова смуга й поволі переходила в непролазні пущі Полісся. Сам полянський Київ лежав «у лісі на горах, над рікою Дніпровською» і «був довкола городу ліс і бір великий». Так і видно, що поляни первісне мешкали в польовій (степовій) смузі Росі й щойно пізніше, може під натиском кочових орд, посунулися на північ, приносячи сюди свою первісну назву.

Полянська територія так само як і скількість полянського племени, були невеликі. В часи розселення займали вони, під тим оглядом, останнє місце поміж українськими племенами та їх територіями. А всежтаки саме полянам припала почесна роля державно-творчого ядра, безспірної колиски української державности.

Сам літописець пробує вияснити цю перевагу полянського племени над іншими тим, що коли інші «жили зьвірським способом», то поляни «були мудрі й підприємчиві» (смислені) та берегли «тихих і скромних обичаїв своїх предків». В той спосіб хотів літописець підчеркнути культурну перевагу полянського племени, яку завдячували вони може не так береженню старих традицій, як безпосереднім звязкам з культурними народами того часу. Осівши над «великим шляхом з варяг до греків» — Дніпром, у місці, де вливаються до нього найбільші притоки — Припять і Десна, маючи за собою захист лісової смуги, вони дуже скоро ввійшли в культурні й торговельні звязки, до яких іншим українським племенам не було доступу. Вистане сказати, що в полянських руках опинився такий важний осередок, як Київ, що в ньому здавен-давна скупчувалася торгівля з норманами від півночі, хозарами, а через них і арабами на сході й нарешті з Візантією, а через неї й цілим культурним світом того часу.

Подібно, як стародавній Єгипет був «дарунком Нілю», Мезопотамія завдячувала свій культурний розвиток Евфратові й Тигрові, а велика Римська Імперія свому положенню над Середземнім морем, так і Полянська земля, що стала завязком великої Київської Держави, завдячувала свій розвиток свому географічному положенню, на перехрестю водних і сухопутніх шляхів.

Товар, що спливав до Київа водами Дніпра та його приток, ішов по Припяті у привислянські землі, через західню Двину, Ловать й інші ріки до Балтійського моря, а Десною і Сеймом у землі над Окою й Волгою та Доном. У Києві перехрещувалися теж сухопутні шляхи на Галич і Угорщину через Білгород і Василів, на Волинь і Польщу через Білгород і Корчеськ, на Поволже через Чернигів і Курськ, на Донеччину через Переяслав на південь, до Чорного моря, трьома шляхами, що їх літопис називає — грецьким, соляним та залозним.

Це корисне географічно-господарське положення дало полянській землі провід у Наддніпрянщині, а згодом зробило її осередком великої Української Держави.

Сіверяни

Племя сіверян мало свої оселі по лівому боці Дніпра, над Десною, Сеймом та Сулою. Сівер означає північ; може і звідси пішла назва сіверян, що в перші часи словянського розселення зайшли найдальше на північ. Територія їх сягала у великі, неперехідні пущі над Десною та її притоками. Ця лісова країна давала тутешнім поселенцям охорону і забезпеку від нападів степовиків; у недоступній глуші, серед ніколи нерубаних борів могли спокійно жити й зростати словянські оселі. З лісової смуги сіверяни виходили й на південь у луги, переходили ріку Сулу й ішли далі у степи. В часи, коли ще чорноморські степи не були залиті ордами степовиків, словянська людність на Лівобережжі сягала далеко на південь, аж по Дін і Донець та Озівське море. Арабський історик Баладурі в IX стол. називає Дін «словянською рікою», а другий арабський письменник Масуді в половині Х сторіччя каже про Дін, що «береги його заселює численний словянський нарід». З Донеччини словяни посувалися ще далі аж до гирла Волги й Каспійського моря; у хозарській державі, що мала тут свій осередок, була досить значна словянська людність. Чи тими першими кольонізаторами лівобічних степів були сіверяни, цього не знаємо напевно, бо давній літопис не займається тими околицями; якщо не вони, то якесь племя близько з ними споріднене.

