Велика Історія України.

История национального движения Украины
Масловський: З ким i проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни

---

ВІТАЛІЙ МАСЛОВСЬКИЙ

З КИМ І ПРОТИ КОГО
воювали українські націоналісти
в роки Другої світової війни

Москва 1999

---

ЗМІСТ

1. ВIД АВТОРА

2. ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ФАШИЗМОМ
2.1 Трактування діяльності ОУН - УПА націоналістичними авторами
2.2 Хто був творцем "інтегрального" націоналізму фашистського типу
2.3 Як в 30-ті роки реагували на інтегральний націоналізм Д. Донцова
2.4 Чи підтримувала греко-католицька церква войовничий націоналізм
2.5 Хто ще був "теоретиком" українського "інтегрального" націоналізму
2.6 Ідеї інтегрального націоналізму в соціальній поведінці членів ОУН
2.7 Як С. Бандера оцінював взаємостосунки ОУН з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни

3. БАТАЛЬЙОНИ АБВЕРУ "НАХТIГАЛЬ" І "РОЛАНД"
3.1 Якими були батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"
3.2 Дії "Нахтігалю" і "Роланду"
3.3 Подальша "доля" спеціаль-батальйонів

4. ПРО АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941-го"
4.1 Суть "Акту 30 червня 1941-го"
4.2 Що проголосили бандерівці 30 червня 1941-го року у Львові
4.3 Що відбувалося після проголошення "Акту"
4.4 Яким був" Акт 30 червня 1941-го"
4.5 Як оцінюють "Акт 30 червня 1941-го" його творці

5. БАНДЕРІВСЬКА ОУН В РОКИ ВІЙНИ
5.1 Які цілі ставили бандерівці
5.2 Що відомо про "арешти" бандерівців
5.3 Довідка про концентраційний табір смерті Заксенхаузен
5.4 Перебування бандерівців у Заксенхаузені
5.5 Як описують оунівці своє перебування в Заксенхаузені

6. ОУН НА НЮРНБЕРЗЬКОМУ ПРОЦЕСІ
6.1 Українські націоналісти - спільники військових злочинців гітлерівської Німеччини

7. "ПОХІДНІ ГРУПИ" ОУН Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ
7.1 Створення "похідних груп"
7.2 Чи була "українська" поліція українською
7.3 Участь "української" поліції у винищенні єврейського населення
7.4 Як діяла "українська" поліція у населених пунктах Західної України

8. ЯК ФОРМУВАЛАСЬ УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ
8.1 Де і за яких обставин створилась УПА

9. УПА-"ПОЛІСЬКА СІЧ"
9.1 Як саме виникла УПА
9.2 Чого домагалися "бульбівці"
9.3 Якими були взаємостосунки між бульбівцями і бандерівцями
9.4 Чому бандерівці ліквідували УПА-"Поліську Січ"
9.5 Як діяла ОУН-б проти УПА-" Поліська Січ"

10. БАНДЕРIВСЬКА УПА
10.1 Як виникла бандерівська УПА
10.2 Що свідчать німецькі документи про УПА

11. ХТО ТАКІ КОЛАБОРАЦІОНІСТИ
11.1 Хто був колабораціоністом під час війни
11.2 Як поводили себе колабораціоністи під час німецько-фашистської окупації
11.3 Як характеризує діяльність ОУН-бандерівців "коляборант" К. Панківський

12. ДИВІЗІЯ СС "ГАЛИЧИНА"
12.1 Створення дивізії.
12.2 Служба галичан в "українській поліції"
12.3 Чи виправдовує К. Панківський колабораціонізм
12.4 З чиєї ініціативи виникла дивізія
12.5 Як стала 14-а гренадерська дивізія СС "Галичина" "1-ою українською".
12.6 Що відоме про службу галичан в інших есесівських формуваннях

13. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ І УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ
13.1 Створення УНК і УНА
13.2 Трактування діяльності ОУН-УПА націоналістичними авторами
13.3 Чи була ОУН демократичною організацією
13.4 Яким був кількісний склад УПА
13.5 Як поширювались дії ОУН - УПА у різних районах Західної України

14. ЖЕРТВИ ОУН-УПА
14.1 Яка кількість жертв ОУН-УПА
14.2 Якою була "українсько-польська війна"
14.3 Терористично-диверсійні дії бандерівців у повоєнні роки

15. ОУН-УПА ОЧИМА УКРАЇНЦЯ ВІКТОРА ПОЛІЩУКА
15.1 Визначення поняття "націоналізм"
15.2 Співробітництво українських націоналістів з гітлерівцями.
15.3 Створення УПА та дивізії СС "Галичина"
15.4 Роль церкви у діяльності ОУН-УПА
15.5 Експансія націоналізму

16. ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ


---

3

ВІД АВТОРА Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він завжди був противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких звязків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, та як то він чудом пережив роки німецької окупації.... Кость Паньківський. Сьогодні нікого не здивуєш тим, як вулицями Львова та інших міст Галичини (та навіть і Києва!) дефілюють учасники "визвольних змагань" в бандерівських одностроях, марширують молодики із смолоскипами та з хижим блиском в очах (поки-що без зброї), як горять кострища книг на площах, а на громадських зібраннях ті ж бойовики з оскаженілим азартом шарпають і б'ють дідусів і бабусь, ветеранів Вітчизняної війни. І нічого дивного, що в такій анархо-розхристаній обстановці новоявлені "демократи", так звані "національно свідомі," чи відверті шанувальники й послідовники бандерівщини, відроджують старі, пошматовані часом міфи: і заяложену концепцію "галицького п'ємонтизму", і сумнівні за своєю суттю традиції, і тоталітарну ОУН (Організацію українських націоналістів) з її антинародною ідеологією і кривавою практикою, і все-все, що було так осоружне людям доброї волі в цьому багатостраждальному краї в часи австрійського цісаря, польської санації та в тіні фашистської павучої статистики. І ті "патріоти" все це називають "національним відродженням"! Мало того, виховані чужими штудієнратами і культуртрегерами, націоналісти з Галичини тепер прагнуть стати наставниками і носіями культури для українців усієї України. Галицький фундаменталізм стає виключно войовничою ідеологією новітніх інтегральних націоналістів, його хочуть нав'язати як зразок трудящим всієї України, і примусити їх виконувати його догмати. Я не випадково поставив епіграфом до цієї книги слова К. Паньківського. По-перше, вони відображають політичну, морально-психологічну суть, характер подій та явищ минулої війни та її наслідків. По-друге, К. Паньківський - не рядовий свідок, а особа неординарна в "українських справах" часів минулої війни. Він був заступником В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті), створеному гітлерівцями в 1940 році в генерал-губернаторстві із середовища українських ландскнехтів і кондот'єрів, потім головою УКК (Українського крайового комітету) як філіалу УЦК у Львові, і, нарешті - членом бандерівського "уряду" Я. Стецька, проголошеного 30 червня 1941 року.

4

По-третє, вони відображають настрої і тенденцію минулих і нинішніх "національно свідомих". Справа в тому, що поширилось учора, і продовжує ширитись сьогодні, істеричне шумувиння про те, що націоналістичний рух 40-х років в Західній Україні був ніби-то "національно-визвольною боротьбою" українського народу, та що ОУН - УПА завжди опиралась на "власні сили", а в роки минулої війни націоналісти з ОУН вели війну "на два фронти" - "проти більшовиків і фашистів". Тому-то, не питаючи думки народу України, нинішні поборники інтегрального (всеохоплюючого) націоналізму не тільки реанімують колишні націоналістичні організації типу ОУН, але й творять численні нові організації й угропування під вивіскою націонал-демократiї, вихваляють творця українського войовничого націоналізму Д. Донцова, віддають шану колишнім бойовикам ОУН - УПА як національним героям, споруджують пам'ятники Коновальцю, Бандері та їх поплічникам, есесівцям 14-ої гренадерської дивізії СС "Галичина",вимагають державних пенсій і немалих компенасацій від "демократичної" влади (а отже народу), забувши про свої незліченні злочинства проти того ж народу. Дикунські парадокси! В умовах всеохоплюючого катарсису, очищення і прагнення до гуманізації суспільного життя одні стараються назавжди відмовитися від усього злочинного життя, а інші - все злочинне, що було в минулому, реанімують і відроджують, проголошують гідним подиву. З одного боку, жертви засуджують і проклинають катів, з другого - кати оголошують себе жертвами і вимагають милосердя у жертв. Нинішні "національно свідомі" від націонал-демократів до націонал-фашистів в Галичині (і не тільки в цьому краї) прагнуть не лише створити націоналістичну еліту, яка б запанувала над усім життям України, але й націоналістичну диктатуру типу Муссоліні й Гітлера, яку б очолила ця націоналістична еліта. Про таку диктатуру над власним народом вони сьогодні заявляють відкрито. Все це відбувається при всебічному потуранні місцевих, так званих "демократичних", властей. 30 червня 1990 року у Львові на площі Ринок відбулося "віче громадян Львова" з приводу "проголошення" українськими націоналістами 30 червня 1941 року "самостійної" України. На "вічі" "національно свідомих" у виступі одного з керівників СНУМу (Спілки націоналістичної української молоді), а тепер УНА - УНСО (Української національної асамблеї - Української націоналістичної самооборони), О. Вітовича прозвучали такі слова: "Ті ідеї, за які боровся Степан Бандера, актуальні й сьогодні. Це ідеї націоналістичності революційного руху на Україні. Ми, молода генерація націоналістів, беремо сьогодні ці ідеї знову на озброєння". А далі учасники "віча" почули від того ж Вітовича таку пересторогу: ".. .завтра стануть нові полки і батальони членів ОУН, які поведуть націю до перемоги. Навіть якщо ця перемога буде окуплена кров'ю. Нація понад усе! Україна понад усе! То ж, слава Україні, слава безсмертним ідеям української націоналістичної революції, українському націоналізму! Слава Степану Бандері!" Тут, як бачимо, опріч перефразованого расистського заклику нацистів "Deutschland uber alles!" ("Німеччина понад усе!"), є прямий заклик майбутніх батальонів і полків відродженої бандерівської ОУН здобувати перемогу, хай навіть "окуплену кров'ю".

5

Такі заяви не поодинокі. Шанувальники Бандери і бандерівщини подають голоси все частіше. 26 травня 1991 року на мітингу, присвяченому відкриттю пам'ятника воякам дивізії СС "Галичина" в селі Ясенові Бродівського району на Львівщині, прозвучав виступ депутата обласної Ради, голови Дрогобицького бойовика, а нині члена УНП (Української націоналістичної партії) Мирослава Глубіша. В ньому, зокрема, є такі слова: "Не буде зброї - не буде демократії!.. Недалеко відійшли ти часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Як треба буде, вона знову буде косити! Пощади вам тут не буде!" Коментарі тут зайві. Однак варто привести доволі передбачливі слова С.Бандери: "З минулого досвіду тільки тоді може нарід витягнути належні висновки на майбутнє, коли це минуле висвітлене в найважливіших, історичних моментах, а не закрите туманом мовчанки і неправди. По-друге, все це дуже недавнє минуле, тому й у сучасному живуть і діють ті самі мотори, ті самі сили, напрямки і концепції, які тоді діяли. І в найближчому майбутньому далі будуть діяти ті з них, які залишаються. Отже, роз'яснення вчорашнього служить роз'ясненню сьогоднішнього, і кидає жмутки світла на зародки вчорашніх подій в українському політичному житті". Такі застереження, звичайно, мають сенс. Кинемо і ми "жмутки світла" на період минулої війни, на ті драматичні і трагічні дні німецько-фашистської окупації, які пережив наш народ. Рани цієї війни ще й досі кровоточать. Тому і не дивно, що в нинішній доволі драматичний період постають численні питання, які хвилюють багатьох людей: яким був і є український войовничий націоналізм? Хто був його творцем? Якими були взаємостосунки українських націоналістів з гітлерівцями? Якими були батальони "Нахтігаль" і "Роланд"? Чи справді "Акт 30 червня 1941 року" був і є "національною подією"? Якою була дивізія СС "Галичина" -"національною" чи фашистською? Проти кого воювала Українська повстанська армія (УПА) в роки війни та в повоєнний період? Ці та подібні питання, по суті, зводяться до узагальнення: з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? Відповіді на це дуже важливе питання і подані у цій книзі. Звичайно, весь його багатогранний спектр просто неможливо охопити. Автор призначав матеріали даної книги для публікацій в газеті як відповіді на численні запитання читачів. Частково ці матеріали надруковані в незалежній газеті "Вільна Україна" у Львові і вже отримали немалий резонанс серед громадськості. І ще одне застереження до читача. Може здатися, що в книзі надмірне цитування документів і літературних джерел. Вважаємо, що така манера є обов'язковою і надзвичайно необхідною, бо ж на поставлені читачами запитання відповідають націоналістичні документи і націоналістичні автори, а не автор цієї книги. І ще одне немаловажне: матеріали книги подаються так, щоб кожний читач долучився до відповіді на поставлене в заголовку питання.

6

ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ФАШИЗМОМ Трактування діяльності ОУН - УПА націоналістичними авторами Я, звичайно, маю свою усталену позицію історика і багаторічного дослідника історії України часів Другої світової війни та повоєнного періоду. Але вважаю, что цю позицію нема потреби визначати, а тим більше нав'язувати читачеві. На численні поставлені питання найкращі відповіді можуть дати документальні аргументи і факти, а читач сам розбереться в суті. Разом з тим однозначно вважаю, що всебічно і змістовно відповісти на них можна, перш за все, розглянувши найсуттєвіше із них: чи був український, так званий інтегральний, націоналізм фашизмом? На це надто визначальне питання відповідають самі ж націоналистічні автори - різні "історики", "історіософи", "біографи" ОУН-УПА, які претендують на істину в останній інстанції. Наведемо кілька фактів, не коментуючи та не інтерпретуючи їх, а лише уточнюючи чи пояснюючи окремі малозрозумілі місця у тексті. Ще напередодні війни провідна газета Організації українських націоналістів (ОУН) "Наш клич" досить чітко визначила напрям своїх політичних дій: "Це - суспільно-політичний рух, який існує сьогодні в усьому світі. В одній країні він виявляється як фашизм, в іншій - як гітлеризм, у нас - просто як націоналізм." ("Наш клич". 1938. 9 липня.) Газета націонал-клерикалів в Галичині "Мета", нещодавно відновлена у Львові, недвозначно заявляла про мету українських войовничих націоналістів: "Український націоналізм мусить бути підготовлений до всяких засобів боротьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної екстермінації (винищення), хоч би й жертвою мільонів людських екзистенцій (існувань)." ("Мета". 1932. 17 квітня.) Додамо до цього два цікавих застереження авторів-неукраїнців. Один із найавторитетніших у середовищі українських націоналістів-дослідників минулого, автор відомої книжки "Український націоналізм", американський "радянолог" й "українолог" Д. Армстронг констатує, що ОУН виникла з "терористичних напівфашистських організацій" - УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичноннї молоді під керівництвом Д.Донцова.[1] Французький публіцист та історик Аллен Герен характеризує ОУН як організацію "пронімецької і профашистської орієнтеції", яка в міру зростання стала "фашистською організацією" не тільки політично, але й ідейно.[ 2] А тепер звернемося до синтезуючих застережень. Колишній офіцер спеціаль-батальону Абверу "Нахтігаль" ("Соловей"), а нині політолог, Прокоп пише: "...У 1930-х роках націоналістичний табір пішов... ще далі,

7

точніше від авторитаризму і критики демократії до ідеологічного конформізму та намагання не тільки здобувати впливи в суспільстві... Це були вже риси т.зв. всеосяжносте, інтегральности чи, як пізніше цю течію названо в соціологічній і політично-науковій літературі - тоталітаризму. Цю філософію сприйняла не тільки ОУН, але також і легальна формація націоналістичного руху, що діяла в західних областях під польською окупацією, а саме фронт національної єдності під керівництвом Дмитра Палїєва."[ 3] Тут треба дещо уточнити. Фронт національної єдності (ФНЄ) у 30-ті роки - це невелика легальна організація, яка відкрито проповідувала фашизм і будувалася за зразками гітлерівських загонів штурмовиків. Д. Паліїв як фюрер ФНЄ став пізніше офіцером есесівської дивізії "Галичина", був радником її командування, i загинув у боях під Бродами влітку 1944 року. Далі М. Прокоп зауважує, що всі "українські" (тобто націоналістичні) партії та організації "чекали на війну", як на нагоду "для розгорнення боротьби за незалежність. А оскільки єдиною... силою, яка прагнула до зміни "статус кво", і мала для цього засоби, сили, була Німеччина, то на неї розраховували всі українські (читай: націоналістичні - В. М.) політичні групи...". [4] В "Енциклопедії' українознавства" (яка, до речі, нещодавно перевидана у Львові, і яку редагував і видавав В. Кубійович - керівник УЦК (Українського центрального комітету) в часи німецько-фашистської окупації Галичини, а затим видавець багатьох "наукових" праць націоналістів за кордоном) відомий історіософ І. Лисяк-Рудницький визначив зміст терміну "український націоналізм" так: "Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румуньска "Залізна гвардія", словацькі глінківці, польська ОНР (Обуз народово-радикальни).[ 5] І далі: "Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху... Символічне значення мало запозичення українськими націоналістами деяких параферналій руху (напр., форми привіту)". Тут автор має на увазі запозичення націоналістами у гітлерівців вигуків "Слава Україні!", "Слава Бандері!" з викиданням наперед правої руки. Правда, І. Лисяк-Рудницький не зазначає, що ОУН бандерівців перейняла у гітлерівців і кольори (червоно-чорний) свого партійного стягу. І там же: "Хоч часом в українського націоналізму була орієнтація на власні сили, однак у своїй зовнішній політичній концепції він поклався на союз з Німеччиною. Певні кола з райху підтримували ці сподівання і розрахунки..." Посилаючись на вищезазначені міркування І. Лисяка-Рудницького, відомий в діаспорі історик О. Субтельний дещо скромніше зазначає: "Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фашизму й тоталітаризму". [6] Така позиція, як бачимо, влаштовує нинішніх націоналістів, бо вони настирливо рекомендують (а в Галичині насильно нав'язують) цю книгу О. Субтельного у школах і вузах як основний підручник з історіїУкраїни. У своїй праці "Напрями української політичної думки" вже згадуваний

8

І. Лисяк-Рудницький відвертіше зазначав: "У процесі свого природного зростання український інтегральний націоналізм, безсумнівно, брав собі за зразок сучасні йому фашистські рухи і режими на Заході..." І тут же: "Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу отримати політичний виграш на прагенні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві".[7] Свої міркування про український інтегральний націоналізм як різновид фашизму І. Лисяк-Рудницький завершив так: "Для небайдужих спостерігачів, навіть для тих, хто сам брав участь у цьому русі, стало з часом очевидним, що український інтегральний націоналізм має серйозну внутрішню хворобу. Це призвело до притуплення морального відчуття, що виявилося у застосуванні фізичного і морального терору проти українських політичних опонентів. Волюнтаристський характер націоналістичної ідеології, опора на "міф", а не на знання завадили відчути реальність об'єктивно, а отже зробити раціональні і відповідальні висновки. Хоча інтегральний націоналізм підніс войовничість і життєздатність українського народу в часи воєнних потрясінь, він разом з тим знизив рівень його громадянської зрілості... Роки Другої світової війни принесли заразом апогей і кризу інтегрального націоналізму". [8] На жаль, об'єктивний в цілому дослідник І. Лисяк-Рудницький піддався невластивим таким людям емоціям. Інтегральний націоналізм сьогодні не тільки реанімували, але й плодиться він не тільки в Галичині. Хто був творцем "інтегрального" націоналізму фашистського типу Його витворив Дмитро Донцов (Шелкопьоров), син херсонського землевласника і торговця хлібом, росіянин за походженням та водночас ідеолог українського войовничого націоналізму. Мітька Шелкопьоров так був перейнятий ворожістю до Росії та росіян, що надовго заразив галицьких націоналів, хоч для цього в Галичині не було особливих підстав. І водночас "москаль" Шелкопьоров став речником українського націоналізму і шовінізму, так божевільно пройнятого русофобством. Чи не парадокс? Інтегральний ("всеохоплюючий", "всеосяжний", або частіше - чинний) націоналізм насправді не був творінням самого Донцова. Взагалі все, що було в його працях було запозичене, а, вірніше, змавповане, списане з зарубіжних авторів - Шопенгауера, Ніцше, Барреса, Гюйо, Сореля, Морраса, Бергсона, Шпенглера та багатьох інших. Справжнім творцем ідеології інтегрального націоналізму у Франції був Шарль Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Донцова так часто вживати термін "провансальство" з поваги до свого ідейного метра - в українській мові не знайшов відповідного слова). Вже в 1923 році в статті "Чи ми фашисти?" Д. Донцов беззастережно заявляв, що той "політичний і морально-психологічний дух", яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийша в тому ж "Літературно-науковому віснику", який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий

9

в руки Донцова. Згодом він розвиває свої погляди (запозичені з фашизму і нацизму) в книзі" Націоналізм " (1926 р.). А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як "щось своє": "Ви і ваші приятелі, - відповідав він своїм численним опонентам, - завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу "франсистів", або "огневиків" в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про "Вогнистий хрест" полковника де ля Рока - В.М.). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я". Аналізуючи поведінку Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті "Колабораціонізм у Другій світовій війні": "Донцов... є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка "Народної волі". Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі "ідеї дев'ятнадцятого століття" і почав славити дивну концепцію "героїв", включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра." (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас - В. М.). [9] Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, "творчого" насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги "Націоналізм" уточнював: "Націоналізм - се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм - се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд - праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис - в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії.:. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)".[ 10] Тут Донцов трактував націоналізм (звичайно ж, український), як бачимо, в абсолютно фашистському розумінні. Біограф Донцова М. Сосновський в книзі "Дмитро Донцов: політичний портрет" не випадково зазначає: "Сучасні дослідники фашистського феномену 20 - 30-х однозгідно підкреслюють характеристичні прикмети фашистської ідеології, які в основному збігаються з засадами "чинного націоналізму" Донцова: антиматеріалізм, авторитаризм, етатизм, інтегралізм, скрайній етноцентритизм, агресивність в зовнішній політиці, расизм, романтичний антиінтелектуалізм, засада, що ціль освячує засоби. Ці дослідження теж вказують на схожості між фашистськими рухами, коли мова йде про державні інституції чи про внутрішню політику будь-якого фашистського авторитарного руху:

10

сновидна демократія, розгром добровільних громадських і політичних груп, товариств, партій і заміна їх "корпоративною" організацією, пбліційний режим, економічний прагматизм (економія підпорядкована політичним цілям), провідницька стистема з "дуче", "фюрером", "вождем", "провідником", однопартійна система й заборона діяння інших політичних партій поза фашистською".[11] Сосновський, як бачимо, повністю погоджується з тим, в чому звинувачують Донцова противники того ж Донцова. Донцов був закоханний в Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: "В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар... своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. А Італію з країни-провінції зробив нацією, без якої не сміє нічого важного статися на нашім континенті, а подекуди й поза ним. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду "Вісник" і "Літературно-науковий вісник" від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз "Книгозбірня Вісника" вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів".[12] Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана "Книгозбірня Вістнйка" - серія брошурок, в яких пропагувались "фюрери" європейського фашизму: М. Островерха - "Муссоліні: людина і чин", М. Макіявель - "Володар", Р. Єндик - "А. Гітлер", Л. Мосендз - "Штайн: ідея і характер", В. Темляк - "Вогнистий хрест: полковник ля Рок", М. Антонович- "Маршал Вперед (Блюхер)", Р. Керч - "Франко - вождь еспенців", Д. Варнак (Донцов) -"О'Коннель", Д. Варнак (Донцов) - "Кардинал Мерсіє", Д. Донцов -"Партія чи орден" та інші. Брошурки залежувалися на полицях книгарень, однак, войовничі націоналісти читали їх з захопленням. Далі М. Сосновський зауважує: "Захоплений їхньою (тобто фашистською - В.М.) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала.., Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні "фасади" й "куліси", познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером. У доволі широко знайомій націоналістам брошурі "Де шукати наших історичних традицій" Донцов заявляв, що люди типу Муссоліні - "люди одного світогляду, однієї психіки...", якою є і "наша психіка". [13] Ця заява, звичайно, не потребує роз'яснень, бо, як відомо, люди одного психологічного складу, однієї ментальності думають і діють однаково. Однак, все це не зупиняє, а, навпаки, надихає на "вищі ідеали" нинішніх шанувальників інтегрального націоналізму Донцова, тобто українського фашизму. Вони, всупереч Конституції незалежної України, всупереч рішенням Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочцнцями гітлерівської Німеччини, який засудив фашизм, як "злочин проти людства", пропагують сьогодні ідеї Донцова, ідеї "інтегрального" націоналізму, що був звичайним різновидом фашизму. Диву даєшся! Хіба є десь в Європі пам'ятники фашистам, вулиці і площі імені Геббельса, Розенберга, Гітлера, Муссоліні, Морраса чи

11

Франко? Нема. А у Львові є і "Клуб імені Д. Донцова", і вулиця імені Донцова, і тривають в середовищі новітніх націоналістів традиції Донцова. Одним словом, сьогодні в націоналістичній Галичині донцовщина яскраво процвітає. Як в 30 -ті роки реагували на інтегральний націоналізм Д. Донцова Як приклад, з цього приводу наведемо відповідні місця із книги М. Конрада "Націоналізм і католицизм", виданої у Львові в 1934 р. Микола Конрад (1876-1941) - священик, професор історії філософії й соціології Греко-католицької богословської академії у Львові, автор кількох книг, яких важко назвати богословськими. Однією з них є невелика книжка "Націоналізм і католицизм". В ній позиція автора значно відрізняється від писань багатьох клерикалів у Галичині. Та й не тільки в Галичині. Однак та позиція аж ніяк не відрізнялася від офіційної (апостольсько-ватиканської) точки зору. Справа в тому, що греко-католицька (уніатська) церква все тісніше входила в орбіту політичного католицизму, і М. Конрад був одним із чільних виразників його доктрини в Галичині. Правда, в книгу він вніс чимало своїх пристрастей та емоцій, які в офіційні релігійні писання вносити не дозволялось. Конрад в книзі "Націоналізм і католицизм"[14] якраз переважну більшість матеріалів присвячує розгляду суті інтегрального націоналізму Донцова, називаючи його "модерним націоналізмом". Власне, позиція Донцова повністю імпонувала цьому священику-богослову якраз "за правильне розуміння націоналізму". Конрад, звичайно, мав на увазі ту інтегральність (всеосяжність ідей і дій), волю до влади, "творче" насильство, нетерпимість до політичних противників та інші вагомі компоненти, що були у Донцова. Чим саме полюбився М. Конраду той інтегральний ("модерний") націоналізм? "В Європі, - пише він, - всюди замітні націоналістичні рухи, а саме: французький, італійський, німецький, ляпівський у Фінляндії, мослівський в Англії, прещівський в Португалії, український у нас. Всі вони мають дещо спільного, а кромі того ще свої специфічні риси". Далі Конрад з величезним захопленням, але досить коротко, знайомить читачів з французьким, італійським, німецьким та іншими фашизмами: "Французький націоналістичний рух повстав з монархічної організації "Аксіон Франсез" (" Аксьон Франсез" - В. М.) під проводом Леоне Доде в Карла Морра (вірно: Шарля Морраса - В.М.). Він створив містику традиції і культ романської раси й генія..."; "Італійський фашизм створив ідею всевладної держави", де держава - найвища цінність. Початком дії став активний рух групи "політичних інтервентистів", які вчинили похід на Рим і згодом захопили владу. "Рух повстав як реакція проти безладдя, яке наступило після світової війни і зросту симпатій до комунізму", бо в Італії склалася ситуація, коли "на кожному закруті вулиць лунала пісня червоного Інтернаціоналу"; "В Польщі замітний націоналістичний фермент як рух "Молодих Стронніцтва Народовего". До таких націоналістів фашистського типу М. Конрад відносить і "український модерний націоналізм", тобто інтегральний націоналізм

12

Донцова. Цей націоналізм в 1920 р. "найшов перший свій організаційний вияв в т. зв. "Партії національної роботи" з ідеологічним своїм органом під заголовком "Заграва". У 1925 р. цей рух перейшов до рядів студентської молоді і завзято боровся з комуністичними організіями, що були взяли верх між українським студенством. По завзятих боротьбах націоналісти взяли верх і підпали під духовний вплив Донцова". Далі Конрад зазначає, що "модерний націоналізм" ще не має "одностайної, закінченої доктрини", але продовжує формуватися під впливом відомого німецького філософа Ф. Ніцше:"... Найбільший вплив на оформлення націоналістичної модерної ментальносте Європи має безперечно філософія Ніцша. Ніхто не зрозуміє наставления, кольориту думання та ідеології модерного націоналізму, хто не знає ніцшеанського світогляду". Після такого присоромлення недолугих із середовища галицьких націоналістів священик М. Конрад з захопленнями знайомить читача з "філософією Ніцше", відзначаючи його крайній індивідуалізм, волюнтаризм ("гін до сили", "воля до влади", "жити інстинктами, афектами, проявами волі"), аморальність (в етиці - аморалізм, "мораль панів", націоналістичної еліти, якій "все дозволено", а добро, доброта - це слабосилість), антидемократизм (демократія - ворог людини). Ніцше - це "вияв сліпої сили без світла думки, стихійна гра сил, демонічний екстаз й оргії". Спеціальний підрозділ Конрад присвячує "донцівському націоналізму". Тут священику, професору богослов'я імпонують: донцовський "героїзм абсурду"; "головною понукою наших діянь є наші інстинкти, пристрасті, афекти"; "головним двигуном націоналістичного руху має бути сліпа активність". Автор досить чітко пізнав головну суть та ідею "націоналізму Донцова": "Чин до чину, хоч би це був огонь, землетрус, чи страшний суд, хоч би він окупався сльозами і кров'ю мільйонів". (Виділено мною - В.М.). Тобто: боротьба для боротьби і те "хижацтво", яке проводить націоналістична еліта, повинно стати "насиллям, безоглядним терором", бо "ножем і кров'ю" треба накинути свою волю масам. От вам і біблійне "Не убий!" із уст священика і професора богослов'я! Наприкінці М. Конрад визначає: "Націоналістична ментальність Донцова сперта на філософії Ніцша". Читаючи все це, мурашки повзуть по тілі. Коли ж подумаєш, що все це писав слуга Божий, то хочеться неодмінно продовжити цитування його "писань" - хай прочитають нинішні читачі! Чи підтримувала греко-католицька церква войовничий націоналізм М. Конрад подає питання так: "Як ставиться сучасний католицизм до "модерного націоналізму"? Під "модерним націоналізмом" він розуміє, звичайно, не тільки "донцовський націоналізм", але й усі європейські рухи фашистського типу. І відповідає: "Терміном "сучасний націоналізм" розумію релігійний рух, оформлений католицькою ідеологією. Він тепер найживіше проявляється в організації "Католицькі акції"... Націоналізм

13

і сучасний католицизм є близькі собі ідеалізмом й активізмом... Націоналізм і католицизм - це могутні союзники в боротьбі з лібералізмом ісоціялізмом". Для чого ж потрібний такий альянс католицизму і націоналізму? Конрад відповідає: "Зібрати нову, енергійну, ентузіястичну еліту і поставити її під провід відомих і характерних вождів, і пхнути маси до чину, до рішучої і подібної боротьби з гнилим духом капіталізму і з сатанинським комунізмом, і до обнови людського життя приватного, родинного, національного, державного на принципах християнської справделивости й любови - це наказ XX століття... Сучасний католицький і націоналістичний рухи є новітнім хрестоносним походом - в католицизмі з гаслом : "Вірую! Так Бог хоче!", а в націоналізмі з гаслом: "Хочу! Voglio!"...Сполука релігійного етосу з націоналістичним патосом - це непоборна сила! Меч і хрест - ось надія народів і людства на нове краще завтра". (Виділено мною - В. М.) Правда, Конрад визнавав, що "націоналізм... має свої зоологічні нахили", однак якщо Гітлер висловив заяву про необхідність "міцно охороняти християнство", а Муссоліні щиро поєднує фашизм з церквою і клерикалізмом, то це значить, що все гаразд. Тому так завершував свої "писання" Конрад: "і у нас є слідний зворот, спрямований до синтези націналізму і католщизму..." (Виділено мною - В.М.). Отже, священик-богослов М. Конрад виступав не тільки завзятим захисником й апологетом фашизму й інтегрального націоналізму, але й ідентифікував фашистсько-націоналістичні рухи в Європі з "модерним націоналізмом" Донцова в Галичині, і, по суті, єднав доктрини, наміри і дії Гітлера і Муссоліні, Донцова і католицької (і греко-католицької) церкви. "Меч і хрест, - вказував ін, - непоборима сила хрестоносного походу"! Але проти кого? "Писання" М. Конрада - не просто якісь маячіння священика-фашиста. Як активний клерикальний функціонер й ідеологічний поборник "Католицької акції", декларованої й організованої Ватиканом, він, по суті, беззастережно виконував і пропагував ті принципи, які здійснювало керівництво католицької церкви у міжвоєнний період, в руслі якої і діяла греко-католицька церква в Галичині. Уся справа в тому, що з кінця XIX століття Ватикан і католицька церква в цілому, прагнучи розкласти і ліквідувати соціалістичний і усякий революційний рух, беззастережно впливали на соціальні і політичні процеси, висунули свою соціальну доктрину і почали об'єднувати своїх численних прибічників під прапорами політичного католицизму. Масово виникають організації клерикального напряму і змісту: молодіжні клуби і гуртки, жіночі союзи, просвітні товариства, політичні партії й угруповання (типу партій "Християнсько-демократичний союз" (ХДС) і "Християнсько- суспільний союз (ХСС) у Німечинні), бажаючи надати їх політичним діям католицького характеру і, беззастережно керувати всіма політичними процесами. В орбіті цих дій почали активізуватись і галицькі клерикальні кола. Створені в 1890 р. об'єднання "Нової ери" реорганізовувались у 1911 р. в клерикальну партію "Християнсько-суспільний союз", яка об'єднувала релігійних і світських функціонерів українського походження для підтримки Ватикану і цісарського режиму. Партія припинила свою

14

діяльність тільки під час розвалу Австро-Угорської імперії, але позиції політичного католицизму не похитнулись, а ще більше розширились і зміцніли. На початку 30-х рр. Ватикан оголошує новий "хрестовий похід" (про який і пише М. Конрад у своїй книзі) проти СРСР і революціних рухів в країнах Європи, заявляючи про організацію і діяльність так званої "Католицької акції". На початку 1931 р. націонал-уніати в Галичині активно підтримують цю "акцію", негайно створивши нову клерикальну партію "Український католицький союз" (УКС) під керівництвом митрополита Андрія Шептицького. Вслід за цим у Станіславі (нині Івано-Франківськ) створюються дві клерикальні організації - "Скала" й "Українська народна обнова" (УНО або "Обнова"). В 1933 р. інтенсивно формується ідеологічний націонал-клерикальний центр - "Генеральний інститут католицької акції" (ГІКА), відкривається ряд клерикальних газет і журналів. Спеціально для духовного впливу на молодь створюється напіввоєнізована організація "Католицька акція української молоді" (КАУМ), яка вела інтенсивну підготовку "захисників церкви". "Католицький союз, - писала газета Комуністичної партії ЗахідноїУкраїни "Сила", - стає зборищем запеклих ворогів Радянської України, які збираються засобом війни знищити її, і на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну." ("Сила". 1931. 10 травня.) Політичний католицизм, в цілому, і "католицька акція", зокрема, "іменем Бога" стаивли завдання організувати й очолити боротьбу проти революційних сил. І це їм значною мірою вдається досягти. Створюється міцний альянс клерикалів з націоналістами, так званий філетизм (клирекальний нацоналізм) як симбіоз цих двох явищ. Націонал-уніати в Галичині створили eklessiamilitans ( войовничу церкву), до якої і закликав у своїй книзі "Націоналізм і клерикалізм" М. Конрад. Хто ще був "теоретиком" українського "інтегрального" націоналізму Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки. Ось два характерних приклади. "Чи справді маємо фашизм? - запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. - Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони "роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні", ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу... Усі вони мають одну спільну тенденцію - одна спільна прикмета ціх світоглядів - це їхнє побожне відношення до джерел власної раси... "[15] А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця: "...Палають вогні... Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях... Чуєш крик - Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!.."[ 16] В довоєнний період на теми ідеології і практики українського

15

войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих "теоретиків" досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника. Націоналістам, особливо в Галичині, досить відома книга М. Сціборського "Націократія", яка вийшла друком в Парижі в 1935 р. Написана з претензією на науковість, книга містить чимало положень, які перегукуються з донцовськими. Власне, на положеннях Донцова і Сціборського і базувались ідейно-політичні засади ОУН в довоєнний період. Четвертий розділ книги так і називається - "Фашизм", де на всі лади вихваляється ідеологія і практика цього нового для світу політичного явища: "Фашизм - це, насамперед, ідейна і духовна реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм... Фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідеї (спірітулалізм, волюнтаризм, ідеалізм) за рішаючих чинників історичного розвитку... Фашизм - це, насамеперед, націоналізм... Провідна еліта творить і наказує, маси виконують і повинуються - така формула фашизму... Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу... Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов'язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переносять початковий стан свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скеровує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати цього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів... "[18] Отже, фашизм - це диктатура, диктатура "еліти", яка виконує місію "лікарів хворої епохи", а для народу лише залишається кричати гасло "Німеччина понад усе!".[ 19] М. Сціборський продовжував: "Їх (фашистів) ідеї, науку і досвід зобов'язана використати українська нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосуванні цих вартостей до повного національного будучого полягає одне із завдань українського націоналізму...". Правда, Сціборський тут же зазначає, що "український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах". А далі бачимо, що ці "оригінальні націократичні основи" - звичайнісінькі копії фашистсько-нацистських положень із адепітв Гітлера і Муссоліні. Ось вони: "Національно-державницький імперіялізм - це неминуючий прояв історії... Основою існування є... боротьба і сила". [20]

16

Виходячи із того ж, фашистського, звичайно, "спірітуально-волюнтаристичного світогляду", український нацоналізм "сприймає власну націю за найвищу, абсолютно ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: "Нація понад усе!" "...Свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до чужого... Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу, і дійсно наближаючись до нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь оригінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації... Націонакратія визнає, шо нерівність іманентна (тобто притаманна - В.М.) суспільству..."[ 21] А далі, в запалі "творчості", М. Сціборський говорить про "національну диктатуру", основними принципами якої є: "...ударний, бойовий легіон революції - організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його провідної верстви - еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлюватиметься не класовими і становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не "партійними переконаннями" (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) - лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників."[ 22] Отже, як ясно бачимо, йдеться тут про націоналістів-фанатиків, які і становитимуть ту "еліту". І ця націоналістична "еліта" пануватиме беззастережно в тій диктатурі націоналістів. І на довершення цього, зазначав Сцібородський, "на чолі нації й державної організації стоятиме голова нації... Це буде вождь нації..." Тріада "диктатура - еліта - вождь" і була беззастережно покладена в основу майбтутньої конституції націоналітичної України, яку від імені проводу ОУН розробляв той же М. Сціборський, поклавши в її фундамент симпатію до фашизму й адепти своєї ж праці "Націократія". Однак ці задуми провідників українського войовничого націоналізму не здійснились. Проте сьогодні їх шанувальники не тільки реанімують їх божевільні "концепції" і "теорії", але й з притиском і безпардонним цинізмом видають їх за свої. Знову затято кричать про ту націоналістичну "еліту", знову мусується ідея націоналістичної диктатури і ставляться за зразок режими Муссоліні і Гітлера та інших диктаторів минулого. Про те сьогодні з відвертістю і неабияким завзяттям пишуть і "Націоналіст", і "Голос нації", і "Нескорена нація", і "Шлях перемоги", і "Державність", і "Республіканець", і всі інші націоналістичні "часописи" і видання різних реанімованих і нових партій та організацій. Наведемо лише один уривок із численних публікацій на цю тему. А. Карпінський в невеличкій статті під назвою "Диктатура чи національний порятунок" відверто вимагає: "Прискорити процес творення національної еліти під проводом сильної особистості, встановити на певний період національну диктатуру" ("Напрям". 1991. №6. С 15; виділено мною - В.М.). Над ким пануватиме ця "національна еліта" і "націоналістична диктатура", думаю, цілком зрозуміло.

17

Ідеї інтегрального націоналізму в соціальній поведінці членів ОУН Д. Донцов у своєму "Націоналізмі" досить яскраво висловив підстави (вимоги) "волевого" ("модерного", "інтегрального") націоналізму так: " 1) зміцнювати волю нації до життя, до влади, до ескпансії; 2) стремління до боротьби; 3) романтизм, догматизм, ілюзіонізм; 4) фанатизм і аморільність; 5) синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму (в захопленні та в пануванні над іншими); 6) "творче насильство". Тут же він вказував на, мовляв, "своєрідні ідеї" українського войовничого націоналізму - яскравість, виключність і всеобіймаючість. Тим читачам, які бажають вникнути в суть цих "рис" та "ідей" Донцова, слід прочитати все його "писання" під назвою "Націоналізм" (бажано третє видання). ОУН же у своїй практиці повністю перейняла ті ідеї і риси українського інтегрального націоналізму, що були сформульовані Донцовим. В Організації були спеціально розроблені "Матеріали ідеологічного вишколу", де коротко сформульовані суть і цілі цього націоналізму, визначені вимоги до членів ОУН. Тут же визначались і "головні ідеї" (цілком за Донцовим): виключність, яскравість, всеоб'ємність. Ідеологію цього "модерного" (а, по суті, списаного із західних зразків) націоналізму зводили до восьми головних рис: "- Догматизм. Це безмежна віра в ідею, фанатизм запалює свідомих на боротьбу. - Ілюзіонізм. Це уява в образах, які в дійсності не існують, ілюзіонізм спонукає нас до боротьби. - Романтизм. Проявляється як прагнення до боротьби. Аморалізм. Надзвичайна відданість якійсь справі, безпощадна боротьба з ворогами. - Творче насильство. Це нетерпимість до всього, що хоче нашого упадку. - Ініцітативна меншість. Ініціативу держави в нації має ініціативна меншість, а не маса (ініціативна меншість - це пануючий шар). - Гераклізм. Це рішучість жертвувати теперішнім щастям заради вічного щастя". [23] Виховні закони і правила в ОУН виконували "Десять заповідей українського націоналіста" (Декалог): " 1. Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї. 2. Не дозволиш нікому плямити слави, ані честі твоєї нації. 3. Пам'ятай про великі дні наших визвольних змагань. 4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба. 5. Пімсти смерть великих лицарів. 6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а - з ким треба. 7. Не завагаєшся виконати величезне злодійство, якщо цього вимагатиме добро справи. 8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів твоєї нації. 9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

18

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави навіть за рахунок пригнічення чужоземців". [24] Сьогодні цей "Декалог" суттєво відредаговано нинішніми націоналістами, які бояться повторювати окремі фрази. Так, замість "величезного злодійства" записано "найнебезпечнішого чину", замість "ненавистю і підступом" - "ненавистю і безоглядною боротьбою". В останньому ж правилі повністю вилучено слова "навіть за рахунок пригнічення чужоземців". Так-то "прикрашають" свою історію нинішні шанувальники інтегрального націоналізму новими (вже "демократичними") іграшками! Пишномовне словоблуддя і водночас найдешевший примітивізм формулювань "Декалогу" вимагали коментарів. Чимало членів ОУН просто не розуміли, чого від них вимагають. Тому з'явились "Короткі пояснення. Як зрозуміти декалог", в яких, зокрема, підкреслювалось, що націоналістична мораль - мораль завойовників, які не знають сумнівів і вагань. Мета боротьби освячує засоби, в боротьбі з ворогами націоналісти безпощадні: "потрібен револьвер, віроломство і яд - засоби, які може використати націоналiст", не звертаючи жодної уваги на осуд "цивілізованого світу". [25] Особисті якості войовничого націоналіста перераховуються в "12-ти прикметах характеру українського націоналіста". Він повинен бути: "все готовий, безкорисливий, чесний, карний, активний і підприємчивий, відважний, рішучий, витривалий, врівноважений, точний, здоровий, обережний". [26] Все це, звичайно, потрібно було для того, щоб рішуче і без вагань застосувати "револьвер, віроломство і яд". Опріч цього ще існували "44 правила життя українського націоналіста" та багато інших правил, настанов, вимог. Незаперечно, що ідеологи українського войовничого націоналізму буквально списували, мавпували всякі догмати з італійського фашизму і німецького нацизму, ставали їх затятими адептами. Опріч вище зазначених обов'язкових правил поведінки вводились беззастережйо "мале націоналістичне привітання" - "підняття долоні правої руки на рівень лба, рука зігнута в лікті" (як салют у радянських піонерів!), і "велике націоналістичне привітання" (абсолютно змавповане у фашистів!) - "стійка "струнко", підняття прямо перед собою на рівень лоба простягнутої правої руки". "Малим привітанням" зустрічали друзів і знайомих. "Велике привітання" демонструвало готовність "найвище гасло нації утвердити діями правої руки" й обмін фразами "Слава Україні"! - "Вождю слава!" (типу: "Хайль Гітлер!" - "Зіг хайль!"). Простягнутою правою рукою потрібно було вітати прапор і тризуб, провідників організації. На II зборі ОУН (в квітні 1941 р.) бандерівці ввели партійний червоно-чорний прапор, точнісінько таких же кольорів, як у нацистів гітлерівської Німеччини. В дусі намецького нацизму була видана в 1944 р. брошура "Матеріали політичного виховання", яка однозначно трактувала напрям націоналістичного виховання. Тут роз'яснювалось, що майбутнє української держави - "не якась філантропічна інституція", а політику її буде визначати "закон національного егоїзму", оскільки "націоналістичний світогляд відрізняється нетерпимістю".[27] Що ж це за держава? Націоналістична диктатура, диктатура ОУН-бандерівців!