Про культуру сіверян літописець висловлюється дуже неприхильно. «Родимичі, вятичі і сіверяни мали такі самі обичаї: жили в лісі, немов які звірі, їли все нечисте, не знали сорому перед батьками й невістками. І шлюбів у них не було, а ігрища між селами; сходилися на ці ігрища, на танки і на всякі бісові пісні, і тут викрадали собі жінки, хто з ким змовився; мали по дві й по три жінки». Це наївне оповідання літописця-черця відкриває нам цікаву картину старовинного словянського побуту, коли ще не існували приняті основи громадянського життя. Сіверяни жили в глибоких пущах, далеко від шляхів культури й обичаї їх залишилися суворі й примітивні, незрозумілі для культурніших племен. Літописець закидає їм, що їли все нечисте; нечистим уважали тоді мясо деяких звірят, напр. бобрів, вивірок, хомяків; сіверяни мабуть не перебирали в їжі, споживали, що попало, — але сьогодні ми не рахувалиб їм цього за великий гріх. Таке саме було і з сіверянським подружжям. Звичай викрадати («умикання») дівчат був у багатьох старовинних народів, — знаємо його хочби з загально відомого оповідання про заграблення сабінок у давнім Римі; кожна доба мала свої окремі обичаї. Сьогодні шкодуємо тільки, що нічого ближче не знаємо про сіверянські ігрища і танки і «бісовські пісні» — це найдавніша згадка про пісню на Україні.

Деревляни

На захід від полян жили деревляни, їх оселі були над Припяттю та її південними притоками. Назву деревлян літописець виводить від лісів, у яких вони мешкали; край цей називали навіть «Деревами». Це племя також визначалося старовинними, примітивними обичаями. Літописець не жалує їм, таксамо як сіверянам, різких слів: «Деревляни жили звірячим способом, жили по худобячому; убивали один одного, їли все нечисте, шлюбу в них не було, а викрадали біля води дівчата». Полісся, де жили деревляни, це дотепер країна великих лісів і недоступних багон; підчас весняних розтопів озера покривають половину краю. У давні часи країна над Припяттю була ще більше багниста; старовинні письменники думали навіть, що тут було одно величезне озеро. І давні пущі були ще більше густі й непрохідні, як теперішні ліси, проріджені вже протягом століть. Люди, що тут проживали, були відрізані від цілого світа, навіть до недалекого Київа дороги не було. Жили простим життям, займалися найбільше ловецтвом і рибальством, так як теперішні поліщуки в багнистих околицях. Хліборобство було можливе тільки на вище положених місцях і там, де ліси рідшали. Тому й обичаї деревлян були суворі, так, що культурний літописець-киянин міг уважати їх за варварів.

Літопис переховав нам відомости про вигляд деревлянських осель: хати були покриті стріхою, в дахах роблено голубники для голубів. З громадянського життя деревлян знаємо те, що вони мали своїх князів, а навіть дійшло до нас імя одного з них — Мал, що вів війну з княгинею Ольгою. «Наші князі — добрі, вони збогатили деревську землю», чванилися деревляни. Це племя було таке привязане до своїх обичаїв і давнього устрою, що дуже неохотно ставилося до спроб обєднання з Київом; Ігор і Ольга мусіли вести з деревлянами кроваві війни.

Уличі і Тиверці

Над Чорним морем, від Дніпра по устя Дунаю були оселі уличів і тиверців. Уличі або угличі сиділи зразу тільки над Дніпром, на низу, пізніше перейшли над Бог і Дністер. Причиною їх переселення був мабуть натиск степових орд, що йшли від сходу і примушували осілу людність відступати на захід, а може також стріча з київськими князями, що хотіли накинути їм свою владу.

Про тиверців не знаємо нічого певного. Можливо, що давні їх садиби були над Дністром, який у греків мав імя Тирас; на р. Богу є також містечко Тиврів, що нагадує їх імя. Пізніше дійшли вони до Дунаю. І уличі й тиверці доходили до самого моря, але пізніше під наступом кочовиків мусіли уступити на північ і захід. Літописець каже, що ті племена бути дуже численні, «було множество їх»; пізніше залишалися по них тільки пусті городища.

Про звичаї й культуру уличів і тиверців літопис не оповідає нічого. Вони замешкували степову смугу й можемо здогадуватися, що найбільше займалися ловами і скотарством. У степах було повно дикої звірини, диких кіз, оленів, лосів, диких коней, турів, зубрів; ловецтво давало великі користи. Степові народи також залюбки займалися скотарством і на буйних травах випасали стада овець. Але це було можливе тільки в спокійні часи; якже явився докучливий воріг-кочовик, спокійна людність втікала й шукала інших безпечніших осель. На місці залишалися тільки ті, що легковажили собі всяку небезпеку й у боротьбі шукали собі прожитку. В дещо пізніші часи, в XII—XIII стол., у чорноморських степах жили таємничі бродники, племя українського роду, але життям своїм подібні до турецьких кочовиків; вміли вони встоятися серед грізних хвиль чужосторонного наїзду й утримувати в диких полях традицію словянського населення — гідні попередники запорожців.

Уличі й тиверці мали своє значіння й через те, що найближче були до грецьких поселенців на березі Чорного Моря і могли бути посередниками в ширенні геленської культури між словянами. Через них ішли до дальших племен усякі грецькі вироби, посуд, металеві предмети, одежа, прикраси; як перше між скитами й сарматами, так тепер між ними траплявся певно тип «полу-греків» або згеленізованих «варвар», що поширювали вищу цивілізацію серед примітивного населення.

Під наступом кочовиків частина наших південних поселенців відплинула на північ. Там вони скріпили кольонізацію полян, деревлян і дулібів. Пізніше в неспокійній історії України повторялося ще нераз те саме: степова людність мандрувала на північ, у безпечнішу лісову смугу, і там загущувалося населення. Лісові землі були немов збірником, де переховувалася сила українського народу у грізні моменти; колиж наполудні, у степах ворожі орди знову ослабли, сини і внуки переселенців верталися на давні місця. Інша частина степових словян пішла в напрямку на Карпати й осіла в семигородських горах та на Закарпатті.

Дуліби

В области Буга було племя дулібів. Значіння цього імені неясне. У деяких словянських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповоротного чоловіка. Може це мало почесне імя дали цьому племени рухливіші сусіди, що насмівалися з дулібів; що вони мало підприємчиві, неповоротні. Дуліби, як і їх сусіди деревляни, жили в великих лісах і також не скоро могла дійти до них вища культура. ВVI столітті — як уже було згадано — дуліби дісталися під владу аварів. Сильні, добре відживлені степовики знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витрівалі дуліби залишилися панами у тихій, волинській сторині.

Мешканці Побужжа звалися також бужанами; дотепер над Бугом, недалеко Бужська є село Побужани. Здавна у тих сторонах було багато городів, що стояли або по високих горбах серед ліса, або на островах серед недоступних багон і мочарів. Один з тих городів Волинь над Бугом дав назву племени волинян і цілій волинській землі. Поселян з околиць города Лучська (Луцька) називали лучанами: це імя наводить візантійський імператор Константин Порфирородний. На захід від Буга над р. Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву червенських городів.

Хорвати

Серед словянських племен наш найдавніший літописець згадує також хорватів, але докладніше про них не оповідає нічого. Пізніше є коротенька згадка, що Володимир Великий 993 р. ходив походом на хорватів. Це й усе, що знаємо про це племя з наших джерел. Не подано навіть, де були оселі хорватів. Але візантійський цісар Константин Порфирородний, що знав багато про наші землі, каже, що між Німеччиною (Баварією) та Угорщиною лежить країна, що зветься Біла Хорватія. Деякі учені твердять, що Константин мав на думці Карпати й що тут жили хорвати; назви Карпат і хорватів подібні до себе. Інші дослідники здогадуються, що мова йде тут про південно-словянських хорватів; що вони зразу жили на Підкарпатті, а пізніше переселилися звідси на південь. Була й така думка, що від хорватів походять лемки, що й дотепер відрізняються своїм окремішнім говором.