19

Як С. Бандера оцінював взаємостосунки ОУН з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни Як відомо, Степан Бандера не був теоретиком, а лише практиком українського войовничого націоналізму. Вже в повоєнний час, перебуваючи в Мюнхені, він зрідка прикладався до паперу. Ці "писання" сьогодні поширені в Галичині під назвою "Перспективи української революції" (видання ОУН, 1978) з багатьма перевиданнями його шувальників. В цьому збірнику статей центральне місце займає доволі велика праця "Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном", яка в липні 1948 р. вийшла друком там же, в Західній Німеччині, окремою брошурою. Це не просто сповідь провідника ОУН-"революціонерів" як виправдання за минулі акції. В ній Бандера немов підводить певний підсумок діяльності ОУН-бандерівців і власної діяльності, і досить відверто визначає свою політичну позицію в час минулої війни та в перші повоєнні роки. Хоч, правду кажучи, та позиція не розкрита до кінця. Правда, послідовники українського інтегрального націоналізму і в минулому, і сьогодні ретельно правлять, ретушують, а то й просто витирають окремі положення цієї щирої відвертості Бандери. Ось місця iз цієї статті: "З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські плани супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невольничої робочої сили...". [28] Тут, зрозуміло, Бандера не називає, кого гітлерівці дурили "туманними кличами й обіцянками" і кого хотіли "запрягти до свого імперіялістичного воза". Читач, думаю, легко здогадається "кого". Зачитуємо далі: "Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду: з одного боку, обіцяли державність, а з другого - викручуватись воєнними обставинами, українською непідготовленістю і т. п.". І тут же уточнює: "Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці не підготовлені (до державотворення - В.М.), не об'єднані, розсварені, нема з ким говорити і т. д. А при тому була ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння..." (Виділено мною - В. М.) Отже, як бачимо, українським націоналістам гітлерівці обіцяли "державність", але обдурили, посилаючись на "воєнні обставини", на "непідготовленість" націоналістів до державотворення, на "необ'єднаність", "розсвареність" їх між собою, чи на те, що "нема з ким говорити". Але зауважте, головне тут те, що Бандера розкриває тут тіньову, мабуть, одну із головних причин розколу в ОУН в лютому 1940 р. на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, який закінчивася, як відомо, великим братовбивством: "ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння..." Тут, звичайно, визначено досить важливе і при цьому досить чітко: гітлерівці не тільки інспірували, але й здійснили розкол в ОУН в своїх політичних планах та інтересах. Це - однозначно! А далі Бандера намагався пояснити позицію і поведінку гітлерівців:

20

"Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійносте України, а з другого боку, не хоче відразу викликати боротьби українського народу (читай: українських націоналістів - В.М.) проти себе. Невиразною політикою та кишкою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтриманням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СРСР, гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійності рішуче спрямовувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою...". Тут треба суттєво уточнити. Як бачимо, Бандера досить легковажно підмінює термін "Україна", бо має на увазі українських націоналістів, говорячи про Україну. Звичайно, бендерівці добре знали, що гітлерівців абсолютно не цікавила ні червона, ні жовто-блакитна (а тим більше самостійна) Україна, а цікавив "лєбенсраум", життєвий простір, і дармова робоча сила на цьому просторі на користь Німеччини. Знаючи це, вони все ж вірно служили Гітлеру, сподіваючись отримати якісь крихти із столу хозяїна. Та й чи питали бандерівці трудовий народ України, чи хоче він тої "самойстіності" під штандартами і свастикою Гітлера. При тому ж, не Україну, а українських інтегральних націоналістів гітлерівці намагалися втягнути (і втягнули!) у свою війну проти Радянського Союзу і "тим зв'язати їх усією своєю політикою". Далі Бандера писав відверто, без викрутасів: "Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту... Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її - готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії і тільки проти неї". (Виділено мною - В.М.). Як бачимо, тут вираз "і тільки проти неї" визначає досить багато, якщо не все. Завершує свою думку Бандера щодо визначення спільної (з Німеччиною, звичайно) війни "проти большевицької Росії" такими - однозначними словами-застереженнями: "Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли - і до неї завжди признаємося..." Отже, свою, як і ОУН-бандерівців, позицію у минулій війні Бандера вважав "єдино правильною" і до неї "завжди признавався", тобто - від неї не відмовлявся. Нагадую читачам, що стаття була написана Бандерою в 1948 році, коли вже чимало його сподвижників затято "не признавалися", кому вони служили і чим ще недавно займалися. Про таких (а їх було і є сьогодні досить багато) писав Кость Паньківський, голова Українського крайового комітету (УКК) і заступник В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті) в часи війни в своїй книзі спогадів "Роки німецької окупації": "Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями. А навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили, та як то він чудом пережив роки німецької окупації... "[29]. Сьогодні ж такі особи не тільки не "признаються" в своєму співробітництві з гітлерівцями, але й на весь голос заявлють, що воювали

21

проти них. Краще б почитали статтю С. Бандери "Слово до українських націонашстів-революціонерів за кордоном". Примітки [1] Armstrong I.A. Ukrainian Nationalism. 1939 - 1949. New-York, 1955. Р. 20 - 23. [2] Герен Аллен. Серый генерал. М., 1970. С. 84,85, 90. [3] Прокоп М. В сорокові родини протинімецької боротьби // Сучасність. Мюнхен, 1981. Ч. 10. С 37. [4] Там же. С 57. [5] Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Париж - Нью-Йорк, 1966. №5. С 1725. [6] Субтельний О. Україна: історія. К., 1991. С 382. [7] Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки. Записки НТШ ім. Т. Шевченка. Львів, 1991. Т. ССХХІІ. С 58. [8] Там же. С 59. [9] Armstrong I.A. Collaborationizm in World war II // Journal of modern history. 1968. V. 40. No. 3. P. 400. [10] Донцов Д. Вісник. 1937. T.5. Кн.1. С. 63. [11] Сосновсъкий М. Дмитро Донцов: політичний портрет. Нью-Йорк - Торонто, 1974. [12] Там же. С. 292. [13] Островерха М. Муссоліні, людина і чин. Львів, 1934. С. 3 - 4. [14] Донцов Д. Де шукати історичних традицій Львів, 1941. С 79. [15] Конрад М. Націоналізм і католіцизм. Львів, 1934. С. 14 - 45. [16] Липа Ю. Українська доба. Львів, 1934. С 28-29. [17] Єндик Р. В каданах раси. Краків, 1940. С. 43. [18] Сціборський М. Націократія. Париж, 1935. С 49, 56, 67, 71. [19] Там же. С. 72. [20] Там же. С 77. [21] Там же. С 77 - 78, 82, 89. [22] Там же. С. 109. [23] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 366, арк. 184. [24] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 356, арк. 33. [25] ЦДАГО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 37, арк. 30-32. [26] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 359, арк. 4. [27] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 927, арк. 17 - 18, 21. [28] Див.: Бандера С. Перспективи української революції. Видання ОУН, 1978. [29] Паньківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк - Торонто, 1965. С.6.

22

БАТАЛЬЙОНИ АБВЕРУ "НАХТ І ГАЛЬ" І "РОЛАНД'' Якими були батальйони "Нахтігаль'' і "Роланд" Спочатку подамо дані про організацію цих формувань в системі гітлерівського Абверу. Степан Бандера писав: "На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силу куреня". [1] Тут же Бандера зазначав, що "військово-вишкільну працю" виконували в ОУН-бандерівців Р. Шухевич, Д. Грицай-Перебийніс та О. Гасин-Лицар. Досить добре відомо, що спеціаль-батальйон Абверу "Нахтігаль" ("Соловей", "Нічний птах") імені С. Бандери був сформований у березнi-квітні 1941 р. із бандерівців. Формування проходило військову підготовку в Нойгаммері в складі 1-го батальйону полку спеціального призначення "Бранденбург-800", який був підпорядкований Абверу-2 (відділ Абверу, що займався здійсненням диверсій у стані противника). Політичним керівником батальйону був Теодор Оберлендер (відомий німецький діяч, який займався німцями Сходу, оберфюрер СС), командиром батальйону з боку німців був обер-лейтенант Альбрехт Херцнер, командиром батальйону з боку українців - капітан Роман Шухевич. Спеціаль-батальйон Абверу "Роланд" імені Є. Коновальця і С. Петлюри був сформований у квітні 1941 р. із бандерівців, мельниківців, петлюрівців і гетьманців і проходив військову підготовку в Зауберсдорфі поблизу Відня під керівництвом веркрайскоманди XVII м.Відня, яка також підпорядковувалась спеціальному формуванню Абверу "Бранденбург-800", але призначався батальйон для віськових дій на південному напрямку Східного фронту. Керівниками його були: Ріко Ярий з німецького боку та майор Євген Побігущий ("Рен") - з українського. По суті, керівником батальйону був майор Побігущий, бо Р. Ярий, як член проводу ОУН-бандерівців і водночас резидент Абверу в тій же ОУН, постійно виконував інші доручення. Перш ніж говорити про ті так звані "українські" спеціаль-батальйони, треба дати коротку інформацію про формування Абверу "Бранденбург-800", в яке вони входили, та про "спеціальне" призначення цих формувань (що, якраз часто приховують націоналістичні автори). А суть тут така. В книзі німецького генерала Б. Мюллера-Гіллебранда "Сухопутна армія Німеччини. 1933-1945" зазначено: "Дивізія "Бранденбург-800" сформована 21 вересня 1943 р. на базі розгортання підрозділів 800-го будівельного учбового полку особливого призначення "Бранденбург", який був спеціальною частиною, яка перебувала в розпорядженні 2-го управління абверу ОКВ (Служба розвідки й контррозвідки ОКВ). Однак розгортання дивізії затримувалось. У жовтні 1944 р. вона була переформована в моторизовану дивізію "Бранденбург".[2]

23

Тут, як бачимо, автором оминаються гострі кути і дивізія представляється як звичайна військова формація, ще й за політикою "будівельна", "учбова"та водночас "спеціальна частина спеціального призначення". Що ж будували абверівці-диверсанти 2-го відділу, якщо полк, а затим дивізію названо "будівельною"? Аж нічого. Вони чинили руйнування, диверсії і масові вбивства! Істину розкривають інші автори. Виходить, що полк спеціального призначення "Бранденбург-800" і дивізія спеціального призначення "Бранденбург" були "будівельними" та "учбовими" тільки для маскування. Насправді ж, ці формування були спеціальними частинами Абверу-2 (диверсіі в стані противника) тільки тому, що виконували спеціальні завдання на фронті та в найближчому тилу противника: організовували і здійснювали диверсії, очищували цілі райони противника від можливих і неможливих приготувань диверсій проти Німеччини. Загони цього формування створювали паніку і хаос в районі дії. Акції їх також призначалися і проти партизанських загонів і з'єднань, які вели часті і масові диверсії в тилу гітлерівських військ. Історіограф Абверу Герт Бухгайт свідчить, що в час "Східного походу" гітлерівців тільки однією фронтовою розвідкою, підпорядкованою першому відділу (Абвер-1) управління Абверу при штабі верховного командування вермахту (ОКВ), було "знешкоджено", тобто ліквідовано, 20 тисяч радянських громадян. [3] Бухгайт не називає подібну дію 2-го відділу Абверу, який безпосередньо займався диверсіями і каральними акціями в стані противника і якому, власне, належали формування спеціального призначення "Бранденбург-800" і "Бранденбург", а їм, в свою чергу, - такі спеціаль-батальйони, як "Нахтігаль" і "Роланд". В цьому напрямі яскраве світло кидає інший дослідник - угорський історик і публіцист Юліус Мадер, який провів доволі об'ємний аналіз багатьох досліджень дій Абверу часів минулої війни: "Закордон (Абвер, - вказував він, - мав широко розгалужений апарат для боротьби з активними противниками гітлерівського режиму, наполягаючи на якнайшвидшому знищенні груп опору і патризанських загонів. Абвер та його особлива частина "Бранденбург-800" орудували в 13 європейських країнах. Тільки в 12 із них (не рахуючи СРСР) нацистські окупанти вбили в ході воєнних дій, розстріляли і замучили в тюрмах понад 1 277 750 чоловік. Більшість цих жертв слід віднести на рахунок убивць із Абверу та їх професійних "мисливців на партизанів". [4] А скільки ними знищено радянських людей? Поки-що не підраховано. Думаю, що майбутні історики ще підрахують і ці жертви. Таким чином, зробимо певні уточнення і підведемо підсумки. Формування спеціального призначення "Бранденбург-800" виникло ще до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу. Спочатку воно було спеціальним батальйоном, який у 1940 р. став полком спеціального призначення "Бранденбург-800", а затим в 1943 р. - дивізією "Бранденбург". Це не було звичайне військо, а спеціальне об'єднання диверсантів, карателів, башибузуків, сформоване з осіб кондотьєрів ненімецьких національностей, із тих країн, проти яких гітлерівці готували агресію. Так, 1-й батальйон, дислокований у Бранденбурзі (іменем якого і названо весь полк та дивізію спеціального призначення), був сформований з представників народностей Східної Європи (в основному територій СРСР)

24

і призначений для війни на "східному напрямку" (до нього і був приписаний батальйон "Нахтігаль"для вишколу в Нойгаммері і наступу на Львів); 2-й батальйон дислокувався в Дюрені (Рейнська область) і складався з ельзасців, зрадників-французів, бельгійців і голандців; 3-й батальйон був розквартирований в Бадені (поблизу Відня) і призначений для операцій на півдні, в країнах Південно-Східної Європи (до нього якраз, і був приписаний спеціаль-батальйон "Роланд"). При цьому роти, батальйони, а затим полки цього формування щодо своєї кількості значно, а то й в кілька разів, переважали звичайні нормативи комплектування. Отже, "Нахтігаль" і "Роланд" були не просто звичайними військовими формуваннями в складі вермахту (націоналісти й досі намагаються називати їх "Дружинами українських націоналістів" (ДУН), а формуваннями Абверу спеціального призначення - для здійснення диверсійних і каральних акцій в стані противника. Для цієї мети вони і проходили військову підготовку в спеціальних школах для забезпечення виконання завдань. Є. Побігущий, керівник батальйону "Роланд", а затим шуцманшафт-батальйону, в своїх спогадах так і зазначає, що завданням загону було "вишукувати розробки совєтських частин і так забезпечувати запілля...". [5] А що таке "забезпечувати запiлля" добре відомо, бо це означало ліквідовувати ті "розбитки"! Обидва формування, як свідчать майже всі націоналістичні автори, були здійсненням давньої мрії провідників ОУН сформувати за допомогою гітлерівців професіональні військові підрозділи і перетворити їх на основу своїх майбутніх націоналістичних збройних сил. Ця мрія, як відомо, збулася, але невдало і невдячно. Дїї "Нахтігалю'' і "Роланду" Це питання складне, бо Абвер, як відомо, не афішував свої дії. Відомо, що 30 червня 1941 р. спеціаль-батальйон "Нахтігаль" увійшов у Львів разом з 1 -м батальйоном полку спеціального призначення "Бранденбург-800". Гестапо та підрозділи СБ (служби імперської безпеки) ще не прибули у місто, а тому внутрішній порядок покладався на воєнного коменданта генерала Ренца та його польову комендатуру. Це і дало підставу польським і радянським публіцистам та історикам в 50 - 70-ті роки звинуватити брандербуржців і нахтігалівців у каральних акціях перших днів окупації Львова. Як свідчив відомий вчений і громадський діяч НДР А. Норден на прес-конференції в Берліні 22 жовтня 1959 р. з приводу розслідування злочинств боннського міністра Т. Оберлендера (колишнього політичного керівника батальйону "Нахтігаль" та інших подібних диверсійних формувань на Східному фронті, зокрема загонів "Тамара-1" і "Тамара-2" у Чечні), з 1 по 6 липня 1941 р. абверівці із "Нахтігалю", керованого Оберлендером - Херцнером - Шухевичем, спільно з брандербуржцями, фельджандармами і бохвкарями крайової екзекутиви ОУН-б, знищили у Львові 3 тисячі чоловік, в основному радянських активістів, євреїв і поляків, серед них понад 70 відомих вчених і діячів культури. Віриться, що в недалекому майбутньому все це буде до кінця досліджено, незважаючи на дотеперішні "тумани" і "димові завіси", як у польській і радянській, так і в літературі українсько-націоналістичній.

25

Проте вже й тепер є окремі прояснення. Нещодавно в Лондоні вийшла книга польського автора Олександра Кормана "З кривавих днів Львова 1941 року". [6] Автор наводить численні факти, прізвища, свідчення очевидців цієї трагедії. Дослідник твердить однозначно: з 3 червня до 6 липня 1941 р. (час перебування спеціаль-батальйону "Нахтігаль" у Львові) польських вчених, євреїв і комуністів нищили гітлерівці, нахтігалівці та боївкарі із ОУН-бандерівців. Корман наводить в книзі фотокопію звернення Степана Бандери, яке розповсюджувалось у Львові з 30 червня по 11 липня 1941 р. у вигляді летючок та афіш: "Народе! Знай! Москва, Польща, мадяри, жиди - то твої вороги! Знищуй їх!". В іншій інтерпретації ця листівка звучала так: "Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів української народної революції!". Автор стверджує, що акцією винищення керував гауптштурмфюрер (капітан) СС Ганс Крюгер (Крігер), який пізніше керував гестапо в м. Станіславі. Вбивства проходили за списком, підготовленим службами Є. Врецьони (СБ ОУН-б) і "Легенди" (І. Климіва), керівника крайової екзекутиви ОУН-б. Арешти проводили відділи Абверу (бранденбуржці), фельдполіції і "Нахтігалю". Розстріли здійснювали вони ж. Сам Є. Врецьона особисто брав участь у розстрілах польських учених. А. Корман наводить у книзі багато свідчень. Ось кілька з них: "Нахтігалівці" витягали з будинків комуністів і поляків, яких тут же вішали на балконах..."; "Українських вояків батальйону "Нахтігаль" мешканці Львова називали "пташниками"..."; "Пташники були в німецьких мундирах і з німецькими військовими відзнаками. Розмовляли на українській мові..."; "На вулицях Руській і Боїмів застрелили кілька польських студентів, яких привела боївка українських націоналістів..."; "...500 євреїв. Їх усіх замордували українці..." і т. д. Автор наводить і факт про те, що дружина заарештованого професора Львівської політехніки Казіміра Бартеля (колишнього прем'єр-міністра Польщі) відвідала арцібіскупа Шептицького з проханням допомогти звільнити чоловіка, але той відповів, що "нічого зробити не може..." В цілому книга Олександра Кормана - достовірне, змістовне дослідження. Однак, воно одностороннє, бо пройняте не вселюдськими, а переважно польськими пристрастями. Незважаючи на брак вагомих і всебічних документів й аналітичних досліджень, ми тепер достовірно знаємо, що бандерівська акція перших днів окупації Львова - широкомасштабна і доволі відчайдушна: від проголошення "Акту 30 червня" до кривавого побоїща по винищенню радянських активістів, представників польської інтелігенції та єврейського населення. Керував цією акцією, безперечно, М. Лебедь -шеф служби-безпеки ОУН, а дещо пізніше - провідник всієї ОУН-бандерівців у краї. Його підручними стали: його заступник по службі безпеки ОУН Є. Врецьона та керівник крайової екзекутиви ОУН-б "Легенда" (І. Климів), лейтенант гестапо Я. Мороз та керівники "Нахтігалю" Т. Оберлендер, А. Херцнер і Р. Шухевич. Хоч над усім цим тяжіла важка рука гестапо (Г. Крігер) й Абверу (Т. Оберлендер). Спеціаль-батальйон Абверу "Нахтігаль" спільно з 1-м батальйоном полку "Бранденбург-800", загонами фельджандармерії та боївкарів ОУН із ресорту "Легенди" - Климіва брали безпосередню участь у кривавих оргіях перших днів окупації Львова.

26

Подальша "доля" спеціаль-батальйонів Після невдалих "порозумінь" з гітлерівцями в час створення "Акту 30 червня 1941 -го", тобто так званого проголошення самостійної України у Львові, яке здійснив Я. Стецько ("Карбович", перший заступник Бандери), з допомогою "Нахтігалю" імені С. Бандери та за наказом Бандери, та після арештів учасників цієї затії обидва спеціаль-батальйони були відізвані з фронту і наприкінці жовтня об'єднані в одне формування, яке негайно розпочало вишкіл для нового призначення. В середині березня 1942 р. об'єднаний (тепер уже шуцманшафт) батальйон під командою Є. Побігущого ("Рена") був посланий в Білорусь і діяв у трикутнику Могильов - Вітебськ - Лепель в складі 201-ої поліційної ("охоронної") дивізії генерала Якобі проти білоруських партизанів і мирного населення. В збірнику "Дружини українських націоналістів в 1941 - 1942 роках" (видання 1953 р.) Є. Побігущій пише: "Малярі мали б прекрасні мотиви для малювання", описуючи і вражаючись прекрасними білоруськими краєвидами тих місць, куди їх привезли. Але їх сюди прислали, звичайно, не для малювання на пленері, а для того, щоб "охороняти мости", зауважує Побігущій. Ми добре знаємо, що "охоронці мостів" не воювали з партизанами, а лише охороняли мости постійно, день у день несучи цю службу. Водночас добре знаємо і про те, що "охоронці війська" гітлерівської Німеччини охороняли не мости, а несли охоронну службу в тилах гітлерівських військ, а це озночало, що вони постійно проводили каральні акції проти "бандитів" (як називав червоних партизанів Побігущій) та місцевих жителів, які допомогали "бандитам". Відомо також і те, що шуцманшафт-батальйон, чотирма ротами, якими командували Р. Шухевич, М. Бригідер, В. Сидор і Павлик, став підрозділом 201-ої поліцейської дивізії і бригад та окремих оперативних батальйонів, якими командував фон-дем Е. Бах-Зелевскі, обергруппенфюрер (генерал-полковник) військ СС. Цей обергруппенфюрер СС керував боротьбою з партизанами на окупованих теріторіях Радянського Союзу і Польщі, особливо в Білорусі та в північній частині України. Підзвітні йому частини були переважно есесівськими, а тому 201-ша поліційна дивізія змушена була діяти як і вони. Стає дещо яснішим, коли Побігущій -"Рен" пише про "бойові операції" (які, звичайно, аж ніяк не проводили "охоронці мостів") та про те, що обергруппенфюрер СС фон Бах "сказав на відправі всіх командирів, що це мій найліпший відділ, то він говорив це не для пустого говоріння, а заслуга в тому - старшин". Відомо також, що тих старшин, в тому числі Шухевича і Побігущого, не за "охорону мостів", а за "бойові доблесті" гітлерівці відзначили "залізними хрестами". Побігущій при тому констатував: "легіон виконав своє завдання. Так, і то на 100 процентів". Тут же він хвалиться, що командування дивізії прохало "легіон" охороняти командира дивізії. Отже, заслужили колишні нахтігалівці та роландівці такої честі! Недаремні, звичайно, такі відзнаки! Той же Є. Побігущій у своїх спогадах більш відвертий: "Безумовно, що були часті бої проти партизан, перешукування лісів, напади на їх місця

27

постою...Курінь виконав добре своє завдання, як це говорив фон Бах, ствердивши, що з усіх 9 куренів, що охороняли середнє запілля Східного фронту, - наш курінь виконав найкраще завдання..." [7] Тепер уже цілком ясно, що не "охороняли мости", а "охороняли середнє запілля" групи гітлерівської армії "Центр", яка наступала на Москву. Інший автор, М. Кальба в книзі "Нахтігаль" (курінь ДУН) в світлі фактів і документів" (Денвер, 1984 ) пише, що "Нахтігаль" ніколи не був диверсійним формуванням і жодних диверсійних актів не виконував, хоч тут же визначає, що курінь "був прилучений до "Бранденбургу". А далі Кальба посилається на німецького автора Вернера Брокфорда, який писав про формування "Бранденбург" і, між іншим, вказував, що "Нахтігаль" "виявляв фантастичні діяння" в дусі "воєнного фільму американської продукції". Що мав конкретно на увазі Брокфорд поки-що невідомо, залишається поза кадром, але "фантастичні діяння" в дусі "воєнного фільму американської продукції" інтригують не тільки фантазію автора. Однак, вже сьогодні досить чітко визначено, що шуцманфафт-батальйон не "мости охороняв" в партизанському краї в Білорусі, а діяв у складі каральних формувань обергруппенфюрера СС фон-дем Баха-Зелевскі проти білоруських партизанів і мирного населення, брав участь у каральних операціях "Болотяна лихоманка", "Трикутник", "Котбус" та інших. Що сусідом 201-ої охоронної дивізії і заповзятливим партнером у бойових діях проти партизанів і селян Білорусі була горезвісно відома в часи війни "бригада Дірлівангера", сформована із кримінальних злочинців, професійних садистів та убивць. Кілька чот "українського" формування в складі 15-го поліцейського полку брали участь у каральній акції, описаній в документальній повісті Володимира Яворівського "Вічні Кортеліси", в результаті якої звіри з людськими іменами стерли з лиця землі разом з жителями волинські села Борки, Заболоття, Борисівка і Кортеліси. Той же Побігущій-"Рен" згадує, що перед Різдвом 1943-го р. "легіон розв'язали". Причини цього досі не з'ясовані. Чудово служили, отримували "залізні хрести", були найкращими в каральних військах СС фон-дем Баха-Зелевскі і раптом..., "розв'язали"! Побігущій згадує і про те, що обергруппенфюрер СС фон Бах заявив йому особисто, що "всі легіонери" (так Побігущій та інші автори називають поліцаїв-карателів) "поїдуть малими групами додому і там мусять зареєструватися в поліції у Львові".[8] "Демобілізація" відбулася, але при дуже таємничих обставинах. Проте у Львові частину українських офіцерів та підофіцерів, в тому числі і Побігущого, гітлерівці тримали "в арешті", але "зміна політичних умов врятувала нас...". Йдеться тут, зрозуміло, про те, що в час формування 14-ої гренадерської дивіїСС "Галіцієн" їх покликали молодшими офіцерами тепер уже есесівського формування, де Побігущій -"Рен" спочатку був командиром полку, а затим батальйону в чині штурмбанфюрера (майора) СС. Так, нарешті, вимріяні офіцерські кадри з абверівсько-поліційних перетворились в есесівські. "Яка ж користь від ДУН?" - питав Степан Бандера в одній із своїх статей і тут же відповідав: "Особливе, що вони принесли з собою - це пізнання організації, стратегії і тактики партизанської боротьби, стасованої большевиками в другій світовій війні, та німецьких методів поборювання партизанських відділів. Це знання було дуже корисне в творенні УПА..." [9]

28

Як бачимо, Бандеру цікавив досвід боротьби гітлерівців проти радянських партизанів. А ще треба додати, що очолив УПА, став її "головнокомандуючим" нещодавній капітан Абверу та шуцманшафт формування Р. Шухевич, який в УПА негайно став генерал-хорунжим. Отже, не досвіду "охорони мостів" навчились колишні нахтігалівці і роландівці, а боротьбі проти партизанів та мирних жителів Бiлорусі на німецьких методах" фон-дем Баха-Зелевскі та Дірлівангера. Примітки [1] Бандера С. Перспективи української революції. С 303. [2] Див.: Мюллер - Гиллебранд. Сухопутная армия Германии. 1933 - 1945. М., 1976. Т З С 393 [3] Див.: Bucheit Gert. Der deutsche Gehemdienst Geschichte der militarischen Abwehr. - Munchen, 1966. S. 362. [4] Мадер Юлиус. Империализм: шпионаж в Европе вчера и сегодня. - М., 1984. C. 24. [5] Побiгущий Євген - "Рен". Мозаїка моїх споминів. Мюнхен - Лондон, 1985. Т. 2. С. 234. [6] Korman Alexsander. Z krwawych dni Lwowa 1941 roku. London. 1991. [7] Побігущий Євген -. "Рен". Мозаїка моїх споминів. Т. 2. С. 235. [8] Побігущий Євген -"Рен". Дружини українських націоналістів в 1941 - 1942 роках. С. 40. [9] Бандера С. Перспективи української революції. С. 3 - 5, 306.

29

ПРО "АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941-го" Суть "Акту 30 червня 1941-го'' Розглянемо "Акт 30 червня 1941-го року" очима його авторів і сучасників. В Центральному державному архіві вищих органів державної влади (ЦДАВО) України є група документів, які безпосередньо стосуються цієї події. Серед них є і чорнові варіанти, де тексти правлені рукою самого Ярослава Cтецька, головного творця акції й керівника "уряду", створеного ним же. Експерти довели, що ці правки документів, а також рукопис під назвою "Мій життєпис" безсумнівно належать Я. Стецькові. Як потрапили вони сюди? Архівісти не можуть відповісти на це питання, бо в документах не значиться їх надходження. Тим більше, що в архіві вже нема людей, які б пам'ятали про їх безпосереднє прибуття. Однак, можна сказати з впевненістю, що ці документи - фрагменти архіву гестапо в окупаваному гітлерівцями Львові, який не встигли вивезти чи знищити при втечі з міста, і який потрапив до рук радянських військ, а потім - до спеціальних органів. Серед цих документів є такий, що його потрібно привести повністю. Текст його правлено і підписано рукою Стецька, який, як видно, призначався для публікації в пресі як інформація про подію. Подібний текст був опублікований на початку липня 1941 р. в окупаційних газетках, зокрема в Дрогобичі і Жовкві. Документ іменується: "Звіт із Національніх зборів українців, які відбулися дня 30 червня 1941р." Наведемо його без жодних скорочень і правок. "Дня 30 червня відбулися о год. 8-ій вечором у салях матірного Товариства "Просвіта" у Львові великі збори українців ("західних областей України" - закреслено - В.М.), на яких проголосили святочно відновлення Української державности й скликання першого Краевого Правління (Виправлено з великої букви - В.М.) на чолі з Ярославом Стецьком, Заступником Провідника (Виправлено з великої букви - В.М.) Організації Українських Націоналістів. Збори пройшли серед небувалого одушевлення. Збори відчинив урочисто ("урочисто" дописано - В. М.) промовою Заступник провідника ОУН Ярослав Стецько і передав привіт від Провідника ОУН Степана Бандери, візвав віддати честь борцям поляглим за волю України і відчитав святочний акт проголошення Української Державності. Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали потім Національний Гімн.

30

Опісля о. Др. Гриньох, довголітній душпастир українського студентства, а тепер душпастир Українського Національного Легіону (виправлено з великої літери і затим закреслено слова "Степана Бандери" - В.М.) виступив у сірім вояцькім мундирі й передав привіт від Команданта (виправлено з великої літери -В. М.) легіону, сотника Романа Шухевича і всіх українських вояків, котрі присягали віддати Україні свою кров і своє життя. Наступно говорив делегат Краевого Проводу Українських Націоналістів, підкреслюючи жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше - проте вже ситуація дозволяє, стає до безпосереднього державного будівництва. Опісля відчитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краевого Правління Західних Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі - до часу створення (Дописано рукою Стецька: "З волі Українського Народу". - В.М.) Центральних областей у Києві. Наступно о. Мітрат Сліпий привітав Збори в імені Митрополита Андрея Шептицького, що Митрополит витає цілим серцем і цілою душею цей великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і ввесь народ стати негайно до праці для цього великого діла. Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму. Збори вислали як вислів почувань Українського Громадянства - привіт провідникові ОУН Степанові Бандері. Привіт Творцеві й Вождеві Великої Німеччини АДОЛЬФОВІ ГІТЛЄРОВІ (Виделіено великими літерами - В.М.). Привіт Славній Німецькій, непобідній Армії, Привіт Митрополитові Андрєєві, й Привіт усім героям за волю України. Заступник провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема дуже горячо й щиро присутніх на зборах високих старшин німецької армії. (Цей абзац закреслено. - В.М.). Представник німецької армії, бувший полковник (Закреслено "полковник" і дописано "старшина"- В.М.) УГА, Прфоесор Кох привітав також присутніх на зборах і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з німецьою армією (Далі викреслено слова: "великого вождя німецького народу АДОЛЬФА ГIТЛЄРА". - В.М). Збори закінчено відспіванням національного гимну (Дописано: "і "Не пора.. ." - В.М.). Далі рукою Стецька дописано: "Провірив. З Українських Національних Зборів".[1] І підпис Стецька. Отже, збори закінчилися співом "Не пора, не пора..." та криками "Слава Україні!" і "Хайль!". "Це засвідчувало наші справжні почування", - писала про це зборище газета "Самостійна Україна" від 10 липня 1941 р. Правда, "Хайль!" звучало частіше, хоч в залі було тільки три німці. Отож, на цих зборах були пристуні аж 60 (за свідченням одних авторів) чи близько 100 (за свідченням інших) чоловік. Проте чимало істориків в діаспорі і сьогодні в Галичині називають їх "великими", "народними", "національними" зборами. Так їх називав і сам Стецько в книзі спогадів "30 червня 1941" (Торонто - Нью-Йорк - Лондон, 1967).

31

Однак, для контрасту (плюрализм так плюрализм!) наведемо враження від побаченного і почутого на цих зборах доктора богослов'я, отця Гавриіла Костельника: "Зігнано було людей, мабуть, більше сотні - української інтеллігенції. Кажу "зігнано" тому, що це був перший день вступу німців до Львова. У місті лунали постріли, здалека чувся гуркіт гармат. Люди побоювалися виходити на вулицю, а ті, що виходили, не відривались далеко від дому. Серед присутніх чимало було греко-католицьких священиків, зібраних зусиллями бандерівського капелана отця Івана Гриньоха. Представником митрополита був коадютор Йосиф Сліпий, який поводив себе тут чи не як протектор тих, хто скликав цю нараду. Виявилось, що це непроста нарада. Оголошено було, - бігме, сором про це говорили тепер, - що всі ми пристуні являємо собою "народні збори", які мають проголосити утвердження української держави і затвердити "уряд", сформований за вказівками Степана Бандери якимось Ярославом Стецьком. "Народними зборами" цю нараду вирішено було назвати не просто для авторитетності її, а для того, щоб протиставити це збіговисько тим Народним Зборам, що були скликані у Львові в жовтні 1939 р., на яких було проголошено встановлення радянської влади в західній Україні. Тут були присутні і представники німецької влади в Західній Україні. Тут були присутні і представники німецької військової влади. Слово взяв голова "уряду" Ярослав Стецько - миршавенький чоловічок, який, не вміючи себе тримати на людях, тремтячим голосом зачитав акт проголошення "державної соборної самостійноїУкраїни" і проголосив, так би мовити, декларативну заяву "уряду". З того, що оголошував і говорив цей миршавий чоловічок, який іменував себе головою "уряду", запам'ятались дві особливості: це -неперевершена хвалебність німецькому фюреру і його непереможному воїнству, і погрози, страшні погрози всім, хто виявляє непокору "урядові" "української держави", який, говорив Стецько, "буде діяти в єдності з Великонімеччиною фюрера". "Політику ми будемо робити без сантиментів, - намагаючись взяти застрашливий тон, цілком серйозно провістив миршавий чоловічок. Ми винищемо всіх, без винятку, хто ставатиме нам на перешкоді. Керівниками всіх галузей життя будуть українці і тільки українці, а не вороги-чужинці - москалі, поляки, євреї. Наша влада буде політичною і воєнною диктатурою ОУН, диктатурою, для ворогів страшною і навблаганною..." Згадуючи про це, дивуєшся, як ми, душпастирі греко-католицької церкви, могли піддатись тій силі сатанинської ненависті до радянських людей, до всіх інакомислячих, що її проголосили на тому збіговиську діти наші, діти, що були виховані і виплекані нами..." Що проголосили бандерівці 30 червня 1941-го року у Львові Спочатку пошлемося на самого затійника акції - Ярослава Стецька -"Карбовича". В промові на "великих", "народних", "національних" зборах він, виявляється, сказав таке: "...Німеччину, яка веде війну проти Росії, уважатимемо нашим союзником, якщо вона визнає наше право на державну незалежність, з істотними ознаками суверенности. Тому творення національно-визвольної армії - закон хвилини! Без армії немає держави!

32

Німецьку армію трактуємо як гостей на нашій землі і ми є готові на тісну співпрацю з Німеччиною проти Росії, на базі рівноправності і визнання нашоїдержавности..." [2] Важко повірити, що бандерівці вголос трактували німецьку армію "як гостей", та й ще "на базі рівноправності". Це вже Стецько-"Карбович" написав пізніше. Текст промови, з якою виступав Стецько на "великих зборах" 30 червня 1941 року у Львові, досі невідомий, його неподають ні Стецько, ні інші націоналістичні автори. Його, звичайно, приховують. Однак, ми можемо повірити отцю Гавриїлу Костельнику щодо тих стецькових погроз, з якими він звернувся до противників бандерівців у своїй промові. Нижче ми подамо кілька документів, зміст яких відзеркалює настрої бандерівців того драматичного періоду. Що ж до самого "рішення №1" - "Акту проголошення (відновлення) Української Держави",то тут йшлося про те, що ОУН "волею українського нараду" (все це, звичайно, несусвітня брехня, ніхто не питав думки народу, тим більше бандерівці! - В.М.) проголошує (відновлює) українську державність. Справа в тому, що Бандера та його спільники досить серйозно вагались "проголошувати" чи "відновлювати" Українську державу. В документі, який зберігається у Києві в ЦДАВО України та іменується як "Акт проголошення Української Держави", слово "проголошення" закреслено і тут же дописано слово "відновлення" рукою самого ж Я. Стецька, бо підпис і правка в тексті цілком ідентичні. Так "проголошували" чи "відновлювали" українську державність бандерівці 30 червня 1941 року у Львові? На це питання відповісти досить важко, бо цей "великий державний акт", виявляється і представляється так, як хочеться тому чи іншому інтерпретатору. Відомий політолог Іван Кедрин (Рудницький) в статті "Чому я згадав про "Акт 30 червня"?" пише про три різні тексти цього документу, що, на його думку, применшує вартість "акту" "з огляду новітньої історії України". [3] Це надзвичайно важливо не тільки "з огляду новітньої історії України", але й елементарних міжнародних правових норм. А головне, численні націоналістичні автори, майже всі без винятку, виключать із документу пункт "3". Виключає його і сам Я. Стецько в своїх "спогадах", і К. Паньківський в книзі "Від держави до комітету", а тим більше виключають його нинішні шанувальники й інтерпретатори "Акту" - надто вже копрометує він його творців та нинішніх апологетів, викриває їх політичну позицію й етику, а, головне, суть справи. Однак поборники українського інтегрального націоналізму не в силах все це приховати. Ось він, пункт 3 "Акту 30 червня 1941-го": "Відновлена (в інших варіцтах - "новопостаюча" - В.М.) Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гiтлєра творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національно-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі." [4] (Виділено мною - В. М.).

33

О, як бояться розголосу цього пукту і як його приховують минулі і нинішні інтегральні націоналісти в Галичині! Але чи питали вони тоді український народ його народну, національну думку? Не питали, звичайно. Чи хотів український народ "тісної співпраці і співдії" з фашистською Німеччиною, щоб "під проводом Адольфа Гiтлєра" визволитися "з-під московської окупації"? Не хотів, зрозуміло. Та й чи можливо звільнитися від одного тирана (Сталіна) за допомогою іншого тирана (Гітлера)? Якраз з точки зору вище поставлених питань цікава бандерівська "Декляряція Правління Української Держави", видана Я. Стецьком та його помічниками відразу ж після здійснення так званого "Акту 30 червня". Наведемо "декляряцію" повністю: "ДЕКЛЯРЯЦІЯ ПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Волею українського народу відновлено й проголошено Українську Незалежну Державу у звільненому, внаслідок побіди німецької збройної сили, місті Львові. Українська Держава має свою тисячолітню традицію. Останньою історичною формою Незалежної Української Державности була Українська Держава в 1917-1920 рр., визнана урядами Австрії, Німеччини й інших осередніх держав, які заключили з Українською Державою союз у мировому договорі в Бересті. Формально існувала Українська Держава - і досі у формі Союзної Української Республіки. Однак фактично вона не була незалежна й не мала в собі українського змісту та не відповідала волі й бажанням українського народу. Сьогодні український народ відбудовує на руїнах московської тюрми народів свою справжню незалежну державність, пов'язуючи до давньої, тисячолітньої традиції, а зокрема до міждержавного акту, доконаного в Бересті в 1918 році. Акт відновлення Укранської Державности, проголошений дня 30 червня 1941 року у Львові на Зборах Українського громадянства походить з волі цілого українського народу. Безпосереднім виразником цього акту й усіх наших змагань була і є Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Вона проводила під час польської й московсько-большевицької окупації революційну боротьбу на визволення українського народу, відбудування Української Державности на основах правдивої незалежности і суверенности і протиставленні до нереальної фікції Радян-Союзної Державности. Боротьбу цю проводить український народ під проводом ОУН і її провідника Степана Бандери дальше там, де ще сьогодні стоїть ворожа совітська влада і її війська. У тій боротьбі складала і складає ОУН безконечні гетакомби жертв. Там, знову, де вже українська територія звільнена у висліді воєнних ділань Славної німецької Армії від ворожої окупації, - Організація Українських Націоналістів приступила негайно до перебудови цілого життя, опертого досі на фікції радянської державности, що була тільки формою поневолення - на основах правдивої свободи і державної суверенности України. Довершення цього великого історичного діла і висловом бажань і

34

довголітної боротьби цілого українського народу, в якій він положив безконечну кількість кровавих жертв. Нова Українська Держава, базуючись на повній суверенности своєї влади, стає добровільною в рамці нового ладу Європи, який творить вожд німецької Армії й німецького народу Адольф Гітлер. Ми мали змогу доконати акту відновлення нашої державности саме завдяки побідам Славної Німецької Армії, яка під проводом свого великого вождя вийшла на боротьбу за цей новий лад. Виходячи з цієї основи, пов'язуючи дальше до міждержавного акту з 1918 р., до почувань найглибшої приязні, які має український загал у відношенні до Німецької Армії та світоглядових і ідеологічних заложень Українського Революційного націоналізму, Нова Українська Держава і її Влада - стають у процес будівництва нового ладу в Європі і цілому світі, за який розпочали боротьбу найбільші провідні мужі і народи нашої доби, та заявляє про свою волю і готовність взяти в цій боротьбі якнайбільшу активну участь. Ми боремося і кровавимося від самого початку у боротьбі проти марксистсько-московської потвори, бо доля судила нам бути висуненими на перший фронт на сході Європи. І тому з найбільшою радістю привітали ми факт виступу до цієї боротьби також інших народів і держав, які прийшли нам у цей спосіб з найбільшою поміччю. Отже, будемо з ними дальше йти й дальше боротися. Нашим першим змаганням буде тепер утворити якнайскорше українську Збройну Силу, щоби Вона відтяжила німецьку армію й пішла негайно в бій за новий і остаточний розвал московської тюрми народів. Рівночасно будемо старатися сконцентрувати найбільші зусилля в тому напрямі, щоб звільнені терени якнайскоріше зорганізувати, привернути спокій, лад і порядок, усунути наслідки воєнних ділань, а зокрема урухомити й піднести якнайвище господарське життя. В той спосіб створимо здорові й сильні підвалини нашої Державної Незалежности й будемо рівночасно в стані дати незалежну економічну допомогу Німецької Армії. Слава Україні! Героям слава!"[ 5] (Тут і вище виділено мною - В.М.). Коментарі зайві. Що відбувалося після проголошення "Акту" Ейфорія з "Актом 30 червня 1941-го" тривала лише кілька днів. Першого липня 1941 р., на наступний день після проголошення "акту", в місті з'явилися оголошення і летючки. Функціонери ОУН-бандерівців спішно роз'їхалися в населені пункти Галичини шукати підтримки і схвалення у народу. Проведені ними "вітальні збори" з "урочистими" арками в окремих селах і містечках, на яких, звичайно, віддавлась перевага вихвалянню "побідоносної німецької армії та її фюрера", безапеляційно оголошувались "народним плебістом". Однак, окупаційна преса, яка почала видаватися тими ж націоналістами з дозволу та на догоду німецьких окупаційних властей, категорично замовчувала "Акт 30 червня". Навіть газети, які підпорядковувалися безпосередньо ОУН-бандерівцям, повідомляли про "великі", "народні" і "національні" збори у Львові досить стриманно, або промовчували. Зате на шпальтах газет на всі лади вітались і вихвалялись гітлерівці.

35

Тон в усій цій буфонаді, а затим мовчанню, задало послання митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., спочатку опубліковане в "Українських щоденних вістях", а затим передруковане в усіх окупаційних газетках. Тут митрополит поштиво вітав "Акт 30 червня" та вихваляв акцію гітлерівської окупації. Наведемо це послання повністю: "З Волі Всемогучогр і Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного почалася Нова Епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну Подію. Повідомляючи Тебе, Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності для Його церкви і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім'я Боже і з Божою благодаттю, буде доведено до успішного кінця. Жертви, яких конечно потреба для осягнення нашої ціли, полягатимуть передусім на послушньому віддаванні справделивим Божим законам, спротивним розказам Влади. Український Нарід мусить історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солідарності і життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім би міг розвинути усі Богом собі дані сили. Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов'язків докажіть, що Ви дозрілі до Державного Життя. Побідоносну Німецьку Армію вітаємо як освободительку від ворога. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Краевого Правління Західних Областей України Пана Ярослава Стецька. Від уряду ним покликаного до життя очікуємо мудрого справедливого проводу та заряджень, які узглядняли б потреби і добро всіх замешкуючих Наш Край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності і суспільної верстви належать. Бог нехай дасть усім нашим Провідникам святу Мудрість з Неба. Дано у Львові при Арх.Храмі Св.Юра І. VII. 1941 (-) + Андрей". Це вихваляння війни, "розпочатої в ім'я Боже" (подумайте, який цинізм!) отримало продовження (правда, вже без згадування "Акту 30 червня") в "пастирському слові", виданому митрополитом Шептицьким 5 липня 1941 р.: "З Волі Всемогучого і Всемилостивого Бога починається нова епоха нашої Батьківщини. Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, витаємо з радістю і вдячністю за освобождения від ворога... Щоби Всевишньому подякувати за все, що дав і упросити подібних ласк на майбутнє, кожний душпастир відправить у найближчу неділю по отриманні цього заклику благодарственну Богослужбу та по пісні "Тебе Бога хвалим..." внесе многолітствія побіднонісній німецький Армії та Українському народові..." Таким чином, напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз глава греко-католицької церкви назвав "справою в ім'я Боже"! Розвиваючи думку митрополита в його "пастирських посланнях", душпастирі цілком категорично твердили, що "Гітлер - Божий вождь, і війна - то є війна Божа. Тут не б'ється чоловік, а Бог в чоловіці, рука Божа йде вперед і побиває ворога". Незважаючи на все це "тріумфальне" шумовиння, все ж і клерикальні

36

кола, й окупаційна націоналістична преса, і націоналістичні функціонери на місцях говорили і писали про "Акт 30 червня" досить стриманно і неврівноважено. Що ж сталося? Справа в тому, що гітлерівцям бандерівські затії аж ніяк не сподобалися і розцінювались однозначно як підступне самовправство, вияв крайнього екстремізму і непослуху, непростиме хуліганство кишенькових політиканів. Такого гітлерівці не дозволяли нікому і не прощали нікому. Непослух бандерівців добряче розсердив нацистів, які аж ніяк не бажали мати якихось (хоч і примітивних) політичних конкурентів у своєму тріумфальному "поході на Схід". Тому вже 1 липня 1941 р. голову "уряду" Ярослава Стецька було попереджено негайно згорнути і "розв'язати" цю затію. "Уряд" бандерівців, по суті, проіснував неповний тиждень, якщо тільки можна його діяльність назвати "урядуванням". Як писав у своїх спогадах Я. Стецько," 5 липня 1941р. відбулася нарада в головній квартирі Гітлера в справі нашого уряду і державності у приявності Кайтля, Ріббентропа, Гіммлера, Канаріса. На нараді після декількох хвилин Гітлер вирішив, незважаючи на пересторогу Канаріса, що "українські націоналісти -це фанатичні борці і ідеї української державності не можна легковажити", а, звертаючись до Гіммлера: "Parteigenosse Himmler, machen Sie Ordnung mit dieser Bande!" ("Партайгеноссе Гіммлер, наведіть порядок з цією бандою!").[ 6] Стецько далі зауважував, що про цю команду Гітлера довідався його "міністр закордонних справ", тобто В. Стахів, від міністеріяльного радника, який, мовляв, протоколював розмову на цій нараді. Але такі "зауваги" пана "прем'єра" є, звичайно, сумнівними. По крайній мірі, досі не існує документальних свідчень про зміст такої розмови в штаб-квартрирі Гітлера. Того ж 5 липня 1941 р. був заарештований у Кракові Степан Бандера. За словами Я. Стецька, на нього було "накладено почесний арештеренгафт". Даремно Стецько 3 і 4 липня посилав вірнопіддані листи - привітання Адольфу Гітлеру, Герману Герінгу, Іоахіму Ріббентропу, Беніто Муссоліні, навіть фюреру іспанських фашистів Франціско Франко та поглавнику хорватських усташів Анте Павелічу з визнанням щирої вірності ідеям фашизму та з надією отримати підтримку бандерівській затії. 7 липня довелося також писати на ім'я І. Ріббентропа, міністра закордонних справ імперської Німеччини, "виправдальну заяву". Але нічого не допомогло. Гітлерівці вимагали негайно припинити самоініціативу "націоналістичного ентузіазму" й відмовитися від вчиненої акції. Дев'ятого липня о 4-ій годині дня "прем'єра" Стецька заарештувало гестапо. Йому відверто сказали, що все це діється "за дорученням Райхсрегірунгу" (тобто імперського уряду) та що він має негайно прибути в Берлін. Стецька було відвезено в будинок львівського гестапо. "На вечерю гестапо принесло... какао з хлібом", - зазначив поверженйй "прем'єр".[7] Далі шлях Стецька лежав у Краків, "столицю" генерал-губернаторства, а затим у Берлін, до полковника Абверу Е. Штольце. П'ятнадцятого липня його разом з Бандерою було звільнено "з забороною опускати Берлін та з обов'язком голоситися на поліцію", -уточнював Я. Отецько. Тут, як бачимо, все сталося без афектів і стресів.

37

Після розгону "уряду" Я. Стецькові,С. Бандері та іншим функціонерам ОУН часто доводилося виправдовуватися, каятися, писати різні пояснення - "ерклерунги", "комунікати", "меморандуми" чи просто вірнопідданчі заяви. Так, в "Комунікаті", датованому 4 серпня 1941 р., бандерівці запевняли гітлерівців: "...Українське Державне Правління закликає весь український нарід вести дальше непохитно безоглядну боротьбу, всякими засобами, завжди і всюди, проти Москви й большевизму. Українське Державне Правління взиває водночас Український Нарід допомагати всюди Німецькій Армії розбивати Москву й большевизм". [8] Ще в першому "меморандумі", складеному С. Бандерою, О. Гасиним, І. Габрусевичем та В. Стахівим і датованим 23-м червня 1941 р., бандерівці досить завзято запевняли німецькі власті, що вже створилось немало підстав для багатосторонніх політичних порозумінь між українськими войовничими націоналістами і гітлерівською Німеччиною для "великої співпраці". "Меморандум" всіляко доводив, що "новий порядок в Європі аж ніяк неможливо будувати без України" (тобто українських націоналістів - бандерівців). Тут же автори відверто натякали, що ще в 1938 р. Виникли в Європі дві держави-сателіти гітлерівської Німеччини - Словаччина фашистів Тісо-Глінки і Хорватія усташів Анте Павеліча, та що, порівнюючи з цим, "українська проблема є набагато важливішою... "[9] Однак найвищої завзятості досягли бандерівців в "меморандумі", посланому в Берлін 14 серпня 1941 р. Цей документ досить розгорнуто представляє засади співпраці українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною у трьох вимірах - в минулому, сучасному і майбутньому. Подамо основні позиції документу. Визначення минулих умов співпраці подано в підрозділі "Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною". Тут, закрема, вказується: "Українська військова організація (УВО), а згодом її наступниця -Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом німецького райху, спрямована проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький райх сприятиме постанню незалежної соборної української держави. Зовнішньо-політична концепція ОУН грунтувалася на союзі України з Німеччиною... ОУН була свідома того факту, що в спільній боротьбі України та Німеччини за нові порядки в Східній Європі Україні доведеться платити великою ціною крови. Як відомо, українські повстанці, оргнанізовані ОУН на Західній Україні, також спричинилися до швидкого наступального маршу німецького війська. .."[ 10] (Мається на увазі участь оунівців у нападах на відступаючі радянські підрозділи в перші дні війни -В.М.). Далі автори "меморандуму" переконують гітлерівців у тому, що в Східній Європі в протистоянні проти Росії необхідна незалежна Українська держава: "Україна стане посередником між Німеччиною, як провідною силою перебудови (тобто створення "нового уряду" в гітлерівському варіанті - В.М.) та іншими народами дотеперішньої московської імперії..." В підрозділі "Основи українсько-німецької дружби" вказано: "Не тільки довгорічна українсько-німецька співпраця є доказом

38

дружньої до Німеччини настанови ОУН... Українська держава мусить підтримувати тісні взаємини з Німеччиною, щоб забезпечити свої західні кородони і водночас бути в постійній готовності до боротьби з Москвою. ... ОУН зацікавлена співпрацею з Німеччиною не з опортуністичних міркувань, а з огляду на конечність такої співпраці для добра України... ОУН сподівається, що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і вільно..." (Виділено мною - В. М.). В підрозділі "ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною" бандерівці, незважаючи на "ліквідацію і приборкання створеного у Львові українського державного уряду", запевняють гітлерівців у тому, що "обстоюють дальшу тісну співпрацю з Німеччиною". "Для ОУН співпрця з Німеччиною не була справою порожніх слів; співпрацю здійснено протягом років великими і тяжкими жертвами. ОУН сама повела боротьбу за державну незалежність України на шлях співпраці з Німеччиною; за це вона сама несе повну відповідальність перед українською історією. ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною... ...ОУН не має намір спричинятися до того, щоб місце керівного революційного й державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках антинімецьких сил... ... ОУН захищає свою концепцію визволення України та відновлення Української держави у співпраці з Німеччиною, у відвертій та щирій співпраці, котра повинна гартуватися не тільки в часи миру, але й у час війни..." [11] І на завершення в "меморандумі" вже вкотре повторено: "Німеччина повинна бути зацікавлена в тому, щоб співпрацювати з ідейними, динамічними українськими силами, котрі спричинилися до цієї співпраці з ідейних, політичних і патріотичних причин". [12] Цілком зрозуміло, що цей "меморандум" абсолютно ясно визначає політичну позицію ОУН-бандерівців у час війни. Ярославу Стецькові як безпосередньому творцеві "Акту 30 червня" і створеного ним "уряду" доводилося виправдовуватися перед гітлерівцями найбільше. Він часто писав у Берлін різні так звані "ерклерунги". Це були, звичайно, не "заяви", а "пояснення", хоч на німецькій мові слово "ерклерунг" означає і те, і друге.В одному із них, де зверху розмашистими літерами було написано '"Jaroslaw Stecjko", він писав: "Я заявляю відкрито і щиро, що я завжди розглядав і розглядаю німецький райх як друга України". [13] Особливо цікавий з такого ж погляду документ "Мій життєпис". Це не просто автобіографія, яка звичайно додавалася до службових документів, а цілий біографічний трактат, сповідь і виправдання за "Акт 30 червня" перед гітлерівцями. В архівній справі їх аж два: німецькою та українською мовами. Там і тут проведена правка рукою самого Стецька. В документі особливо вражає те, що хоч автор і пише, що "студіював право і фільозофію у Львові, а короткий час у Кракові", а затим в ОУН був "ідеольогічно-політичним ляйтером (керівником)" і "політляйтером і редактором", текст виглядає примітиівно-убого. Здається, що цей "життєпис" писала малограмотна людина з примітивним літературним знанням. Спочатку Стецько подає коротко свої біографічні дані - від

39

гімназійних років до часу написання даного "життєпису". Автобіограф старається виділити моменти свого "революційного" буття з наміром сподобатися читачам-гітлерівцям. Наприклад: "...Пересидів понад два місяці у тюрмі у зв'язку з атентатом на совітського консуля у Львові..." [14] Тут, звичайно, мається на увазі вбивство не консула СРСР у Львові, а секретаря радянського консульства А. Майлова в жовтні 1933р.". "У червні 1934 року був знову ув'язений напередодні вбивства міністра Пєрацького.., засуджений на 5 років важної тюрми, як політляйтер і редактор в КЕ (Крайовій екзекутиві - В.М.) ОУН. На основі амнестії, виданої під напором публічної української опінії, відбував я, як і друзі, засуджені тоді, лише два і півроку тюрми." (Мається на увазі вбивство оунівськими терористами міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького влітку 1934 р. у Варшаві - В.М.). "Після виходу з тюрми в грудні 1936 року виконував я фактично обовязки краевого керівника ОУН до серпня 1937 року. В серпні з наказу сл. п. Вожда Євгена Коновальця виїхав я до Німеччини, до Відня, де обняв підготову політичну і програмову II конгресу ОУН... ...Від літа 1939 року перебував я в Італії, в Генуї і Римі, занимаючись там же зовнішньо-політичною діяльністю, видаючи націоналістичну пресову службу на італійській мові та нав'язуючи співпрацю з італійськими чинниками. Окрім того редагував ідеольогічно-політичний орган "Ідея і чин". В серпні 1940 р. приїхав до Німеччини, де... відпрацьовував політичну проблематику ОУН... ...II збором обняв я за дорученням Провідника ОУН заступництво провідника і став шефом штабу Проводу ОУН, ведучи водночас політичну референтуру проводу... (Мається на увазі II збір ОУН-бандерівців у квітні 1941 року, де Стецько став першим заступником С. Бандери.) ... Як німецьке військо увійшло до Львова, прибув я туди, де як подав в окремому письмі під заголовком "Ерклерунг" з дня 15 липня 1941 року, проголосив відновлення Української Державності та обняв доручення Провідника Степана Бандери головство в уряді у Львові... ...Уряд приступив до практичної праці, організуючи господарство, адміністрацію, міліцію і т.д., замагаючи до того, щоб наладнати якнайтіснішу співпрацю з німецькими військовими чинниками та уможливити її й допомогти під кожним оглядом... ...За урядом стоїть ціле українське громадянство під проводом Митрополита і єпископів обох віросповідань. Митрополит Шептицький видав пастирський лист, в якому признав Уряд і візвав громадянство до підпорядкування йому. .."[ 15] Далі Стецько жалівся: "8.7.1941 коло години 9-ої вечором при вулиці Войціха, 9 (нині вулиця Довбуша - В.М.), був виконаний атентат на мене, на авто, в якому їхав, невідомим осібняком, при чому був ранений шофер. Як ствердили відносні німецькі чинники у зв'язку з появою польських протинімецьких і протиукраїнських летючок, атентат найправдоподібніше вийшов з польських кругів, за що відносні німецькі штеллє (служби - В.М.) обіцяли відповідні репресійні заходи відносно поляків..." В другій і третій частинах "життєпису" Стецько досить виразно і відверто розкриває свій світогляд і політичні наміри. Тут він, зокрема, зазначає: "Ідеольогію і програму Організації (тобто ОУН-бандерівців - В. М.) я

40

спітворив. Вони в цілому ворожі марксизмові, демократії і всяким клясократичним ідеольогіям і програмам. В політичній площині стою на становищі монопартійного й авторитарного устрою України; в соціальній площині - національного солідаризму, що стоїть близько до націонал-соціялістичної (тобто нацистської - В.М.) програми, але ріжниться питоменностями української землі... ... Москва і жидівство - це найбільші вороги України і носії розкладових большевицьких інтернаціональних ідей... ...Стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації (винищення - В. М.) жидівства... (і тут же дописано рукою Стецька: "виключити їх асиміляцію і т.д. "); ......Я вважаю, що в теперішній світовій війні вирішується на давні часи доля України, і свідомий того, що лише через перемогу Німеччини можлива є відбудова Суверенної і Соборної Української держави... ...... Історична доля і геополітична дійсніть визначили шлях України... (Тут же дописано: "і Німеччини". - В.М.) ......Теж господарська структура України диктує її співпрацю з Німеччиною. Розуміючи те, що ми перемагаємо або падаємо з Німеччиною, яка зараз кровавиться, так як і український народ, на широких степах України за спільну справу, стоїмо на становищі повної, яка тільки буде необхідна для Німеччини, господарської підтримки всіма можливими заходами з боку України, бо тут іде про спільний успіх, чи то неуспіх. Тим більше, що величезні жертви, які поносить німецька армія в боротьбі з Москвою, ми свідомі, мусять знайти рекопензату (повернення, компенсацію - В.М.) для німецького народу. Суверенна Соборна Українська держава цю рекомпензату дасть і є зобов'язана дати... "[16] ...Тут Стецько і ставить, як він висловлюється, "штанд-пункт" у своєму "життєписі". Яким був "Акт 30 червня 1941-го" Питання це складне не за своєю суттю, а тому, що на нього було і є багато суперечливих, а часто полярно протилежних, відповідей. Ми ж не ставимо завдання висловлювати свою точку зору, свою позицію трактувати подію чи явище в своєму світоглядному баченні. Ставимо, перш за все, завдання відповідати документально, як кажуть, першоджерелами, або свідченнями безпосередніх учасників, сучасників подій і явищ, співтворців порушуваних процесів. По-друге, притягнути до відповідей багатьох атворів - істориків, політологів, літераторів, які аналогічно чи суперечливо трактують погляди і дії творців цих подій, процесів і явищ. Читачі, думаю, на основі попередніх матеріалів вже склали свою думку про "Акт 30 червня 1941-го". Однак, звернемося ще до доволі своєрідної характеристики й оцінки "Акту 30 червня", поданої Іваном Кедриним (Рудницьким) в його статті "Чому я згадав про "Акт 30 червня"?", надрукованій в зарубіжній газеті "Новий шлях" в грудні 1982 року. Іван Кедрин (псевдонім Івана Рудницького) (1896-1995). Відомий в Галичині в 20 - 30-ті роки і тривалий час в середовищі українськрї еміграції журналіст і політичний діяч, літератор і політолог. В 20 - 30-х роках був співредактором газети "Діло", органу партії Українське національно-

41

демократичне об'єднання (УНДО), яка в націоналістичному русі Західної України (особливо Галичини) стояла на лівоцентристських позиціях. Цю позицію займав і Іван Кедрин, який не змінив її і в повоєнні, вже емігрантські, роки життя. І. Кедрин, характеризуючи й оцінюючи "Акт 30 червня 1941-го", не відкидає його категорично, чи не сприймає його абсолютно, як це робили і роблять його творці, послідовники й апологети, а дає своєрідну оцінку. Перш за все, він відзначав двоякість цієї події, її політичну двогранність: вона була "подією позитивною", бо "показала живучість ідеї української державності", а водночас в ній "існують поважні ідеї". [17] Ми вже вказували на те, що "Акт" мав три різні і доволі суперечливі тексти. Цей факт Кедрин називає "прикрим моментом" всього "Акту 30 червня". І ось чому:"... насувається порівняння з усіма іншими... актами державного самовизначення України: ні в одному з них не було відклику до будь-якої чужинецької збройної сили, з якою українська збройна сила може співпрацювати і "творити новий лад". Співпраця з центральними державами (тобто з кайзерівською Німеччиною і цісарьскою Австро-Угорщиною - В.М.) після Берестейського миру спиралася, власне, на тому мировому договорові з 9 лютого 1918 року, де делегація української Центральної ради була визнана за рівнопрвавного контрагента делегацій 4-х держав - Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини. І спрівпраця дієвої армії УНР (Української Народної Республіки - В.М.) з польським військом спиралася на Варшавській конвенції з 21 квітня 1920 року: в обох випадках Україна переговорювала з позиції слабкості, а не сили, і тому ті обидва договори були для України некорисні, але ж вони таки засвідчували, що Україна була тоді підметом, а не предметом міжнародної політики. "Акт 30-го червня" був проголошений не тільки з позиції слабкости, але не мав ніяких познак, що репрезентував українського контрагента супроти контрагента німецького - бо такого не існувало в реальній дійсності, а існував хіба в подіях і комбінаціях авторів Акту. І коли на поняття держави складається територія, влада і нарід, то якими компонентами орудували автори Акту з 30 червеня, які "творили" українську державу?!"[18] (Виділено мною - В.М.). Погодьмося, що тут резонно сказано, що автори "акту" не мали ні території, ні влади, ні народу, та й елементарних повноважень на таку акцію. І. Кедрин вказує і на наступний "прикрий момент": "Акт проголошення" був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією...". Тут ще треба обов'язково додати: і без елементарної згоди українського народу Галичини, а тим більше всієї України! "Прикрим моментом" є і фальшування навколо "пастирського листа" митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., в якому благословляється "Акт 30 червня". Кедрин в статті вказує на те, що він сам особисто розмовляв з цього приводу з самим митрополитом, та що бандерівці, по суті, обдурили митрополита, вказавши про погодження акції з німецькими властями й іншими партіями "українського" (тобто націоналістичного) напрямку. І під кінець автор зауважує: "Нема чого прославляти "Акт 30 червня" наче б від нього починалася історія України, наче б перед тим була пустка, наче б тільки "Акт 30-го червня" засвідчив існування українських патріотів-державників. Але й

42

нема чого гудити той Акт і відмовляти йому будь-яке значення і будь-яку вартість. Це таки був вияв Державницього патріотизму. - Чому не йти серединою дороги, чому не висловлювати в історії України все те, що позитивне, тримаючися водночас священного приницпу, що кожний має право висловлювати свої субєктивні погляди, прихильники, однодумці і величники "Акту 30-го червня" стягнули його з п'єдесталу, накручуючи його так, як їм подобається, зміняючи текст, приписуючи тій одній події, яка сталася 30 червня 1941 р. у Львові, епохальне, переломове історичне значення, якого та подія не мала і не має". [19] Така позиція І. Кедрина стосовно "Акту 30-го червня". В ній, звичайно, є чимало суб'єктивного, але й багато такого, що допоможе читачу пізнати суть цієї події. Як оцінюють "Акт 30 червня 1941-го" самі його творці Звернемося, перш за все, знову до книги спогадів Я. Стецька, яка так і називається "30 червня 1941". Представимо читачам кілька характерних застережень її автора. Але спочатку звернемо увагу на "Вступне слово" до книги, написане творцем українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим, де він визначає "суть Акту 30 червня" як "безкомпромісове проголошення своєї Правди" і називає цей акт "волею "лицарів абсурду". Тут, зрозуміло, "лицарі абсурду" визначаються Донцовим похвально, як герої України. На початку книжки Я. Стецько "принципово" ображається, що його та всіх націонаілстів називають фашистами, а він же, виходить, робив тільки "спробу нав'язати взаємини з німецькою державою як можливою допоміжною силою в нашій боротьбі проти Росії." [20]. (Виділено мною - В.М.). Як бачите, читачу, "лицар абсурду" називає гітлерівську Німеччину "допоміжною силою"! Значить Стецько, вважав, що головною силою в боротьбі проти Радянського Союзу були вони, войовничі українські нацоналісти. І далі: "Наші опоненти дуже нечесно засуджують наші методи боротьби в Україні, мовляв, ОУН деморалізувала молодь, слухалася й зачитувалася в творах і візіях Донцова, який її розкладав, але якраз від тої ж ОУН очікували і ті опортуністи у той страшний час поради, захисту, рішення. Отже, наша мораль і ідеологія Донцова, видно таки давали нам героїчну міць, витривалість і рішучість станути до загину за велику справу!.."[ 21], - патетично заявляв Стецько. Сьогодні шанувальники "Акту 30-го червня 1941-го" представляють акцію бандерівців, як "самовільну", "самостійну", "доконану" і "героїчну". Стецько ж визначає, що тій акції активно сприяли "чинники" гітлерівської Німеччини: "Степан Бандера мав зорганізовану полк. Р. Ярим розмову з адміралом Канарісом, якому дуже чітко і ясно представив українські позиції, знайшовши повне зрозуміння, з погляду німецької рації в адмірала, який приобіцяв свою підтримку україснької політичної концепції. Уважаючи, що тільки при здійсненні її є можлива німецька перемога над Росією, адмірал зазначував, що зміна може статися, коли вирішальні чинники у

43

наслідку воєнних невдач переконаються, що іншого виходу немає". [22] І далі Стецько продовжує ту ж лінію: "Характерно, що всі німецькі кола мали генеральну інструкцію -ймовірно Геббельса чи Ріббентропа або Розенберга не заперечували тимчасово українських вимог, але стосувати тактику проволікання. Тільки цим можна виправдати стереотипний аргумент, який до часу упадку Києва повторяв і проф. Кох, і проф. Баєр та інші, мовляв, справа державності буде розглядана фюрером щойно після здобуття Києва, очевидно, після цього прийшов новий обманливий аргумент: після переможного завершення війни!.. Дискусії з "міністеріяль дірігентом" д-ром Бройтігамом, "міністеріяль діректором" д-ром Ляйбрандтом, високими урядовцями в міністерстві Розенберга (міністерства "східних територій", окупованих гітлерівською Німеччиною, яке очолював А. Розенберг - В.М.), які не поділяли політики Гітлера, і стояли на наших позиціях, не мали впливу на хід подій, хоча було нам необхідним усі дальші спроби робити у тому напрямі...Сугестії (навіювання, гіпноз - В.М.) з різних німецьких сторін були різні. З'являлися пропозиції з того, чи іншого міністерства, творити крайову Раду (Ляндрат), або - дорадчу Раду (Байрат) при німецькому Рейхскомісаріаті, чи при уряді ГГ (генерал-губернаторства в окупованій Польщі - В.М.), перемінивши УДП (Українське державне правління, проголошене Стецьком 30 червня 1941 р. у Львові - В.М.) на таку коляборантську німецьку прибудівку і т.п. Усі ці сугестії, сондажі приходили з різних боків з різними інтенціями (напругою, посиленням, наголосом - В.М.). Геббельс хотів мати здійснену свою концепцію "коляборантських урядів", аби перед народами співвідповідали за німецьку політику геноциду теж свої Гречухи... (тобто свої квісолінгівці -зрадники- В.М.)" [23] І далі Стецько декларує дещо бадьоріше: "Наша лінія була ясна. Ми знали, чого хочемо. Усякі сурогати ми відкидали. Розенберг мав свій плян на переходовий період, який ми теж відкидали, але й Гітлер його рівнож відкинув. Розенберг розважав два варіанти: а) словацький і хорватський, б) у переходовий час Німеччина сама виконує права суверінтету на здобутих територіях, а щойно згодом переходить до якоїсь словацької чи хорватської формули. Розенберг рішився на другу розв'язку, будучи переконаним, що німці без допомоги уярмлених виграють війну на Сході..." Всі ці викрутаси і маніпуляції, як видно, творилися Стецьком для виправдання перед своїми ж спрільниками та з метою звичайнісінької демагогії. З приводу цього досить слушно зауважив історик в діаспорі Фелікс Кордуба в статті "Der Generalplan "OST"[24]: "На жаль, між нашими політичними діячами не знайшлася ні одна людина, яка б основано звернула увагу на назріваючу загрозу для українського народу від III рейху. Головна увага із більшовизмом та іншими окупантами українських земель і щораз то більшому "союзно-концепційному" орієнтуванні на націонал-соціялізм, як головну протибільшовицьку силу в Західній Європі..." В цьому докорі колишнього вояка 14-ї гренадіерн дівізіон СС "Галіцієн" Фелікса Кордуби є певний резон.

44

Примітки [1] ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 4. [2] Стецько Я. 30 червня 1941: проголошення відновлення державності України. Торонто - Нью-Йорк - Лондон, 1967. С 193 - 194. [3] Матеріали до позицій визвольної боротьби українського народу 1941 - 1953. Мюнхен, 1993. С 164. [4] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 5, арк. 3. [5] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 41 - 42. [6] Стецько Я. 30 червня 1941. Торонто - Нью-Йорк - Лондон, 1967. С 265. [7] Там же. С 267. [8] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 6, арк 3. [9] Див.: Українська соціально політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали // Сучасність, 1983. Т. 3. С 26 - 34. [10] Там же. С 36. [11] Там же. С 37, 39, 40. [12] Там же.С. 41. [13] ЦДАВО України, ф. 2822, оп. 3, спр. 7, арк. 166. [14] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. З,, спр. 7, арк. 1. [15] Там же. Арк. 2-4. [16] Там же. Арк. 5-6. [17] Цит. за: Матеріали до позиції визвольної боротьби українського народу 1941 - 1953. Мюнхен, 1993. С 163. [18] Там же. С. 164. [19] Там же. С 165. [20] Стецько Я. 30 червня 1941. С 21. [21] Там же. С 144. [22] Там же. С 164. [23] Там же. С 164- 165, 273. [24] Ж. "Український історик". Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1981. № 1 - 4. С. 155.

45

БАНДЕРІВСЬКА ОУН В РОКИ ВІЙНИ Які цілі ставили бандерівці На це питання ми вже в значній мірі відповіли в попередніх матеріалах. Вірніше сказати так: на це питання вже частково відповіли документально самі ж функціонери (Бандера, Стецько та ін.) ОУН-бандерівців. Однак, для повної ясності наведемо кілька програмових офіційних документів цієї організації напередодні та в час Великої Вітчизняної війни. У грудні 1940 р.ОУН-бандерівців видала "Маніфест Організації Українських націоналістів під проводом Степана Бандери". Весь цей документ заповнений суцільними націоналістичними гаслами і примітивною пропагандистською демагогією. Наведемо лише кілька положень із цього документу. "Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів - Московську імперію - творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу світу..." [1] (Тут і нижче виділено мною - В. М.) Ці наміри про "новий лад" і "новий політичний уклад", як бачимо, цілком відповідали нацистському "новому порядку" в Європі і світі. І далі: "Несемо новий лад Східній Європі і підмосковній Азії...". Отже, в "Маніфесті" бандерівці беззастережно декларували про те, що вони йдуть у фарватері тої політики, яку проголосили і втілювали в життя Гітлер і нацисти. В спеціальній інструкції "Програмні документи ОУН Бандери", датованій квітнем 1941-го р., спеціально виділено "політичні постанови". Наведемо кілька з них: "...ОУН бореться за Українську Суверенну Соборну державу, за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СССР... 3. ОУН стає на чолі тих українських революційних течій та співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів й з тими державами, що змагають до повного розвалу СССР. ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні ні від кого незалежної Української Суверенної Соборної Держави..." [2] Якщо в попередніх документах ставились загальні, навіть абстрактні гасла, і такі ж плани, то вже в травні 1941 р. ОУН-бандерівців видала нову інструкцію під назвою "Політичні вказівки ОУН Бандери", де в дещо закамуфльованій, але досить визначеній, формі говориться: "...Власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціятивою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах Московської імперії.

46

Відкидаємо ролю обсерватора та пасивно-вичікувальну поставу супроти подій, що будуть на українській землі, а зокрема супроти війни інших держав проти Москви і їхнього порядкування..."[3] Із вище зазначеного можна судити про те, що бандерівцям ще напередодні війни стало достовірно відомо про війну гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, до якої вони також так інтенсивно готувалися. Однак, вони не хотіли, як бачимо, бути звичайними обсерваторами (споглядачами) подій, а прагнули зайняти роль "підмета і партнера" в цій війні "проти Москви". Але чиїм партнером" і чиїм "співтворцем нового ладу" вони мріяли і хотіли так негайно стати? Цілком зрозуміло "чиїм"! Гітлерівської Німеччини! Далі в тій же інструкції зазначено: "...Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників..." (Виділено в документі - В.М.). В Центральному державному архіві вищих органів державної влади України є документ, який ніби доповнює вище приведені положення. Він іменується "Боротьба та діяльність ОУН під час війни". Цей документ -досить неякісний відбиток з машинописної форми, однак окремі місця читаються чітко. В ньому виділені, зокрема, такі настанови: "Політичні вказівки", "Акції на ЗУЗ" (Західно-українських землях - В.М.), "Вказівки на перші дні організації державного життя" та інші. Тут, зокрема, зазначено: "Коли совєтармія розхитана, режім ослаблюється, ЧА (Червона Армія - В.М.) не здібна при наглому заскоченні із середини ставити тривалого опору - ОУН починає збройну боротьбу, збройне постачання, ТОТАЛЬНУ (виділено великими буквами - В.М.) боротьбу. Це значить: ОУН виходить явно і славно на арену життя. Починається вибух Української Революції." [4] І далі: "Боротьба мусить бути тверда, завзята, безоглядна й безпощадна. Героїчна, альказарська (альказари - захисники міст-фортець в часи середньовіччя - В.М.)... ... На ЗУЗ може бути лише преса націоналістичного змісту, як загалос і видавнича діяльність: це саме дотичить усіх других засобів пропаганди (радіо, театр, фільм і т. д.), рівно ж, публічні зібрання, де були б поширювані націоналістичні ідеї й кличі, забороняються... ... Виховання молоді взагалі й виховання її провідників належати мусять безподільно ОУН..."[ 5] В підрозділі "Меншинова (тобто: національна - В.М.) політика" зазначено: "Національні меншини поділяються на а) приязні нам, себто членів досі поневолених народів, і б) ворожі нам - москалі, поляки, жиди... Винищувати в боротьбі, закерма тих, що боронитимуть режим: переселювання в їх землі, винищувати головно інтелігенцію, якої не вільно допускати до ніяких урядів, і взагалі унеможливлювати продуковання інтелігенції... Польських селян асимілювати... Проводирів нищити... Асиміляція жидів виключається..." В пункті "Загальні пригадки" наказано: "а) Наша влада мусить бути страшна для її противників. Терор для

47

чужинців-ворогів і своїх-зрадників - творча свобода, подих нових ідей українця-володаря власної землі мусить з кожного чину, вф йґ кожному кроці пробиватися..." [6] (Тут і вище виділено мною - В. М.). Відповідаючи на запитання, яку мету ставила ОУН в час минулої війни, слід тут же подати основну суть двох "меморандумів", які проголосила ОУН-бандерівців на початку вторгнення гітлерівців на територію Радянського Союзу. Перший "меморандум" було передано німецькому урядові 23 червня 1941 р., тобто на другий день війни. Його складала комісія, до якої входили Степан Бандера, Олекса Гасин, Іван Габрусевич і Володимир Стахів. В ряді націоналістичних видань цей "меморандум" датується 15 червня 1941 р., отже, бандерівцям було достовірно відомо не тільки про підготовку до війни гітлерівської Німеччини проти Радянського Союзу, але й про точну дату її початку. Спочатку в "меморандумі" бандерівці старанно доводили, що є чимало вагомих підстав "для порозуміння" "між Україною (Точніше, між українськими націоналістами - В.М.) і Німеччиною" для "великої співпраці". Висуваючи таку "дипломатичну" тезу, бандерівці глибоко помилялися, бо гітлерівці аж ніяк не допускали українських націоналістів до "співпраці" і "партнерства" у війні проти Радянського Союзу, добре знаючи нікчемність їх потенційних сил і політичних впливів у "східній політиці". Вони бачили в них лише третьорядних слуг, звичайних пособників у виконанні тих чи інших тактичних завдань. Претендуючи на "партнерство" (на роль "підмета", як вони висловлювались) в "боротьбі проти большевизму", бандерівці переконували гітлерівців: "Цей меморандум... базується на переконанні, що весь цей комплекс питань важливий за своїми вагомими наслідками не тільки для України, але також для Німецького Райху..." [7] Далі бандерівці старалися довести, що "без незалежноїУкраїнської держави новий порядок в Європі немислимий..." Чого домагалася ОУН-бандерівців у цьому "посланні"? Перш за все, утворення (звичайно, з допомогою гітлерівської Німеччини та під її свастикою) "незалежної" української держави, в якій вони б панували. Все це, просили вони, повинно відбутися на початку воєнної кампанії: "Навіть якщо при вході в Україну німецькі війська спочатку будуть самозрозуміло зустрічати як визволителів, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде на Україну без наміру відновлення Української Держави й використання відповідних гасел..." [8] Для грунтовнішного переконання тут навіть подано таку тезу: "Нині європейський континет перебуває під впливом двох імперіялістичних концепцій: концепцією німецького імперіяльного думання, яке спрямоване на запровадження нових порядків у Європі, і концепцією російського імперіялізму, що базується на світовій Революції". Бандерівці добре розуміли, що "Німеччина планує прилучити Україну до системи європейського континенту головним чином з економічних причин", а тому прохали дати їм і певну економічну "самостійність". Всі ці наївні писання завершуються так: "...Інтереси обох народів вимагають природного союзу, німецько-українські взаємини мусять бути побудовані на справжній дружбі".

48

А хто буде "гарантом" такої дружби? - запитували бандерівці. І тут же відповідали: "Незалежні українські збройні сили, які відповідали би духу України, будуть гарантом німецько-українського союзу й зможуть послабити тиск Росії на Європу". І на завершення автори "меморандуму" подають "хитрий" натяк: в 1938 році в Європі, мовляв, виникли дві нові держави (Словаччина і Хорватія) не без допомоги, звичайно, гітлерівської Німеччини. Однак, не вказуючи на різницю між ними та Україною, українська проблема є "набагато важливіша", бо "має міжконтинентальне значення". Суть цього послання бандерівців досить чітко визначена: допоможіть створити незалежну Україну, панове нацисти, а ми будемо служити вам вірою і правдою! Цілком іншого характеру "меморандум" ОУН-бандерівців до німецького уряду, датований 14 серпня 1941 р. Якщо попередній - це суцільні прохання і моління, то цей - суцільне виправдання "хлопчиків, що нашкодили". Тут і виправдання за самовільний "Акт 30-го червня 1941-го", і запопадливість своєму панові, і щире каяття у вірності йому."Меморандум" цей досить великий за розміром і поділений на відповідні підрозділи. В підрозділі "Дотеперішня співпраця ОУН з Німеччиною" бандерівці щиро і відверто констатують: "Українська військова організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, з самого початку існування розпочали співпрацю з німецьким райхом, спрямовану проти Польщі і Москви. Ці організації сподівалися, що німецький райх сприятиме постанню незалежної соборної української держави. Зовнішньо-політична концепція ОУН грунтувалася на союзі України (тобто українських войовничих націоналістів - В.М.) з Німеччиною..." [9] (Тут і нижче підкреслено мною - В.М.). І далі: "...ОУН була свідома того факту, що в спільній боротьбі України (тобто українських націоналістів - В.М.) і Німеччини за нові порядки в Східній Європі Україні доведеться платити великою ціною крови. Як відомо, українські повстанці, органцізовані ОУН на Західній Україні, також спричинился до швидкого наступального маршу німецького війська". Бандерівці тут натякають на те, що у воєнній кампанії в час німецько-польської війни восени 1939 р. і влітку 1941 р. в наступі гітлерівської армії проти Радянського Союзу вони брали безпосередню участь на боці німців. В підрозділі "ОУН і перебудова Східної Європи" бандерівці намагалися довести гітлерівцям необхідність створення української держави, яка "стане посередником між Німеччиною" та "іншими державами". А для цього, мовляв, потрібні "українські збройні сили", які "боротимуться при німецькому боці". В підрозділі "Основи українсько-німецької дружби" автори "меморандуму" продовжують стверджувати плани про "довгорічну українсько-німецьку співпрацю", які заслуговують того, щоб гітлерівська Німеччина не тільки повірила в них, але й спиралася на українські націоналістичні сили, які "щиро визнають німецьку провідну роль в Європі". Мало того, ті сили хочуть "прилюдно брати участь в європейській боротьбі проти більшовизму... зі зброєю в руках".

49

В підрозділі "Акт 30-го червня 1941 року та українсько-німецька співпраця" бандерівці намагалися переконати гітлерівців у тому, що сам "Акт 30-го червня" відповідає інтересам Німеччини, бо служить розвитку гітлерівського "нового порядку" в Європі. Виправдовуючись за самоуправство в проголошенні "акту", автори запевняють, що для них існували певні інспірації, раз вони так поступили."... Саме напередодні вибуху війни, - стверджували вони, - згадані німецькі установи (Автори тут їх не називають. Мова йде тут, зрозуміло, про Абвер та деякі військові кола, з якими ОУН мала діяльні стосунки - В.М.) заявили, що вирішення української проблеми залежить від розвитку подій на Україні. Саме напередодні вибуху (німецько-советської) війни голова політичного відділу ОУН, теперішній голова українського державного уряду Ярослав Стецько, намагався через представника ОУН у Берліні влаштувати переговори з зовнішньо-політичним відділом НСНР-партії. Темою переговорів мало бути питання України. Ця спроба залишилася безуспішною, а ОУН залишалася без можливості узгодити свою тактику та політичну лінію з компетентними політичними установами Німеччини..." [10] Як не жалілися бандерівці, але потрібно було шукати нових варіантів для прислужництва. Тому в підрозділі "ОУН за дальшу співпрацю з Німеччиною" вони вперто і затято повторювали: "ОУН обстоює дальшу тісну співпрацю з Німеччиною"; "ОУН і надалі намагатиметься працювати на відбудову Української держави шляхом співпраці з Німеччиною" (там же). І, нарешті, такий варіант: "ОУН не має наміру спричинитися до того, щоб українська історія осудила її співпрацю з Німеччиною, щоб місце керівного революційного і державотворчого чинника, яке вона нині має в українському політичному житті, опинилося в руках нових антинімецьких кіл". [11] І тут же таке доповнення: "ОУН обороняє свою визвольну концепцію, для здійснення якої вона жертвувала багатьма друзями. Таким чином ОУН захищає свою концепцію визволення України та відновлення Української держави у співпраці з Німеччиною, у відвертій та щирій співпраці, котра повинна гартуватися не тільки в часи миру, але й у час війни...". На ці сльозливі "меморандуми" гітлерівці, як відомо, навіть не відповіли. Що відомо про "арешти" бандерівців Тут треба, перш за все застерегти, що відповідати на ці досить делікатні питання надзвичайно важко. І тільки тому, що тут і досі рояться численні тіньові ситуації, які ще й сьогодні до кінця не з'ясовані. З одного боку, їх не хочуть з'ясувати історіографи ОУН - УПА з чисто політичних міркувань, а з другого, - їх спеціально затінюють з тих же політичних міркувань. При тому, самі "арешти" і перебування провідників ОУН-бандерівців в концтаборі смерті Заксенхаузен також покриті туманом багатьох парадоксів. Добре відомо чим закінчилась бандерівська затія з "Актом 30-го червня".

50

9 липня 1941 року у Львові був заарештований гестапо "прем'єр" Я. Стецько. Його та ще кількох підручних було відправлено в Берлін з розпорядження Абверу-2 до полковника Е. Штольце. 10 липня із Кракова в Берлін було доставлено і С. Бандеру. Обидва провідники перебували в стані "почесного арешту", як називав його сам Стецько, і незабаром, 15 липня, їх звільнили без права покидати Берлін. В час цього "почесного арешту" і після нього почалися численні "зустрічі" Бандери і Стецька з гітлерівськими військовиками, партайгеносами чи просто чиновниками апарату багатьох відомств, де провідники українського інтегрального націоналізму вимолювали підтримку, не стомлювалися переконувати своїх опонентів у тому, що Німеччина "ніколи не переможе Москву без подомоги України" (тобто українських войовничих націоналістів). Водночас Бандера і Стецько безперервно писали різноманітні послання - "ерклерунги", пояснення, прохальні депеші під виглядом "комунікатів", "деклярацій" і "меморандумів" на ім'я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших фюрерів нацистської Німеччини, постійно виправдовуючись та прохаючи сприяння і підтримки. З цього приводу наведемо уривок із дослідження історика з діаспори І. Каменецького, який поважно зауважував: "Надії на те, що після переможної ситуації держави курсували серед різних кіл українського суспільства (Точніше, серед українських войовничих і невойовничих націоналістів - В.М.), особливо в західних українських землях. Один із проявів таких надій і був лист Степана Бандери до Гітлера від 3 серпня 1941 року". [12] Автор в тому ж номері журналу приклав до тексту той бандерівський лист, зауваживши, що Бандера впевнено вірив у сприяння Гітлера в процесі формування Української "самостійної" держави. Мало того, в даному листі Бандера висловлював свою глибоку вірність і фюреру, і німецькій армії, яка "звільняє" Україну від московської окупації, "від Москви" (як він виражався) - постійного ворога українських войовничих націоналістів. Поза тим Бандера звернувся з подібним листом і до Райхсміністра окупованих східних областей Альфреда Розенберга, в якому висловлював готовність і далі співробітничати з нацистським режимом, незважаючи на розгон гестапівцями уряду Я. Стецька. Цей лист закінчувався словами: "Я глибоко переконаний в тому, що Ваша екселенція прийме до уваги наше звернення в справі співробітництва з німецькими властями. Залишаюсь з визначенням глибокої поваги. Степан Бандера, провідник Організації українських націоналістів". В час тих численних "зустрічей" гітлерівці чинили постійний тиск на Бандеру і Стецька та вимагали негайного зречення від "Акту 30-го червня". Провідники ОУН, зрозуміло, погодились на це. Та й чи могли вони не погодитись? В документі, спеціально підготовленому з цієї нагоди, вони яскраво описали свої тривалі стосунки з гітлерівським Абвером, військовими та політичними представникми гітлерівської Німеччини, підкреслюючи, що свою концепцію створення "суверенної і соборної" України "покладають виключно" на воєнний успіх і допомогу фашистської Німеччини. Мало того, вони активно пропагували і вкорінювали в свідомість частини українців, особливо галичан, ідеологію фашизму, заявляючи, що "ідеологічна спільність сприятиме політичній спільності".