Отже справа хорватів неясна й мабуть ніколи не буде вияснена. Велика це шкода для нас бо не знаємо, хто жив на землях над Дністром і Сяном. Ці околиці були дуже густо заселені вже в часи неоліту; мало не в кожному галицькому селі знаходяться предмети з камяної доби, кремяне знаряддя і різнородний посуд, є також доволі знахідок бронзових і залізних з доісторичних часів. Здавна було тут розвинене життя, був місцевий промисл, були оживлені торгові шляхи. У різних місцях є городища й вали, що свідчать про те, що населення уміло боронитися й організуватися. Такі городи як Перемишль, Звенигород, Теребовля. Галич існували вже у дуже давні часи. Але хто були ці люди, що тут трудилися, корчували ліси, розводили хліборобство, будували оселі, ставили могутні укріплення — про це давні літописці нічого нам не написали.

Родовий устрій

В печатках нашого історичного життя основною клітиною громадського ладу був рід. Літописець оповідає про полян, що вони «жили кожний зі своїм родом, на своїм місці», а про Кия, основника Києва, згадує, що він мандрував «з родом своїм». Рід це була широка родина, зложена з кількох тісніших родин, споріднених зі собою, зі спільним майном, під владою старшини роду. Такі широкі родини існували ще донедавна у південних і західних словян, у далеких, гірських закутинах, де лекше переховуються старовинні форми життя. У західніх сербів такий рід звався «задруга». До задруги належали люди споріднені з собою до третього, четвертого, часом пятого покоління; чужосторонні могли ввійти сюди через подружжя або окрему умову. До такої широкої родини належало нераз до 50 людей. Вони мешкали разом, у хатах на одному обісті, мали спільне майно і вели спільне господарство. На чолі задруги стояв звичайно найстарший родом, що звався «домачин»; він кермував господарством, заступав задругу назверх, але у важніших справах питав ради всіх членів задруги.

На Україні також ще у XIX ст. бували подібні широкі родини. В Карпатах, у бойків і гуцулів ще досі подибуємо ширші родини, до 25 душ, під проводом одного «газди» або «завідці». В старих весільних піснях нераз згадується рід:

Ой, роде, роде багатий,
Подаруй товарець рогатий.
Ви дайте, таточку, волики,
А ви, мамоньхо, корову,
А ви дайте, братчики, баранці,
А ви дайте, сестрички, ягнички...
Бо наш рід великий,
Щоб було чим обділити.
У нас роду много,
Не обділим усього...

В наші часи рід уже є пережитком: колись, у починах громадського життя, це була жива, необхідна організація. Люди споріднені з собою осідали разом, на одному місці. Спільно корчували ліс й управляли поле, спільно вели лови, розводили бжільництво, займалися скотарством. Для важких праць у примітивному житті серед пущі потреба було багато рук і тому багатолюдний рід уважали багатим та могутнім. Ще більше потрібне було єднання всіх членів роду для оборони від ворога, а ворогів було багато в ті часи, коли трівала «війна всіх проти всіх». Рід забезпечував свою садибу проти ворожих нападів, сипав оборонні вали, будував частоколи. Ще дотепер знаходяться у лісах на Волині чи Київщині невеличкі городища, обведені довкола валом; місця у них ледви тільки, що моглоб поміститися більше селянське обістя; це очевидно останки таких укріплених родових осель. Рід жив разом, разом вів господарство на спільній землі, разом боронився проти небезпеки На чолі роду стояв старшина роду, дід чи прадід, що мав над усіми чле нами роду владу батька, патріярха. Людей приналежних до роду лучив також родовий культ, почитаная спільних предків та звязані з тим жертви й молитви.

Зчасом родова спільність ставала менше суцільна. Рід розростався, ставав все чисельніший, не міг уже поміститися на одному місці; ділився на менші роди, що шукали собі нових осель. Але дальше залишився той самий спосіб життя і ведення господарства. Люди дальше жили у великих родинах на однім обісті або дворищі й разом господарили під управою свого старшини. З таких родових осель повставали згодом, села, які й діставали імя роду, що тут жив, як Дядьковичі, Милошевичі, Жидятичі і інші.

Племя

Рід був найменшою клітиною давного громадського устрою; вищим проявом громадського життя було племя. Але що таке племя, це річ не цілком ясна. Давній літописець подав нам імена різних племен, старався описати їх обичаї, але не зумів виразно сказати, чим саме було племя, яка була його суспільна структура. Нині можемо про це висловлювати тільки здогади.

Людей приналежних до племени лучили три головні прикмети: спільне походження, обичаї і територія.

Деякі племена зберегли традицію спільного походження. Так нпр., радимичі називали своїм предком якогось Радима, вятичі виводилися від Вятка. Радим і Вятко могли бути старшинами своїх родів і ці роди потім розрослися розійшлися в різні околиці, але збереглася память, що вони походять від спільного предка, і від імени цього предка вони прийняли свою назву.

Літопис зазначує виразно, що племена відрізнялися від себе звичаями й обичаями: «мали обичаї свої і закони батьків своїх і передання, кожне свій звичай» — каже літописець. І оповідає про спосіб життя полян, сіверян, деревлян, їхні звичаї, подружжя і т. д. Такі племена, що відрізняються етнографічними прикметами, маємо ще дотепер у Карпатах: гуцули, бойки, лемки різняться від себе ношею, способом господарства, будовою осель, різними обрядами, говором, піснею; уважаємо їх окремими племенами. Також на Поліссі, над Припяттю, збереглося племя поліщуків зі своїм окремим способом життя. А навіть і по рівнинах, де народній побут скорше зміняється, можемо ще відрізнити окрему ношу й звичаї чернігівців, полтавців, подолян і т. д. Давні племена відрізнялися від себе різнородними етнографічними прикметами, але ці прикмети виступали різкіше як тепер, бо поодинокі племена жили далеко від себе, рідко з собою стрічалися і кожна околиця могла зберегти свої окремі обичаї. Ще нині нераз подоляни жартують з підгірян, висмівають їх звички; бувають також легкі непорозуміння між придніпрянцями та галичанами, але ці різниці не перешкоджають у тому, щоби сини одної землі почувалися одним народом. У давні часи було інакше. Літописець, як ми бачили, рішуче осуджує обичаї сіверян і деревлян і уважає їх за дикунів; з його слів бє погорда й майже ненависть до людей, які мешкали в недалекім сусідстві від Києва; племінні різниці були такі різкі, що племена ставали проти себе, як окремі ворожі народи.

На відчуження племен впливали також географічні причини. Кожне племя займало відокремлену географічну країну; звичайно над більшою рікою: деревляни над Припяттю, дуліби над Бугом, сіверяни над Десною, поляни над Дніпром. Великі пущі й багна відділяли неперехідними перешкодами навіть близько до себе положені околиці; кожне племя жило немов за недоступним муром і розвивало своє самобутнє життя.

Україна в ці давні часи виглядала як мозаїка, складена з різнородних і різнобарвних етнографічних територій, — лежали окремі, незвязані землі, чекали на сильну руку, що зведе їх у одну цілість.

Влада

«Словянами й антами не володіє один муж, але споконвіку живуть вони громадоправством і спільно рішають усе приємне та прикре», пише грецький письменник Прокопій. Такий устрій у словян річ цілком природна. Основою громадської організації був рід зі своїм старшиною-начальником. Старшина мав владу над родом, але у важніших справах радився з членами роду та йшов за їх голосом. Так само коли рід з родом хотів порозумітися, старшини родів сходилися на спільну нараду. Це було справжнє громадоправство: невеликі громади-роди рішали між собою всякі справи.