51

Водночас вони затято переконували гітлерівців, що тільки ОУН-бандерівців є в Україні тою єдиною силою, на яку можуть опиратися німці. Ці каяття аж ніяк не переконали гітлерівців. Німецькі фашисти переживали в той час буйну ейфорію перемог на Східному фронті, а тому, звичайно, не потребували плаксивих застережень випадкових політиканів, а тим більше їх набридлих зауважень і повчань. Це їх тільки ще більше дратувало. І тому 15 вересня 1941 р. Бандера, Стецько, Денкавський, Ребет, Стахів та інші бандерівці були заарештовані вдруге. Ганс Франк, нацистський кервіник так званого "генерал-губернаторства" в окупованій Польщі, до якого входив і "дистрикт" (область) "Галичина", записав у той час в щоденнику: "Розстріляно 15 бандерівців, 500 заарештовано". Проти всіх, хто вперто намагався проводити "власну політику", або критикував гітлерівську, гестапо застосувало репресії, бо не хотіло терпіти на загарбаних територіях усяких, навіть примітивних, політичних конкурентів. Тих же, хто впадав у нервозність та істерику, розстрілювали. Проте, чимало бандерівців, нарівні з мельниківцями та іншими угрупованнями націоналістів, перебувало в окупаційних адміністративних установах, в поліції і гестапо, в службі безпеки (СД), де ті ж гестапо та СД їх, мовби, не помічали. Все ж ОУН-банедрівців на певний час опинилась в немилості у гітлерівців. Тут, якраз, і починаються ті парадокси, якими так насичені взаємостосунки ОУН-бандерівців з гітлерівцями. Як їх пояснити? Однак, як там не було, але на початку 1942 р. Бандеру, Стецька та ще понад 300 бандерівців гестапо перевело з-під "домашнього арешту", із тюрем в концентраційний табір Заксенхаузен, що неподалік Берліна. Довідка про концентраційний табір смерті Заксенхаузен Заксенхаузен, належав до провідних таборів нацистської Німеччини, а тому, про нього є досить багато достовірних свідчень. У нас також є важлива потреба сказати про цей неабиякий концтабір. В липні 1936 р. в тридцяти кілометрах північніше Берліна, поблизу дачного містечка Заксенхаузен почалось будівництво чергового і великого концентраційного табору. Його споруджували в'язні (в основному комуністи і соціалісти, з якими розправлявся нацизм і якими тюрми були переповнені) під суворим наглядом есесівців. Будівництво тривало роками і табір перетворився у величезну фабрику смерті. Основна його частина була відгорожена від оточуючого світу трьохметровою кам'яною стіною з масивними залізними воротами, де красувався єзуїтський напис - "Праця робить людину вільною". Тут дійсно працювали, але ця праця була смертоносною. Опріч основної частини табору в околицях Заксенхаузена, де містилось багато промислових об'єктів військового призначення, розташовувалось ще 53 філіали концтабору, де працювали команди в'язнів, які тут же ізольовувались у спеціальних бараках. Однак, щоб суттєво уявити про таке пекельне середовище, як Заксенхаузен, треба подати таку інформацію. По-людськи важко уявити, але в довоєнний і воєнний часи нацисти створили в Німеччині 55 стаціонарних концентраційних таборів та інших

52

місць масового винищення людей, 1082 їх філіали, 7205 так званих "трудових" таборів, 371 табір для біженців, 2071 тюрму, інші місця ув'язнення (в основному при осередках гестапо і служби безпеки (СД), 506 гетто для євреїв, 80 таборів для робітників "Організації Тодта", куди звозились люди з усієї Європи для примусових робіт. Всього ж, охоплюючи численні польові (пересильні) табори для військовополонених, які перебували під відкритим небом, нацисти створили в Німеччині та в окупованій Європі 14033 табори смерті. Ціла імперія смерті! Однак у цій імперії смерть "на організованій основі", "на конвейєрі" існувала тільки в стаціонарних концтаборах. Тут працювали вдосконалені пристрої і механізми, машини і крематорії, які організовано, по заданій "програмі", планово, з німецькою пунктуальністю і педантичністю творили смерть. Серед таких "класних" фабрик смерті був і Заксенхаузен. Наказом Рейхсміністра і Рейхсфюрера СС Г. Гіммлера від січня 1941 р. всі стаціонарні концтабори були розподілені на три категорії, в залежності від можливостей режиму в них. Для більшої орієнтації наведемо кілька прикладів. Так, концтабори в Дахау, Заксенхаузені й Освєнцімі-1 належали до першої категорії і призначались для в'язнів "незначних злочинів" і пристарілих людей. Концтабори в Бухенвальді та Освєнцімі-2 належали для другої категорії і призначались "для небезпечних злочинців". Концтабір "Маутхаузен" призначався для "особливо небезпечних злочинців" без надії на "виправлення". Сьогодні добре відомо, що в цю страхітливу "імперію смерті" було зігнано 18 мільонів людей з 30 країн Європи і світу, 11 мільйонів із них були ліквідовані в крематоріях, розстріляні чи загинули від голоду, хвороб і непосильної праці. Концтабір в Заксенхаузені тільки на папері Гіммлера значився в категорії, призначеній для "незначних злочинців" і стариків. Через його ворота пройшо понад 200 тисяч в'язнів із 27 країн, половина із них так і не повернулась. Особливо жорстоко поводились есесівці з радянськими військовополеними, яких доставляли сюди із польових (пересильних) таборів напівживими дифстрофіками, яких вже неможливо було використати для рабської праці, а тому їх негайно розстрілювали і спалювали в крематорії. Відомо, що тут загинуло понад 20 тисяч радянських військовополонених - росіян, українців, білорусів, грузинів та представників інших народів СРСР. Система "конвеєру смерті" в Заксенхаузені була страхітливою. Основна частина в'язнів призначалась для рабської праці і винищувалась шляхом фізичного і морально-психологічного виснаження. Всі інші в'язні призначались для кількох крематоріїв-стаціонарів і чотирьох душогубок на колесах. В таборі проводились медичні експерименти над хворими в'язнями, випробовувались і вдосконалювались катівські тортури, знаряддя і методи масового винищення людей, які затим поширювались, як естафета смертоносного досвіду, на інші концентраційні табори. В травні 1945 р. залишки вязнів концентраційного табору Заксензаухен були визволені Червоною Армією. Це були люди-привиди, більшість яких не могла триматися на ногах.

53

Перебування бандерівців у Заксенхаузені Бандера, Стецько та інші бандерівці сиділи окремо в бункері "Целленбау", призначеному "тільки для вибраних". Поряд з бандерівцями в бункері "Целленбау" ("Камерний дім") перебували поважні особи, звезені з усієї окупованої гітлерівцями Європи. Це були люди різних переконань і рангів: і політичні діячі, і військові, і відомі вчені, і переслідувані нацистами священики, і багачі з усієї Європи в статусі заложників. Зокрема, серед них були: колишній канцлер Німеччини Ганс Лютер, вождь німецьких комуністів Ернст Тельман, колишні прем'єри Франції Леон Блюм, Фріц Тіссен, Пауль Рейно, Едуард Даладьє, колишній канцлер Австрійської Республіки Курт Шушніг, син маршала Італії П'єтро Бадольйо, син Сталіна Яків Джугашвілі, двоюрідний брат Молотова Василь Короткій, головний комендант Армії Крайової Польщі генерал Стефан Ровецький, керівник Румунської "Залізної гвардії" Хоріа Сіма, настоятель німецької церкви євангелістів пастор Мартін Нємоллер, адьютант маршала Пілсудського капітан Кунцевич, міністр оборони довоєнної Латвії генерал Дамбітіс, міністр закордонних справ Франції Рібо, виконавець невдалого замаху на Гітлера в 1939 р. Георг Ельсер і ще-ще багато відомих осіб, а також члени німецьких, французьких, голандських, італійських, австрійських та інших аристократичних родин. Всі вони, звичайно, перебували в різних умовах, переважна більшість із них отримувала допомогу від організацій Міжнародного Червоного Хреста своїх країн чи від своїх власних родин. Ось у такому багатоликому і різнобарвному середовищі і перебували Бандера, Стецько, Ленкавський, Ребет, Стахів, Габрусевич, Ільницький, Гнатківська - Лебедь та інші бандерівці. Зокерма, С. Бандера сидів у номері 73 бункеру "Целленбау" майже поряд з керівником польської АК генералом С. Ровецьким ("Гротом") під номером 71 у відносно комфортабельних апартаментах, які забезпечували служби Міжнародного Червоного Хреста. В подібних умовах перебували й інші бандерівці. Їм дозволялось пересуватись по табору, зустрічатись між собою, вони отримували продовольчі посилки та гроші від родичів та ОУН-бандерівців. Нерідко вони покидали табір з метою контактів з "конспіративними" ОУН - УПА, а також з замком Фрінденталь (за 200 метрів від бункеру "Целленбау"), в якому перебувала школа агентурно-диверсійних кадрів тої ж ОУН-бандерівців. Дивна: в Заксенхаузені гітлерівці тримають під замком понад 300 кадровиків ОУН-б на чолі з Бандерою, а поряд, в замку Фріденталь, ті ж гітлерівці готують нові кадри для ОУН-б! "Це був один із парадоксів у ставленні між оунівцями та гітлерівцями", - слушно зауважив польський історик і публіцист Едвард Прус в книзі "Heros: spod znaku tryzuba" (Варшава, 1985). Інструктором у цій школі був недавній офіцер спеціаль-батальону Абверу "Нахтігаль" Ю. Лопатинський, через якого і здійснював С. Бандера зв'язок з ОУН-УПА. Цікавий факт приводить біограф Бандери Петро Мірчук у книзі "Степан Бандера - символ революційної безкомпромісовості". Посилаючись на відомого націоналістичного діяча Д. Андрієвського, автор приводить цитату із його книги "Наше ув'язнення": "Бандера відразу виявив товариськість супроти мене (справа в тому, що Д. Андрієвський був

54

прибічником голови проводу ОУН-м А. Мельника - В.М.). Він питав про моє здоров'я, чи дістаю пакунки, чи мені досить їсти і чи бракує грошей. Пропонував мені свою поміч і одного дня виніс на прохід та намагався всунути в руку кусень масла". [13] Цей факт, як бачимо, говорить сам за себе і не потребує коментаря. Кілька характерних штрихів про концентарційний табір Заксенхаузен і, зокрема, про бункер "Целленбау" подавав у своїй книжці спогадів "Армія без держави" отаман "Бульба"-Боровець, якого також прикрили тут гестаповці 1 грудня 1943 р. "Саксенгавзен, - писав він, - це було окремо царство есесів у царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для спеціально ізольованих груп в'язнів і навіть домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй й Європи. Нас помістили в одному з окремих бункерних бараків, що мав офіційну назву "Целленбау". Я попав у камеру "77"." [14] Далі "Тарас Бульба"-Боровець зауважував, що "Целленбау" мав 90 камер і поряд з ним (в камері "76") сидів французський міністр Дельбо, а в камері "73" -Бандера. "Тарас Бульба" - Боровець аж ніяк не жалівся на обставини свого перебування в "Целленбау". Ось кілька його зауважень. Допитував його штурмбанфюрер СС Вольф при співучасті гауптмана Шульце. "Д-р Вольф... почав мене переконувати, що мені не загрожує... ніяка небезпека.., щоб я не перебільшував трагедії, що вони мене тут ізолювали виключно для моєї "безпеки"... Це - не в'язниця, не кацет, а тільки "почесна" ізоляція". [15] Іще: "В депозиті в нас були гроші і ми мали змогу купувати "Вінницьку махорку". За папір служив клозетний папір." Отак! І ще одна вкрай неординарна подія сталась між гітлерівцями і бандерівцями. Тепер її по-своєму коментують шанувальники Бандери і бандерівщини, або ті, хто сьогодні дивиться на минуле через перевернутий бінокль. Справа в тому, що й жовтня 1943 р. керівництво ОУН-бандерівців в краї представило "Відкритий лист панові губернатору Галичини доктору Отто Вехтеру з копіями Геббельсу, Гіммлеру, Кейтелю і Франку. В ньому бандерівці запевняли, що, як і раніше, залишаються вірними союзниками гітлерівської Німеччини і роблять усе можливе, щоб війна закінчилась "німецько-українською перемогою". "В Рейху, - вказують у листі, - працює близько 10 відсотків українського населення. Це є ще одним вкладом у війну за долю Європи. Всім своїм Центрам ми наказали здійснювати постачання точно і безперечно. Хто говорить про негативне ставлення Руху бандерівців до питання про поставки (продовольства гітлерівцям - В. М.), той бреше..." [16] А далі в листі, крім запевнень у вірності, прохань і пропозицій, були й іронічні вислови, навіть попередження й погрози. Надворі був кінець 1943-го, гітлерівці втрачали на Східному фронті позицію за позицією, бандерівці думали, що настав час їх і пошантажувати. Але гітлерівців це серйозно розгнівало. Губернатор дистрикту "Галичина" О. Вехтер, отримавши інформацію про те, що лист було написано і вислано з відома Бандери, наказав заарештувати його братів,

55

Василя й Олександра. Їх відправили в Аушвіц (Освєнцім), де вони згодом померли з голоду. Так інтерпретує цю обставину польський історик Е. Прус в книзі "Herosi spod znaku tryzuba". А в "Енциклопедії українознавства" в статті "Бандера" зазначено: "Обидва брати... вбиті в Аушвіці (Освєнцім) польськими співв'язнями". Тут, як бачимо, дослідникам цього питання потрібно ще буде розібратися в зазначеній ситуації. Однак, усім треба погодитись з тим, що ця подія - ще один парадокс у німецькій політиці стосовно українських нацоналістів із ОУН-бандерівців. Тут якраз наступив відповідний момент, коли треба питання поставити так: з якою метою гітлерівці ізолюють в концентраційному таборі, разом з багатьма прибічниками, провідника ОУН, який завзято запевняв у своїй вірності нацизмові і всіма силами йому служив, і, водночас, тримають його в смертоносній атмосфері в умовах майже люксу, як високопоставленого заложника? Перевжана більшість радянських і зарубіжних дослідників цього питання схильні бачити в цьому неабиякому факті політичне ігрище гітлерівців і керівництва ОУН-бандерівців. Правда, цю політичну гру різні автори розшифровують по-різному. Наведемо кілька характерних прикладів. Відомий польський воєнний історик Ігнаци Блюм писав: "Гітлерівці інсценують арешт керівників українських націоналістів, відкриваючи тим самим можливість розгортання широкої політичної кампанії для розвитку українського націоналізму. Двоякий фарс створення уряду Стецька й арештів переслідують мету представити Бандеру в очах українських націоналістів як мученика, як справжнього борця за "самостійну Україну" і які в одиночку боролись проти німців в ім'я втілення в життя цього гасла...". [17] З І. Блюмом ідентифікується французський історик і публіцист Аллен Герен, додаючи при цьому, що в час перебування в Заксенхаузені, і згодом гітлерівці використовували послуги Бандери "приховано і відкрито". Правда, становище Бандери, вказує автор, не позбавлене гіркоти. "Але гонористий полікан Бандера, - продовжував Герен, - знає, що за гіркоту не платять. До того ж, емісари Канаріса і генерала Лахузена (керівники гітлерівського Абверу- В.M.) всіляко стараються лити бальзам на рани свого агента "Сірого" (тодішня кличка С. Бандери в Абвері - В.М.). З одного боку, не можна допустити, щоб він змішував позицію підручних Гіммлера з їх позицією, а з другого - така инсценіровка дасть можливість ОУН-б остаточно отримати перемогу над ОУН-м. І дійсно, коли Мельник скомпрометує себе відкритим співоробітництвом з нацистськими службами, Бандера стане героєм, запертим у тюрму за свою відданість священій справі "самостійної України". І навіть, якщо потрібно буде кілька збройних сутичок бандерівців з німцями це байдуже, як кажуть, "ліс рубають - тріски летять". [18] (Виділено мною - В.М.) Ярослав Галан в радіокоментарі від 29 червня 1943 р. "Хто такий Бандера?" зауважував: "Німецькі окупанти... усвідомили, що без допомоги націоналістичних провокаторів їм не вдасться розбити єдиного антинімецького фронту всіх українців без винятку. Тим-то гітлерівці втяли таку штуку: мельникові дозволили і надалі відкрито вислужуватися Берлінові, а Бандері наказали вдавати противника німців, щоб він міг, прикриваючись антинімецькими фразами, стримувати українські маси від

56

справжньої, непримиренноїборотьби з гітлерівськими загарбниками, від боротьби за волю України". [19] Німецький історик Норберт Мюллер: "Фашистські органи все більше старались здобути вигоду із свойого альянсу з буржуазними націоналістами. Враховуючи той факт, що відкрите співробітництво з окупантами лише ще більш дискредитує їх в очах населення, на заключній стадії окупаційного режиму стали застосовувати більш витончені маневри. Так, наприклад, українські буржуазні націоналісти виставляли себе "ворогами" окупантів і мов би для боротьби з ними створювали великі збройні формування. Окупаційні органи, які спочатку придушували прагнення націоналістичних сил до самостійності, тепер пропускали мимо вух антинімецькі фрази і навіть поставляли націоналістам зброю і бюєприпаси, прекрасно знаючи, що вони будуть використані проти партизанів та інших сил народного опору." [20] (Виділено мною - В.М.). Подібних суджень з цього приводу багато. Однак чіткої відповіді на питання поки-що не дано. В той же час з такими судженнями можна повністю погодитись, бо вони логічні і багато в чому визначають політичний зміст подій і процесів. Дослідникам треба ще уважно і глибоко проаналізувати ситуацію і документально й аргументовано її визначити. Але як там не було, "мучеництво" С. Бандери в очах націоналістично настроєної частини населення ЗахідноїУкраїни у воєнний період ще більше зросло і зіграло свою неабияку роль. Яким же був фінал "мучеництва" Бандери і бандерівців? 25 вересня 1944 р. стався безпрецедентний факт в практиці гітлеризму - Бандера з групою своїх прибічників був звільнений з концтабору смерті Заксенхаузен. Правда, частина історіографів ОУН - УПА (в тому числі і біограф Бандери Петро Мірчук) пишуть про те, що Бандера був звільнений наприкінці грудня 1944 р. Але це не відповідає дійсності. Безпрецедентний факт тому, що всі, хто попадав у лапи гестапо і служби безпеки (СД), а тим більше в концтабори смерті, вже на волю не повертались. Навіть тоді, коли гітлерівці впевнювались, що схоплена особа не винна у звинуваченні. Такою була звичайна фашистська практика. Ця подія, як і наступні, в біографіях Бандери і Стецька замовчуються історіографами націоналістичного руху. Й досі нема відповіді на питання: чому Бандера та його прибічники стали такими потрібними нацистам? Що ж далі? Історіограф ОУН - УПА Т. Гунчак про це пише так:"... Шеф головного бюро СС генерал Бергер 5 жовтня 1944 р. мав розмову з Степаном Бандерою, якого невдовзі випустили з концентраційного табору..."[ 21] В цій "розмові" йшлося про "порозуміння" гітлерівців з ОУН-УПА. Однак пан Гунчак тут же робить досить поспішне застереження: "спроби німців досягти порозуміння з УПА залишилися безуспішними...". Ця заява Т. Гунчака абсолютно не відповідає дійсності. Пану Гунчаку, як відомому досліднику націоналістичного руху, добре відомо, що в "розмові" генерала Бергера з Бандерою 5 жовтня 1944 р. (і неоднарозово!) йшлося не так про "порозуміння" гітлерівців з ОУН-УПА, а про пропозицію Бандери очолити Український націоналістичний комітет (УНК), який був тоді у процесі творення. Як відомо, Бандера відмовився очолити УНК, посилаючись на те, що не хоче бути підпорядкованим

57

генералу Власову, якого хотіли гітлерівці поставти на чолі об'єднаних комітетів представників народів СРСР. Тому ж Гунчаку також добре відомо, що в жовтні 1944 р. Бандера зустрічався не тільки з генералом СС Бергером, але й з самим Рехсфюрером СС Г. Гіммлером. Про це вже багато разів писали різноманітні автори: "Потреба вашого вимушеного перебування під уявним арештом, - сказав Гіммлер Бандері на "зустрічі", - викликана обставинами, часом та інтересами справи, відпала. Починається новий етап нашої співпраці, більш відповідальний, ніж раніше. Може, до цього часу не все складалось так, як вам хотілось, але зараз нам треба спільно добре працювати, щоб виправити помилки минулого..." (Виділено мною - В.М.) Тут, як бачимо, все зрозуміло: і "вимушене" перебування Бандери та його спільників в концтаборі, а викликане воно "обставинами, часом та інтересами справи", і висока ціна співпраці бандерівців з гітлерівцями, від якої перші так уперто й наполегливо відмовлялися в минулому, і так гучно хизуються (окремі, звичайно) сьогодні. Тепер достовірно відомо, що Бандера і його спільники дали згоду на активне співробитництво з нацистами вже вкотре. Як же тоді пояснити те, що у всіх оунівців, які перебували "вимушено" в концтаборах, не втрачено було жодної волосинки на чупринках (за винятком О. Ольжича, який загинув в тому ж Заксенхаузені з досі невідомих причин)? Як пояснити й те, що в час, коли вже конав гітлерівський рейх, всі інтерновані оунівці не тільки залишилися недоторканими, але й опинилися в цілком захищених куточках Західної Європи? Цікаві свідчення з цього приводу подав колишній абверівець, капітан вермахту Зігфрад Мюллер, який потрапив у полон до Червної Армії в травні 1945 р. в містечку Колін під Прагою. Наприкінці 1944 р. він служив заступником керівника Абверкоманди-202 південної групи гітлерівських армій і водночас був зв'язковим між центром Абверу і південним штабом УПА (УПА - ЗАХІД). 3.Мюллер: "На роботу в Абверкоманду-202 я прибув 1 грудня 1944 року і приступив до виконання своїх службових обов'язків... Під час зустрічі з капітаном "Кірном" (командир Абверкоманди-202, справжнє прізвище Вітлець - В. М.) останній розповів мені, що в жовтні 1944 р. він мав зустріч із зв'язковим південного штабу УПА, разом з яким на ділянці Абверзагону-206 перейшов лінію фронту і вів переговори з південним штабом УПА. [22] Як мені говорив капітан "Кірн", південний штаб УПА розташовувався в лісах гористої місцевості поблизу міста Львова. Персональний склад штабу УПА він мені не називав, однак зміст переговорів передав докладно...". А далі З.Мюллер свідчив: "Командуванням повстанськими загонами УПА було дано капітану "Кірну" принципову згоду на спільне з німецькою розвідкою проведення підривної роботи в тилу Червоної Армії, але з свого боку поставило такі умови: - німецька армія забезпечує повстанські загони українських націоналістів обмундированиям, озброєнням, засобами зв'язку, медикаментами і грішми;

58

-...німецькі розвідоргани повинні створити на окупованій німцями території диверсійні школи для українських націоналістів і проводити навчання виділених УПА націоналістів радіозв'язку і військовій підготовці; - диверсійні групи українських націоналістів будуть підпорядковані Абверкоманді-202 в оперативному відношенні, а в іншому підлягатимуть і залишаються у віданні штабу УПА... Маючи відповідні повноваження генштабу німецької армії, "Кірн" прийняв умови українських націоналістів і зі свого боку поставив перед УПА умови німецького командування. Вони зводились ось до чого: південний штаб УПА надає в розпорядження Абверкоманди-202 таку кількість диверсантів, яку вважає за необхідне командування Абверкоманди-202. Право комплектування диверсійних груп з цих осіб Абверкоманда залишає за собою, визначає місце і об'єкти для диверсії. Крім того, штаб УПА повинен подавати Абверкоманді-202 всі наявні у них шпигунські відомості про Червону Армію, а також інформацію про загальну кількість українських націоналістів у тилу Червоної Армії на ділянці південної групи військ німецької армії, тобто на ділянці від Варшави до Румунського кордону. Пiведнний штаб УПА погодився з цими умовами, і було прийнято рішення про обмін офіцерами зв'язку між Абверкомандою-202 і південним штабом УПА. Посаду офіцера зв'язку від Абверкоманди-202 в південному штабі УПА "Кірн" запропонував зайняти мені. 3. Мюллер продовжував: "Наприкінці 1944 р. представником південного штабу УПА в Абверкоманді-202 був призначений професор "Данилів" (колишній капелан спеціаль-батальйону "Нахтігаль" Іван Гриньох, він же "Орлов", "Герасимівський" та ін. - В.М.), приблизно 43 років, середнього росту, міцної будови, чорнявий, вільно володіє німецькою, французькою та англійською мовами, раніше працював професором філософії Львівського університету (тут Мюллер помиляється, бо І. Гриньох був викладачем теології у Львівській духовній академії - В. М.). Він мав офіцерський чин УПА - полковник". І далі: "У грудні 1944 року головне управління імперської безпеки (РСХА) звільнило з тюрми Степана Бандеру (тут Мюллер помиляється, бо С. Бандера був звільнений з концтабору 25 вересня 1944 р. - В.М.), який отримав під Берліном дачу від відділу 4-Д гестапо. Бандера з того часу перебував під персональним наглядом і працював за вказівками новопризначеного начальника відділу 4-Д оберштурмфюрера Вольфа. В тому ж місяці Степан Бандера прибув у розпорядження Абверкоманди-202 у м. Краків і особисто інструктував "Даниліва", а також підготовлену нами агентуру, направлену для зв'язку у штаб УПА... З нагоди приїзду Бандери до Абверкоманди-202 капітан "Кірн" влаштував банкет на віллі нашої команди, що знаходилася на Гартенштрассе 1 (поблизу краківського стадіону), на якому виступали з промовами Бандера, капітан "Кірн" і професор "Данилів". Там я познайомився з Бандерою, а потім через кілька днів зустрівся з ним на діловому грунті. 27 грудня 1944 р. я підготував групу диверсантів для закидання їх у тил Червоної Армії із спеціальним завданням. Ця група складалася з трьох українських націоналістів - Лопатинського, "Демида" і ще одного радиста,

59

прізвища якого не пам'ятаю. (Тут йдеться про колишнього офіцера спеціаль-батальйону "Нахтігаль" та інструктора школи диверсантів ОУН -УПА в замку Фріндеталь поблизу Заксенхаузена Ю. Лопатинського та про В. Чижевського; прізвища радиста не встановлено - В. М.) Степан Бандера у моїй присутності особисто інструктував цих агентів і передав через них у штаб УПА наказ про активізацію підривної роботи в тилу Червоної Армії і налагодження регулярного радіозв'язку з Абверкомандою-202. Я був представлений групі як офіцер Абверкоманди-202, призначений на посаду офіцера зв'язку в штаб УПА з тим, щоб тоді, коли я прибуду до штабу УІІА., вони могли мене впізнати як представника Абверкоманди-202..." Поза цими свідченнями капітана Зігфріда Мюллера є чимало відомостей про те, що С. Бандера брав активну участь у переговорах з гітлерівцями щодо створення українського комітету (УНК) і так званої Української національної армії (УНА). 12 січня 1945 р. такий комітет був створений. В нього увійшли представники всіх націоналістичних угруповань, в тому числі і бандерівці. Головою УНК, а затим і УНА (основою якої стала 14-та гренадирська дивізія СС "Галичина") став генерал П. Шандрук, колишній петлюрівський і польський офіцер. В останні дні конаючого гітлерівського рейху Бандера, Стецько і Гриньох були в містечку Колін неподалік Праги в розпорядженні Абверкоманди-202. Звідси наприкінці квітня 1945 р. з допомогою абверівців Бандера перебрався в район австрійського Тіролю, а затим в окуповану американцями Баварію. Останній пункт - Мюнхен, де він отаборився надовго. Стецько з Гриньохом в колоні відступаючих абверівців подалися також в зону окупації союзних військ. Такий, як бачимо, цілком благополучний фініш колишніх "в'язнів" Заксенхаузена. Як описують оунівці своє перебування в Заксенхаузені На це питання важко відповісти, бо всі бандерівці, в тому числі і сам С. Бандера промовчують про своє перебування в Заксенхаузені. Думаю, що тільки з однієї причини: навколо вмирали насильницькою смертю сотні тисяч, мільйони людей, а вони залишались недоторканими в умовах бункеру "Целленбау", призначеному на "фабриці смерті" для вибраних. Та й ким вони там були? Заложниками політичного ігрища? Але ж із заложниками, як відомо, гітлерівці не панькались, а тримали в камерах до найближчого випадку, щоб негайно и безжально поставити до стінки! Єдиний Я. Стецько (можливо, для виправдання "перед історією", чим він був так "занепокоєний") порушив це "етичне" табу. В своїх спогадах "30 червня 1941 "він пише так: "24 січня 1942 року в третій годині ранку перевезли мене з іншими друзями тюремною автомашиною, як звичайних злочинців, до концтабору Саксенгазен, де нас - Івана Габрусевича, Осипа Тюшку, Романа Ільницького примістили в поодиночних камерах у т. зв. бункері (мається на увазі, звичайно, вже згадуваний бункер "Целленбау" - В.М.)..." І ще: "Там перебували в різних часах німець-атентатник на гітлера в Мюнхені в 1939 р. Бюргербройеллер, далі - капітан Бест, англієць з "Інтеллідженс сервіс", схоплений на голляндському кордоні,

60

генерал Ровецкі, головний команди AK, адьютант Пілсудського, капітан Єжи Кунцевич, франц. міністр Дельбос, член уряду Белікуна, жид з Будапешту... Мабуть у січні 1942 року привезли до бункеру С. Бандеру і Волод. Стахова". Як бачимо, Стецько не називає багатьох високопоставлених персон, які перебували в бункері "Целленбау". Зате тут же пожалівся на таку "непорядність" есесівців: "Цього дня від раннього ранку до пізнього апелю нас держали на незвичайно гострому морозі без накриття голови перед будинком адміністрації концтабору. Іван Габрусевич перестудився... Коли після купелі забрали у мене мій одяг, а дали кацетний, я відмовився його надіти. Обурені есеси: "Такого ще тут не бувало!" Два тижні я перебував на келії в білизні, заявивши, що тюремного одягу не приймаю. Викликане з Берліну гестапо - після мого незмінного спротиву - зарядило віддати мені мій одяг..." На цьому "героїчному" вчинку Стецько і припиняє писати про будні концтабірного життя, а далі досить куцо зауважує: "28 вересня 1944 року з'явилися в моїй келії СС-штурмбанфюрери Вольф і Шенк... "Ви вільні", - сказав Вольф... Разом з Бандерою відвезли нас автомашиною до якоїсь береженої гестапом вілли під Берліном...". (Йдеться тут, звичайно, про віллу, яку гестапо виділило як помешкання для Бандери. - В. М.). І ще під кінець один натяк: "Тут приїжджали і вели переговори представники німців, але вони були без жодного успіху". Стецько натякає тут, якраз, на ті переговори ("розмови"), які вели керівники СС Бергер і Гіммлер. Важко, звичайно, повірити в те, що живучи на віллі гестапо і на харчі того ж гестапо (хоч і під наглядом і охороною), можна було відмовити такій персоні, як гестапо. От і всі "пекельні муки" Бандери і Стецька, як "мучеників" гітлеризму. Примітки [1] Цит. за: Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. С 491. [2] Там же. С. 497. [3] Там же. С 500. [4] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр. 1, арк. 17. [5] Там же. Арк. 17, 38. [6] Там же. Арк 39. [7] Див.: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т. 3. С. 36. [8] Там же. С. 27. [9] Там же. С 36. [10] Там же. С 40. [11] Там же. С 43. [12] Ж."Український історик". Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1988. № 1 - 4. [13] Мірчук П. Степан Бандера - символ революційної безкомпромісовості. Нью-Йорк - Торонто, 1961. С. 91 - 92. [14] Бульба - Боровець Т. Армія без держави. Вінніпег, 1981. С 281. [15] Там же. С 283. [16] ЦДАВО України, ф. 166, оп. 3, спр. 149, арк. 41 - 43. [17] Ж. Wojskowy Przseglad Historyczny. 1959. № 1. [18] Герен Аллен. Серый генерал. М., 1971. С 89 - 90. [19] Галан Я. Твори в 4-х тт. К., 1980. С 89. [20] Мюллер Норберг. Вермахт и окупация. М., 1974. С 235. [21] Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. К., 1993. С 244. [22] Свідчення 3. Мюллера зберігаються в ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 338.

61

ОУН НА НЮРНБЕРЗЬКОМУ ПРОЦЕСІ Українські націоналісти - спільники військових злочинців гітлерівської Німеччини На жаль і досі є недоступними всі матеріали Міжнародного судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини в Нюрнберзі, бо вони переважно не опубліковані. Сьогодні можна використати лише збірник матеріалів "Нюрнбергский процесс"[1], який так досі і не завершений. Тут, зокрема, представлені матеріали Абверу і свідчення його керівників з цього приводу. Проте численні матеріали, якими користувалася слідча частина процесу, так нам і досі недосупна, бо перебуває в архівах, чи друкувалась в ряді країн Європи (зокрема, в Польщі) у солідних фрагментах. Цікавим є свідчення генерала Е. Лахузена, одного із керівників Абверу, на засіданні Міжнародного воєнного трибуналу 30 листопада 1945 р. Але спочатку подамо коротку довідку про особу Е. Лахузена. Лахузен фон Вівремонт Ервін народився в 1897 році у Відні в дворянській французько-польській сім'ї. В роки Першої світової війни Лахузен - лейтенант секретних служб австро-угорської армії, затим - офіцер розвідки. Після розвалу Австро-Угорської імперії працював у службі інформації (служба розвідки Австрійської Республіки). В 1936 р. отримав звання підполковника. Сприяв загарбанню Австрії гітлерівською Німеччиною. Після аншлюсу (приєднання) Австрії до фашистської Німеччини був переведений у відомство адмірала Канаріса - Абвер. Служив спочатку в Абвері-1 (розвідка й контррозвідка), а затим очолив Абвер-2 (диверсії в стані противника). Нагороджений вищим нацистським орденом "Золотий німецький хрест" та іншими нагородами. Наприкінці 1943 р. був посланий на Східний фронт, де командував 41-м єгерським полком. В грудні 1944-го призначений начальником розвідувального бюро 17-го воєнного округу (Відень). В січні 1945 року отримав звання генерал-майора. В травні 1945 р. здався в полон американським військам. На Нюрнберзькому судовому процесі виступав у ролі свідка. Після закінчення процесу його звільнили американці ''в знак вдячності за значну допомогу західним союзникам в час першого Нюрнберзького процесу". В повоєнний період Лахузен отримував австрійську генеральську пенсію і жив у Тіролі (Австрія). Автор мемуарів про тривалу службу в Абвері, які опубліковані в 1958 р. в США. Помер в 1958 р. в Інсбруку (Австрія). І ще важлива інформація. У відомстві Лахузена (Абвер-2) була дивізія спеціального призначення "Бранденбург", яка призначась для організації і проведення диверсій різного характеру в стані противника. В складі полку "Бранденбург-800" були сформовані і діяли спеціаль-батальови "Нахтігаль" і "Роланд", особовий склад яких складався із українських

62

націоналістів. Батальйони призначались для здйснення диверсій і каральних акцій. Отже, керуючи Абвером - 2, якому була підпорядкована дивізія спеціального призначення "Бранденбург", полковник, а затим генерал, Лахузен добре знав про українських націоналістів, діяльністю яких займався безпосередньо. Тепер представимо уривки із стенограми засідання Міжнародного воєнного трибуналу від 30 листопада 1945 р. "Еймен (головуючий в той день на процесі, начальник слідчої частини обвинувачення США, полковник юстиції - В. М.) - Чи говорилось що-небудь, і якщо говорилось, то що саме, про співробітництво з українською групою? Лахузен: - Канаріс отримав наказ від тодішнього начальника ОКВ (Верховне командування збройних сил гітлерівської Німеччини - В.М.), який (тобто начальник ОКВ, генерал-фельдмаршал Німеччини -В.М.) представив його як директиву, явно отриману ним від Ріббентропа, так як ці директиви перебували в тісному взаємозв'язку з політичними намірами імперського міністерства закордонних справ. Канарісу було доручено викликати в українській Галичині повстанський рух, метою якого б стало винищення євреїв і поляків... ...Після цих розмов в особистому вагоні начальника ОКВ Канаріс покинув вагон і мав ще коротку співбесіду з фон Ріббентропом, який, повернувшись до теми України, сказав ще раз, що необхідно інсценувати повстання чи повстанський рух чином, щоб усі двори поляків були охоплені вогнем і щоб усі євреї були убиті. Еймен: - Хто сказав це? Лахузен: - Це сказав міністр закордонних справ Ріббентррп Канарісу. Я стояв поряд. Еймен: - Ви не сумніваєтесь, хоч би в якійсь мірі, що все було сказано саме так? Лахузен: - Ні, у, мене нема ні найменшого сумніву в цьому. Особливо добре я пам'ятаю фразу: "Повинні бути охоплені вогнем всі польські двори". Це було у відомій мірі новим. Раніше вживався вираз "ліквідація" и "вбивства"..."[2] І далі: "Еймен: Чи бажає Радянське обвинувачення задати питання свідку? Руденко ( Р. А. Руденко - головний обвинувач СРСР на процесі - В.М.) - Свідку, я хочу поставити Вам кілька питань в порядку уточнення. Чи правильно я Вас зрозумів, що повстанські загони із українських націоналістів створювалсь за директивою німецького верховного командування? Лахузен: - Це були українські емігранти із Галичини. Руденко: - Із яких емігрантів створювались повстанські загони?

63

Лахузен: - Можливо, не звосім правильно гназивати їх загонами. Це були, які розташувались в таборах и проходили напіввіськову чи військову підготовку. Руденко: - I яке ж призначення мали ці загони? Лахузен: - Це були організації, як я вже сказав, які складались із емігрантів української Галичини, і які працювали з відділом розвідки за кордоном. Руденко: - Що повинні були вони виконувати? Лахузен: - Завдання їх полягало в тому, щоб з початком воєнних дій виконувати розпорядження вищих інстанцій, тобто ті директиви, які отримав мій відділ і які виходили від ОКВ. Руденко: - Які ж завдання ставились перед цими загонами? Лахузен: - Ці загони повинні були здійснювати диверсійні акти в тилу ворога й організовувати всеохоплюючий саботаж..."[ 3] Читач, думаю, зрозумів чітко: йдеться тут про приготування гітлерівців до німецько-польської війни 1939 р. і про залучення до цієї акції українських націоналістів із ОУН у воєнних діях проти Польської держави. Особливо виразні свідчення представив на процесі полковник Е. Штольце, заступник начальника Абверу-2 генерала Лахузена. Коротка довідка. Штольце Ервін народився в 1891 р. в Берліні. В час Першої світової війни - солдат-артилерист. З 1923 р. служив в Абвері, спочатку був офіцером в Абвері-1, а затим - в Абвері-2. Заступник керівника Абверу-2 генерала Лахузена. Полковник вермахту. З серпня 1944 р.- заступник начальника диверсійного сектора в Управлінні імперської служби безпеки. З осені того ж року особливо секретним співробітником конаючої гітлерівської тоталітарної системи - начальником "Берлінського району збору доносень". В травні 1945 р. здався в полон радянським військам. Працюючи в Абвері-2, безпосередньо відповідав за зв'язки в ОУН і керував усіма операцями, в яких брали участь українські інтегральні націоналісти. Свідчення полковника Штольце на Нюрнберзькому процесі 25 грудня 1945 р.: "В березні чи квітні 1941 року мій начальник - керівник відділу Абверу - 2 полковник (нині генерал) Лахузен викликав мене до себе в службовий кабінет і поставив до відома про те, що незабаром передбачається воєнній напад Німеччини на Радянський Союз, і в зв'язку з цим запропонував мені використати всі дані про Радянський Союз, які мав відділ Абверу-2, для проведення необхідних заходів по диверсії проти СРСР. При цьому Лахузен заявив мені, що необхідно берегти все сказане ним про підготовку нападу на Радянський Союз в найсуворішій таємниці. Далі я отримав вказівку від Лахузена організувати і очолити спеціальну групу під умовним найменуванням "А", яка повинна була займатися підготовкою диверсійних актів і роботою по розкладу в радянському тилу, у зв'язку з нападом на СРСР, який намічався.

64

В той же час Лахузен дав мені для ознайомлення і керівництва наказ, який поступив із штабу оперативного керівництва збройних сил, підписаний фельдмаршалом Кейтелем і генералом Йодлем (чи генералом Варлімонтом за дорученням Кейтеля, - точно не пам'ятаю), який містив основні директивні вказівки по проведенню підривної діяльності на території СРСР після нападу Німеччини на Радянський Союз. Даний наказ був вперше помічений умовним шифром "Барбаросса". Надалі всі заходи по підготовці війни проти Радянського Союзу іменувались умовно "Операція Барбаросса". В наказі вказувалось про те, що з метою нанесення блискавичного удару по по Радянському Союзу, Абвер-2 при проведеннi підривної роботи проти СРСР повинен використати свою агентуру для розпалювання національної ворожнечі між народами Радянського Союзу. Виконучи згадані вище вказівки Кейтеля і Йодля, я зв'язався з українськими націоналістами та іншими учасниками націоналістичних фашистських угрупувань, які перебували на службі у німецької розвідки, і залучив до виконання поставлених вище завдань. Зокрема, мною особисто була дана вказівка керівникам українських націоналістів німецьким агентам Мельнику (кличка "Консул-1") і Бандері організувати відразу ж після нападу Німеччини на Радянський Союз провокаційні виступи на Україні з метою підриву найближчого тилу радянських військ, а також для того, щоб переконати міжнародну суспільну думку про те, що відбувається мов би розклад радянського тилу..." Далі Штольце уточнював: "Для більш успішного керівництва всією розвідувальною роботою німецьких військ, призначеною для вторгення в СРСР німецькою воєнною розвідкою наприкінці травня 1941 р. був організований спеціальний розвідувальний орган під назвою штаб "Валлі", який дислокувався поблизу Варшави. Крім того, була підготовлена для підривної діяльності на радянській території спеціальна військова частина - учбовий полк спеціального призначення "Бранденбург-800", підпорядкований безпосередньо начальнику Абверу-2 Лахузену. В завдання цього створеного в 1940 р. спеціального з'єднання входило захоплення оперативно важливих об'єктів: мостів, тунелів, оборонних підприємств і втримання їх до приходу авангардних частин німецької армії. При цьому, всупереч міжнародним правилам ведення війни, особовий склад полку був укомплектований головним чином за рахунок зарубіжних німців, широко використовував застовування обмундирування і зброї армій противника для маскування своїх операцій. В процесі підготовки нападу Німеччини на СРСР командування полку "Бранденбург-800" припасало предмети обмундирування і зброї Червоної армії й організувало окремі загони з числа німців, які знали російську мову. .."[4] (Тут і вище виділено мною - В.М.). Що ж до полку Абверу-2 спеціального призначення "Бранденбург-800", в склад якого входили, як відомо, спеціаль-батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", то полковник Штольце, грубо помиляється, коли свідчить, що він комплектується із "зарубіжних німців". Видно, свідок мав на увазі, говорячи про "зарубіжних німців", представників тих народів, які симпатизували фашистам і воювали на їх боці. Бо ж насправді батальйони

65

"Нахтігаль" і "Ррланд", як і весь полк (а затим дивізія) спеціального призначення "Бранденбург-800" із зрадників-кондотьєрів тих народів, проти яких гітлерівська Німеччина вела наступ й агресію - естонці, латиші, литовці, українці, росіяни, калмики, грузини, татари, туркестанці, чеченці. Мов би продовженням, і в той же час значним уточненням висловленого вище, є свідчення того ж полковника Ервіна Штольце радянському правосуддю після того, як він потрапив у радянський полон. Ці неабиякі свідчення зберігаються у Києві в Центральному державному архіві громадських організацій (ЦДАГО) України. Е. Штольце: "...Для підривної діяльності в Польщі ми використовували українських націоналістів. З метою залучення широких мас для підривної діяльності проти поляків нами був завербований полковник петлюрівської армії, білоемігрант Коновалець, через якого в Польщі, областях Західної України здійснювались терористичні акти, диверсії... На початку 1938 р. я особисто одержав вказівки від адмірала Канаріса про переключення наявної агентури з числа українських націоналістів на безпосередню роботу проти Радянського Союзу. Коновалець охоче погодився переключити частину націоналістичного підпілля безпосередньо на роботу проти Радянського Союзу, оскільки вважав, що роботу проти поляків треба також продовжувати, бо ці заходи нами схвалювались. Незабаром полковника Коновальця було вбито. Після вбивства Коновальця український націоналістичний рух очолив полковник Мельник Андрій, якого, як і Коновальця, пізніше було залучено до роботи в німецьких розвідувальних органах..." Запитання: "За яких обставин Мельника було завербовано як агента німецьких розвідувальних органів?" Штольце: "В роботі полковника Коновальця як нашого агента для збереження умов конспірації був завербований, за його рекомендацією, український націоналіст, ротмістр петлюрівської армії Ярий, за кличкою "Консул-2", який нами використовувався як агент-зв'язківець між нами й Коновальцем, а Коновалець, в свою чергу, як зв'язковий з націоналістичним підпіллям. Ще за життя Коновальця Ярий був відомий Мельнику та іншим націоналістам, як близкий до Коновальця і як активний націоналіст, тому Канаріс доручив начальнику Абверу-2 полковнику Лахузену через Ярого зв'язатися з Мельником, який вже на той час переїхав з Польщі в Німеччину. Таким чином, наприкінці 1938 р. чи на початку 1939 р. Лахузену була організована зустріч з Мельником, під час якої останній був завербований і дістав кличку "Консул". Оскільки Мельник мав бути на зв'язку як агент особисто в мене, то під час його вербування я також був присутнім. Повинен зазначити, що вербування пройшло дуже гладко, бо про діяльність Мельника ми знали в достатній мірі, і він, по суті, був агентом Коновальця в проваджуваній роботі проти поляків..." Тут, для ясності читачам, слід подати коротку довідку про Р. Ярого, якому так довіряли абверівці і провідники ОУН, і який в стосунках ОУН і Абверу (і не тільки цієї органазації, але й гестапо) відігравав неабияку роль.

66

Ярий ("Ярри", "Ріхард", "Ріко") (1888 -1969) - австрійський підданий чесько-німецького походження. За родинною легендою - нащадок українського козака, пораненого в 1683 р. під Віднем в битві польських військ Яна Собеського проти турок. В 1912р. закінчив військову академію австро-угорської армії. В чині поручика служив на Східному фронті австро-угорської армії проти Росії. Затим в чині Ротмістра служив в цісарьскій контррозвідці. З 1918 р. перебував в Українській галицькій армії (УГА) командиром саперної сотні, а затим командиром кінного полку. В арміїУкраїнської Народної Республіки був офіцером 5-го Херсонського кінного полку. В 1920 р. був інтернований в Чехословаччині. Активний діяч УВО й ОУН, де був членом проводу. З початку 20-х років був резидентом німецької розвідки в ОУН, з 1937 р. - зв'язковим між провідником ОУН Є. Коновальцем і керівником Абверу адміралом Канарісом. Весною 1941 р. - командир спеціаль-батальйону "Роланд". Мав величезний вплив на С. Бандеру, активно підтримував його, але з липня 1941 р. порвав з ОУН-бандерівців. В повоєнний період відійшов від політичних справ. Жив у родинному маєтку в Австрії. Помер в 1969 р. Далі надамо слово E. Штольце: "... Після закінчення війни з Польщею Німеччина посилено готувалась до війни проти Радянського Союзу і тому по лінії Абверу вживались заходи активізації підривної діяльності, бо ті заходи, що проводились через Мельника та іншу агентуру, здавалися недостатніми. З цією метою був завербований відомий український націоналіст Бандера Степан, який в ході війни був звільнений німцями з тюрми, куди був ув'язнений польськими властями за участь у терористичному акті проти керівників польського уряду. Хто вербував Бандеру я не пам'ятаю, але останній на зв'язку перебував у мене. В процесі активізації української націоналістичної діяльності, яку ми проводили через свою агентуру, вже на початку 1940 р. нам стало відомо, про тертя в керівництві націоналістичного підпілля, зокрема, між нашими агентами Мельником і Бандерою і про те, що ці тертя ведуть до розколу націоналістичного руху... "(Тут і вище виділено мною. - В. М.) Далі Штольце в своїх свідченнях зазначав про те, що намагався примирити обох провідників ОУН, що цілком сумнівно. Треба думати, що розкол в ОУН (як про це се вже зазначали, посилаючись на думку Бандери) інспірований гітлерівцями в їх політичних інтересах і здійснювався руками вже згадуваного Ріко Ярого. Штольце продовжував: "... Після нападу Німеччини на Радянський Союз Бандера активізував націоналістичний рух в областях, окупованих німцями, і залучив на свій бік особливо активну частину українських націоналістів..." Запитання: "В якій мірі використовувались українські націоналісти в боротьбі проти партизанського руху, підпілля компартії на окупованій німцями Україні і яке керівництво в цьому було відділу Абверу?" Штольце: "Відділ Абверу активно використовував українських націоналістів у ході всієї війни з Радянським Союзом. З числа українських націоналістів формувались загони для боротьби з

67

радянськими партизанами, поліцією вербувалась агентура з числа українських націоналістів для закидання за лінію фронту з метою диверсії, терору, шпигунства і т. д., однак подробиць усієї цієї роботи я не знаю, бо цим займались безпосередньо абверкоманди, абвергрупи, абверштеллє, спеціально в округах окупованої території. Під час відходу німецьких військ з України по лінії Абверу особисто Канарісом були дані вказівки про створення націоналістичного підпілля (банд) для продовження боротьби проти Радянської влади на Україні, проведення терору, диверсій, шпигунства, спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишались офіційні працівники - офіцери й агентура. Були дані вказівки про створення складів зброї, продовольства, тощо. Для зв'язку з бандами агентура направлялась через лінію фронту а також викидалась на парашутах. Боєприпаси і зброя скидалися бандам на парашутах... "[5] Ці свідчення датовані 29 травня 1945 року. Примітки [1] Нюрнбергский процесс,. М., 1987 - 1991. [2] Нюрнбергский процесс. М., 1989. С 160 - 161. [3] Там же. С 165 - 166. [4] Там же. С 530 - 532. [5] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4,спр. 338.

68

"ПОХІДНІ ГРУПИ" ОУН Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ Створення "похідних груп" Напредодні вторгнення військ гітлерівської Німеччини в Радянський Союз оунівці (спочатку бандерівці, а затим і мельниківці) почали формувати (звичайно, з відома Абверу і гестапо) так звані "похідні", або "маршові" групи. Їх призначення: просування вслід наступаючим військам гітлерівців і створення в кожному окупованому німцями населеному пункті своїх осередків - "самоуправління". "Похідні групи" призначались, перш за все, для Центральної і Східної України. Основне завдання цієї акції -націоналістична пропаганда "самостійності" та "соборності" України серед населення цих районів, утворення "власних" адміністративних органів місцевого управління "в рямцях" окупаційного "нового порядку" гітлерівців, формування "власної" поліції та військових підрозділів. Все це, звичайно, належало створити з верхністю ОУН. Діяльність "похідних груп" повинна була показати гітлерівцям "талант націоналістів, щоб союзники (тобто гітлерівська Німеччина - В.М.) могли переконатися в гідностях українців (тобто українських інтегральних націоналістів - В.М.) та здатності їх до утворення державності", - так визначав сам Бандера свою політичну задумку. Цю думку Бандери глибоко і значно інтерпретує інший націоналістичний провідник Василь Боровець - "Тарас Бульба" в своїй книзі "Армія без держави"[1]: " Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльності, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здатний". І далі автор твердить так: "А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотності та практичної організованості. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон політиці та громадянському життю цілої країни". Три "похідні групи" об'єднували сумарно чотири тисячі бандерівців. Перша група під керівництвом М. Климишина повинна була вийти із Сокаля через Житомир на Харків; друга, керована Д. Лемиком, - з району Сану через Вінницю на Киев; третя на чолі з 3. Матлою - із Санока через Дніпропетровськ на Одесу. Паралельно подібні "маршові групи" створили і мельниківці. Тривалий час бандерівці запевняли (та й тепер запевняють), що "похідні групи" - це їх власний, самодіяльний витвір, без згоди та допомоги гітлерівців. Мало того, запевняють вони, "похідні групи" діяли, мовляв,

69

цілком самостійно і безконтрольно з боку німців. Все це, звичайно, розраховано на наївних. Бо хто повірить, що гітлерівці, маючи і СД, і гестапо (політичну поліцію), і польову жандармерію, і служби абверу (розвідка і контррозвідка), і розвідку СС, не могли помітити численні групи інородців, що плентаються в їхньому обозі? Однак затія з "похідними групами" ОУН потерпіла повну катастрофу. Населення України не приймало їх націоналістичної демагогії, ставилось до них з недовір'ям, а то й вороже, як до прислужників фашизму. "Ми поводилися на Україні, - відверто писав із чільних націоналістичних діячів, учасник однієї із "похідних груп" ОУН-бандерівців Лев Шанковський у виданій в 1958 р. в США книжці "Історія похідних груп ОУН", - як британці поводилися в Індії, Бірмі та в інших колоніях". І продовжував: "...Світоглядово-політичні і філософічні положення західноукраїнського націоналізму з його аморальністю, макіавелізмом, виключністю і жадобою до влади були просто осоружні народним масам Східної'України". Правда, дещо пізніше, в своїй "Історії українського війська", той же Шанковський старанно витер ці відверто правдиві оцінки. Затія з "похідними групами" закінчилась для ОУН жалісно. З одного боку, їх демагогічно не сприймало населення Східної і Центральної України, а з другого - після непорозумінь між бандерівцями і гітлерівцями з приводу відомого "Акту 30 червня 1941 -го", гестапо наказало учасникам "похідних груп" повернутися в Західну Україну, а тих, хто не підкорився цьому наказу, було заарештовано й ізольовано в тюрмах і концтаборах... Однак сьогодні, коли Україна стала незалежною державою, шанувальники інтегрального націоналізму і галицькі "п'ємонтисти" представляють учасників "похідних груп" РУН 1941-го як "національних (націоналістичних, звичайно) місіонерів" на батьківщині Котляревського і Шевченка. Як не кажіть, а все це - дивовижна іронія історії! Недавно мій добрий приятель із Полтави, який добре знає історію минулої війни, розповів мені про те, як сьогодні "національно свідомі" із Галичини часто налітають десантами з синьо-жовтими і червоно-чорними фанами в його рідне місто, рейдують по Полтавщині, і просвіщають "змоскалених" полтавчан "національними ідеями", духом галицького "п'ємонтизму" і культуртрегерства, а головне, - вчать земляків Василя Симоненка мові, якій самі так недавно навчились в радянській школі. "Розумієш, - скрушно завершив він, - ті запалені і знервовані люди - чистісенькі диверсанти із похідних груп" ОУН часів минулої війни". Чи була "українська" поліція українською Це питання ось уже понад пів-століття хвилює повоєнні покоління. Для одних та поліція - "національні захисники", основа "національних" збройних сил УПА, майже "національні герої". Для інших - найманці фашистів, ландскнехти, покидь розтерзаної війною знедоленої України, кати власного, польського та єврейського народів, чи просто бандити. Хто ж вони насправді? Думаю, що відповісти на це птання досить легко. Бо для відповіді є дві надзвичайно вагомі підстави: по-перше, є численні документи, архівні і літературні, які всебічно характеризують цю формацію; по-друге, ще живуть тисячі і тисячі свідків подій минулої війни, очевидців того, що натворили ці "національні захисники" і "герої".

70

Вже в перші дні німецько-фашистської окупації в адміністративні установи та у військові комендатури окупантів стали збігатися люди, які завзято пропонували свої послуги. Хто вони? Це - різнобарвна суспільна шушваль, яка прагнула поживитися покидками зі столу нових господарів, хотіла командувати, понукати своїми односельцями, краянами, співвітчизниками, безкарно мародерствувати і грабувати, або просто зберегти свою шкуру в складних умовах війни. Частину поліцейських підрозділів, зокрема в Галичині, створили ще напередодні війни оунівські підпільні центри для того, щоб у випадку вторгнення гітлерівської Німеччини на терени України, заволодіти політичною ситуацією в краї. Так, зокрема, вже 30 червня 1941 р. у Львові діяли підрозділи "української'" поліції, створені обома (бандерівською і мельниківською) фракціями ОУН. 26 серпня 1941 року окупаційна газета "Львівські вісті" повідомляла, що "українська поліція - повноправний поліцейський відділ німецької поліції" 'і що вона "є надзвичайно компетентною у відношенні до українського, польського та єврейського населення". "Від кількох днів носить українська поліція на долішній частині правого рукава одностроїв червону пов'язку з написом "генеральгуернемау". Ця пов'язка-доказ того, що поліціянт є фактично членом української поліції. ("Львівські вісті". 1941. 21 листопада.) Щоб заслужити "довір'я", українські поліціянти блукали вимерлими вулицями Львова та інших міст і сіл Галичини в пошуках жертв, вбивали без суду і слідства "підозрілих", конвоювали й озороняли в гетто і концтаборах, брали участь у масових розстрілах мирного населення, наводили жах на цілі села і містечка. А після екзекуцій, повернувшись в поліцейські "станиці", рахували патрони і звітували про використані (бо щоденно накожного "гвера" такому поліцаю видавали по десять патронів). Тому багато з них, крім німецького "гвера", носили ще мотузки з заготовленим зашморгом, бо були водночас представниками окупаційної влади і гестапо, збирачами окупаційних податків (контингентів) і екзекуторами, суддями і катами. 12 серпня 1942 р. у Львові розпочалася "надзвичайна акція" по вивезенню єврейського населення до концентраційних таборів. Гітлерівці наказали "українській" поліції щогодини доповідати в німецьку комендатуру про "кількість захоплених євреїв" та про "число витрачених патронів". Акція тривала дванадцять діб. Увесь цей час "українські" поліцаї нишпорили по підвалах та горищах будинків, з винятковою жорстокістю розправлялись з тим, кого знаходили. У доповідних записках поліцаїв наведено скільки євреїв затримано чи розстріляно в час переслідування, скільки патронів витрачено. У Львівському обласному державному архіві зберігаються сотні таких записок, і кожна з них - чергове свідчення про вчинені злочини. У Центральному державному архіві вищих органів державної влади України в Києві зберігається документ, в якому зазначено: "на площі біля пошти (судячи по тексту, подія відбувалася в Станіславі, нині - Івано-Франківськ - В.М.) відбулось дня 10 липня (1942 р. - В.М.) урочисте прийняття української народної міліції в ряди німецької державної поліції. До установлених в ряди наших міліціянтів (біля 300 людей) та їх команди промовив з трибуни комендант гестапо п. Крігер (той самий гауптштурмфюрер СС Ганс Крігер, який керував масовими розстрілами у

71

у Львові в перші дні окупації -В.М). Привітом "Слава Україні!" почав свою промову, в якій вказав на тяжке і відповідальне завдання служби безпеки, апелював до почуття обов'язковості і точності, підкреслював велику працю німців та досвід, який українська міліція зможе тепер собі засвоїти, зокрема, коли вона має між собою старшин колишньої української армії (мається на увазі Українська галицька армія (УГА) - В.М.)..." Далі в документі вказано: "...Приймаючи нашу міліцію в ряди служби безпеки, п. комендант видав перший приказ про поздоровлення та закінчив свою промову словами: "Sieg! Heil!" Потім по відіграші орхестрою німецького гимну, роздані команді міліції нові опаски, після чого п. комендант разом з представниками обласної міліції прийняв дефілянду. По закінченню дефілянди діти обдарували п. коменданта китицями квітів. Трибуна прикрашена німецькими й українськими прапорами. Багато української публіки ".[2] В документі, як бачимо, йдеться не про звичайну, так звану "допоміжну" чи "порядкову" поліцію, а про освячення підрозділу функціонерів служби безпеки (складався з 300 осіб - В.М.), які діяли під керівництвом гестапо і СД, тобто тими, руками яких гестапівці чинили свої криваві злочинства. Можна уявити, яке "повне довір'я" заслужили ті поліцаї з українськими іменами, коли удостоїлись служити в гестапо і СД! На жаль, спеціальних зведень про кількісний склад так званої "української" поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні досі не виявлено: Та й чи вдасться виявити? Однак аналіз багатьох документів свідчить про те, що в дистрикті "Галичина" (Дрогобицька, Львівська, Станіславська і Тернопільска області) служило окупантам тільки в "допоможній" поліції близько 12 тисяч галичан, а на Волині (Волинська і Рівненська області) - понад 8 тисяч волинян. А скільки їх прислуговували гестапо, залізничній, лісовій та іншим полліціям?! В. Боровець у своїй книзі "Армія без держави" намагався, як і всі інші націоналістичні автори, всіляко захистити "українських" поліцаїв. Він пише так: "На особливе визначення заслуговує українська поліція, що була на службі під командою німецьких вахмайстрів. На цих людей дехто пробував кидати різні звинувачення за співпрацю з німцями. Ці обвинувачення безпідставні". І далі: "Українська поліція під німецькою окупацією, за винятком деяких злочинних одиниць, стояла на дуже високоморальному рівні". В таких заявах нема нічого дивного, бо "Тарас Бульба"- Боровець сам був на початку війни поліцаєм, організувавши на Волинському Поліссі (в Олевську і Сарнах) вірнопіддані окупантам загони "української" поліції, назвавши їх "Поліська Січ". Ця "Січ" виконувала не тільки "допоміжні" функції в наведенні внутрішнього порядку в регіоні, а очищувала поліські терени від червоноармійців, які відстали від своїх частин. Той "високий моральний рівень" типового "українського" поліцая, про який писав "Тарас Бульба"- Боровець, і показує в своєму нарисі "Ліквідація" Ярослав Галан. Нарис написано письменником наприкінці 1944 р. по свіжих слідах описаного в ньому. Є відомості, що Галан спеціально виїжджав у Бібрку на Львівщині, де діяв "герой" його твору.

72

В цьому нарисі Галан писав: "Розглянемо фотокартку: глядко виголена фізіономія типового бандита. На голові в нього шапка-мазепинка - єдина поступка гітлерівців галицьким жовтоблакитникам. На шапці - кругла кокарда поліцая, яка нагадує пломбу, що нею за польських часів таврували вуха призначених для експорту свиней..." "Хто такий Федь Коваль? - продовжував Ярослав Галан. - Куркуль з села Лопушна, але з тих куркулів, що то воліють не сіяти, не орати, а збирати. Довго чекав Коваль на свою годину. Вона пробила, коли в Бібрку з'явилися німці. Федь один з перших записався в поліцію. Це був єдиний можливий для нього шлях до кар'єри і... наживи". Галан продовжував: "Почалися "акції". Федь Коваль не копав ям для трупів. Це робили самі приречені. Він тільки стежив за ними: крадькома з-під спущених вій стежив за руками тих, що роздягалися. Коли на руці дівчини блищав золотий перстень, Федь непомітно підходив до неї і рухом досвідченого злодія здіймав перстень з пальця. Сережки виривав з м'ясом: церемонитись не було часу - за спиною Федя сотні людей стояли в черзі по його кулю. Стріляв Федь відмінно. Німецький комендант Бібрки не міг ним нахвалитися: Федь ніколи не давав маху. Коли з наказу гестапівців людина бігла щосили на "дошку смерті", Федь влучав в її потилицю з відстані 20 i навіть 30 метрів. Найбільше мороки було з малими дітьми. Вони нізащо не хотіли наближатися до страшної ями, в якій ворушились в передсмертних конвульсіях сотні залитих кров'ю тіл. Федь то грозив, то показував ім цукорки. Коли це не допомогало, він хапав дитину за ніжку і підкидав високо вгору. Мале тільце, перевернувшись кілька разів у повітрі, падало в яму... Коли ж гітлерівці пішли на захід, а в край прийшла Червона Армія, - продовжував оповідь Ярослав Галан, - Федь Коваль став "Морозом", комендантом куреня УПА і "воював... не за Гітлера, а за "соборну".[3] Такі метаморфози сталися тоді не з одним Федем Ковалем - "Морозом". В березні - квітні 1943 р. на Волині, а затим восени 1943 р. в Галичині підрозділи "української" поліції за згодою того ж гестапо і наказом керівництва ОУН-бандерівців, "таємно", щоб створити перед громадкістю видимість втечі, з німецькою зброєю та всякою іншою амунцією перейшли в "підпілля", склавши тим самим основу майбутньої УПА. Інші поліцаї тікали на захід разом з гітлерівцями. Ще одна частина влилася в дивізію СС "Галичина" другого і третього формування, інші стали об'єктом диверсійно-агентурної підготовки в школах Абверу для закидання в тил Червоної Армії. Однак при цьому треба застережити читачів, йдеться тут не тільки про "українських" поліцаїв, які поповнювали ряди так званої "допоміжної" поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні, яка охороняла установи і склади, чи регулювала порядок на вулиці. Власне, про цю поліцію, якраз і пишуть численні націоналістичні автори, щоб ввести в оману нинішнього читача.[ 4] Йдеться, перш за все, про кріпо (кримінальну поліцію), про сіпо (службу безпеки), про шуно (охорона концтаборів і тюрем) та про великі підрозідли так званої "охоронної"" поліції ("шуцманшафтполіцай"), які вели боротьбу з радянськими та польськими партизанами та здійснювали каральні акції проти мирного населення. Так під час визволення західних

73

областей України Червоною Армією Львівська обласна комісія по розслідуванню злочинів німецьких фашистів та їх пособників опублікувала список злочинців, які чинили жахливі злодійства в трьох концтаборах Львова та в інших місцях масового винищення людей на території області. В список увійшло 190 маститих оберкатів - від генерал-губернатора Ганса Франка до рядового ката-виконавця. Серед них було чимало злочинців з українськими прізвищами. Йдеться також і про те, що горезвісні диверсійно-каральні батальйони спеціального призначення "Нахтігаль" і "Роланд", підпорядковані Абверу, в серпні 1941 р. були відкликані з фронту і переформовані в поліцейський (шуцманшафт) батальйон, і включені згодом в "охоронну" дивізію есесівських військ, яка вела боротьбу проти радянських партизанів і здійснювала каральні акції проти мирного населення Білорусі. Майже всі шуцманполіцаї цього підрозділу на чолі з капітаном Р. Щухевичем незабаром влилися в УПА. Капітан Шухевич став "головнокомандуючим" УПА, генерал-хорунжим. Таким чином, всі ці злочинно-кримінальні кадри "української" поліції, шуцманшафту та СС становили не тільки командне ядро УПА, але її основу. А це, безперечно, суттєво визначало політичний і морально-психологічний характер української повстанської армії. То ж чи була ця поліція українською, національною? І чи була УПА такою ж формацією? Остаточна відповідь на це питання дана в наступних розділах цієї книги. Участь "української" поліції у винищенні єврейського населення У масовому винищенні єврейського населення в Західній Україні, безперечно, брали активну участь "українські" поліцаї. Але не тільки вони. До цього злочинства причетні і бургомістри-українці з численними чиновниками, які вірнопіданно служили окупантам, і старости (війти) в селах із своїм активом, і керівники низових організацій ОУН (станичні), які догоджали окупаційним властям. Напередодні війни в Західній Україні проживало близько мільйона євреїв (більша половина із них в Галичині). Всі ці мирні жителі були по-звірячому винищені в концтаборах і гетто, розстріляні, спалені, замордовані. Євреїв у селах і містах виловлювали, супроводжували в концтабори і гетто, грабували і розстрілювали поліцаї під командою гестапівців. Така "практика" була характерна особливо для невеликих містечок і сіл, де проживало багато єврейського населення. Ми вже згадували вище про позицію заступника Бандери Я. Стецька, коли він писав виправдання перед гітлерівцями під назвою "Мій життєпис". Там він зазначав про необхідність винищення єврейського населення за зразками нацистів. Численні документи свідчать про те, що ОУН-бандерівців (як і вся ОУН) в питанні ставлення до єврейського населення займала ідентичну з нацистами позицію - тотального винищення євреїв! Вже за кілька днів до початку війни націоналістична окупаційна газета "Краківські вісті", яку видавав Український центральний комітет (УЦК), в статті "Жидівське питання на Україні" писала про "засилля жидів на українських землях" та про необхідність помсти і розправи над ними. (Газ."Краківські вісті". 1941. 18 червня.) 18-19 липня 1941 р. С. Ленкавський, шеф бандерівської служби

74

пропаганди, провів у Львові нараду, на якій обговорювалось і питання "Про меншини у Україні". Збереглася коротка стенограма цього збіговиська: "Гупало: - Головне - багато всюди жидів. Треба не дозволяти їм жити. Вести політику не виселення. Вони будуть самі тікати. А може, виділити їм якісь міста, наприклад, Бердичів? Ленкавський: - Охарактеризуйте мені жидів. Головко: - З ними треба поступати дуже просто. Мусимо їх покінчити. Левицький: - В Німеччині жиди мають арійський параграф. Для нас більш цікавою є справа така, як у генерал-губернаторстві. Там позначено кожного жида. Кожний жид мусив бути зареєстрований. Потім їх призначили в гетто... Молоді, здібні до праці, йдуть до праці. Частину треба знищити. Хоч і тепер є вже дещо знищено... Головко: - Мені дуже подобається німецький погляд на жидівство. Левицький: - Мені здається, що німецький спосіб жидівської справи нам не дуже підходить. Мусимо індивідуально розглядати поодинокі випадки. Ленкавський: - Відносно жидів приймаємо всі методи, які підуть на їх знищення... "[5] Всі ці факти - лише окремі фрагменти вже виробленої (на зразок нацистської) завчасно програми тотального винищення єврейського населення на українській землі. Буквально з перших хвилин окупації програма отримала беззастережну реалізацію. Пріоритет у цьому належав, звичайно, "українській" поліції. Ось як про ті масові кровопролиття писав Юліан Шульмейстер у книзі "Гітлеризм в історії євреїв" (К., 1990), характеризуючи лише окремі факти в перші дні німецько-фашистської окупації м. Львова: "Свідчення Ф. Фрідмана: "В перші дні німецької окупації, з 30 червня по 3 липня, були викликані криваві і жорстокі погроми. Українські націоналісти й організована українська поліція (допоміжна поліція) почали на вулицях полювання на єврейських жителів. Вломлювались в квартири, хватали чоловіків, іноди всю сім'ю, не виключаючи дітей". Свідчення Яніни Хешелес: "Майорять жовто-голубі прапори. На вулицях повно українців з палками і залізяками, чуються крики... Поблизу пошти стоять люди з лопатами, українці їх б'ють, кричать: "Жиди, жиди!.." На вулиці Коллонтай хлопці б'ють євреїв мітлами, довбешками, камінням. Ведуть у тюрму "Бригідки", на Казимирівку. На бульварі знову б'ють..." Свідчення Рубінштейн: "На наступний день (після окупації Львова - В.М.) німці разом з українцями влаштували погром. Вбили тоді близько трьох тисяч євреїв..." Свідчення українки Казиміри Порай (із щоденника): "Те, що побачила сьогодні на ринку, могло статися в стародавні часи. Можливо, так поступали дикі люди... Поблизу Ратуші дорога засипана битим склом... Солдати з есесівськими емблемами, що розмовляють по-

75

українськи, мучать і знущаються над євреями. Примушують підмітати площу своїм одягом - блузками, платтями, навіть шапками. Поставили два ручні візки, один на розі вулиці Краківської, другий на вулиці Галицькій, примушують євреїв збирати скло і нести голими руками до візків... Б'ють палками і кусками дроту. Шлях від Галицької до Краківської залитий кров'ю, яка тече з людських рук..." Із свідчень полячки Станіслави Гоголовської: "На Руській побачила поліцаїв-українців, які вели якихось людей, яких били кілками і залізними ломами... На вулиці Коперніка попала в пекельну куговерть, панував жахливий гуркіт, крик і плач. Люди йшли з виразом відчаю і страху. Українські поліцаї стояли шпалерами вздовж тротуару, кричали: "Жиди, жиди!" Били, якщо хто-небуть намагався захищатися чи кричав, що не єврей, над ним вчиняли жахливе. Переді мною затоптали молодого чоловіка... "[6] Подібних свідчень багато. Другий єврейський погром у Львові гітлерівці здійснили повністю руками українських націоналістів 25 - 28 липня 1941 року. На цей раз приводом погрому була обрана помста за вбивство євреєм Соломоном Шварцбардом в 1926 р. в Парижі Семона Петлюри. "Дні Петлюри" націоналісти перетворили в страхітливу криваву оргію. Свідчення рабинаД. Кахане: "28 липня українські поліцаї вривались в єврейські будинки, хватали молодих чоловіків і відводили на Лонцького. Подібне повторювалося два дні, поки тюрма на Лонцького не переповнилась. Навіть двір був забитий євреями... Бере жах, коли згадую, що відбувалось. Їсти не давали. Кожний раз, коли заходила банда українських націоналістів, знущались, вбивали, кричали: "Це вам за нашого отамана Петлюру!." Свідчення Ф. Фрідмана: "В дні 25,26,27 липня знову на вулицях і в квартирах хватали євреїв Чоловіків і жінок, мов би взятих на роботу, частіше всього вбивали. Ці вбивства і знущання проходили як "акція Петлюри". В основному справа української допоміжної поліції... "[7] Як діяла "українська" поліція у населених пунктах Західної України Про страхітливі криваві оргії в Рівенській області засвідчив німецький інженер Г. Граббе що в 1942 р. був директори українського філіалу однієї німецької будівельної фірми в м. Здолбунові. В час поїздки по будівельних об'єктах свого підприємства він опинився в Рівному, коли в ніч на 13 липня 1942 р. було знищено 5 тисяч в'язнів Рівенського гетто. Сотня цих нещасних людей використовувалась його фірмою і Г. Граббе намагався врятувати їх, посилаючись на нехватку робочої сили. Бігаючи від одного начальника до іншого, безрезультатно звертаючись до властей, він протягом всієї ночі спостерігав за перипетіями цієї трагедії. "13 липня близько 22 години українські поліцаї під керівництвом есесівців оточили рівненське гетто, встановили навколо нього прожектори. Розділившись на невеликі групи, поліцейські та есесівці вривались в будинки, ударами прикладів вибивали двері, якщо їх не відкривали

76

достатньо швидко, чи кидали у вікна гранати..." "Лунали крики жінок, що кликали дітей, і крики дітей, що загубили бітьків, - продовжував Граббе. - Але це мало хвилювало есесівців, які били нещасних і гнали їх бігом у бік вокзалу, де чекав товарний поїзд. Людей заштовхували у вагони. Над усім цим стояв несамовитий плач, плач жінок і дітей, чулись звуки ударів і пострілів. Всю ніч під ударами батогів і грохоту стрілянини перелякані жителі гетто метушились по спецально освітлених вулицях. Можно було бачити, як жінки притискували до себе іноді неживих дітей, діти несли кудись мертвих батьків, не бажаючи залишати на наругу їх тіла. Вздовж дороги були кинуті десятки трупів - жінок, дітей, стариків. Двері будинків були розхристані, вікна вибіті, всюди валялись одяг, взуття. Потрошені сумки, чемодани та інший жалюгідний скарб. В одному із будинків я побачив напівголу дитину з розтрощеною головою, якій, мабуть, не було і року, стіна і підлога навколо неї заплямовані кров'ю... "[8] В 1943 р. вирішили завершити винищення єврейського населення Західної України. Розстріли в гетто злились у безперервну "акцію", а тих, кого не встигали знищити на місці, вивозили в концтабори смерті. Тих, кому вдалося втекти, розшукувала і виловлювала "українська" поліція в селах і лісах, посилали на смерть чи розстрілювали на місці. По суті, до кінця літа 1943 р. з єврейським населенням було покінчено. Тимчасова інструкція УПА від 7 версеня 1944 р. констатувала: "5. Жидівське питання. Проти жидів не проводили жодних акцій. Жидівське питання перестало бути проблемою (їх залишилось дуже мало). Це не стосується до тих, хто виступає проти нас активно." [9] Такий фінал акції тотального винищення євреїв в краї. Однак, для пояснення цього фіналу звернемось до авторитету відомого історіософа за кордоном І. Лисяка - Рудницького, який в одному із своїх есе писав: "Ми знаємо, що деякі українці, особливо ті, які були завербовані у поліцейські формування, брали участь у здійсненні нацистських злочинів." І далі зауважував: "Однак відомо, що українське націоналістичне підпілля жодного разу не піднесло свого голосу проти знищення євреїв. Є ситуація, коли мовчання морально не виправдане, коли воно стає рівнозначним співучасті. Мовчання ОУН та УГВР про страхіття, що їх чинили нацисти щодо єврейських громадян України, не було випадковим. Воно відображає моральну черствість і глибинну негуманність - риси, які український інтегральний націоналізм поділяє з усіма іншими тоталітарними рухами та системами. "[10] Примітки [1] Боровець В. Армія без держави. Львів, 1993. C. 75 - 76. [2] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 3, спр. 378, арк. 55. [3] Галан Я. Твори в 4-х тт. К., 1977, Т. 2. С 194 - 195. [4] Див.: Державний архів Львівської області, ф. П-1, оп. 3, спр. 16, арк. 117 -122. [5] ЦДАГО України, ф. 3833, оп.1, спр. 9, арк. 1- 2. [6] Шульмейстер Ю. Гітлерізм в історії євреїв. К. 1990. С. 76 - 78. [7] Там же. [8] Деларіо Ж. История гестапо. Смоленск, 1993. С. 327 - 328. [9] ЦДАГО України, ф. оп. 23, спр 931, арк. 169. [10] Лисяк - Рудницький І. Історичні есе. К., 1994. Т. 1. С. 138.

77

ЯК ФОРМУВАЛАСЬ УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ Де і за яких обставин створилась УПА "УПА зродилась на Волині!" - проголосив якось, будучи Президентом України, Л. Кравчук. Чи так? Так, УПА народилася на Волині. Але спочатку скажемо про цю одіозну фразу. Кажуть, що вона була висловлена Л. Кравчуком на початку його президентства досить ейфорйчно, з "патріотичним" піднесенням чи притиском. Що ж, недавньому головному ідеологу Компартії республіки і "щирому" волинянину (і водночас "національно свідомому" українцеві!) це, звичайно, добре відомо. Так, перші націоналістичні збройні загони появилися на Волинському Поліссі. З початком війни тут виникли збройні формування так званої "УПА - Поліська січ" "Тараса Бульби"- Боровця, а затим формування ОУН-бандерівців також під назвою УПА. Причини виникнення таких формувань досить чітко визначені. Однак, деякі опоненти застережують: чому націоналістичні так звані "повстанські" загони виникли на "червоній Волині", де були доволі сильними революційні традиції лівого спрямування, а не в Галичині, по суті, центрі войовничого націоналізму? Тут щось, мовляв, неправдоподібно і навіть парадоксально. Так, парадоксально. Але факт. Саме тут, на Волинському "червоному" Поліссі і виникають перші збройні націоналістичні формування. А для чого? - запитаємо. На це запитання відповідає однозначно "історіограф" ОУН - УПА Петро Мірчук у своїй книжці "Українська повстанська армія": "Причиною цього, що перший відділ УПА повстає саме на Поліссю, було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські "пляцуфки"..." І далі додає: "...потреба негайного переходу до збройної партизанки була найпекучішою..."[1] Отже, "найпекучішою" була, звичайно, не необхідність протистояння німецько-фашистським окупантам, яких націоналісти так нетерпляче чекали і на яких хотіли опертися, а необхідність боротьби проти радянських і польських партизанів, які загрожували націоналістам як спільникам нацистів, і які вже активно діяли на Волині і, особливо, на Поліссі, в суцільних лісових масивах, з перших днів війни, і діяли ефективно. Цим націоналісти були серйозно занепокоєні. Тому і кидають у цей регіон усі сили, щоб протистояти цьому антифашистському рухові. Організаторами і керівниками створюваних збройних формувань були галичани: М. Лебедь ("Максим Рубан"), В. Сидор ("Шелест"), Д. Клячківський ("Клим Савур"), Р. Шухевич ("Тарас Чупринка") та інші.

78

Що ж до Галичини, то тут ситуація була полярно протилежною. Вже з перших днів окупації націоналістичне (ОУН-бандерівців) підпілля, масово тероризувавши радянський актив, встановило тут повний контроль над населеними пунктами, особливо в сільській місцевості. Існуючі тут загони "української народної самооборони" (УНС) тривалий час не виявляли себе, щоб зайвий раз не дратувати гітлерівців. Тільки влітку 1943 року, в час рейду партизанського з'єднання двічі героя Радянського Союзу генерал-майора С.А. Ковпака в Карпати вони почали активізуватися й організовуватись у мобільні загони для відсічі радянським партизанам, а восени того ж року підпорядкувалися загальному командованию УПА, провівши водночас кардинальну рефомацію цієї структури і повністю підпорядкувавши її проводу ОУН-бандерівців. Ось як про це оповідав колишній командир партизанського з'єднання, що діяло влітку 1943 р. на Волині, Герой Радянського Союзу, полковник А. П. Бринський ("Дядя Петя"): "...Посилилась небезпека з боку українських буржуазних націоналістів. З достовірних джерел ми знали, що в Луцьку і Ковелі керівники націоналістичних організацій - мабуть, налякані нашими успіхами і піднесенням антифашистського руху - вели переговори з представниками гестапо щодо спільної боротьби проти партизанів". Проти німців вони, звичайно, не воювали, але до свого старого гасла боротьби за "самостійну Україну" додали нове гасло - зберігати сили для боротьби проти Радянської Армії. "Курені" їх розташовувалися вздовж залізниць і ближче до міст, щоб підтримувати фашистські гарнізони і перешкоджати партизанам підійти до залізниць. В ім'я "України для українців" вони розпалювали національну ворожнечу, закликаючи до поголовного винищення всіх людей неукраїнського походження (за винятком, певна річ, німців). Переходячи від слів до діла, вони вбивали мирних жителів, палили польські хутори, ловили євреїв, що втекли з гетто. Поляки вже не раз зверталися до нас за допомогою, і мені довелося виділити частину наших сил для охорони польського населення... "[2] І далі таке доповнення: "Становище першої бригади тим часом все більше ускладнювалось. Гітлерівці домовилися з українськими буржуазними націоналістами про спільну боротьбу не тільки проти партизанів, а й проти Червоної Армії, що наближалися. Для цього націоналісти мали заповнити своїми бандами партизанський край й очисти від партизанів райони між Західним Бугом і Стиром, саме ті райони, в яких базувалися загони першої бригади. Націоналісти прагнули виконати це завдання, стягаючи сюди сили з інших областей. Навіть з Галичини перекинули націоналістичні банди. Навколо Ковельського залізничного вузла вони аж роєм роїлися, охоплюючи дороги, що вели від Ковеля на Схід... "[3] Така, безперечно, причинність створення загонів УПА на Волині. Але за яких обставин народилась УПА ? На це запитання досить чітко відповідають матеріали націоналістичного збірника документів "Літопис УПА". Звернемось до кількох із матеріалів. Перша обставина. Керівник оперативного відділу штабу організованої УПА М. Омелюсік в невеликому огляді "УПА на Волині в 1943 році" досить визначено писав про суспільно-політичне становище на Волині в перший період німецько-фашистської окупації: "На Волині

79

німці залишили той правний стан, що був за большевицької окупації, особливо щодо права власности та нерухомости та всілякого роду господарських об'єктів. А що це зсе було націоналізоване, то правним спадкоємцем мусіла бути німецька держава. Власного нічого не було, навіть селянського дрібного господарства. За німецьким законом, виданим для України, суди, також і німецькі, не мали права розглядати справи про власність на нерухомости, лише право посідання. Тільки в Галичині ("Генеральна Губернія") українці могли мати земельну власність до 20 га..." [4] До цього слід додати, що німецько-фашистський окупаційний режим на Волині і в Галичині досить різко відрізнявся в усіх відношеннях. В Галичині допускались (особливо в низових ланках) елементи місцевого самоуправління, яке здійснювали різного роду колабораціоністи з місцевого населення. Так, вже з перших днів окупації збір усяких окупаційних поборів (перш за все, так званих "контингентів" -сільськогосподарських податків) повністю взяли на себе служби і структури УЦК (Українського центрального комітету), створеного гітлерівціями з допомогою українських націоналістів і націонал-клерикалів в генерал-губернаторстві в 1939 р.), які протягом усіх років окупації доволі ретельно справлялись із своїми обов'язками екзекуторів. На Волині ж ці функції виконували гебітскомісаріати, крайсляндвірти спільно з сільськими старостами і їх активом з допомогою "української" та "польської" поліції, а часто каральних акцій "охоронних" військ СС. Горіли волинські села, масово знищувались їх жителі навіть за дріб'язкову "провину". Пограбовані дощенту селяни, по суті, були беззахисними перед окупаційним режимом. Друга обставина. Вже з перших місяців німецько-фашистської окупації керівництво ОУН-бандерівців було вкрай занепокоєне тим, що на Волині і Поліссі множаться антифашистські сили радянських партизанів і підпілля. В спеціальному огляді інформаційної служби "Північно-західні українські землі" ОУН-бандерівців, датованому травнем 1943 року, констатувалося, що "більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся й північну лісову смугу Волині..." Водночас ОУН-бандерівців була не менш занепокоєна зростанням і посиленням польського партизанського руху на Волині, який в силу обставин консолідувався з радянськими партизанськими загонами і підпіллям. Активізація дій радянських і польських партизанів була, безперечно, натхнена розгромом гітлерівських військ під Сталінградом на початку 1943 року. Ця подія стимулювала, як відомо, весь рух антифашистського опору в окупованій гітлерівцями Європі. Реакція ОУН-бандерівців на ці події була зворотньою. III-тя конференція ОУН-б 21 лютого 1943 року вирішила створити "осередки організованої сили" під назвою УВА (Українська визвольна армія). Відразу ж після Різдва 1943 року командуючий каральними ("охоронними") військами СС обергруппенфюрер СС фон-дем Бах-Зелевскі "розв'язав" (тобто відпустив додому) шуцманшафт-батальйон (сформований із спеціаль-батальйонів Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" і кинутий в Білорусі проти радянських партизанів і мирних жителів) під командою Побігущого-Шушхевича. Відразу бандерівської УПА, інша

80

частина у квітні 1943 р., на чолі з майором Є. Побігущим влилася в дивізію СС "Галичина", яка тільки-но почала формуватися. А з 15 березня по 10 квітня того ж року "з наказу головного командування УПА", як зазначено в документі, відбувався "масовий перехід усіх українців-шуцманів і поліцистів на цілій Волині й Поліссі зі зброєю в руках... в ряди УПА". Все це, вище зазначене, не випадкове, а ретельно продумана й організована акція. І далі: "Згідно з постановою конференції ОУН, охоплено цей рух в організаційні рами, а для фахового оформлення вислано туди (тобто на Волинь і Полісся - В.М.) старшин". Звідки вислано цих "старшин"? З тої ж Галичини, звичайно. Достовірно відомо що для організації УПА на Волині і Поліссі було послано (ще крім "старшин") близько тисячі галичан "для посилення морально-ідейної моці" націоналістичного руху. В цей же час розпочинається на Волині й "українсько-польська різанина" -масове винищення польського населення в краї.Чи не забагато збігів? Можна з впевністю сказати, що вся ця затія спланована завчасно акція ОУН-бандерівців! Як бачимо, організаційно УПА на Волині постала не 14 жовтня 1942 р., як цю подію святкують необандерівці сьогодні, а на початку весни 1943 р. Про це так і зазначено в томі 5 "Літопису УПА": "Перші організаційні виступи відділів УПА припадають на лютий-березень 1943 року". Орагнізаційною основою, кістяком цих формувань стали карателі із шуцманшафт-батальйону, що недавно діяли в Білорусі проти радянських партизанів та білоруських селян, і понад чотири тисячі "українських" поліцаїв з Волині і Полісся, які вже набралися відповідного "досвіду" в розправах над українцями, поляками та євреями. Про ці "перипетії"" і "таємниці" досить яскраво розповідає Василь Макар у листі до свого брата Володимира Марка в Галичину. Лист тут названо "До початків УПА" і датований від 2 серпня 1943 року. Василь Макар ("Сіроманець", "Безрідний") народився в 1908 році в селі Поториця Сокальського району в Галичині. Цей "Сіроманець" був добре відомий на Волині в 1943 - 1944 р. Він був керівником СБ ОУН-бандерівців на ПЗУЗ (північно-західних українських землях), тобто на Волині і Поліссі. Автор листа спочатку описує братові настрої на Волині весною та влітку 1943 р: "Заобсервую.., що назріва антагонізм між "москалями" (так галичани називали волинян - В. М.) та "австріяками" (так на Волині називали галичан), і це може прибрати поважні розміри, якщо відповідною політикою не усунеться цієї загрози. Як із одної, так із другої сторони взаємні обвинувачення і нарікання. І це від долу аж до гори. Приміром, таке: волиняки нарікають (на галичан - В.М.), мовляв, не то що сидять собі тихо, нічого не роблять, а щей говорять: "О, москалі, холера б їх забрала! Ти сі подиви, стріляють наших німців. Понабирали гандгранатів (ручних гранат - В. М.) і машингверів (автоматів - В. М.) та й б'ють наших німців". Інші говорять: "У себе, то не бійсь, не хочуть чіпати німака, а до нас то прийшли і т.п..." Ці "обвинувачення" і "нарікання" вимагають певного пояснення, бо нинішній читач, можливо, не завжди зрозуміє, про що тут йдеться. Справа в тому, що чимало волинян, що були завербовані в УПА мимоволі, переховувались у лісах і були залучені в націоналістичні

81

збройні формування насильно, в ситуації безвиході, а тому рвались до помсти за ту наругу, яку чинили гітлерівці над населенням. Бувало тут чимало випадків, коли, всупереч наказам командирів, такі "малоідейні" хлопці нападали на невеликі поліцейсько-каральні загони гітелірівців та їх посібників, які проводили реквізиції і мародерства в селах, звільняли своїх односельців, юнаків і дівчат, яких силоміць вивозили на каторжні роботи в Німеччину, чи з наміром отримати зброю і боєприпаси. В Галичині ж подібні дії були рідкістю і то не в 1941-1943-хрр.,авлітку 1944р., коли гітлерівські війська панічно відкочувалися на захід. Далі автор листа зазначає, що із-за цих "обвинувачень" і "нарікань" було заборонено (і то, звичайно, службою безпеки, якою керував він сам) "організаційним порядком" сусідські взаємини в прикордонні між Волинню і Галичиною". "Це теж по-своєму коментують, - продовжував автор листа, - є багато випадків, що галічмени (тобто галичани - В.М.) продають волинякам за збіжжя і сало зброю. Це злочини, які треба карати смертю. Вони ж високо деморалізуючі, бо волиняни кажуть: "Як дати зброю, то нема, а за пашню та сало, то є". Далі автор пояснює причини створення УПА на Волині так: "... Повстанчу акцію на північно-західних і частично східних теренах ми мусіли почати і то не було зарано, як дехто каже, але виривався нам з рук. З одної сторони - почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони - червона партизанка почала заливати терен... ...Друге: ще тоді, коли чи не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села... Всіх людей вистрілювала, а забудування палили. У зв'язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас. Почались грабіжі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т.п. Отже ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі. Оце дві засадничі причини нашої повстанської акції. Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: "Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?" і т.п." І тут же додано: "Тепер ми тим балакунам заткнули роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби розложили на плечі усього суспільства, хоче воно тогочи ні, мусить нести його..." (Тут і вище підкреслено мною - В.М.). Слід до цього додати те, що дійсно досить швидко служба СБ "тим балакунам" заткнула роти, піддавши їх тортурам "на мокро" і "на сухо". Далі автор повідомив, що німці довкола Луцька, Костополя і Ковеля винищили цілі села. А німцям, мовляв, допомагають "ляхи" (тобто поляки). "У відповідь ми нищимо їх безпощадно", - додав він. Все це відповідало дійсності, опріч одного безперечного. Бо навколо Луцька, Костополя і Ковеля були знищені не українські, хоч і страждали українці, а, перш за все, польські села разом із жителями руками місцевих боївок ОУН і загонів УПА, керованих службою безпеки ОУН-бандерівців, яку очолював на Волині Василь Макар. Що ж до Галичини, то тут робилося все можливе, щоб не дратувати гітлерівців, особливо окупаційну адміністрацію, якій запопадливо служили всі колабораціоністи, в тому числі і з ОУН-бандерівців. Тим часом та ж ОУН робила все можливе, щоб якомога швидше інспірувати "повстанський рух" на Волині проти радянських і польських партизанів (а не проти "наших німців", прикриваючись тактикою "визрівання сил в Галичині". Бо, мовляв,

82

"завданням Галичини було постачати Волинь і Полісся зброєю і муніцією зі своїх магазинів та доставляти необхідних медикаментів." Однак, тут же подано таким відкритим текстом: "Безпосердньою причиною до явного виступу українських збройних сил (так званої "Української народної самооборони" в Галичині - В. М.) на галицькому терені був рейд большевицької партизанки під проводом Колпака... В обличчі цієї небезпеки, - вказано далі в документі, - негайно мобілізовано в Галичині збройні відділи та кинено їх проти червоних банд в Карпати." Прикриттям (і виправданням перед гітлерівцями) для цієї акції було те, що, мовляв, "німці не мають достатньої сили для забезпечення українського народу перед большевицькими бандами й тому український нарід в обличчі цієї небезпеки приневолений творити власні самооборонні відділи." Це сталося рівно через чотири міясці після повстання загонів УПА на Волині. І не гітлерівці непокоїли ОУН-бандерівців, а радянські партизани! Ці надзвичайно важливі застереження керівника служби безпеки ОУН на ПЗУЗ (тобто Волині і Поліссі) Василя Макара ("Сіроманця", "Безрідного") досить суттєво доповнює його брат Володимир Макар ("Вадим") у статті "Півнчіно-західні українські землі".[6] Стаття написана, якраз, у той самий час, коли його брат Василь надіслав йому листа з Волині, тобто влітку 1943 р. Ця стаття має, звичайно, певну вагу, бо її автор був у той час працівником відділу інформації і пропаганди при проводі ОУН-бандерівців, який перебував тоді у містечку Винники під Львовом. Немаловажне і те, що відділом інформації і пропаганди керували Михайло Палідович ("Карпатський") і Мирослав Прокоп ("Володимир"), той самий Прокоп, що тепер є одним із "найвизначніших" історіографів "національно-визвольної боротьби". В статті є чимало об'єктивної інформації. Так автор констатує: "До початку 1943 року переслідувані німецькими окупантами українці, яким грозила смерть на місці або на каторзі в "райху", були приневолені здебільша шукати пристанища в рядах червоних партизан, хоч бачили їхню ворожу поставу до самостійницьких змагань України." "Більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся і північну лісову смугу Волині... Їхні ряди поповнюються постійно червоними парашутистами - москвинами, білорусами, втікачами-поляками, жидами й циганами, а до часу виступу УПА ще й українцями... Загальне число червоних партизан на просторі між Берестям і Дніпром ще й сьогодні оцінюють на 10 - 15 тисяч... Головна їх увага в теперішній час звернена на нищення залізниць і поїздів. Всі важніші господарські об'єкти на опанованому ними терені понищені...". Що ж до перших формувань націоналістів, то автор посилається на оунівські публікації: "Хто вони, ці народні месники? Вони виросли в гущі народу. Це ті селяни і робітники, яким спалено хату, зруйновано дорібок, вистріляно родину. Це ті шуцмани, яким вистріляно товарищів і яких замкнено за колючі дроти. Це ті батальйонщики, яким велено стріляти у своїх батьків, матерів, сестер і братів. Це вкінці ці урядовці, яким за їхню працю викопано яму, куди мали лягати разом з родиною...". Як бачимо, автор в "народні месники" зачисляє і "шуцманів", і "батальйонщиків", які стріляли своїх рідних, і "урядовців", тобто тих

83

"коляборантів", які ще недавно служили в органах окупаційної влади, а тепер опинились у формуваннях УПА. Така постава, звичайно, не дивна для пропагандиста ідей укарїнського інтегрального націоналізму. Проте далі Володимир Макар справедливо зазначає: "Перші організовані виступи відділів УПА припадають на лютий - березнь 1943 року. Штабові УПА йшлось передусім про здобуття добрих стратегічних позицій для розгорнення дальших плянових акцій. Ці найкращі позиції на ПЗУЗ (Полісся) були в руках червоних партизан. Їх передусім треба було здобути. Так прийшло до перших боїв УПА з червоними партизанами. В місяці лютім та березні відділи УПА вдарили по червоних в околицях Сарн. Столина й Володимирця... Лінія поділів "сфери впливу" УПА і червоних партизан проходить на північному сході по річці Случ, а в західному напрямі на північ від Сарн. Отже, відділи УПА займають покищо невигідне становище по краях лісів". Отже, пропагандист із центру проводу ОУН-бандерівців констатує тут, що вперше організаційно відділи УПА заявили про себе щойно в лютому-березні 1943 р.; ці виступи були спрямовані не проти німецьких окупантів, а проти червоних партизанів; поки-що йшлося про "сфери впливу" між загонами УПА і загонами червоних партизанів. Отже, автор тут, як бачимо, закамуфльовує головну причину втечі "української" поліції в ліси між 15 березня і 10 квітня 1943 р. Він вказує, що "головною причиною цього кроку була небезпека масового роззброєння й арештування, чи навіть розстрілу шуцманів-українців німцями". Це абсолютно не відповідає дійсності. Бо ж головною метою масового переходу "української-" поліції в ліси по команді проводу ОУН-бандерівців була необхідність скріпити органцізіційно (кадрово) і зміцнити збройно перші формування УПА на Волині і Поліссі. Примітки [1] Мірчук П.Українська повстанська армія. 1953. С 27 - 29. [2] Бринський А. По той бік фронту. Спогади партизану. К., 1978. Книга 2. С 114. [3] Там же. С 219. [4] Літопис УПА. Торонто, 1978. Т. 1. С. 20-21. [5] Там же. Т. 5. С. 16. [6] Літопис УПА. Торонто, 1984. Т. 5.