Словянська рада звалася вічем. В який спосіб скликувано віче у тих часах, не маємо відомостей; пізніше гаслом був звук труб. Нарада велася без якогось означеного порядку; перший голос мали старшини, пізніше інші члени громади. Що рішили «лучші мужі», це обовязувало менше значних; що рішив город, того мали триматися сусідні оселі.

У деяких племенах були ширші племінні організації. Як де були сильніші традиції спільного походження і роди трималися солідарне, могло прийти між ними до тіснішого союзу. Але ці ширші організації рідко були трівкі. «Вони не мають одної влади й живуть у ворожнечі з собою», пише про словян грек Маврикій; «багато в них старшин і вони не живуть у згоді з собою». Буйні, неуступчиві, замилувані у свободі словяни рідко могли спромогтися на спільний і згідний виступ.

Не легка річ була вийти із стану анархії і створити тривку владу. Поки словянські племена жили у лісах і багнах, відокремлені від себе, без контакту з широким світом, не відчували потреби організації. Для полагоди справ у малій, невиробленій окрузі вистарчала патріярхальна влада місцевих старшин. Але українська земля не могла на вічні часи залишитися такою нерозвиненою, мертвою країною. Сусідні народи ворушилися. розвивалися все більше, організувалися, боролися з собою — і відгомони їх змагань мусіли дійти і до далеких словянських країн.

Чужі впливи доходили до України двома шляхами — торгівлі і воєнних походів.

Торгівля

Українська земля лежала на перехрестю важних торгових шляхів, — між північчю й полуднем та між сходом і заходом. Між Балтійським і Чорним морем природні дороги вели руслами великих рік. Дніпро, Дністер, дунайські притоки, вказували шлях з полудня до середини східньої Европи; з півночі назустріч їм виходили Висла з Бугом, Німан, Двина й притоки Неви.

Від сходу, від Каспійського моря, вигідним шляхом була могутня артерія Волги і недалекий від неї Дін. Вододіли між ріками були низькі і вузькі, без труду можна було їх переходити, вододілами протоптувано також перші сухопутні дороги. Нерозсліджені, таємничі країни здавна притягали до себе цікавих, на все рішених купців, що шукали за цінними сирівцями і мали охоту відкрити собі терен для збуту свого краму. Греки, римляни, араби, жиди, хозари, туркестанці, перси, візантійці — в різних часах з різних сторін перли у недоступні східньо-европейські нетри; свідоцтвом тего є цілі скарби чужосторонніх монет, заховані у землі, — значать вони шляхи, якими ішла давна торгівля.

Зі сходу торговий шлях прямував з Туркестану й Персії на Каспій і звідси на Волгу і Дін. Цією дорогою приходили перси, араби і найближчі до України хозари. Вони пошукували за шкірками соболів, горностаїв, бобрів, куниць, білок, купували теж віск, мед, рибячий клей і невільників. Привозили з собою прикраси, особливо намиста для жінок, зброю, гарпуни до риболовлі.

З чорноморських грецьких колоній, з Криму й Візантії торгівля ішла Дніпром. Греки купували футра, мед, віск і невільників, а доставляли матерії, посуд, прикраси, зброю з надморських озер, привозили також сіль. Від степовиків до словян ішла худоба й коні.

Північні, скандинавські країни мали на збут залізні вироби, особливо мечі і списи, а брали футра.

З західніх країн, з Чехії і Німеччини, довозили також зброю і металеві вироби, а шукали за невільниками.