84

УПА-"ПОЛІСЬКА СІЧ" Як саме виникла УПА Відповідь на це запитання непроста. Тут існує багато суджень, політичних комбінацій і оцінок. Та й під цією назвою виступали два націоналістичних збройних формування, які й досі не можуть поділити свої "заслуги". В "Енциклопедії українознавства"[1] вказано: "Перші загони УПА -"Поліська Січ" створив з вибухом німецько-совєтської війни отаман Т. Боровець-Бульба в районі Олевського на Поліссі для боротьби проти большевиків. Вони діяли незалежно від німців проти решток розбитих совєтських військ..." Розглянемо, як вони діяли "незалежно" і проти кого діяли? Почнемо з Василя Боровця ("Тараса Бульби") та з його книги "Армія без держави", яка нещодавно перевидана у Львові. Тут Боровець відверто зазначає, що на початку війни "націоналісти всіх напрямків беззастережно орієнтувалися на гітлерівську Німеччину". Однак ставлення до гітлерівців в Україні було різне: "...Революційне підпілля Центральної та Східної України (що було, безперечно, надто сумнівним в його реальному існуванні - В. М.) далі діяло з великою обережністю, чого не можна сказати про Західну Україну, особливо Галичину. На цих землях політичне життя одразу почало прибирати відкриті форми". [2] Що ж це за "революційне підпілля", яке з приходом гітлерівських загарбників "одразу почало набирати відкриті форми" в Галичині? На це питання чітко відповідав сам Боровець-Бульба, тут же уточнюючи, що політичною лінією всіх угропувань націоналістів в Західній Україні була орієнтація на гітлерівську Німеччину. Але тактика була така: "Перемагає твереза концепція: перечекати цю фазу війни на поверхні пасивно, а в підпіллі вести активну роботу". Тут же Боровець підкреслював, що з цієї концепції випадає ОУН-бандерівців, бо це організація, яка хоче здійснити все і негайно. І при цьому наводить наказ "міністра" з "уряду" Стецька І. Климіва - "легенду", тодішнього керівника крайової екзекутиви ОУН. Ось що наказував цей провідник: " 1. На українській землі війна. Німецька армія вийша як наша союзниця в боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати. 2. Головна роль у першій фазі боротьби паде на німецьку армію. Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити українську міцну армію, щоб потім спільними силами приступити до розподілу і перебудови світу. 3. Назначаю одиноким сувереном на Українській землі український народ та його виразником провід Української Нації з Степаном Бандерою на чолі. Всякі зазіхання на це наше право стрінуть наш рішучий збройний

85

спротив. Німецькій армії у боротьбі з Москвою помагатимемо всіма можливими засобами, але творитимемо сво. Українську армію.Боровець тут же додає: "думаю, що коментарів до цього "наказу" не треба. Цей наказ свідчить сам про себе та про його авторів". Однак сам Боровець -"Бульба" чинить в даній ситуації ще "оригінальніше": "На тлі такої невиразної політичної ситуації України ... народжувалась наша нова революційно-партизанська армія. Від 22. 06. 1941 р. автоматично перестало існувати Українське Національне Відродження (підпільна організація в Олевську, Сарнах та в інших населених пунктах Полісся, створена Боровцем-"Бульбою" напередодні війни і підпорядкована "президенту" Української Народної Республіки (УНР) за кордоном А. Лівицькому - В.М.), а на його місці зродилася Українська Повстанська Армія. Я сам перестав бути "Байдою", а прибрав собі нове військово-революційне ім'я й почав підписувати всі накази та документи "Отаман Тарас Бульба".[3] Ця "революційна" УПА під назвою "Поліська Січ" аж ніяк не була "партизанською", а звичайним поліцейським підрозділом, що діяв в інтересах німецько-фашистських окупантів. Ось як про це пише сам Боровець -"Бульба": "Початкові дії УПА були невеликі. Ми навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червної Армії, а полювали головним чином на банди НКВС". І далі: "Ми переставляємо військо УПА на офіційну "міліцію", організуємо в Сарнах Окружну команду української міліції. Я обіймаю посаду окружного коменданта міліції... Загальним чином наша "міліція" (Боровець-"Бульба" сам ці слова бере в лапки - В. М.) в усьому Поліссі перевищує 10 тисяч вояків...". І все це в перші тижні війни! Що ж сталося? А сталося те, що під привабливу назву і демагогічні гасла "Поліської Січі", яка мовляв, бореться за "незалежну" Україну, збіглося чимало "козаків" - незадоволених радянською владою місцевих селян ще з часів громадянської війни, романтично настроєних юнаків, а то й кримінальних злочинців місцевого і немісцевого значення, які бажали задовольнити свої корисливі інтереси. А що ж творили ті "січовики-бульбівці"? Зупиняли на шляхах ("полювали", як писав Боровець - "Бульба") окремих червоноармійців, які відставали від своїх відступаючих частин, виловлювали відступаючих разом з радянськими військами біженців із Бреста, Ковеля, Луцька, Рівного та інших міст, радянських активистів, що намагалися евакуюватися, усіх, хто пробивався в напрямі на Київ, і тут же ліквідовували. Однак про це найкраще скаже сам Боровець-"Бульба": "Факт наявності таких великих партизанських з'єднань совєтської партизанки, яка вже починає проводити велику диверсійну акцію на Поліссі, змушує німецьке командування ставитися до нашої міліції з більшою толеранцією (прихідьністю, схваленням - В.М.), ніж по інших областях де нема лісу і партизанської діяльності. Ця обставина дала нам змогу діяти цілком офіційно протягом деякого часу. Від нас німці не мали змоги вимагати скорочення числа та централізації наших операцій так, як це вони робили в інших областях. Німці намагаються використати наші сили для своїх цілей, а ми намагаємося використати своє привілейоване становище для нашої рідної справи, тобто - вишколювати кадри, здобувати

86

зброю та очищати ціле Полісся від російсько-комуністичної диверсії, щоб зберегти всю Поліську котловину як базу для себе". І ще: "Поліська Січ" уже своїми першими бойовими операціями здобула собі велику справу й розголос по Україні". (Виділено мною - В. М.) Як бачимо, гітлерівці ставляться прихильно до "бульбівців" чи "бульбашів", як називали "міліцію" Боровця-"Бульби" волиняни, бо ті робили велику послугу окупантам - очищували Волинське Полісся від "червоних". А "бульбівці" були задоволені такою "толеранцією", "привілейованим становищем" (але перед ким?), бо мають офіційний дозвіл бешкетувати в усьому лісовому просторі, "вишколювати кадри" братовбивців. Цілком зрозуміло, для кого вони "здобували славу"! Вже наприкінці липня 1941 р. отаман "Поліської Січі" - "міліції" звітував "президентові" УНР Лівицькому у Варшаву, де перебував під крилом гестапо його штаб. А звітувати було чим і про що. "Очищені" від "червоних" цілі райони Полісся, пограбовані і ліквідовані тисячі біженців - радянських активістів, євреїв, сімей офіцерів і службовців, червоних партизанів, які створювали тут осередки і бази антигітлерівської народної війни. "Президент", як відомо, порадив діяти більш наполегливо. "Ми домагалися від німців, - продовужвав Боровец -"Бульба", - визнати "Полліську Січ" як окрему національну військову частину". З цією затією отаман носився перед керівництвом рейхскомісаріату "Україна", дислокованому тоді в Рівному. "Генерал Кітцінгер погодився лише на піввійськову - півміліційну акцію спеціально для Полісся", -зазначав Боровець - "Бульба". А "Тарасові Бульбі" хотілося значно більше. Чого домагалися "бульбівцi" Справа в тому, що "козакам" "Поліської Січі" (звичайно, не всім) хотілося дещо іншого, ніж її отаману. Бо навколо горіли села, гітлерівці насильно реквізували селянську худобу та інше майно, відправляли на рабську працю в гітлерівську Німеччину волинських юнаків і дівчат, гинули рідні люди від куль гітлерівських катів та їх прислужників. А поряд билися з гітлерівцями червоні партизани, летіли під укіс ешелони з гітлерівцями і технікою, які прямували на завоювання Сходу. Біль за народне горе проймала до глибини серця багатьох "січовиків". Вони рвалися до помсти, до розплати з ворогом. Тому-то океремі підрозділи "Січі" виходили з-під контролю отамана і намагалися захистити населення від пограбувань і катувань карателів.Це змусило Боровця-"Бульбу" маневрувати і дещо міняти свою поведінку. Він, звичайно, не поривав тісних зв'язків з гітлерівцями, однак водночас намагався показати перед "січовиками" і населенням Полісся свою "незалежність" і "самостійність". Отаман добре розумів, що для населення стала незрозумілою та затята, братовбивча війна з радянськими партизанами, які з весною 1942 р. активізували свої дії в лісових масивах Полісся, виводячи з ладу важливі стратегічні вузли комунікацій в напрямі на Київ. Під тиском цих досить переконливих обставин отаман змушений був "порозумітися" з радянськими партизанами, що діяли в краї. "У перших днях вересня 1942 року, - зазначав отаман у книзі "Армія без держави", -... на визначене нами місце прибула совєцька делегація у складі п'ятьох офіцерів під охороною 15 автоматчиків. Делегацією

87

керував підполковник А. Лукін та капітан Брежнєв."[ 4] Переговори проходили на хуторі в селі Стара Гута Людвипільського району на Рівенщині. Ці переговори повинні були офіційно (мов би дипломатично) закріпити ті епізодичні усні угоди, які вже мали місце ще весною 1942 р. між "бульбівцями" і "червоними" партизанами. Підстав, як зазначено вище, було чимало, але головна з них та, що "бульбівці" з активізацією дій радянських партизанів, прагнули забезпечити собі спокій у навколишніх лісах. З травня того ж року бульбівці оминали сутичок з радянськими партизанами, що ставало попередньою підставою та основою для предметних переговорів.Однак, обидві сторони не могли принципово погодитись на поставлені (навіть на головні) умови. Так наприкінці листопада 1942 року відбулася друга зустріч делегацій. "У грудні 1942 р., - зазначав в книзі "Бульба"-Боровець, - обом сторонам стало ясно, що переговори ні до чого не доведуть".[5] В той же час отаман вів активні переговори з гітлерівцями. В жовтні 1942 року рейхскомісар України Е. Кох доручив їх ведення рівненському гебітскомісарові Баєру та шефові служби безпеки Волині і Поділля оберштурмбанфюреру (підполковнику) СС Пютцу. 6 грудня 1942 р. Боровець звернувся до Пютца з такою заявою: "Наше нелегальне становище не означає, що ми перебуваємо у стані чинної боротьби з Німеччиною. Це є тільки примусова самооборона. Ми вважаємо Німеччину тільки тимчасовим окупантом, а не ворогом України. Коли Німеччина відкинула нас від участі в цій війні як підмет, ми постановили чекати її закінчення пасивним глядачем. Цебто вважаємо за зовсім природне вам і не допомагати, і не шкодити".[6] Отаман, як бачимо, аж ніяк не збирався шкодити гітлерівцям. Зате з радянськими партизанами справи все більше загострювались. Більш-менш терпимі стосунки (в силу зазначених обставин) "бульбівців" з "червоними" тривали з весни 1942 р. до лютого 1943 р. Ось як це пояснював сам отаман: "Однак від половини лютого 1943 року наш домовлений нейтралітет з Лукіним був остаточно, по-більшовицькому, односторонньо зірваний. Вони отримали з Москви наказ винищувати всіма силами та засобами всі ті національно-визвольні партизанські організації, яких їм досі не пощастило перетягнути на свій бік".[7] Далі отаман "Бульба"- Боровець подає і причину, за якою, мовляв, було зірвано цей "нейтралітет". 19 литого 1943 р. начальник штабу УПА - "Поліська Січ" отаман Леонід Щербатюк - "Зубатий" попав у засідку радянських партизанів. Його і супроводжуючих розстріляли "червоні". "Зубатий" ожив, доповз до найближчого хутора, де йому подали допомогу. А вже 20 лютого бульбівська УПА офіційно вступила у відкриту боротьбу з радянськими партизанами. Так пояснював розрив "нейтралітету" отмана "Бульба"- Боровець. Однак, із донесень розвідки радянських партизанів відомо наступне: "Довідавшись про цю угоду (мається на увазі домовленість між УПА -"Поліська Січ" і керівництвом радянськими партизанами, які діяли на Волині і Поліссі, про нейтралітет - В.М.), німці почали провокувати зіткнення між партизанами і бульбівцями. Створені ними так звані "козацькі загони" (сформовані із тих же українських націоналістів -В. М.) нападали на бульбівців під виглядом партизанів, що привело до розриву угоди бульбівців з радянськими партизанами".[8]

88

Якими були взаємостосунки між бульбівцями і бандерівцями Відповідь на це запитання дає сам отаман "Бульба"- Боровець у своїй книзі. Досить рельєфно і політично визначено він характеризує розкол в ОУН, який стався на початку 1940 р.: "Внаслідок розколу в полковника Мельника залишився верховний та середній провідний елемент організаційних кадрів, а група Бандери заволоділа низовими клітинами організації. Таким чином створилося дві організації. Одній відірвано руки й ноги, а другій бракувало голови". [9] Особливої уваги заслуговує характеристика й оцінка отаманом "Бульбою" "Акту 30 червня 1941 -го", здійсненого бандерівцями у Львові. Отаман, як відомо, не був принциповим політичним опонентом ні ОУН-мельниківців, ні ОУН-бандерівців. Деякі Націоналістичні автори намагаються показати його навіть шанувальником політичної платформи Бандери. Але це категорично не так. Як же тоді розуміти те, що "Бульба" - Боровець докладає стільки зусиль до всебічного викриття Бандери і банедрівщини, хоч сам із своєю політичною практикою нічим особливим не відрізнявся від кривавої практики бандерівців? І як розуміти те, що бандерівці насильницькими методами ліквідували збройні формування отамана? В своїй книзі Боровець зауважує, що водночас із ейфоричним проголошенням "Акту 30-го червня 1941 року" банедрівці поширюють ("пустили в масовий обіг") копію іншого документа під назвою "Акт консолідації українських політичних сил" (очевидно, мається на увазі документ Українського націоналістичного комітету (УНК), прийнятого 22 червня 1941 р. в Kpaковi, який "Бульба" сприймав за бандерівський, і зазначає, що цей документ було "підтасовано до загальних подій... з великою майстерінстю"). Враження від "Акту 30 червня" у Боровця неабияке: "Насправді акт проголошення нової держави за плечима німецької армії та ще з участю німецьких офіцерів й інших високих урядовців, із привітальними телеграмами Стецько - Бандера - Гітлер і т.п. вказував на те, що його політичний провід як майбутній уряд України під німецьким протекторатом домовився у цій так важливій справі з німецьким урядом і має завдання репрезентувати Україну під німецьким урядом". При цьому отаман іронізує: "Наскільки ці два акти та їх початкові наслідки були переконливі, свідчить той факт, що "державу" пана Бандери в перших днях благословить архіпастирськими посланнями навіть така політично грамотна людина, як князь Української грецько-католицької церкви митрополит граф Андрій Шептицький". Далі ж "Бульба"-Боровець зауважував: "Якраз найбільшою жертвою ошуканства актом "консолідації" зроблено митрополита Шептицького. Він благословив "державу" пана Бандери тільки тому, що його явно ошукував підвладний йому духівник отець доктор Гриньох та сам "прем'єр-міністр" Ярослав Стецько. Вони о 4 год. ранку 30.06.1941 р. з'явилися у митрополита Шептицького як спеціальна делегація від С Бандери, де заявили, що вони діють на підставі консолідаційної угоди з усіма політичними партіями та що їм "Український національний комітет" доручив проголосити створення української незалежної держави. Того ж самого дня до митрополита Шептицького з'явилася делегація німецьких офіцерів в особах ганса Коха та зондерфюрера Кайта, які заявили митрополитові, що місцева команда німецької армії не має ніяких застережень проти проголошення акту створення української незалежної держави".

89

Що ж до Ганса Коха, представника Абверу в так званих "українських справах", то тут отаман серйозно помилявся, бо позиція цього "знавця українських справ" добре відома: не маючи жодних вказівок відносно цього питання з боку керівництва Абверу і вермахту, він, зрозуміло, не міг щось декларувати від свого імені. Досить цікаві зауваги Боровця стосовно самого "Акту 30 червня 1941-го": Які ж позитивні та негативні моменти "державного акту" Бандери? 1. Акт 30.06.41 р. офіційно пригадав широкому світові, що в Україні нуртує воля до своєї суверенної державності. 2. Акт намагався ту волю скерувати в належно організоване русло. 3. Акт є історично доказовим документом, який навіки засвідчив, що Україна в 1941 році офіційно змагалася за свою суверенну державу. Так, принаймні пояснюють цей акт його автори. А тепер поглянемо на його інші моменти: 1. Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парламентські органи. Він був наспіх проголошених кількома випадковими людьми. З таких причин це не жоден акт націнально-державної політики, а самозванна двиресія і явна отаманія. 2. Проголошувачi цього акту автоматично анулювали Четвертий Універсал Української ради від 22.01.1918 року, яким була проголошена та затверджена Українська Народна Республіка. 3. Навіть із становища авторів цей акт не може мати ані політично-дипломатичної, ані революційної законності, бо був проголошений за плечима чужої армії без згоди політичної влади та держави тієї армії. Цей акт мав революційно-юридичну законність, якби він був проголошений не 30.06. 41 р., а раніше, і не за плечима німецької армії, а в підпіллі попереднього, совєтського, окупанта України. Німецька армія тоді застала б доконаний революційний факт, з яким, згідно з міжнародними законами, повинна б рахуватись і його респектувати. 4. Проголошення цього акту внесло юридично-державний дуалізм в українську національну політику. Така затія є доказом нерозуміння політичних законів авторами акту, чим компрометується державна традиція української нації перед широким світом. 5. Починаючи з 22.01.1918 р., ніхто не мав потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльності як екзикильний уряд окупованої ворогом країни (тут "Бульба"- Боровець, зрозуміло, натякає на "легітимний" і "екзильний" уряд "президента" А. Лівицького, якого ніхто не обирав, і який репрезентував за кордоном, а в час війни і в гітлерівській Німеччині, колишній уряд УНР). Яка ж може бути мова про відновлення тієї держави. 6. Акт викликав певну дезорієнтацію та анархію серед народних мас, якщо це був революційний акт проти волі Німеччини, то чому там трубилося офіційно: "Слава німецькому фюрерові"? А коли за згодою німців, то чому автори не домовилися з німецьким урядом, щоб він той акт шанував? 7. Редакція самого акту неграмотна. Жоден акт будь-якої суверенної держави ніколи не має бути інструментом вихваляння іншої чужої держави. Крім того, цей акт навіть не окреслює, якою має бути та держава: республіка, монархія, авторитарна диктатура чи що інше.

90

8. Акти про відновлення держав та дії їх суверенної влади можуть бути практиковані лише тоді, коли це робить або екзильний уряд на чужій території, куди ворог не має доступу, або на своїй території, тільки в такий час, коли політична та воєнна ситуація гарантує, що піднесений прапор найбільшої національної святині, якою є державність, не буде одразу будь-ким спрофанований. Таких передумов, навіть за кілька коротких днів, Степан Бандера, проголошуючи свою "державу" під німецькою окупацією, не мав. 9. Акт без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці як акт держави-сателіта під владою держав осі. По суті, такий факт не відповідав дійсності, бо Україна ні де-юре, ні де-факто не була сателітом держав осі, а тільки окупованою територією під німецькою, румунською та мадярською адміністрацією. 10. Що в Україні не завмерла ідея відновлення своєї суверенної держави, свідчить постійна революційна боротьба з великими жертвами крові, а не "опереткованими державними актами" типу акту С. Бандери від 30.06.41 р. 11. В часи Другої світової війни не було місця навіть для сателітної української держави, не говорячи вже про соборну українську державу та її суверенну владу. Це повинні були зрозуміти автори акту як кандидати на державних мужів. 12. Національна революція, її політика та збройні змагання - це не дитяча забава в державу та війну, а поважна справа, за яку ціла нація платить величезну данину кров'ю та духовними й матеріальними скарбами".[10] І на завершення Боровець зауважив: "Акт... був доказом повного політичного анальфабетизму його авторів". В цих оцінках, погодьтеся, чимало доказового і справделивого. На завершення вище зазначеного "Бульба"-Боровець досить передбачливо застерігав, що "...ми змушені ці документи цитувати насамперед для самих нас, щоб висвітлити повністю ту політичну ситуацію, яка була в Україні під час Другої світової війни. Радиться це в основному з двох мотивів: - щоб дати майбутньому історикові нашої доби дійсні факти і події; - для того, щоб автори всіх тих примітивних "державних документів" з перспективи часу побачили самі себе в дзеркалі й не пробували безсоромно називати себе "проводом" усієїУкраїни". Сказано, як бачимо, щиро і справедливо. Чому бандерівці ліквідували УПА - "Поліську Січ" Відповідаємо на це запитання застереженнями самого отамана "Бульби"-Боровця з його книги "Армія без держави". Автор справедливо зазначає, що на початку війни "український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на всю Україну з трьох головних баз": "- з польської, що діяла за наказами уряду УПА; - з буковинської, що діяла за наказами ОУН; - з львівської, що діяла за наказами групи С. Бандери".[11]

91

Отаман тут же зауважує, що претензійність ОУН-бандерівців на початку і в ході війни щодо всього політичного життя в Україні не мала меж. Бандера прагнув прибрати під своє крило всі органцізації військового характеру. "Бандерівці... домагалися від нас, - писав отаман, оповідаючи про події літа 1941 р., - щоб УПА (тобто УПА - "Поліська Січ" - В. М.) офіційно визнала їх "владу" та підпорядкувался наказам політичної лінії їх партії. Коли ж головна команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована, тоді вони почали цю суто армійську формацію усіляко продовжувати, називаючи її "анархічною атаманією", "демократичною гниллю" і т. ін". 3 кожним місяцем напруга взаємостосунків між бандерівцями і бульбівцями наростала. Коли ж весною 1942 р. окремі підрозділи "Поліської Січі", вийшовши з-під контролю Боровця, вступають в епізодичні сутички з гітлерівцями, які проводили масові реквізиції селянської худоби та іншого майна, та визволяли групи молоді, призначеної для вивозу на рабську працю в гітлерівську Німеччину, "натомість, - вказує "Бульба"- Боровець, - група С. Бандери, якою керував тоді Микола Лебідь, стояла за пасивний опір без партизанської диверсії. На противагу бойовій пропаганді УПА група Бандери-Лебедя видала в червні 1942 року антипартизанську листівку, в якій слушно остерігала український народ перед акцією совєтської та польської партизанщини на українській землі та з випливаючими з цього німецькими репресіями. У цій же листівці виявлялося намагання патріотичної акції УПА або ігнорувати, або ставити їх в один ряд із совєтсько-польською диверсією". Стосунки вкрай загострилися з початком осені 1942 р. Саме в цей час провокації бандерівців переростають у збройні сутички. Боровець старався поладнати конфлікт дипломатичним шляхом. Але даремно. Така ситуація привела до швидкого зближення "Бульби"- Боровця з ОУН-мельниківців, проти яких також чинили тиск бандерівці. Після приєднання остання була перейменована в "Українську народно-революціну армію" (УНРА). Замість газети "Земля і влада" стала виходити "Соборна Україна". В складі УНРА була створена політична рада з представників "Української народно-демократичної партії", "Союзу комуністів-самостійників" і мельниківського проводу ОУН".[12] На початку 1943 р. кілька загонів бульбівців були нагально роззброєні бандерівцями. Однак справжня війна між ними починається з літа 1943 року. 18 серпня того року бандерівці роззброїли основні загони УПА-"Поліська Січ". Переважна більшість їх увійшла до складу створюваної бандерівської УПА. 4 серпня 1943 р. отаман "Тарас Бульба" звернувся до ОУН-банедрівців з відкритим листом та з закликом припинити ворожнечу між усіма течіями націоналстичного руху та згуртуватися на багатопартійній основі (платформі) в боротьбі за Українську самостійну державу: "Вислати цей відкритий лист до Вас змусила мене Ваша робота на терені, яка входить у таку стадію, коли до братовбивчої війни залишається тільки крок. Про це говорять Ваші провідники, відкидаючи всякі переговори порозуміння, а вимагають абсолютного підпорядкуання виключно проводові ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбичву війну, коли б вона коштувала україснькому народові не сотні, а цілі мільйони жертв...".

92

І далі: "З цих категоричних поглядів дозволю собі запитати Вас: за що Ви боретесь? За Україну чи за ОУН? За українську державу чи за диктатуру в цій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? - Командуючий УНРА отаман "Тарас Бульба"-Боровець."[ 13] А восени 1943 р. отаман розповсюдив таке звернення: "Трудящі України!.. Якщо бандерівські фашисти починають кидати в народ демократичні лозунги і говорять, що вони також боряться за єдність і за повну свободу трудящих, то ж чому вони цю єдність розбивають прагненням встановити безконтрольну диктатуру методами боротьби, як знищення жінок і дітей, тероризування населення, безпощадним знищенням інших політичних угрупувань... " [14] Однак, всі ці домагання отамана залишились без відповіді. Бандерівці діяли по-старому і вкрай жорстоко. З наближенням фронту отаман видав наказ від 5 жовтня 1943 р., в якому вказував залишкам УНРА не чинити опір частинам Червоної Армії, а штаб і друкарню перевів у підпілля під охорону невеликого загону. В листопаді того ж року "Бульба"- Боровець почав вести переговори з гітлерівцями у Рівному. Ті відправляють його в Берлін для "дальших переговорів" і тут же командирують в Заксенхаузен, в той же бункер "Целленбау", де вже тривлий час перебував С.Бандера. В жовтні 1944 року його відпускають "на волю" і залучають до створення Українського національного комітету (УНК) і до дальшої активної "співпраці". А далі - шлях на Захід, під крило англо-американських розвідок й окупаційних властей в Європі. Однак тут доведеться зробити значні уточнення. Справа в тому, що книжка спогадів "Тараса Бульби"- Боровця "Армія без держави", якою я користувався, вийша у Львові в 1993 р. Видавництво "Поклик сумління", яке перевидало цю працю, як виявилось, не має жодного сумління, бо вилучило з попереднього видання чимало підрозділів, а в інших зробило немало купюр. І хоч керівник цієї несумлінної затії Є. Гринів попереджав про це у "Післямові", однак все це - звичайнісіньке свавілля у видавничій справі, яке так властиво націоналістичним видавництвам. Вилучено якраз ті частини попереднього видання, де "Тарас Бульба"- Боровець писав про партійну боротьбу з УПА, про злочинства бандерівців. Отож, беремо інше видання спогадів "Тараса Бульби"- Боровця "Армія без держави" (Вінніпег, 1981). У розділі "Ліквідація Поліської Січі" (якого нема у львіському виданні) Боровець відзначав, що "Поліська Сiч" виконала своє завдання, очистивши Поліську котловину від диверсії большевиків". Бульбівці тут добре "попрацювали", щоб заслужити довір'я гітлерівців. Незважаючи на все це, адміністрація рейхкомісаріату "Україна" з центром у Рівному ставила завдання ліквідації такого формування, бо намагалася власними силами контролювати ситуацію на окупованій території. Тому "Тарас Бульба" шукав захисту у начальника тилу вермахту в групі армій "Центр" генерала Кіцінгера. Отаман наполягав залишити під його командою 10 тисяч бойовиків для охорони тилу німецьких армій в зоні волинського Полісся. "Тарас Бульба"-Боровець: "Генерал Кіцінгер заявив, що він тут безрадний. Німецьке командування має все це на увазі, але ця територія вже входить в орбіту

93

впливів цивільної німецької влади, а не армії. Отже, й питання безпеки цієї території вже не належить до компетенції німецької армії, а до компетенції рейхскомісара України та його адміністративних та поліційних органів. Він від імені німецької армії сердечно подякував воякам Поліської Січи за таку блискучу воєнну операцію проти спільного комуністичного ворога...". Отже, розпорядження рейхскомісаріату "Україна" про ліквідацію "Поліської Січі" треба було негайно виконувати і 15 листопада 1941 р. отаман "Тарас Бульба" організував в Олевську дефіляду своїх бойовиків-поліцаїв, присвоїв собі звання генерал-отамана (генерал-хоружного) і наказав усій поліцейській братії розійтися по домах. "Тарас Бульба" вирішив перечекати до більш сприятливих часів. Він залишив невеликий загін, а решті поліцаїв наказав прихопити зброю і також дочекатись "добрих часів". Наприкінці 1942 року отаман звернувся до всіх націоналістичних організацій з закликом "знайти спільну мову" й об'єднати всі збройні формування. Тимчасом ОУН-бандерівців перехоплювала ініціативу і, будучи тоталітарним об'єднанням, не терпіло жодних політичних конкурентів. "22 лютого 1943 р., - писав далі "Тарас Бульба", - до нашого штабу прибув член проводу ОУН-Бандери, мій особистий приятель, п. Олександр Бусел. Зроблена заява про спільні дії. Але мова про злиття не йшлася". Це, виходить, була лише розвідка, яка ставила за мету заспокоїти своїх суперників. Однак, "9 квітня 1943 р. розпочалися ділові переговри між Головною командою УПА і ОУН-Бандери. Бандерівці вимагали: підкоритись ОУН-Бандері, визнати "Акт 30 червня 1941", беззастережно виконувати розпорядження ОУН-б. Отамана "Тараса Бульбу"-Боровця пропонували залишити як фахового партизанського командира, але в УПА запровадити систему партійних комісарів та службу безпеки, провести негайну мобілізацію в ряди УПА, очистити терени від польського населення". Цим диктаторським вимогам отаман дав таку відповідь: УПА не може належати якійсь партії, а повинна бути "всенародною"; УПА не визнає "Акт 30 червня", бо вважає його незаконним; повстанський зрив в Україні не потрібний, "бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою". "Тарас Бульба"-Боровець тут визначав позицію ОУН-Бандери так: "На все польське населення Західної України в березні 1943 року винесено колективний вирок смерти і наказано дотла випалювати всі оселі польських селян". "Оголошено масову примусову мобілізацію людей в армію". (Тут і вище виділено мною - В. М.) У зв'язку з диктаторським натиском ОУН-бандерівців на УПА-"Поліська Січ", керівництво формувань Боровця винесло постанову про зміну назви на УНРА (Українська народно-революційна армія) і негайний перехід її формувань у підпілля. В розділі "Масові жертви лебедівської диктатури" "Тарас Бульба"-Боровець називає керівника ОУН-бандерівців М. Лебедя "диктатором" і тут же додає: "Замість боротьби проти зовнішніх ворогів, замість ударів по об'єктах військово-стратегічного значення Гітлера та по совєтських партизанах, нова армія Лебедя (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) заходилася винищувати національні меншини України". (Мається на увазі масове винищення польського населення; тут і нижче виділено мною - В. М.).

94

Як діяла ОУН-б проти УПА-"Поліська Січ" "Починаючи від червня 1943 року, пропаганда цієї групи (ОУН-б) почала називати армією тільки свої нові військові відділи. А існуюча УПА з її багатим бойовим досвідом, з її висококваліфікованими старшинами в їх очах стала "бандою", а командування - агентами: раз -Берліна, другий раз - Лондона, і нарешті - червоної Москви. На цілий наш штаб Лебедь виніс заочні присуди смерті і наказав СБ ті присуди всіма засобами виконувати. Усіх переловлених наших вояків братія Лебедя агітувала переходити на їх сторону, а хто відмовлявся, то на місці розстрілювали. При зустрічах більших військових частин лебедівці відкривали братовбивчий вогонь". [15] І далі: "Всі ці непочитальні дії випливають з низькопробного розуміння світу і людей, з тоталітарної ідеології та дикої жадоби абсолютної влади. Мало того, що вони ведуть свою окрему політику, не рахуючись з багатьма іншими угрупуваннями; вони ще хочуть доказати перед цілим світом, що в Україні лише їх партія є тією реальною силою, яка веде визвольну боротьбу і має право на військово-політичний провід цілої нації. А щоб так було, треба всіх своїх противників фізично знищити. Ця засліплена мегеломанія Бандери та Лебедя коштує нашій нації сотні тсяч кривавих жертв в часі Другої світової війни, що їх при іншій політиці можна було б уникнути".[16] "Тарас Бульба"- Боровець далі пояснював свою позицію: "Командування нашої армії стояло влітку 1943 року перед альтернативою: або мобілізувати відповідну кількість нашого демобілізованого війська та дати відповідь засліпленим братовбивцям огнем і мечем (зброя і кадри були), або маневрувати так, щоб до масового братовбивства не допустити". І далі: "Всі молоді старшини нашого штабу, а особливо начальник політично-пропагандивного відділу хор. Полин (Іван Мітринга) обстоювали перший варіант. Полин-Мітринга ще в березні доказував, що коли наша армія не ліквідує в зародку нової диверсії Лебедя, тоді вони обов'язково будуть намагатися повністю знищити всіх нас, щоб таким чином опанувати армію. Як бувший провідний член тої партії, Мітринга-Полин прекрасно знав психологію та всі методи дії тих людей і очевидно мав повну рацію. Решта наших старших офіцерів... обстоювали другий варіант. Я особисто був за другим варіантом, але остаточного рішення не виносив, поки не отримав директиви від Президента А. Левіцького. Президент абсолютно забороняв допуститися до масового братовбивства і наказував маневрувати так, щоб не доводити до жодних боїв з українцями. Його мотиви: нема політичної доцільносте збільшувати число армії без держави в підпіллі, боротися за панівне становище серед свого народу. Це допустиме тільки тоді, коли є державна влада". Отаман заначав, що вони пішли другим щляхом. На це Лебедь пояснив цю позицію слабкістю "демократичної гнилі", тобто бульбівців. "Тарас Бульба" продовжував: "Події розвивалися шаленим темпом. З кожним днем збільшувався масовий терор лебедівської отаманії проти свого власного народу. Всіх, хто не поділяв думки Лебедя та його програми, якою бездарною вона не

95

була, піддавали різним, дуже гострим репресіям. Їх оголошували "зрадниками української нації", "саботажниками українського ладу". З а це карали шомполами та розстрілами. В кінці липня 1943 р. Головна Команда УНРА видала відозву до українського народу, в якій протестувалося проти всіх тих заходів, осуджувалося їх, як непочитальні вчинки засліплених тоталітаристів, та підкреслювалося, що за всі ті злочини всю відповідальність несе персонально урядуючий провідник ОУН-Бандери, пан Лебедь...".[17] А 10 серпня 1943 р. отаман видав відозву "Відкритий лист до членів ОУН Степана Бандери", де висловлював усі свої незгоди з акцією бандерівців. В ньому, зокрема, вказано: "Ще в березні 1943 року неконспіративною поведінкою організаційної мережі передчасно спровоковано на загальне повстання українську поліцію, чим загнано багато людей в могилу та німецькі табори.. .".[ 18] Далі у відозві зазначалось: "Вже в час переговорів, замість того, щоб проводити акцію по спільно накресленій лінії, війскові відділи ОУН, під маскою УПА та ще й нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним сопособом польське населення й інші національні меншини.... ...Це правда, що Ваша партійна мережа в Деяких областях Західної України досить поширена, - продовжувалось у відозві, - але чи цього вистачить, щоб збудувати велику самостійну соборну українську державу? Мало закинути сітку в глибоке море. Важливіша річ - витягти її звідти цілою. Скажімо, що Ви сьогодні маєте 10,20, 30. 40 або навіть 100 тисяч партизанів. Чи ця сила зможе оборонити Україну тоді, коли ця справа вимагає щонайменше тримільйонної армії та одчайдушної постави всього народу? При Ваших методах вистрілювання українців з Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців та бичування українського активу, як це було на Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей. Ви не змобілізуєте тієї армії, а навпаки - знищите самих себе й тих, які єдині могли б збудувати українську державу". І далі досить важливе застереження: "З тих оглядів я дозволю собі запитати Вас: за що Ви боретесь? За Україну чи за Вашу ОУН? За Українську державу чи за диктатуру в тій державі? За український народ чи тільки за свою партію?..". У відповідь на цю відозву підрозділи служби безпеки ОУН-бандерівців здійснили напад на штаб отамана 19 серпня 1943 р., в результаті якого загинуло немало людей. Частина керівного складу формувань "Поліської Січі" було захоллено, в тому числі і дружина "Тараса Бульби" Ганна. Отаман писав: "Всі ці люди були терором примушені деякий час працювати в новому війську, а потім були погловно ліквідовані як свідки масових злочинів. Особливо була тортурована Анна Боровець, щоб виявити деякі теємниці чоловіка, а головним чином - де поховані магазини зброї та наші друкарні. Ця людина нічого не зрадила і була замучена на смерть..." І тут же: "15 листопада 1943 року партія Лебедя подала до відома, що "СБ устійнила, що Анна Боровець, як полька за національністю (вона була чешка), була польським шпигуном серед українців і тому її засуджено ревтрибуналом на кару смерти та вирок виконано 14.ХІ.1943 р."

96

Так бандерівці жорстоко помстились отаману. В розділі "Котловина смерті" "Тарас Бульба"-Боровець продовжив опис трагедії своїх збройних формувань. Тут він, зокрема, знову зауважував про те, що бандерівці завзято виконують акцію винищення польського населення Волині. Він свідчив про те, що в червні 1943 року керівник ОУН-бандерівців М.Лебедь видав наказ "негайно i якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення." (Виділено мною - В. М.) "Тарас Бульба" констатував: "Всі вояки бачили, що таким чином партія Лебедя веде цілу армію на явну смерть. А за армією така сама доля чекає всю націю. Почалося велике невдоволення в лавах армії. Це невдоволення партійна СБ заходилася ліквідовувати системою масового внутрішнього шпіонажу, репресіями та розстрілами. Почалося масове дезертирство з армії в підпілля перед партією та СБ. У відповідь на дезертирство СБ почала тероризувати та розстрілювати цілі родини дезертирів. Почали брати закладників, ширити донощицтво і т.п." [20] Отаман при цьому зауважував, що особливо лютував "наш внутрішній ворог - дикий, безоглядний, патологічний вождизм. Нам було ясно, що їх "провід" своєчасно накиває п'ятами з Полісся, а маса нещасного народу загине. Так воно, на превеликий жаль, і сталося. Великий "революціонер" Лебедь з цілою своєю партійною верхівкою та катами СБ втік за кордон, а народ загинув...". Далі "Тарас Бульба" визначав свої тактичні наміри з наближенням фронту до теренів Західної України: "18 листопада 1943 року була скликана нарада Головної команди УНРА. На цій нараді я з'ясував своїм колегам наведені вище міркування та запропонував схвалити такий конкретний плян: - негайно пробувати укласти мир з німцями, щоб здобути від них можливість перебрати від них ті військові матеріали, які вони, однак, залишають чи нищать, і добитися офіційного дозволу на евакуацію нашого цивільного населення з Поліської котловини на польську чи іншу територію на заході. Спершу це буде німецька чи австрійська територія, а потім по війні ці люди матимуть змогу поселитися у вільному світі; - запропонувати німцям звільнити з в'язниці С. Бандеру, щоб за його допомогою припинити саботаж Лебедя та щоб якнайскоріше переформувати масову УПА на партизанську армію, яка далі б діяла під совєтською окупацією; - приготовану до суворо партизанських акцій УНРА, згідно із схваленим пляном, під командуванням отамана Зубатого-Щербатюка, як мого заступника, при наближенні совєтсько-німецького фронту, пляномірно переводити в совєтське запілля і далі діяти згідно з директивами нашого уряду; - з уваги не велику серйозність нашого становища, де кожна година рівнозначна з цілими роками мирного часу, для прискорення переговорів з німцями я не маю нічого проти того, щоб очолити нашу делегацію. ..".[ 21] З цими затіями стосовно тактики поведінки у такій критичній ситуації отаман "Тарас Бульба"-Боровець і поїхав на переговори з німцями в столицю рейхскомісаріату "Україна" місто Рівне. Отаман продовжував: "Вночі з 15 на 16 листопада 1943 року ми склали меморандум до німецького військового командування, в якому пропонували німецькій стороні:

97

1. 3 огляду на змінену ситуацію, де Україну знову окуповує СССР, припинити українсько-німецьку ворожнечу і скласти договір про спільну боротьбу проти большевизму. 2. Наші лісові партизанські війська реорганізуються на менші бойові групи і лишаються під досвідченим командуванням для дальшої боротьби в тилах СССР. Ці війська забезпечуються воєнним матерілом німецької армії, який залишається при відступі на захід. 3. Решту партизанського війська ми або демобілізуємо, або пропонуємо евакуювати його в дальші тили німецької армії і там реорганізувати його в регулярні бойові частини нової Української Націоналістичної армії при німецьких збройних силах. 4. Дати українській стороні дозвіл на евакуацію свого цивільного населення з-перед совєтсько-німецького фронту на німецьку територію та далі на захід. 5. Звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військополонених і дати їм змогу включитися в нові регулярні та партизанські українські війська. Звести в нову УПА військових українців, що досі поодинці або окремими групами перебувають в німецьких військових частинах (дивізія "Галичина" та інші військові та поліційні частини). 6. Для здійснення цієї програми українсько-німецької співпраці покликати до життя в Німеччині Український національний комітет, зложений з представників усіх політичних угрупувань та авторитетних громадських організацій. 7. Переговори прискорити, бо інакше події фронту паралізують здійснення наміченої програми, займаючи решту української території". 17 листопада 1943 р. отаман "Тарас Бульба" разом з сотником Ждановичем виїхав до Рівного, щоб передати цей "меморандум" головнокомандуючому тилом верхмахту генералу Кіцінгеру. Політичні питання треба було вирішити в Берліні. А тому 30 листопада отаман в супроводі того ж Ждановича прибув у Берлін. "1 грудня нас замкнули в поодиноках Саксенгавзенського кацету", - зауважив Бульба в мемуарах. - Десь в останніх числах жовтня 1944 року нас випустили з кацету". Ми вже наводили кілька фрагментів із "епопеї"' перебування "Тараса Бульби" в Заксенхаузені. Там він сидів у тому ж бункері "Целленбау" ("для вибраних") у пристойних умова. Його камера була майже поряд з камерою С. Бандери. На цьому воєнна "епопея" отамана "Тараса Бульби" не закінчилася. Ми ще повернемось до її продовження.