Поява чужих купців мала незвичайне значіння для місцевого населення. Продукти, що дотепер не мали особливої ціни, нараз ставали дорогі і рідкі; футра й шкіри, віск і мед, примітивні здобутки лісового господарства, ішли на експорт у далекі краї. Над ріками, в більше оживлених місцях повставали купецькі агенції; користали з цього сусідні оселі, що займалися доставою сирівців, розвивалася внутрішня торгівля. Зростала й культура, бо купці в обмін давали чужоземні вироби. Племена, що були при торгових шляхах, скорше як інші вийшли із стану варварства. Ці торгові зносини причинилися немало й до зросту свідомости й уліпшення державного ладу.

Городи

Не тільки мировою дорогою ішли звязки з сусідами; ще частіше словяни мусіли боронитися від ворожих нападів. Вже в історичні часи попри словянську територію переходили кочові орди гунів, аварів, болгарів, мадярів; з історії про «примучування» дулібів обрами знаємо, кілько терпіли словяни від диких степовиків. А кількож було різних нападів, про які історія не дала нам ніяких звісток. Невільники з України в ці століття були на всіх торговищах світа, — в Туркестані, Персії, Арабії, Єгипті, Італії, Еспанії; вивозили їх сотнями і тисячами. Вивіз такий не був можливий мировим шляхом; щоби наловити стільки людей, треба було висилати цілі збройні експедиції, і то не раз і не кілька разів. Спокійне, незорганізоване населення далеких пущ ставало жертвою диких, озброєних ватаг, якими кермували купці з далеких сторін. Кількож то знущань і ганьби прожили тоді безборонні словянські племена...

Але ці наїзди чужинців мали і свій корисний вплив. Словяни, як каже Маврикій «не дали наломитися в ярмо чужої влади». Під загрозою неволі і знищення почали організуватися і боронитися.

В лісовій смузі України, на Київщині, Чернигівщині, Волині і Галичині дотепер залишилася величезна кількість городищ, земляних укріплень. В Київщині нараховано їх 450, на Волині 350, в Галичині до сотні і т. д. Все те останки колишніх словянських городів. Стоять вони по недоступних горбах, над ріками, між багнами, на островах. Мають звичайно плян кола, часом ідуть по 2—3 вали рівнобіжно. Колись вали були ще укріплені деревляним частоколом. Ці укріплення повстали в часи, коли словяни почали організувати оборону від степовиків. Так багато городів було на наших землях, що скандинавці звали Україну «землею городів».

Хто й коли будував ці городи, це залишиться для нас вічною тайною. Деякі городища такі великі і могутні, що до їх будови треба було сотень рук і років часу; не знаємо й незнатимемо ніколи, які могутні організатори плянували цю систему оборони й якими силами її виконали. В кожнім разі в початковій історії нашого народу це було епохальне діло: городи забезпечили наших предків від загину.

Городи стали осідками сильнішої влади. Племя, яке мало на своїй території добре укріплені городи, не тільки не боялося сусідів, але й саме могло накинути їм владу. Менші оселі мусіли признати провід городу, ставали його «пригородами». Старшина, що володів у такім городі, ставав начальником усіх сусідніх родів, їх князем. Колиж з корисним стратегічним положенням сходилося також добре положення торгове, коли город був над великою сплавною рікою, або на перехрестю шляхів, — тоді влада князя мусіла знайти признання в цілій окрузі.

На заранні історії на наших землях була вже ціла низка сильних городів, що стали столицями своїх округ. Київ і Переяслав над Дніпром, Чернигів над Десною, Турів на Поліссі, Волинь — це найстарші наші столичні городи. Але хто їх заснував, які були їх початки, як далекої сягала їх влада, які території при них зорганізувалися — про все те память пропала у темряві віків.

Неясні перекази залишилися тільки про словянську державу на Волині. Передав їх арабський географ Масуді з першої половини X ст. Він пише: «Зпоміж цих народів один попереду, за давніх часів мав владу над іншими, князь його звався Маджак, а сам нарід звався Валинана. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші словянські народи, бо влада була його й інші князі його слухали». Валинана це імовірно волиняни. Над Бугом був колись город Волинь, залишилося по ньому оборонне городище. Тут була найдавніша столиця волинської землі.