98

Примітки [1] Енциклопедія українознавства. Париж - Нью-Йорк, 1980. Словникова частина. № 9. С. 3377. [2] Бульба - Боровець Т. Армія без держави. Львів, 1993. С. 137. [3] Там же. С 78. [4] Там же. С 137. [5] Там же. С 140. [6] Там же. С 148. [7] Там же. С 154. [8] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 919, арк. 39. [9] Бульба - Боровець Т. Армія без держави. С. 96. [10] Там же. С 73 - 74. [11] Там же. С 78. [12] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 919. [13] ЦДАГО України, ф. 166, оп. 3, спр. 149. [14] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 930. [15] Бульба - Боровець Т. Армія без держави. С 256 - 257. [16] Там же. [17] Там же. С 258. [18] Там же. С 261. [19] Там же. С. 264. [20] Там же. С. 274. [21] Там же. С 277 - 278.

99

БАНДЕРІВСЬКА УПА Як виникла бандерівська УПА Відповідь на це запитання дають численні націоналістичні автори. Однак їх інформація й інтерпретації односторонні й примітивні, часто досить суперечливі, або відверто фальшиві, що не відображають реального стану речей. Один із таких авторів - Микола Лебедь, кервіник служби безпеки ОУН, а після арештів Бандери і Стецька - кервіник ОУН-бандерівців. В книжці "УПА: Українська повстанська армія, її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську самостійну соборну державу", виданій в 1946 р. на Заході, він намагається показати народження УПА та її дії, але матеріали цієї спроби абсолютно не відповідають поставленим в заголовку проблемам - ні генезі, ні зростанню, ні діям. Отець І. Гриньох, колишній капелан спеціаль-батальйону "Нахтігаль", у "вступному слові" до книжки зазначає, що "праця" Лебедя "не є історією", а "це вірніш хроніка, ілюстрована документальним матеріалом".[1] А наспраді ж у цій "праці" нема ні хроніки, ні достовірних ілюстрацій й аргументів. Ця книжка наповнена інформацією, примітивними судженнями й оцінками. Однак, за цим камуфляжем і суцільними недомовками при уважному читанні прослідковуєгься ряд позицій, вартих уваги дослідника. А, головне, викривальних, точніше - самовикривальних матеріалів тут чимало.Перш за все, звертає увагу такий дисонанс. Історіографи УПА, вчорашні і нинішні шанувальники бандерівщини вважають, що Українська повстанська армія створена в жовтні 1942 р. При тому вперто запевняють, що УПА створена на Волині і Поліссі (подібно зухвалості колишнього секретаря Компартії України і колишнього президента України Леоніда Кравчука: "УПА зродилась на Волині!"). Історія її, мовляв, починається на Поліссі із створенням "першого відділу" на чолі з "Остапом" (С. Качинським, сином священика). При тому, народжується стихійно, мов би від непорочного зачаття. М. Лебедь пише таке: "...В грудні 1942 року провід Організації (тобто ОУН-бандерівців -В.М.) видає наказ тереновому проводові Волині переорганізувати існуючі вже дрібні збройні відділи та організувати широку розпляновану збройну самооборонну боротьбу українського народу... З кінцем грудня постала вже перша сотня УПА на Поліссі під командою сотенного Коробки-Перегійняка, що 43 р. згинув як командант тої сотні в наступі на ворога."[ 2] Отже, М. Лебедь ("Максим Рубан", фактичний керівник ОУН-бандерівців, організатор і керівник формувань УПА) починає історію цього формування (кому ж більш відоміше, ніж йому!) із створення "першої сотні УПА", якраз, під командою Перегійняка -"Коробки", тобто з кінця грудня.

100

Але й цю сотню він не вважає початком справжнього створення. Опріч цього, М. Лебедь досить рельєфно розкриває тогочасну ситуацію, яку не хочуть бачити чи старанно маскують і замовчують, шанувальники та історіографи УПА: "Водночас (тобто водночас з виданням вже згадуваного наказу проводу ОУН-банедрівців в грудні 1942 р. про переорганізацію існуючих дрібних збройних груп в одне формування - В. М.) провід видав окремий наказ одному куреневі при німецькій армії, зложеному з мобілізованих українців, перекинутих на Білорусь до боротьби з червоною партизанкою (йдеться тут, безсумнівно, про шуцманшафт-батальйон під керівництвом майора Є. Побігущого і капітана Р. Шухевича, сформований із колишніх спеціаль-батальйонів Абверу "Нахтігаль" і "Роланд" - В.М.), відірватися від німецької команди та перейти з новим вирядом на Полісся... Цей наказ не міг бути виконаний тільки тому, що курінь, поки наказ до нього дійшов, відмовив уже вдруге послуху німцям, був формально розв'язаний і здеморалізований (цей курінь в серпні 1941 р., в зв'язку з арештуванням членів українського державного правління (йдеться тут, зрозуміло, про "уряд" Я. Стецька, розігнаний гестапо на початку липня 1941 року - В. М.), відмовив послуху німецькій команді, внаслідок чого був стягнений з фронту на територію Німеччини і насильно переорганізований в ряди допоміжної поліції). Стрільців-рядовиків звільнили і відпустили додому, де вони мали зголоситися в місцевих станицях німецької поліції, а тих старшин, які не встигли втекти, німці арештували. Тому, що не зголошувалися в місцевих командах поліції, німці хвилево звільнили старшин, щоб не створювати паніки та таким способом евіденційно охопити всіх стрільців. Цей момент використано і з цією хвилиною майже весь склад куреня переходить в пiдпiлля, щоб здобуте військове знання використати для рідної справи та передавати його іншим для дальшої боротьби з ворогом.У згаданих збройних відділах Організації, що створювались в рр. 1941 -1942, скріплених з весною 1943 р. вишоленими кадрами українського куреня, треба саме шукати перших початків Української повстанської армії- УПА". [3] (Тут і вище виділено мною. - В. М.) Тут, як бачимо, про все досить відверто і "щиро" сказано. Отже, провід ОУН-бандерівців в грудні 1942 р. видає наказ зібрати окремі збройні групи в одне ціле. Затим дає наказ шуцманшафт-батальйону під командуванням майора Є. Побігущого і капітана Р. Шухевича, який у той час перебував в Білорусі і "героїчно" бився з радянськими партизанами і мирним населенням, отримуючи нагороди і всякі похвали від есесівського командування, негайно перейти разом із зброєю в район волинського Полісся для організації збройного формування ОУН під назвою "УПА". Однак, поки цей наказ дійшов в Білорусь (а це ж цілком поруч!), батальйон був розформований, бо, як писав М. Лебедь, "відмовив уже вдруге послуху німцям". Шуцмани-карателі з недавнього батальйону "охоронної" поліції карального корпусу СС під керівництвом обергруппенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі переходять у "підпілля" майже повним складом, щоб "здобуте військове звання (і досвід боротьби з радянськими партизанами!) використати... для "боротьби з ворогом" (тобто з тими же радянськими партизанами). Напрошується ще одне вагоме резюме, на яке повинен відповісти сам читач. Я допоможу відповісти на нього, поставивши кілька серйозних запитань. Як зрозуміти, що "Нахтігаль" і "Роланд" вишколюються в гітлерівській Німеччині,

101

посилаються як диверсійні підрозділи на Схід, затим занімаються з фронту, переформовуються в "охоронну" поліцію СС, посилаються проти білоруських партизанів як карателі, відзначаються там й отримують нагороду гітлерівців, а затим розформовуються, не без допомоги, а з прямих розпоряджень керівницітва СС, потім переходять із зброєю у "підпілля"? Є. Побігущий стає командиром полку дивізії СС "Галичина", а Р.Шухевич - головнокомандуючим УПА? Чи не закамуфльоване щось під цими ігрищами, шановний читачу? Виходить, так! Отже, за чиїмось сценарієм і творилась УПА. За чиїм сценарієм? М. Лебедь у своїй книжці "УПА" вдався до прямих фальсифікацій. Як керівнику ОУН-бандерівців, а згодом УПА, йому, звичайно, була добре відома інформація про збройні формування УПА-"Поліська Січ" під проводом отамана "Тараса Бульби"-Боровця, в яких перебувало на початку окупації від 6 до 10 тисяч бойовиків. Однак він пише так: "Одним із наших (тобто націоналістичних - В.М.) рухів був загін у силі від 150 до 300 вояків Тараса Бульби-Боровця, що іменував себе отаманом. Тому що довкруги його особи й організованого ним загону заіснували різні версії, доводиться дати по змозі об'єктивне посвітлення цього питання на підставі збережених звітів і протоколів". "Тарас Бульба-Боровець з приходом німців на українські землі творить... за згодою та інструкціями адміністративних властей, що діяли в той час в імені Українського правління, в місті Олевську відділ поліції і називає його "Поліська Січ". Спочатку діє за інструкціями і напрямними Української державної влади (тут, звичайно, - суцільна брехня, бо Бульба-Боровець не виконував розпорядження проводу ОУН-бандерівців та його "уряду" Стецька, проголошеного 30 червня 1941 року у Львові, а підпорядковувався "президенту" УНР (А. Лівицькому - В.М.), пізніше щораз більше усамостійнюється, виступаючи як отаман "Поліської Січі". В час ліквідації німцями української адміністрації на Волині Бульба розпочинає переговори з німцями, щоб задержати свій відділ, як самостійну одиницю, але розмови покінчилися безуспішно".[4] М. Лебедь продовжував дезінформацію. Але для чого? "В лютому 1942 р. Бульба з 15 - 20 людьми переходить у підпілля та перебуває в Сарненському і Костопільскому районах. В кінці 1942 р. нав'язує знову розмови з німцями (гестапо в Рівному) та по другій розмові їх перериває, боячись арешту. В тому ж самому часі веде розмову з представником большевицької партизанки полк. Лукіним, спеціально висланим із Москви, але ці розмови перериває. Щоб надати свому імені "славу", замовляє Бульба в маляра свій портрет з козацькою шаблею в руках на тлі прапорів і духів предків з вождівським виразом лиця. Відбитки портрету роздає населенню в своєму районі та розсилає листи з призначенням і покликанням адресатів до свого "уряду". Такі речі можна було толерувати, незважаючи на те, що в Україні не потрібні були бундючні отамани, але борці, що боролися б не для своєї слави, чи своїх особистих амбіцій, а тільки за справи України. Команда УПА (тобто бандерівська УПА -В.М.) не протидіяла тому, коли німці і большевики, а частично і український нарід зв'язувала дії УПА з іменем Бульби". Весь цей камуфляж був, зрозуміло, потрібен Лебедю як керівнику бандерівських ОУН та УПА тільки для того, щоб скомпрометувати отамана "Тараса Бульбу"- Боровця.

102

Отамана бандерівці звинувачували, як бачите, навіть у тому, що він посмів раніше ніж вони називати свої збройні формування тим же іменем -"УПА"! Далі М. Лебедь писав: "...Зпочатком 1943р. Бульба з гуртом однодумців творить нову партію, під назвою "Українська національно-демократична партія", і приступає до творення збройного відділу, що нараховує до 150 вояків. В березні-квітні 1943 року Бульба веде переговори з штабом УПА - Північ (тобто з бандерівським формуванням - В.М.), одначе пропозицію штабу, включити себе в загальний український повтанський рух і ввійти до штабу УПА, Бульба відкинув". Тут ми перервемо пана Лебедя і його пропагандистську нісенітницю і наведемо такі достовірні дані. В травні 1943 року Український штаб партизанського руху (за даними розвідки) констатував, що в загонах "Тараса Бульби"- Боровця УПА-"Поліська Січ" перебувало 6 тисяч бойовиків.[ 6] За даними ж Абверу на той же час - 5-6 тисяч бойовиків. [7] Для чого ж тоді Лебедь так нагло і безпардонно фальсифікував чисельність "Поліської Січі", нараховуючи в ній лише 150 вояків? І на фінал своєї брехні Лебедь подавав таке: "На початку серпня, коли діїУПА обхопили цілість терену, отаманії довше толерувати не було можна, бо дані райони не могли творити окремої "республіки"; цього вимагала безпека терену і непевність, чи Бульба не схоче відновити розмови з окупантами. Тому в серпні р.43 сотня УПА під командою Дороша оточила цілу групу Бульби і перебарала її без одного пострілу. Група складалася з трьох полковників, кількох старшин і сотні стрільців у складі 63 осіб. Це були люди, що припадково попали до Бульби, ховаючись перед німецьким терором. На їх просьбу всіх прийнято в ряди УПА. Сам Бульба з групою 30 - 40 людей утік. На пропозицію згаданих уже трьох полковників, що звернулися ще раз до Бульби, командант УПА - Північ погодився і одночасно запевнив Бульбі прийняття в ряди УПА і повну безпеку, якщо він до 09.09.43 (реченець три тижні) зголоситься; коли ж він на те не погодиться, його потрактують як отамана-ворохобника. Висланий до Бульби його адютант Крук не повернувся". [8] (Виділено мною - В.М.). Але "Бульба"- Боровець "на поклон" до бандерівців не з'явився, бо добре знав, як інтегральні націоналісти розправлялися із своїми політичними суперниками. Справу ж, як відомо, довершили гестапівці, сховавши його в бункері "Целленбау" в Заксенхаузені. Тут, як видно, було зручніше пережити напружене становище. Так романтично пан М. Лебедь описував отамана УПА - "Поліська Січ". А насправді ж, "армія без держави", як називав свої формування сам отаман, зникла з арени "національно-визвольної боротьби" не так-то й просто, як описував Лебедь, - "без жодного пострілу" (!), бо ж мала не 150 чи 63 вояків, а кілька тисяч озброєних "козаків". Служба безпеки ОУН, якою керував сам Лебедь, ще довго душила поодинці і групами тих колишніх бульбівців, які виявляли непокору бандерівцям. Це чергове "кровопускання" знищило сотні і сотні людей. М. Лебедь, зате, в своїй книжці досить відверто визначав виникнення "Української національної самооборони" (УНС) в Галичині. Від кого ж оборонялись галицькі інтегральні націоналісти? М. Лебедь: "Щоб не дати Ковпакові (з'єднанню двічі Героя Радянського Союзу генерала С.А. Ковпака - В.М.) опанувати Карпати, що мали для нашої

103

боротьби першорядне значення, окремим наказом проводу Організації (тобто ОУН-бандерівців - В.М.) формується на терені Галичини "Українська народня самооборона" (УНС). Цю назву впроваджено з тактичних мотивів, щоб обдурити німців принаймні на початку, що це не УПА... ".[9] Теза "щоб обдурити німців", зрозуміло, вкрай примітивна і розрахована на недолугих, бо агентура гітлерівців (Абверу й гестапо), в якій працювали й бандерівці, активно діяла в усіх закутках Галичини і від неї аж нічого не можна було приховати. Однак, чому бандерівці не поспішали із створенням так званих "самообронних" загонів? Та й ще під іншою назвою - УНС? Справа в тому, що влітку 1943 р. радянські партизани (зокрема, з'єднання генерал-майора С.А. Ковпака) здійснили легендарний Карпатський рейд. Метою рейду був вихід із рівненського Полісся через Львівську, Тернопільску і Станіславську області в Карпати, виведення з ладу прикарпатских нафтопромислів, якими кормилась німецька військова машина, і тилових комунікацій гітлерівців. Партизани ефективно атакували і зруйнували нафтопромисли Биткова і Яблунова, висадили в повітря кілька стратегічно важливих мостів та інших об'єктів. 4 серпня з'єднання розгромило ворожий гарнізон в м. Делятині, паралізувало залізничний рух в усьому Прикарпатті. Гітлерівці кинули проти ковпаківців великі сили СС та поліції, але не змогли оволодіти ситуацією. Вони навіть спрямували сюди батальйони есесівців із дивізії СС "Галичина", яка ще не встигла як слід вишколитись. Але все марно. Лебедь: "...Впродовж двох тижнів формуються окремі відділи, що їх поспішеним маршем команда УПА перекидає в Карпати для боротьби з червоною партизанкою". Ці загони, зрозуміло, значно посилюють дислоковані тут німецькі гарнізони і створюють перевагу сил. Ковпаківці, виснажені безперервними боями, зазнають поразки і відходять. Лебедь, правда, не згадує, що сформувати на домогу гітлерівцям загони УНС було досить легко, бо оунівське так зване "підпілля" було вже озброєне ще з перших днів війни і чекало тільки відповідного наказу, відсиджуючись в місцевих боївках та розпровлялось з усіма "ворогами" та "підозрілими". Однак Лебедь тут же "пояснює" досить важливу обставину - чому ОУН-бандерівців так поспішала створювати загони УПА в Галичині: "Може насуватися питання, чому Галичина не вступила одночасно з Волинню до відкритої боротьби? Причини передовсім тактичні. Галичина, найкраще зорганізована, боролася проти німецького терору іншими методами. Також німці... застосовували на цьому терені трохи іншу політику. Треба було якнайдовше вдержати цей терен у релятивному (відносному - В.М.) спокою, щоб могли мати своєрідну запільну базу для доповнювань інших теренів провідними одиницями, зброєю, медикаментами і т.д.". До цього пояснення Лебедя ми ще повернемось і проаналізуємо його в аналогії і розбіжностях з іншими подіями і фактами. Цікаво описує Лебедь у своїй книжці так звану "війну з німцями". Зокрема, він відзначає, що до кінця літа 1943 р. націоналісти в дистрикті "Галичина" у "війну з німцями" не вступали. Навіть вже створені загони "Української народної самооборони", вказував він, "не вступають з німцями в зачіпні бої". А що ж далі? Лебедь пише, що першим виступом УНС проти німців був напад в липні 1943 р. поблизу Сколе на "карний табір української молоді". Ця

104

"акція", звичайно, не була складною, бо зібрані добровільно, а частково й примусово сотні юнаків з усієї Галичини в "службі праці" ("баудінст"), трудовому таборі, який особливо й не охоронявся. Табір без жодного спротиву було захоплено. "Визволені" юнаки поповнили "ради УПА". От і вся війна з німцями". Далі Лебедь в своїй книжці не опише (опріч кількох "зачепних", тобто перестрілок) операцій УПА проти гітлерівців, бо серйозних боїв так і не було. Були лише випадкові сутички через взаємні непорозуміння, чи з метою отримати зброю і боєприпаси, яких часто не вистачало. Зате, оповідаючи про зиму 1943-1944 рр., він пише: "Тепер уже часто і більші німецькі відділи складають майже без бою (сумнівно, звичайно - В.М.) зброю розставленим по шляхах українським відділам самооборони, що мають завдання боронити населення перед відступаючим вояцтвом...". І ще: Німці, "оточені на постоях, в більшості випадків не бороняться, але здають зброю і просять тільки залишити їм частину зброї для власної оборони по дорозі до фатерлянду". Це вже щось із сфери анекдотів! Уявіть собі: формування УПА, замість того, щоб "боронити населення перед відступаючим вояцтвом", розставлені обабіч доріг, якими ті німці відступають, і збирають (без жодного спротиву!) зброю у німців. Мало того, німці самі віддають свою зброю, просячи тільки залишити хоч щось, щоб зіпертися по дорозі до фатерлянду! Наприкінці книжки Лебедь зазначає, що гітлерівці "нав'язували перемир'я і співпрацю", але УПА на це не пішла. Загально ж відомо, що численні переговори на різних рівнях велися постійно, в них брали участь і Лебедь, і Шухевич, і Бандера... Дещо інакше на запитання "Як створювалась УПА?" відповідає Петро Мірчук, "найвизначніший" історіограф ОУН-УПА в своїй книзі "Українська повстанська армія. 1942-1952".[10] П. Мірчук: "Перший відділ Української повстанської армії зорганізував на Поліссю в жовтні 1942 р. Остап, військовий референт крайового проводу ОУН на північно-західних землях"[11], тобто С.Качинський, син православного священика на волинському Поліссі. (Виділено мною - В. М.) І далі: "Причиною цього, що перший відділ УПА повстає саме на Поліссю було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські "пляцуфки". І тут же додає: "А що на Поліссю, то... потреба негайного переходу до збройної партизанки була найпекучішою, тому і повстав тут саме перший відділ Української повстанської армії... ...характеристичним для тодішної ситуації на Поліссю й Волині є факт...", що перші націоналістичні збройні формування свою боротьбу "прив'язують повністю ударом по червоних партизанах та польських пляцуфках". Отже, перші бойовики УПА борються не з гітлерівцями, а проти радянських і польських партизанів! А ось "перший бій з німцями". Мірчук вважає напад 7 лютого 1943 р. на казарму шуцман-поліцаїв в містечку Володимирець на Рівенщині якраз таким "першим боєм УПА". Автор, описуючи цю "подію", наводить повідомлення оунівського бюлетеня "Вісті з фронту УПА" (1943, ч. 1):

105

"Наступ" здійснено на сонну казарму, де спали шуцмани-поліцаї "української" поліції, на "козаків" з українськими прізвищами! Якраз, на тих самих, які кількома тижнями пізніше, в березні 1943 р., по команді ОУН-бандерівців та за згодою гестапо із зброєю перейдуть в УПА і стануть їх військовою основою! І треба ж було вбити 7 "козаків" і загубити свойого бойовика, щоб здобути 65 коців! Славетний подвиг в історії УПА! Цей "героїчний" факт фігурує не тільки в книжці П. Мірчука, але мандрує по інших "писаннях" з історії УПА, як її "перший бій"! Тут же Мірчук вступає в суперечку з М. Лебедем, який доводить, що сотня Перегійняка -"Коробки" вчинила "героїчний" подвиг як "перша сотня УПА". Висловлюючи свою незгоду з Лебедем, Мірчук тут же собі заперчує, бо наводить уривок з "Вістей" ОУН, де говориться саме про "наступ першої сотні УПА", на чолі з Довбешко -"Коробкою". Починає ж Мірчук історію УПА з жовтня 1942 р., коли, мовляв, зродився "перший відділ УПА"Качинського. Хто ж тоді бреше, історіограф УПА Мірчук, чи керівник ОУН-б та організатор УПА М. Лебедь? Але ж той же Лебедь вважав часом народження УПА весну 1943 року, коли в УПА перейшов шуцманшафт-батальйон Побігущого - Шухевича? Далі П. Мірчук зазначає: "Літом 1943 р. починає реорганізуватися в повстанську армію Українська народня самооборона в Галичині..."; "Осінню 1943 р. повстають перші повстанські відділи на Буковині й Басарабії, що приймають тимчасову назву БУСА - Букавинська українська самооборонна армія. В травні 1944 року відділи БУСА Переймають загальну назву УПА..." [13] Досить цікаво П. Мірчук характеризує ті кадри, що становили й поповнювали УПА. Ось його неабиякі "роз'яснення": "У вогні національного підйому танули основи німецької адміністрації, Українська поліція, залізнична і лісова охорони, служба праці ставали "політично ненадійними" і переходили до рядів УПА. Функціонери самоврядування, солтиси, війти, волосні писарі, члени комісій для хлібоздачі, службовики кооперативів почали таємно вступати в УПА, бо для них ближче була власна сорочка, ніж чужий кожух, тобто в нашому випадку - їм ближчий був місцевий командир УПА, ніж німецький жандарм."[14] (Виділено мною - В.М.) Тут Мірчук, як бачимо, не обійшовся без певної іронії. Однак цілком зрозуміло, хто творив той "національний підйом". Його творили ті, хто ще вчора прислуговували гітлерівцям, а тепер ставали "національно свідомими". Такі "патріоти" і становили основу "національно-визвольних змагань" у час минулої війни. "Дослідження" П. Мірчука "Українська повстанська армія" рясно пересипана "хроніками", "документами", "летючками", насиченими націоналістичними гаслами й ейфоричними кличами, чи просто безсоромною демагогією. Зокрема, "хроніки" подають перелік "доблестей" УПА такого типу: "На третій день Різдвяних свят 1945 р. біля села Горожанка Велика большевики окружили одну сотню куреня "Зубри". Після цілоденного запеклого бою повстанцям вдалося прорватися з окружения, при чому під час прориву, впродовж одної години впало 20 повстанців. Большевики втратили 304 бійців вбитими і 30 пораненими; знищено повстанцями 11

106

автомашин, одну танкетку і один танк, в якому їхав оглядати бій майор НКВД із своєю дружиною;. ... 6 січня 1945 р. курінь к-ра "Різуна" зліквідувва т.зв. вилазний пункт большевиків у Рипниці біля Калуша. При тому загинуло 120 енкаведистів; ... 16 лютого 1945 р. в селі Гербуртів, Рогатинщина, прийшло до великого цілоденного бою відділів УПА з залогами НКВД трьох районів (Рогатин, Бурштин, Букачівці). Большевиків розгромлено зовсім. На полі бою нараховано 69 большевицьких трупів. Здобуто багато зброї й амунції. Власні втрати 6 вбитих і 8 ранених; ... 29 квітня 1945 р. відбувся бій між одним із з'єднань УПА та спецвідділами військ НКВД, які силою около двох тисяч бійців готувалися до наступу на українське населення Крем'янеччини. В бою брали участь танкові частини НКВД. Большевики втратили понад 200 вбитими; ... 15.01.46 р. відділ "Дзвони" звів півторагодинний бій біля с. Бубнище (р-н Болехів, Станіславська обл.). Ворог силою понад 200 бандитів повів проти повстанців завзятий наступ, та кожний раз мусів відступати. Залишивши 20 вбитих, він відступив. Відділ, що не зазнав жодних втрат, вийшов до села де спокійно повечеряв і відійшов до лісу; ... 18.07.46 р. група повстанців мала сутичку з енкаведистами в с. Чехи (р-н Заболотці, Львів.обл.). Повстанці вбили секретаря комсомолу." [15] Ось такий характер поданої "хроніки" оуно-упівських акцій. При тому майже всі такі інформації подають в кілька разів більші втрати з боку "ворога", ніж власні. Автор представляє тільки боротьбу упівців з "енкаведистами", не подаючи відомості про численні каральні акції проти населення, які так часто і жорстоко проводила служба безпеки ОУН, залучаючи до багатьох операцій підрозділи УПА та місцевої боївки. Зате з боку НКВС - НКВД мають подібні, але зворотні тенденції. Ось одна із них: "В резульаті військової операції, проведеної бригадою НКВС з 29 серпня по 15 вересня 1944 року в Рогатинському, Войнилівському, Рожнятівськму, Галицькому, Жаб'ївському і Богородчанському районах Станіславської (нині Івано-Франківської) області, було вбито 2041 бойовика УПА. 1153 захоплено в полон, 2153 чоловіка затримано за ухиляння від мобілізації в Червону Армію. Втрати бригади: в час сутичок загинули три офіцкри і 36 солдатів".[16] Неправдоподібними є й інофрмації П. Мірчука про диверсійно-терористичні акції УПА і збройного підпілля ОУН, які він називає "збройними і збройно-політичними акціями", спрямованими "проти віділлів МВД, МДБ, озброєних партійців та большевицької окупаційної адміністрації". Тут знову ж таки не враховуються акції (яких була переважна більшість) проти сільського радянського активу (так званих "сексотів"), місцевого українського і польського населення. Так, зазначає Мірчук, протягом 1947 р. у восьми західних областях України УПА і збройне підпілля ОУН провели 906 акцій, в час яких було ліквідовано 1018 "большевиків", переважно провідних членів НКВД". Тут знову не враховані Мірчуком ті сотні і тисячі галичан і волинян (вчителів, селян, робітників, службовців), які загинули від рук бойовиків ОУН - УПА. Зате "свої" втрати він обліковує в 325 "люда". Протягом 1948 р. Мірчук нараховує 1422 акції (хоч в дійсності в 1947 р. таких "акцій" було значно більше, ніж в 1948 р.), в час яких вбито 910 "большевиків", а

107

втрати УПА і збройного підпілля ОУН становили всього 347 осіб. Невідомо тільки, для чого все це творилось паном Мірчуком: з метою показати "доблесті" ОУН - УПА, чи таким чином замаскувати жорстокість їх бойовиків? Відкритою кривдою є і таке: "Зимою 1947-1948 рр. відбули рейд в Східну Прусію дві групи УПА, одна під командою "Ясеня" і друга під командою сотника "Прірви"..." Східна ж Прусія як відомо, стала в повоєенний час Калінінградською областю Російської Федерації, була заселена в основному росіянами та мала суворий прикордонний режим. Та й важко уявити такий вояж упівців, коли в той час земля горіла під ногами того ж збройного підпілля ОУН, а про УПА вже не могло бути й мови. Представляючи організаційну структуру УПА і характеризуючи її групи, Мірчук подає назви підрозділів та псевдоніми їх командирів. Серед них, зокрема, є курені під назвами "Лайдаки", "Шакали", "Шавули", "Рубачі", "Буйні", "Смертоносці", "Вовки", "Сіроманці", "Хорти", "Чорні чорти" і т.п.; сотні "Різуна", "Крука", "Сокири". Такі ж імена мали і рядові бойовики, "доблесті" яких, звичайно, відповідали назвиськам. Питається: де, в якій національній армії є подібні назви частин, підрозділів, командирів і солдатів? Яку мораль і духовну сутність вони представляють? Чи не є це результатом аморальної ідеології українського інтегрального націоналізму, якій так завзято навчав Д. Донцов? В нарисі "Українська повстанська армія" Лев Шанковський як колишній політичний виховник УПА віддає себе безмежно-космічній фантазії. Правда, на питання "Як виникла УПА?" відповідає так само, як і М. Лебедь та П. Мірчук. "Із рамени ОУН під керівництом Степана Бандери, - пише Шанковський, - перші самооборонні відділи почав організовувати Сергій Качинський - "Остап", "для підсилення цієї роботи" прибув Василь Івахів ("Сонар", "Сом"), що був до цього часу командиром підпільної підстарщиньскої школи в Поморянах (на Львівщині - В.М.). Восени 1942 р. з найкарще вишколених вояків самооборонних відділів створено тут "першу сотню УПА", якою командував поручник Іван Перегійняк ("Довбешка", "Коробка").[17] Шанковський продовжував: "На початку 1943 р. до УПА перейшов, майже у повному складі, Український курінь допоміжної поліції, що був переформований з двох куренів українського легіону (офіційна назва: "Дружина українських націоналістів"; тут мовиться, як бачимо, про шуцманшафт-батальйон під командою Побігущого-Шухевича, переформований з "Нахтігалю" і "Роланду". Тільки це не батальйон допоміжної (Hilfspolizei) поліції, а, як відзначає Шанковський, "охоронної" поліції, який входив в корпус охоронних військ СС обергруппенфюрера СС фон дем Бах-Зелевскі - В.М.). Цей курінь дав значну кількість старшинських і підстаршинських кадрів для УПА, а крім цього, з ходом часу, колишні легіонери укомплекутвали два курені УПА: "Дружинники" і "Галайда". Курінь "Дружинники" оперував у районі м. Броди; він дуже збільшився вояками дивізії "Галичина" після нещасливого бою дивізії коло цього міста, в липні 1944 р." [18] (Виділено мною - В. М.) Тут, як бачимо, є ряд суттєвих доповнень до інформацій в "писаннях" М. Лебедя і П. Мірчука. Далі все, як і у них:

108

"...Перша сотня УПА звернулась проти німців. Дня 7 лютого 1943 р. сотня ця зробила успішний наскок на районний центр - м. Володимирець. Розбито станцію німецької жандармерії, розбито "шуцманів" і козаків на німецькій службі, здобуто і трофеї. У бою визначився сотенний командир пор. Прегійняк -"Коробка". Тут Шанковський уперто зазначає, що "наскок" був "проти німців", хоч при цьому застереджує, що то були "шуцмани" і "козаки" (отже, українці) "на німецькій службі". Правда, пише про "трофеї", а не "коци", як це робить П. Мірчук. Далі Шанковський відверто зазначає, що "значним піднесенням УПА" був "масовий перехід усіх українців-"шуцманів", що стався між 15.III. і 10.IV. "Шуцмани" перейшли до УПА переважно зі зброєю в руках...". Автор, відчувається, ставиться до цього "акту" з великим захопленням. Чимало націналістичних авторів, в тому числі і Л. Шанковський, з особливим наголосом зазначають про те, що гітлерівці проводили "широкомасштабні" операції проти УПА. Шанковський, зокрема, пише так: "Офензиву проти УПА готував фон дем Бах методично... грозив страшним судом", а затим "приступив до проведення широкої терористичної акції проти українського населення". Все це аж ніяк не відповідає дійсності, бо широкомасштабна каральна акція (і до речі, не одна) корпусу охоронної поліції обергруппенфюрера СС фон дем Баха-Зелевскі (часто з залученням підрозділів бандерівської УПА), якого незабаром світова громадкість охрестить як основного садиста Варшавського збройного повстання, була проведена влітку 1943 р. проти радянських партизанів як реакція на ефективну "рейкову війну", яку провели радянські партизани напередодні та в час Курсько-Орловської битви. Окремих підрозділів УПА, розташованих в зоні дії карального корпусу охоронних військ, ця акція торкнулась лише частково і то з причин непорозумінь. Про це є чимало свідчень. Та й ще живі люди, які все це бачили чи були об'єктом розправи гітлерівців та їх пособників. Що ж до східної і південної України, то пан Шанковський вдається, як і інші націоналістичні автори, до надмірних фальсифікацій. Він, зокрема, безсоромно зазначає, що оунівська підпільна організація "охопила всі області Південної України й найсильніше процвітала в Одесі, Кривому Розі та Донбасі". [19] Все це не відповідало дійсності. Ніяких оунівських організацій тут не існувало, а якщо і були поодинокі оунівці, то вони приблукали вслід за наступаючими німецькими військами з Галичини в складі відомих тогочасних "десантів" під назвою "похідні групи ОУН". Залишки тих диверсантів і могли заявити про свої "активні дії" на сході і півдні України, виправдовуючись перед своїми провідниками за свою бездіяльність. Група ж "УПА - Південь", про яку згадує Шанковський та інші автори, насправді існувала тільки на папері. Вона була мізерною, сформованою повністю з галичан, і згодом витіснена з центральноїУкраїни як чужорідне тіло. Шанковський визнає, що "безпосередньою причиною явного виступу українських збройних відділів у Галичині був рейд большевицьких партизанів ген. Ковпака". І додає: "Очевидно, відділи УНС (Української народної самооборони - В.М.) не мали потрібної сили перешкодити групі Ковпака перейти р. Дністер, але без успіху. Ковпаківці пішли в гори". Тим часом, поєднавши свої незначні сили з гітлерівцями, особливо з частинами СС, що були кинуті сюди, загони УНС-УПА витіснили

109

радянських партизанів з Прикарпатт. Між тим Шанковський зазначає, що "німці поважно занепокоїлись повстанням і діями УНС в Галичині й почали планувати її ліквідацію". Наприкінці Шанковський пише, що під час наступу радянських військ у Карпатах "совєти", мовляв, хотіли "схилити УПА на свій бік". Він повідомляє: "У своєму листі з дня II.IV (1944 року - В. М.) большевицький генерал Баландін поздоровляв "українських партизан", визнаючи їхні великі заслуги в боротьбі проти "спільного" ворога й пропонував Переговори..."(!). Суща брехня! Хоч би й тому, що взагалі в роки Великої Вітчихняної війни в Червоній Армії генерала з таким прізвищем не значиться. Отже, якщо П. Мірчук намагався пояснити, що "на Поліссі... необхідність негайного переходу до збройної партизанки була вкрай необхідною..." у зв'язку з активізацією боротьби радянських і польських партизанів, які активно діяли в цьому регіоні то "Енциклопедія українознавства" недвозначно стверджує, що "УПА повстала на Поліссі й Волині насамперед для оборони населення перед німецьким напором та для оборони перед більшовицькими партизанами". Але ж чому гітлерівці тероризували населення Волині? Та тому, що те населення, підтримане партизанами, чинило активний і пасивний опір гітлерівцям. Як не темнять націоналістичні автори, виникнення націоналістичних збройних формувань в районах Волинського Полісся (перших озброєних груп, які ще, звичайно, не були формуваннями УПА) не було випадковим. Гітлерівські тилові комунікації й охоронні підрозділи в тилах терпіли невдачі за невдачами у війні з радянськими партизанами. Тому командування вермахту серйозних і дійових змін в організаційно-військовій та політично-пропагандистській тактиці на окупованих територіях Радянського Союзу не робило. З цією метою рейхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг провів 18 грудня 1942 р. відповідну нараду, на якій обговорювались питання про створення груп з середовища місцевого населення, які могли б допомогти гітлерівцям у боротьбі з радянськими партизанами. Згодом такі воєнізовані загони і збройні підрозділи були створені. Німецький історик Нюрберт Мюллер у книзі "Вермахт і окупація" категорично стверджує, що "на Україні "Організація українських націоналістів" створила за згодою і при підтримці окупаційних органів значну кількість збройних банд, які під лозунгом боротьби за "незалежну Україну" тероризували місцеве населення і допомогали окупантам в їх акціях проти радянських партизанів". Таким чином, твердить автор, формування УПА і були створені "з санкції гітелрівців".[20] Розкриваючи політичну суть ОУН - УПА, французький публіцист та історик Аллен Герен також відзначав, що "УПА - продукт давньої діяльності німецької розвідувальної служби". "Бандерівська ОУН, - визнавали самі оунівці, - є типовою фашистською організацією, а УПА ніколи не була українським військовим формуванням - вона ніщо інше, як "Ваффен СС", створена за ідеями гітлеризму, яка перебрала повністю нацистську ментальність".[21] Збройні націоналістичні формування, озброєні, інструктовані і натхненні гітелрівцями, повинні були виконувати такі завдання: - стримувати боротьбу населення західних областей України проти

110

німецько-фашистських загарбників, оманою і насильством притягуючи на свій бік людей, незадоволених гітлерівською окупацією і тим самим перешкодити їх переходу на бік радянських партизанів; - під демагогічними лозунгами боротьби "за визволення" і "незалежність" спрямувати зброю УПА проти радянських і польських партизанів, а також проти неукраїнського населення Західної України і східних районів Польщі; - поповнювати каральні німецькі загони, щоб не ослабляти сили вермахту на Східному фронті; - локалізувати дії радянських партизанських з'єднань в північних, поліських районах Волині, позбавляючи їх можливості розгорнути бойові дії в усіх інших західних областях; - у випадку відступу німецьких окупантів з України почати підривну діяльність в тилу радянських військ. З приводу цього ще раз зацитуємо відповідне місце із книги М. Лебедя "Українська повстанська армія": "Може насуватися питання, чому Галичина не виступала одночасно з Волинню до відкритої боротьби? Причини передовсім тактичні. Галичина, найкраще зорганізована, боролася проти німецького терору іншими методами. Також німці... застосовували на цьому терені трохи іншу політику. Треба було якнайдовше вдержати цей терен у релятивному спокою, щоб могли мати своєрідну запільну базу для доповнювань інших теренів провідними одиницями, зброєю, медикаментами і т. д." [22] (Виділено мною - В.М.). Такі "пояснення" Лебедя частково мають "рацію". Галичина дійсно, в порівнянні з Волинню, де нестримно лютував кат українського і польського народів Еріх Кох, була відносно спокійною територією. Тут не було радянських партизанських загонів і широкого антифашистського підпілля, як на Волині, бо всі можливі сили опору вже були подавлені в перші дні окупації, зате діяли УЦК (Український центральний комітет) на чолі з Кубійовичем, УНР (Українська національна рада) на чолі з митрополитом A. Шептицьким і К. Левицьким, УКК (Український крайовий комітет), керований К. Паньківським. Тут, в Галичині, окупаційні органи були буквально нашпиговані галицькими націоналістами, які неприховано колаборували з німецькою владою та гестапо. Тут формувалася дивізія СС "Галичина". Що ж до тактики створення "запільної бази", то вона аж ніяк не була такою, як зображав Лебедь, бо ОУН-бандерівців засилала на Волинь свої кадри масово і постійно, не довіряючи волинянам. Не тільки B. Сидор ("Шелест"), Р. Шухевич ("Тарас Чупринка"), М. Лебедь ("Максим Рубан"), Д. Клячківський ("Клим Савур"), Д. Грицай ("Перебийніс"), Я. Старух, В. Кук, О. Гасин як галичани, були організаторами і керівниками збройних формувань ОУН - УПА на Волині, але й низові командири УРП були галичанами, як і всі структури служби безпеки ОУН, що пройшли багаторічну школу донцовщини. Проти вище зазначеної "тактики" М. Лебедя справедливо виступив радянський історик В.Чередниченко: "В питанні, чому саме загони УПА виникли на Поліссі й Волині, а не в Галичині, де нацисти так само жорстоко експлуатували населення, і де також був потрібний караючий меч народної помсти, бандерівські верховоди заявляють, ніби Галичина була для них своєрідної "запільною базою" продовольчих та людських ресурсів. Це знову знову ж таки фальсифікація. Причина полягала в іншому. Саме

111

тоді, навесні та влітку 1943 року, фашисти разом з мельниківцями мобілізували в Галичині українську молодь до дивізії СС "Галичина". Гітлерівці хотіли насамперед забезпечити дивізію СС найбільш бездатними кадрами., а вже після того надати свободу дій бандерівцям у стягуванні людей до загонів УПА". [23] Далі В.Чередниченко уточнює: "Боротьба загонів УПА проти радянських партизанів, що завдавали великої шкоди німецьким комунікаціям і знищили багато живої сили й військової техніки окупантів, була даниною українських націоналістів фашизму в скрутний для нього час. Гітлерівці таким чином до певної міри забезпечували свої тили, переклавши частину тягара нацистських експедицій на банди УПА, де верховодили перевірені агенти нацистів на чолі з колишнім заступником командира легіону "Нахтігаль" Шухевичем".[24] Отже, з цим можна було б погодитись, якби не кілька досить важливих застережень: - гітлерівці всіма засобами старались підкорити діяльність ОУН, а затим УПА своїм політичним цілям та інтересам; - ОУН-бандерівців намагалась зіграти (і таки зіграла!) двояку політичну ситуацію: з одного боку, вони створювали видимість опозиції до нацистів, навіть боротьби проти гітелрівців (підставою для цього, мовляв, стали: ліквідація "Акту 30-го червня 1941-го" та втримання в ізоляції в концтаборі Заксенахаузен Бандери, Стецька та інших провідників ОУН-б), з другого боку, - створювали збройні формування УПА, діяльність яких стримувалась у "боротьбі проти німців" і всіляко заохочувалась у війні проти радянських і польських партизанів. Все це незаперечний факт! Що свідчать німецькі документи про УПА На це запитання відповідати надзвичайно важко, бо доступу до солідних німецьких документів ми досі не маємо. Треба лише сподіватися на те, що історики в найближчому майбутньому матимуть доступ до архівів нацистів. Ми маємо можливіть використати дві збірки документів, які підготували історіографи ОУН - УПА і видали під назвою "Літопис УПА" (зібрано й упорядковано.Т.Гунчаком). [25] Шостий і сьомий томи мають спільне найменування "УПА в світлі німецьких документів" (Книга перша: 1942 - червень 1944 р.; Книга друга: червень 1944 - квітень 1945 р.). Документи подані німецькою мовою в супроводженні коротких коментарів українською. Розглянемо том 6-й. Читаючи "Передмову", написану Т. Гунчаком, необхідно зауважити, що те, про що він тут пише, абсолютно суперечить змісту тих документів і коментарів, які помістив у збірник сам же автор. Складається враження, що пан Гунчак сам не читав цих документів. Том 6-й "Літопису УПА" відкривається "Меморандумом" ОУН-бандерівців до німецького уряду від 14 квітня 1941 р. Опріч визначень своєї мети, бандерівці тут цілком відверто зазначили, що борються за

112

самостійну Україну в просторі між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем. ОУН-бандерівців називає "українськими землями" не тільки Воронеж і Курськ, Старий Оскол і Камишин на Волзі, але й території Північного Кавказу (Чечні і Інгушетії) та ті, що прилягають до Каспійського моря. Отже, виходить, "українськими" є і землі нинішньої Ічкерії, і нинішньої Калмикії (!). Бандерівці доводили, що між українськими і російськими народами існують категорично відмінні культурні, національні, духовні, навіть расові розбіжності. Все це в даному "меморандумі" втовкмачувалось гітлерівцями. Документи 3 - 28, переважно, інформують про УПА - "Поліську Січ" Боровця-'Тараса Бульби". Зокрема, документи 15-16 свідчать про переписку між шефом СД на Волині і Поділлі Пютцем та отаманом "Тарасом Бульбою". В листі від 24 квітня 1943 р. Пютц зокрема, звинувачував бульбівців у "безпорядках" на Поліссі і пропонував "вийти з підпілля", гарантуючи "життя і свободу". В листі від 19 травня 1943 р. Боровець -"Бульба" жалівся керівнику СД Пютцу на безогляний терор німецької поліції проти українського населення. Припинення цього терору, вказував отаман, є передумовою для подальшої співпраці з гітлерівцями. В документі за номером 19 подано звіт шефа поліції та СД у Берлін від 21 травня 1943 р., в якому зазначено, що "Поліська Січ" тісно співпрацює з гітлерівськими службами в боротьбі проти більшовицькими партизанів. Незабаром та ж "Поліська Січ", маневруючи, відійшла "у підпілля", але "бажає співпраці з німцями", недвозначно вказується в даному документі. В документах 20 - 21 зазначено, що "Тарас Бульба" готовий військово співпрацювати з гітлерівьским вермахтом для боротьби з радянськими партизанами, проте він не хоче мати зв'язків з німецькою поліцією. В документі 24 подано дві інформації гітлерівців від 17 і 30 серпня 1943 р. про дії УПА - "Поліська Січ". Тут, зокрема, відзначено, що "бульбівські" підрозділи ведуть дії проти місцевої німецької адміністрації та поліції, але нейтрально ставляться до військ вермахту. З полоненими німцями "бульбівці" поводяться добре, подають їм першу медичну допомогу, інших роззброюють і негайно звільняють. Тут не зазначено, що це були лише окремі, поодинокі випадки. Зате інформатори вказують на те, що спостерігаються випадки зближення бульбівців з червоними партизанами, що небезпечно. Документ 28 датований 22 листопада 1943 р., інформує Абвер про преговори гітлерівських служб з отаманом УПА-"Поліська Січ". Тут зазначається, що у зв'язку з відступом німецьких військ при віділлі Абверу "Схід" створено спеціальний штаб "Р" (Росія - В. М.) для "нав'язання контактів з повстанцями для спільної боротьби з більшовиками". Штаб, як відомо, дислокувався в Рівному. З цим штабом і повів свої переговори Боровець-"Бульба" в м. Рівному 19 листопада 1943 р. Під час цих переговорів отамана викликали в Берлін, де його було ізольовано (звичайно, як і бандерівців, з тактичних міркувань) службами гестапо в спеціальному бункері "Целленбау" в концтаборі Заксенхаузен. Правда, тут не вказано, в якій ролі - злочинця чи заложника - перебував тут отаман поряд з С. Бандерою. Далі в збірці подаються документи, які доволі яскраво повідомляють про ОУН та УПА, але вже бандерівського напрямку. Зокрема, документ

113

27 подає звіт відділу Абверу "Схід" від 11 листопада 1943 р., де повідомляється, що сили УПА під керівництвом Клима Савура (УПА бандерівського напрямку під керівництвом Д. Клячківського - В.М.) становлять 20 тисяч, а разом з іншими формаціями - 25 - 40 тисяч бойовиків. Чисельність загону бульбівців - 5 - 6 тисяч. Документ 31 представляє повідомлення розвідки XIII армійського корпусу гітлерівців, розташованого на підступах до Львова, від 21 січня 1944 р., де, зокрема, інформується про те, що УПА "уникає конфліктів з вермахтом". Документ 33 подає інструкції під назвою "Ставлення до УПА" того ж XIII армійського корпусу гітлерівців, яка датується 29 січня 1944 р., в якій, зокрема, зазначено, що "збоку УПА є тенденції співпрацювати з вермахтом". Тут же дано розпорядження "вступати в контакти з відділами УПА і нав'язувати співпрацю в боротьбі з Червоною Армією і партизанкою. Цю лінію продовжують документи 36 і 38. Перший документ, датований 15 лютого 1944 р., інформує про те, що в районі Кременця "налагоджено місцеву співпрацю з УПА", а другий документ, датований 28 лютого того ж року, - про те, що "відділи УПА не мали сутичок з німцями, лише з більшовиками". Подібні інформації подає і розвідка 4-ої танкової армії гітлерівців. Документ 44, адресований командуванню армійської групи "Північна Україна" від 18 квітня 1944 р., подає лист командира УПА "Охріма" (псевдонім керівника УПА-Північ Д. Клячківського - В.М.). Автор листа як керівник УПА-Північ, пише про необхідність співпраці з гітлерівцями та про допомогу УПА зброєю і боєприпасами. Документ 46 подає звіт Абверу від 22 квітня 1944 р."До питання національного руху в Галичині", де визначено, що частина галицької інтелігенції була в минулому грунтовно підготовлена австро-німецькими штудієнратами і культуртрегерами. Документи 54-а, 54-6 і 55 інформують про переговори з УПА, зокрема, про результати переговорів доктора Штарка у Львові 3 червня 1944 р. Ця дата співпадає з тою,коли з гітлерівцями вів переговори "Герасимовський" - колишній капелан спеціаль-батальйону "Нахтігаль" І. Гриньох. Гітлерівці зобов'язувались постачати УПА зброєю, амуніцією і медикаментами, УПА - подавати розвідувальні дані та вести диверсійну роботу в тилу Червоної Армії. Документ 60 представляє "Меморандум про поведінку щодо УПА", звернений до командування групи армій "Північна Україна", в якому, зокрема, подається роз'яснення про необхідність співпраці з УПА та численні рекомендації, як налагоджувати контакти для спільної боротьби з більшовиками. Документ 67 подає звіт відділу Абверкоманди-202 командуванню групи армій "Північна Україна", датований 21 липня 1944 р. В ньому інформується про те, що УПА залишається за лінією фронту для подальших дій проти Червоної Армії. Вказується також, що штабом УПА заплановано зустрітися з представниками німців у Карпатах, щоб домовитися про підтримку зв'язків з Угорщиною, Чехословаччиною і вермахтом. УПА просить допомогти зброєю і медикаментами; існує спеціальний штаб УПА для подальшого контакту з вермахтом, представники якого просять зустрічі з С. Бандерою.

114

В документі 68 подається звіт Абверу від 22 липня 1944 р., де вказано про "неоціниму співпрацю з УПА". Документ 70 подає звіт штабу сухопутних сил гітлерівської Німеччини від 31 липня 1944р., де вказано про те, що "сили УПА чисельні і їх варто використати в боротьбі з більшовиками". Думаю, що такі інформації про зміст документів гітлерівців не потребують спецального коментування. Продовжимо характеристику німецьких документів про УПА. В "Літописі УПА"[26] подані документи, за своїм характером близькі до попередніх, за часом продовжуючі їх. Але ці документи можна згрупувати тематично: пошуки контактів для співпраці між гітлерівським командуванням і керівництвом ОУН - УПА; матеріали про передання зброї та боєприпасів УПА; про співпрацю ОУН - УПА з польською АК (Армією Крайовою); про зв'язки ОУН з англійськими розвідувальними службами і т. д. Документ 2 подає інструкцію "Про поведінку щодо УПА" командування армійської групи гітлерівських військ "Північна Україна" від 18 серпня 1944 р. своєрідної "запільною базою" продовольчих та людських ресурсів. Це знову ж таки фальсифікація. Причина полягала в іншому. Саме тоді, навесні та влітку 1943 р., фашисти разом з мельниківцями мобілізували., де, зокрема, заборонялось вживання терміну "Banden" (банди) для означення формувань УПА і пропонувалось витримувати умови співпраці. Документ 3 належить командуванню армійської групи "Північна Україна" і датований 18 серпня 1944 року. Тут, зокрема, вказується, що переговори з УПА проводились поблизу м. Турка 11 серпня 1944року. 12 серпня УПА було передано німецьку зброю і боєприпаси. А 14 серпня відбулися "центральні переговори" із "зв'язковим штабом УПА". Такий спеціальний штаб УПА, який безпосередньо підтримував зв'язки з гітлерівським командуванням, був створений влітку 1944 року і діяв до кінця війни. В документі 4 під назвою "Озброєння УПА", датованому 29 серпня 1944 р., дається перелік легкої радянської зброї, яка, як трофеї, була у німців, та яку необхідно передати для УПА. Досить цікава інструкція міністерства окупованих східних територій від 18 вересня 1944 р. (документ 9), яка вказує на те, що "українські націоналістичні банди" завжди воювали проти Радянського Союзу і "ставилися досить нейтрально до вермахту". І тут же немаловажна деталь: "Рейхсфюрер СС дозволив зв'язок з українськими націоналістичними партизанами". (Виділено мною - В.М.). Документ 10 подає меморандум німецького військового командування від 19 версеня 1944 р., в якому зазначено, що "зміцнення УПА... є позитивним, бо УПА зв'язало б сили для поборювання Червоної Армії та могло б послабити радянські дії на фронті". Документ 12 подає звіт розвідки при армійській групі "Північна Україна" від 21 вересня 1944 р. про те, що "в квітні 1944 року УПА через свого провідника Максима Рубана (тобто Миколу Лебедя - В. М.) шукала контактів і нав'яазала їх з Англією". Цю ж лінію продовжує документ 15: рейхсфюрер СС від 11 жовтня 1944 р. інформує, що вістка про здобуття контакітв УПА з англійцями підтверджена. Про це ж інформує документ 24.

115

В документі 17 від 16 жовтня 1944 р. зброрйні формування УПА оцінено в 40 тисяч бойовиків. Однак документ 23 (звіт Абверу від 11 листопада 1944 р.) вказує, що кількість збройних сил УПА оцінюється від 80 до 100 тисяч бойовиків. Тут же зазначено, що ОУН-УПА ставить перед собою мету створення великої України на територіях Радянської України, Галичини, Волині, Полісся, Буковини, Бессарабії, степів по лінії Борисоглєбськ - Сальськ - Майкоп, Криму, Північного Кавказу, Курської області. Вказується також, що Абверкоманда-202 налагоджує зв'язки з УПА, передає зброю, вишколює диверсантів і радистів та проводить обмін розвідувальними матеріалами. Документ 29 подає звіт відділу Абверу "Схід" про хід налагодження зв'язків УПА з АК (Армією Крайовою), підпорядкованою польському емігрантському урядові в Лондоні. Про це ж звітує оберштурмбанфюрер СС Вітіска (недавній шеф служби безпеки дистрикту "Галичина"). Досить великий матеріал подають документи 32 і 33, представляючи широкий звіт капітана "Кірна" (справжнє прізвище Вітелць - В.М.), командира розвідувальної групи Абверкоманди-202 при армійській групі "А" ("Північна Україна" - В.М.) від 27 листопада 1944 р. Група із семи чоловік на чолі з "Кірном" пройшла 180 кілометрів у тил Червоної Армії. Рейд почався 6 жовтня і закінчився 7 листопада 1944 р. Затим групу літаком доставили у Краків. Капітан "Кірн", зокрема, вказує, що, ведучи переговори із штабом УПА-Захід, він довідався про те, що в рядах УПА перебувають кілька сотень німецьких солдатів та офіцерів. Про те, що в середовищі УПА є німецькі, і навіть італійські, солдати, подає документ 38. Документ 49 представляє собою звіт німецького посольства в Братиславі (Словаччина) від 2 лютого 1945 р. до міністерства закордонних справ гітлерівської Німеччини під назвою "Українська повстанська армія (УПА)". Тут також вказується, що УПА налічує до 100 тисяч озброєнних вояків. В документі 55 подається доповідна штандартенфюрера СС (полковника) Вітіскі від 20 лютого 1945 р. группенфюреру (генерал-лейтенанту) СС Мюллеру (шефу гестапо - В.М.) про те, що УГВР (Українська головна визвольна рада - В. М.) шукає контаків з альянтами (тобто, з західним союзним блоком держав - В.М.). Цим займається посланий у Швейцарію Євген Врецьона. Тут же зазначено, що УПА-Захід об'єднує близько 80 тисяч вояків. Документ 58 подає огляд вищезгаданого штандартенфюрера СС Вітіскі, побудований на свідченнях тих, хто втік з радянського полону. Ці особи інформують, що в УПА перебуває велика група німців, серед них оберштурмбанфюрер (підполковник) СС фон Кістен із 14-ої гренадирської дивізії СС "Галіцієн", і навіть генерал, ім'я якого невідоме. Аналізуючи матеріли 6-го і 7-го томів "Літопису УПА" в цілому, приходимо до висновку, що їх упорядник Т. Гунчак підбирав для публікації лише другорядні, часто політично невиразні документи німецьких військових та урядових відомств, які, звичайно, мало "компрометують" ОУН - УПА, а також представляв справу так, ніби тільки німці шукали "співпраці" з ОУН - УПА. Це звичайно, абсолютно не відповідає дійсності. Перш за все, такої співпраці, а, головне, підтримки й допомоги, шукали українські націоналістичні угрупування та їх керівники. До цього належить додати рецензію на 6-й і 7-й томи "Літопису УПА"

116

історика із діаспори Ігоря Каменецького під назвою "Документи про українських партизанів" [27], де автор робить досить аргументовані і суттєві висновки: "Німецьке військове командування старалося обминати сутички з УПА, скеровувати дії УПА проти совєтських і польських партизанів та використовувати їх для цілей розвідки". І ще одне застереження: "Тільки у виняткових випадках розраховували вони на поміч УПА у відношенні певних відтинків фронту"; "Взамін німецькі військові власті іноді передавали відділам УПА зброю та амуніцію, здебільшого із запасів здобутої совєтської зброї". Що правда, то правда. Тому упорядник томів "Літопису УПА" пан Гунчак серйозно прорахувався, бо, замість висвітлення "доблестей" УПА, документи, представлені тут, виконують роль самовикривання. Ми вже не раз зазначали, що правду про ОУН - УПА фальсифікують М. Лебедь, і П. Мірчук, і Л. Шанковський, "Літопис УПА", інші відомі і невідомі "історіографи" і націоналістичні видання. Однак, найбільше стараються в цьому творенні міфу про легендарність УПА нинішні автори, а серед них ті комутанти, які ще вчора носили в кишенях квитки членів КПРС чи писали про це суспільне явище цілком протилежне. Наведу лише один приклад. Є на Волині село Радовичі Турійського району. 7 - 9 вересня 1943 р. тут розігралися події, які не забуваються. Знайшли вони і сліди в "історії" УПА. Ось як про це пише "історіограф" ОУН - УПА П. Мірчук у вже згадуваній книжці "Українська повстанська армія": "Цей бій розгорнувся несподівано. В приготуванні була більша віддлатна акція проти большевицьких партизан та польських боївок, що сконцентрувалися були в польській колонії Засмики. Підготовкою боєвої акції керував сам командир військової округи "Турів" к-р Бовчак. Для цього стягнув він три курені УПА: курінь к-ра Голобенка, з сотнями к-ра Байди, к-ра Кубіка і к-ра Залізняка. Курінь к-ра Щуки та к-ра Яреми, а також вишкільну сотню артилерії під командою к-ра Розважного. Та викликаний в пильних справах до Головної команди к-р Вовчак передав керування акцією своєму заступникові к-рові Рудому. Тим часом сотня к-ра Байди, яка повинна була забльокувати шлях Ковель - Радовичі, щоб не допустити польську поліцію з Ковеля на допомогу польсько-большевицьким партизанам в Засмиках, наткнулась на автоколону німецького війська. Як опісля, вияснилось, це була німецька військова частина силою 420 люда, яка їхала до фільварків та на села грабйти харчі. Сотня к-ра Байди вступила в бій з німцями, на допомогу їх прийшла сотня к-ра Кубіка. Німецьку частину розбито. Німці залишили 5 вбитими і 11 полоненими і втекли до Ковля. Ранком чергового дня на місце бою прибула з Ковеля німецька військова частина силою одного полку з танкеткою і двома панцерними автами, а залізничним шляхом Ковель - Волинський прибув німецький панцерник. Прийшло до завзятих дводенних боїв, в яких німців цілковито розгромлено. Не орієнтуючись зовсім в кількості та в розміщенні повстанських сил, німці повелися надто свобідно і тим часом самі виставили себе на дошкульні удари частин УПА. Надто, в німецькому панцернику вже на початку був знищений радіоприймач і він, не

117

визнаючись в розгорненій боєм ситуації, засипав гарматним вогнем німецькі чатсини, які заняли були позиції сотні УПА, що відступила під натиском німців. Під вечір другого дня розбитий німецький полк відступив до Ковля. В дводенних боях німці, згідно з їх власними заподаннями, втратили вбитими і раненими 208 бійців. Втрати повстанців виносили 16 вбитих і З ранених. Добиччю УПА були 3 скростріли, 56 крісів та велика кількість муніції. Перемогу вшановано Службою Божою, яку на спільній могилі поляглих бійців УПА відправили місцевий парох та капелян УПА о. Лев. Найближчого дня з Ковля над'їхали нові німецькі військові частини, що прямували на Радовичі. УПА привітала їх гарматним вогнем. Та німці у бій не вступали. Забравши з побоїща попередніх днів своїх убитих, вони поспішно відступили до Ковля".[28] Німецький полк та інші частини, діставши поразку, втекли до Ковеля. Кілька сотень примітивно озброєних упівців, та й ще з "артилерією" (тобто одною гарматою дрібного калібру, яка й не стріляла) перемогли укомлектований полк гітлерівців з танкеткою та бронепоїздом! А суть тут така. Опис цього бою (по суті, сутички, яка сталася через непорозуміння) П. Мірчук подає перекручено, фальшиво. Дійсно, кілька 7 сотень УПА готували напад на сусіднє польське село Засмики (тепер підпорядковане сільраді Любитів Ковельського району). Так сюди були стягнені три курені упівців з військової округи "Турів", що діяла на Поліссі. А в Засмиках поляки несли кругову оборону проти нападів упівців і боївок служби безпеки ОУН, їх підтримували радянські партизани з місцевого загону з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А.П. Бринського. Якраз в той час збройні формування ОУН - УПА масово винищували польське населення на Волині. 7 - 9 вересня 1943 р. і відбувся напад упівців на село Засмики та ще кілька сусідніх сіл та хуторів, де жили поляки. Засмики разом з його жителями й охоронцями були повністю ліквідовані. Але в той час, коли бандерівці проводили свою "акцію", сталося звичайне непорозуміння. Німецька військова частина, розквартирована в м. Ковелі (не 420, як тут вказано, а набагато менше солдатів) прямувала грабувати навколишні села і наткнулася на підрозділ УПА. Виникла перестрілка. Німці прийняли упівців за радянських партизанів, яких в той час в районі Ковельського залізничного вузла було чимало. Бій розгорівся. На допомогу невеликій групі з Ковеля прийшла нова група німців силами батальйону (а не полку, як пише Мірчук) з бронепоїздом. Упівці відступили, їх позицію зайняли гітлерівці, а бронепоїзд з усіх гармат відкрив вогонь по своїх. Були втрати, але не такі, як пище Мірчук. Згодом німці помилку з'ясували, покинули позицію та повернулися в Ковель. Наступного дня (як і пише Мірчук) німці в бій не вступали (бо ніхто їх не обстрілював), а підібрали трупи і повернулися. Читач, думаю, звернув увагу на таку нісенітницю у розповіді Мірчука: "Втрати повстанців виносили 16 вбитих і три ранених". Всім же відомо, що в бою поранених буває в кілька разів більше, ніж вбитих. Тут же Мірчук неправильно називає керівників акції УПА. Командиром військової округи "Турів", що діяла на Поліссі, в т.ч. і на Ковельщині, був "Рудий" (Стельмащук), його заступником - "Вовчак" (Шум), а не навпаки. До речі, зазначу, що я особисто в той самий час (тоді 8-річний хлопчина) разом з матір'ю перебував у родичів на хуторі поблизу залізничної станції

118

Люблинець (тепер селище міського типу поблизу Ковеля). Ми чули гуркіт далекого бою. А незабаром, повертаючись, бронепоїзд обстріляв якийсь об'єкт поблизу нас. Інформовані про бій та його результати місцеві жителі говорили в той час про знищення бандерівцями польського села Засмики разом з жителями та про непорозуміння упівців з німяцми. Гітлерівці, виявивши свій прорахунок, не пішли на ускладення і не проводили акцій проти мирного населення, які звичайно в той час проводили часто. Дещо інакше про цей бій під Радовичами пише його учасник В. Новак ("Крилатий") у томі 5 "Літопису УПА". Якщо П. Мірчук як результат першого дня бою означує втрати німців в 5 убитими, то В. Новак зазначає, що "в перших хвилинах бою німці мали великі жертви".[29] Далі ж автор вказує на втрати німців за весь час бою, які становили 208 вбитих і багато ранених". При цьому зазначено, що найбільше їх впало в перший день бою. Як бачимо суцільна плутанина. Однак, почитайте, як про це пише нинішній львівський історик Б. Якимович в недавно виданій книжці "Збройні сили України" (Львів, 1996): "У триденному бою під Радовичами група "Турів" знищила майже 300 німецьких вояків, здобула багато військових трофеїв. Німці впали в паніку, говорилося про тисячі українських повстанців, а Ковель готувався до евакуацїї". При цьому автор пов'язує цю "акцію УПАз широкомасштабною операцією поліцейських частин генерала СС фон дем Бах-Зелевскі", спрямовану, мовляв, проти збройних формувань УПА на півдні Волині. Все це - безсоромна брехня! Б. Якимович, звичайно, фантазує, коли пише, що "Ковель готувався до евакуацїї". Фантазії Мірчука про загибель 208 гітлерівців він доводить до "майже 300". Та й ніякої "муніції" упівцям не дісталось, бо після випадкової сутички з німцями вони панічно відійшли, в той час як їх основні сили нищили польське село Засмики. До того ж достовірно відомо, що частина поліцейських з'єднань каральних військ СС під командою обергруппенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі були переведені з Білорусі (в склад яких до Різдва 1943 р. входив шуцманшафт-батальйон, керований Побігущим - Шухевичем) на Волинь якраз після рейду партизанського з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора С.А. Ковпака в Карпати з метою очищення волинських лісів від радянських партизанів, забезпечення охорони підступів до "столиці" рейхскомісаріату "Україна" Рівного, для умиротвоерння тилів гітлерівських армій групи "Півнична Україна", де гітлерівці передбачали наступ радянських військ восени 1943-го та взимку 1944 р. Поліцейські з'єднання генерала СС фон-дем Баха спільно з місцевими поліцейськими загонами (в складі яких були підрозділи "української" та "польської" поліції) у версені-жовтні 1943 р. охопили кільцем Рівне, провели ряд каральних акцій проти мирного населення Кременеччини (Тернопільска область) та поблизу Луцька. Згодом ці акції продовжили каральні з'єднання вже під командою генерала СС Пріцмана. Націоналістичні ж автори (в тому числі і Б. Якимович) намагаються представити ці операції СС як такі, що були спрямовані виключно проти УПА. Все це, звичайно, не відповідає дійсності, як і все те, про що ми писали вище. Так перекручується недавня історія, незважаючи на те, що ще живі

119

свідки "боїв" УПА проти гітлерівців поблизу Радович, свідки тотального знищення села Засмики та його жителів, численні свідки інших "героїчних" акцій УПА. Особливо багато різних дурниць писали і пишуть націоналістичні автори про Карпатський рейд генерала С. А. Ковпака влітку 1943 р. Рейд, як відомо, став славетним в історії партизанського руху Великої Вітчизняної війни зокрема, і Другої світової війни в цілому. Радянське командування ставило перед партизанами з'єднання відповідальне завдання - вивести з ладу нафтовий район у Пикарпатті, яким користувалися гітлерівці, і тим самим позбавити вермахт постачання пальним. Націоналістичні автори пишуть про цей героїчний рейд, підкреслюючи "визначну" роль націоналістичних загонів УНС (Української народної самооборони), яка стала основою УПА в Галичині, а в той час всебічно прислуговувала гітлерівцям. Так П. Мірчук писав: "В Карпати стягено негайно більші відділи УНС і кинено їх проти загонів армії, большевицькі партизани не в силі були встоятись в боротьбі з українськими повстанцями. Загони Ковпака швидко розбито, а сам Ковпак з горсткою недобитків утік скоро на схід".[30] Дещо інакше пише В. Косик: "Формування, що налічувало 1700 бойовиків, добре озброєних, в тому числі й артилерією... ухилялось від великих боїв з УПА. Обходячи територію УПА, цей загін спустився до Сатаніва і, повернувшись на захід, розпочав рейд в Галичині. Але формування Ковпака зазнало поразки від німців на схід Коломиї на початку серпня 1943 р. не знаходячи підтримки серед населення, залишки формування, розбиті на сім груп, змушені були в жовтні повернутися в Білорусь..." [31] Ще інакше пише О. Баган: "Особливо небезйечним для українських інтересів був рейд кількатисячного комуністичного партизанського загону під керівництвом С.Ковпака в Карпатах. І ті, і другі розуміли, яке важливе стратегіне значення мають гори, де можна було організувати, з огляду на умови, надійну базу для партизанського руху. Цю небезпеку для себе зрозуміли і німці, які влітку 1943 р., коли Ковпак вже пройшов у самі гори, в серії боїв нанесли йому втрати і примусили піти в глибоке підпілля. Відділи УНС були ще на той час малочисельними і тому не могли так ефективно протиставитися червоним партизанам. Проте з часом, коли їхня кількість зросла, зміцніла, вони приступили до методичних бойових дій з метою витіснення противника з гір. У Чорному лісі УНС оточила великі з'єднання противника і знищила їх. Впродовж літа гори були повністю очищені від червоних партизанів, які відійшли на Схід, посіявши велику неприязнь до себе серед місцевого населення". [32] Такі нісенітниці націоналісти називають сьогодні "історією національно-визвольного руху", повністю перекреслюючи справжню суть історичних фактів, подій та явищ. В Центральному державному архіві громадських об'єднань України зберігається рапорт командира партизанського з'єднання, двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора CA. Ковпака Й. Сталіну про Карпатський рейд. Ось як про це пише сам Ковпак:

120

"РАПОРТ Виконуючи Ваше завдання, наше з'єднання у кількості 1500 чоловік 12 червня вирушило з району Сарн, що в Західній Україні до Карпат. Дорогий Иосифе Віссаріоновичу, повідомляю коротко про результати чотиримісячного бойового рейду. Партизани пронесли прапор Радянської влади там, де протягом двох років не ступала партизанська нога. По всій Східній Галичині від Тернополя до Карпат порушено нормальну роботу транспорту, виведено з ладу великі сільські фільварки та лігеншафти, зірвано збір німяцми податків молока, м'яса та інших продуктів. Завдано удару по нафтових промислах. Всього за чотири місяці в Галичині знищено: 1. Залізничних мостів -14 завдовжки 1166 п.м. 2. Мостів на шосейних дорогах - 38 завдовжки 2369 п.м. 3. Пущено під укіс ешелонів - 19. 4. Підірвано нафтовишок - 40. 5. Нафтоперегінних заводів - 4. 6. Нафтосховищ - 13 з 2500 т нафти. 7. Випущено нафти з нафтопроводів - до 50 000 тонн... Роздано населенню: 1. Хліба - 600 т. 2. Солі - 30 т. 3. Цукру - 150 т. 4. Худоби - 150 голів. 5. Взуття - 1500 пар, велику кількість мануфактури та іншого майна... У Карпатах ворог поставив за мету повністю знищити загін. Він кинув зведені з Кракова, Парижа, Норвегії спеціальні СС поліцейські гірські полки 4, 6, 13, 24 і 26, а також 274-й гірськострілецький полк і пять батальйонів різних національностей - хорватів, мадьярів, туркменів, словаків. Боячись нашого проходу в Угорщину і далі в Югославію, тільки на невеликій ділянці кордону в 20 км ворог поставив заслонами три угорські гірськострілецькі полки. З 12 червня по 14 версеня наша частина, перебуваючи далеко від Батьківщини, вела щоденний двобій з ворогом. В цій тяжкій боротьбі нас надихала думка, що ми виконуємо наказ Батьківщини, що ми найдальші розвідники її, за 1000 кілометрів у тилу ворога виконуємо дещицю грандіозного плану розгрому ненависних фашистів, плану, розробленого і продуманого Вами. Під час півторамісячних боїв знищено: 1. Вбито солдатів і офіцерів ворога - 3349. 2. Взято в полон - 89. 3. Танків - 3. 4. Бронемашин -1. 5. Літаків - 2. У боях наше з'єднання зазнало серйозних втрат: у горах ми втратили все важке озброєння загону - гармати, танкові кулемети та міномети. В боях за Батьківщину загинули смертю хоробрих 228 бійців і командирів, поранено понад 150 чоловік, пропали безвісти 200 чоловік. Проте ворог не розбив загін, який забрався у саме його лігвище і цілив у

121

найдошкульніше місце - нафту. Загін вийшов із боїв ще міцнішим і сильнішим. У Галичині зорано грунт для широкого партизанського руху. 8 жовтня 1943 року. С Ковпак". Як бачимо, як би не хотіли минулі і нинішні націоналістичні автори фальсифікувати дійсність, партизанське з'єднання під керівництвом прославленого генерала діяло, незважаючи на великі втрати в боях з гітлерівцями та їх пособниками. З'єднання відійшло в район Житомирщини, переформувавшись в бригаду, яку очолив прославлений командир розвідки, Герой Радянського Союзу, генерал-майор П. Вершигора, після війни відомий радянський письменник і кінорежисер. Бригада з боями рейдувала в Польщу, де спільно з польськими партизанами задавала фашистам відчутних ударів. Примітки [1] Лебедь М. УПА. Видання пресового бюро УГВР, 1946. С 9. [2] Там же. С 21-22. [3] Там же. [4] Там же. С 42. [5] Там же. [6] ЦДАГО України.ф. 1, оп. 23, спр. 523, арк. 74. [7] Див.: Літопис УПА. Торонто, 1983. Т. 6. С 191. [8] Лебедь М. УПА. С 42 - 43. [9] Там же. С 49. [10] Мірчук П. Українська повстанська армія. 1942 - 1952. Документи і матеріали. 1952. [11] Там же. С. 27. [12] Там же. С. 29. [13] Там же. С. 37. [14] Там же. С. 45. [15] Там же. С 93 - 94, 96, 121, 133. [16] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 919, арк. 82 - 83. [17] Шанковський Л. Українська повстанська армія / Історія українського війська. С 28. [18] Там же. С. 30. [19] Там же. С. 51. [20] Мюллер Норберт. Вермахт и оккупация. 1941 - 1944. М, 1974. С. 196, 260 - 267. [21] Цит за: Терлиця М. Націоналістичні скорпіони. К., 1963. С. 83. [22] Лебедь М. УПА. С 50. [23] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. К., 1970. С 132. [24] Там же. [25] Літопис УПА. Торонто, 1983. [26] Літопис УПА. Торонто, 1982. Т. 7. [27] Ж. "Український історик". Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1988. №№ 1 - 4. [28] Мірчук П. Українська повстанська армія. С. 40 - 41. [29] Літопис УПА. Торонто, 1984. Т. 5.С. 116. [30] Мірчук П. Українська повстанська армія. С 40. [31] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж - Нью-Йорк -Львів, 1993. С 402. [32] Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Дрогобич, 1994. С. 150.

122

ХТО ТАКІ КОЛАБОРАЦІОНІСТИ Хто був колабораціоністом під час війни Ми не будемо всебічно визначати цю проблему, а тим більше теоретизувати з приводу поставленого питання. Колабораціоніст, як відомо, - зрадник, особа, яка співробітничала з окупантами. Відповімо на поставлене питання лише положеннями й оцінками дослідника із діаспори С. М. Горака із його статті "Українці i друга світова війна". Тут треба застережити увагу читача на тому, що в заголовку статті, як і в тексті, йдеться не про українців, не про український народ, а про українських націоналістів. Така форма "писань" властива всім минулим і нинішнім націоналістам - представляти себе і говорити від імені України та її народу. Вже у вступі до статті С. Горак переконує нас, що "українські маси перед лицем наступаючої німецької армії не уважали себе оборонцями совєтської системи і тим самим доказали штучність совєтського легалізму, який не видержав першої проби...". Але ж Радянський Союз захищали всі його народи, в тому числі й українці, недарма ж серед них 2070 Героїв Радянського Союзу! Однак пана Горака важко переконати, бо він має натуру агресивну. Мало того, що він судить про весь український народ, розуміючи під ним українських націоналістів, він ще й поширює свої судження на всю Україну та її народ, маючи на увазі, зрозуміло, Галичину, яку у свій час покинув. Тому він так безапеляційно заявляє: "...Величезна більшість населення в початковій стадії війни не ставилась до нового окупанта як ворога, з яким режим був у стані війни. Поведінка українського народу в тих обставинах рівнялася масовому плебісцитові проти совєтського режиму і терору як форми володіння." (Виділено мною - В.М.). Але ж, незважаючи на сталінщину, переважна більшість українського народу самовіддано захищала свою батьківщину від фашистів. Далі автор подає таке: "У кінцевій аналізі форм реакції українців до совєтського режиму та відношення до війни відмітити три основні групи: 1. "Комуністична верхівка" разом з частиною суспільства, числа якого не можна визначити". А далі автор додає: "Та все ж таки знання історії і події в Україні в роках 1941 -1944 дозволяє ствердити, що число українців льояльних до режиму в його відсутності не було більшим за 15 до 20 відсотків всього населення..." "2. Частина населення, ще займала нейтральну позицію" (Горак зазначає, що цю частину, як і першу, також не можна визначати). 3. Національно-активна група". Останню частину "українців" Горак називає "групою". Що це за група?

123

Автор пояснює так: "Це - націоналістична еліта". Вона вбачала в гітлерівській Німеччині" природного та певного союзника та силу, здібну знищити СРСР". Правда, тут же Горак визнає, що з ходом війни їхнє число маліло в користь першої, а ще більше в користь нейтральних". І завершує думку так: "Стрижнем тої частини були середовища націоналістів, демократів, консервантістів і, звичайно, церкви". Горак виразно говорить про співпрацю ("коляборацію") третьої частини населення з гітлерівцями. І водночас всіляко вигороджує, захищає, виправдовує ту "коляборацію". Треба віддати належне: пан Горак чесно говорить, не приховуючи, як це часом роблять інші націоналістичні автори, про зрадництво третьої "групи" населення. Проте висновок робить п. Горак цілком несподіваний: за ту "коляборацію" "відповідальною була тільки Москва". А ле ж, пане Горак, коляборували ж то в основному в Галичині, де Москва аж ніяк ні при чому (хіба що хвиля репресій сталінсько-берієвського режиму в 1940 - 1941 рр., яка торкнулась, якраз третьої частини населення). І ще: "Українська "коляборація" являється категорично відмінною по формі і цілі від ситуацій, відомих у Норвегії, Франції, Голляндії і в інших державних народів після окупації їхніх країн німецькою армією. Для українців національної орієнтації (тобто: для українських войовничих націоналістів - В.М.) Німеччина без огляду на режим мусіла стати союзником, бо ворогів для них вистачало в Москві, Варшаві і Будапешті". Цілком зрозуміло, що під "українцями національної орієнтації автор розуміє українських інтегральних націоналістів, і аж ніяк не зачислює їх до квісоінгівців. Отже, всі вони, як і націонал-демократи, і націонал-клерикали в Галичині, активно "коляборували". І з них пан Горак знімає всяку відповідальність і цінує той "досвід", який вони здобули у своєму зрадництві: "Не є виною українців (тобто українських націоналістів - В. М.), ані доказом їхньої політичної незрілості, що Берлін відмовився від природного партнерства, бо вони, а не Берлін, вірно зрозуміли класичне примінювання союзів до дипломатів в мирі і у війні". Горак жаліє, що "моральна, політична та військова поміч була для Сталіна, а не для тих, що уважали його смертельним ворогом" (мається на увазі допомога Радянському Союзу з боку країн антигітлерівської коаліції -В.М.) . Однак, тут же заспокоюється, коли говорить, що "всі українські середовища - від націоналістів... до клерикалів" були єдині "в одному переконанні - в необхідності ставки на гітлерівську карту". (Виділено мною- В.М.) Далі пан Горак стверджує, що ця орієнтація на гітлерівську Німеччину часто створювала умови співпраці, яку сьогодні можна назвати "несвятим союзом". Цей "несвятий союз", як відомо, добре відомий галичанам, як і всьому українському народові. Горак акцентує свою увагу на так званому "демократичному таборі" (який також активно й запопадливо коляборував): "З приходом німецьких військ партії були заборонені, а демократичні зокрема (тут і далі автор пише, звичайно, про Галичину, але це не перешкоджало провідним членам

124

передвоєнних партій включитися активно в політичне й громадське життя та займати керівні пости в новостворених інституціях, установах і організаціях. Таким чином, українська демократія стала також чинником, хоч у відмінній формі та в інших обставинах. Німецька окупаційна влада не тільки що їх толерувала, але радо їх бачила на різних керівних постах, оцінюючи їхнє знання, досвід і довір'я населення до тих відомих одиниць". "Ото демократія!" - скаже читач. Скільки спекуляцій навколо тої нещасної демократії в минулому і сьогодні! Далі пан Горак ріже правду-матку, ту рравду, яку так хотіли б приховати колишні і нинішні націоналісти: "...Симпатії ОУН до нацистської Німеччини можна пояснити подібностями форми і змісту, які створювали логічні підстави для співпраці...". (Виділено мною - В.М.) Кого ж числисть пан Горак до того "демократичного табору", функціонери якого так відкрито коляборували з гітлерівцями? Це -львівська Рада сеньйорів на чолі з митрополитом А. Шептицьким, перетворена затим в Українську національну раду в тому ж Львові, київська Українська національна рада, керована професором Величківським, Український крайовий комітет (УКК) у Львові на чолі з К. Паньківським, якого згодом замінено львівським відділом Українського центрального комітету (УЦК), керованого В. Кубійовичем. Наприкінці пан Горак зазначає, що в повоєнний час "багато українців" (читай: українських націоналістів - В.М.) захворіли амнезією (тобто втратою пам'яті - В.М.). Один тільки К. Паньківський "відтворив правдиве тло". Автор має, звичайно, на увазі книги спогадів К. Паньківського "Від держави до комітету", "Роки німецької окупації" та "Від комітету до державного центру", де автор досить рельєфно описав усіх "українців", та ту "коляборацію", яку вони так запопадливо чинили. Ми нижче наведемо уривки із цих непересічних "творів". Що ж до "коляборації" ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців, то Горак однозначно зауважує, що перша незмінно стояла на позиції "пронімецької орієнтації", друга, тобто ОУН-б, дещо маневрувала, хоч і не змінювала суттєво своєї зовнішньо-політичної орієнтації на гітлерівську Німеччину. Проголошуючи "Акт 30 червня 1941-го", бандерівці прославляли "героїчну німецьку армію" та її "фірера", "вітали побідоносну німецьку армію, як визволительку від ворога". Така відверта оцінка подана в статті: "...В нашому акті признання (мається на увазі, звичайно, "Акт 30-го червня 1941-го" - В.М.) ОУН-б в той час не добачала принципових суперечностей, оскільки до того часу її діяльність німецький уряд толерував, сприяв на нижчому рівні зв'язків, симпатизував її цілям, а військові круги надіялися на корисну співпрацю в часі війни. В Генеральній Губернії ОУН, а після розбиття - обидві фракції, діяли півлегально в системі Українського центрального комітету в Кракові. Також і творення "похідних груп" було добре відоме німцям. Дозвіл армії і її піддержка при творенні двох легіонів ("Нахтігаль" і "Роланд") впевняли провід ОУН-б в ставці на Німеччину і тому намагання створити протинімецький міт становища ОУН-б перед 1942 роком є зайвим та неповажним переписуванням історії..." (Виділено мною - В. М.)

125

Як поводили себе колабораціоністи під час німецько-фашистської окупації Для початку відповімо коротко й однозначно: підступно, підло і злочинно, як усякі перевертні, ренегати і зрадники. Прикладів такої поведінки можна наводити безліч. Однак, не будемо виясняти весь спектр цієї мерзоти. Для належного "зразку" представимо "цілком пристойний" "Календар "За народ". Рік 1943" (Львів, 1942). Скільки тут лицемірства, підступності, плазунства, нікчемності, нахабства, цинізму та підлості, читач зрозуміє сам. Представимо цей доволі об'ємний календар повністю, матеріал за матеріалом. Відкривається він статтею М. Добрянського "Український центральний комітет". Того самого М. Демковича-Добрянського, який сьогодні називається "українським істориком і політологом" і пише для "національно свідомих" в Україні та поза нею про історію українсько-російських непорозумінь і конфліктів (нещодавно появилось у Львові його дослідження "Україна і Росія".[1] Автор представляє в "календарі" Український центральний комітет (УЦК), як "національну" і безмежно благодійну установу, створену "національними силами". Цей третьорядний привісок німецько-фашистської окупаційної влади гестапо рекламує так: "В основному УЦК має подвійні завдання: 1. Бути посередником між німецькою владою і українським громадянством та бути його заступником на зовні. 2. Бути організацією для всього національного життя та ним керувати".[2] Все це, звичайно, неправда, бо УЦК був, власне, збіговиськом тих самих "коляборантів", які вірою і правдою служили гітлерівцям. УЦК не був ні "посередником" між німецькою владою і українським громадянством, ні тим більше керівником "національного життя", як про це пишномовно писав Добрянський, а звичайною організацією по збору окупаційних продовольчих податків (контингентів, як їх називали) з сільського населення генерал-губернаторства і дистрикту "Галичина". Туди, де він не справлявся, гітлерівці посилали поліцію та каральні загони. До цього слід додати, що УЦК беззастережно виконував волю гестапо на нагляду за українським і польським населенням, а це вже значило немало. Далі ж автор патетично зауважує: "Ми є свідками, як серед найбільшого розгару війни держави налагоджують найважливіші проблеми, а німецькі державні мужі з притиском підкреслюють, що вони серед війни, незважаючи на всі труднощі, формують нову Європу".[3] Тут, як бачимо; досить цинічно звучить фраза про те, що "держави налагоджують найважливіші проблеми", в той час, як та ж Європа, а тим більше Україна, спливали кров'ю розтоптаного і закатованого населення. Вслід за цим "коляборантським" писанням Добрянського подана невелика стаття І. Крип'якевича з доволі претензійною назвою для часів війни - "Процес творення суспільної організації в українській історії". На що натякав тут пан професор, добре відомо. Йому хотілося творити якісь ефемерні суспільні організацїі в Україні часів страхітливої війни, яких в минулому ніколи не було створено. Далі відомий галицький расист (в ''мундирі антрополога") Ростислав

126

Єндик, що так багато писав у міжвоєнний період про вибраність українців серед народів світу, виступає із статтею "Расовість", де, опріч загальних й анальфабетних фраз про раси і нації, закликає "женитися з жінкою, що є динарської або нордійськоїраси".[4] Зате І. Кер (Іван Керницький) в панегірику "Доблесне безголов'я (сценка)" досхочу насміхається над червоноармійцями, яких представляє зграєю чи то недолюдей, чи тварюк у людській подобі. Потім Л. Шанковський (відомий "виховник" та історіограф ОУН -УПА) мудрує над "професійними організаціями" й "професійною освітою" (стаття "Українські професійни школи") в час, коли галицьке суспільство не могло й подумати про таку "освіту". Тут представлена величезна інструкція якогось доктора Д.Бренса "Карно-адміністративне поступування". В ній є такі розділи: "Котрі органи влади і в якому розмірі можуть накладати адміністративнi кари?", "В яких випадках і куди можна заскаржити карне рішення?", "Про обмеження перебування в генерал-губернаторстві", "Що таке розпізнавальна карта?..". Затим подані роз'яснення-розпорядження цих та інших інструкцій: "Оплати за землекористування в Галицькій області", "Хто і в якому розмірі забов'язаний платити данину?" і т.п. Зокрема, в розпорядженні "Як слід класифікувати на торгах призначену на заріз худобу?" зазначено: "Карою в'язниці і гривною до необмеженої висоти (так в тексті, хоч гривни, як такої, тоді не було - В. М.) або одною з тих кар буде покараний той, хто заріже худобу, не маючи карти зарізу". Цим і закінчується цей календар галицьких коляборантів. Як бачите, "файний" був "календар"! Мабуть, найбільш викривальними стосовно колабораціонізму "українців" в Галичині в роки минулої війни є доволі відверті спогади Костя Паньківського "Від держави до комітету" (Нью-Йорк - Торонто, 1957), "Роки німецької окупації"' (Нью-Йорк - Торонто, 1965) і "Від комітету до державного центру" (Нью-Йорк - Торонто, 1968). Кость Паньківський - неабияка особа серед галицьких "коляборантів". Народився він у 1897 році у Львові в родині відомого в Галичині народовського діяча К. Паньківського. Адвокат. Адвокатську діяльність проводив у Львові. Брав участь у націоналістичному русі в 20 - 30-х роках. В час "перших совєтів" (1939 - 1941 рр.) працював у Львівському обласному аптекоуправлінні. В "уряді" Я. Стецька займав пост заступника міністра внутрішніх справ. Водночас був призначений генеральним секретарем Української національної ради (УНР), керованої митрополитом А. Шептицьким і "президентом" К. Левицьким. Затим став головою Українського крайового комітету (УКК), який в 1942 р. був підпорядкований Українському центральному комітету (УЦК), де поєднував посаду заступника його голови - В. Кубійовича. На початку книги "Від держави до комітету" є досить цікаві розмірковування К. Паньківського про позицію, яку він зайняв у своїх спогадах: "Мої спогади - без сумніву - зачеплять деякі справи, які є прикрими. Та найприкрішою з них є передовсім неправда, якій поклонялися деякі передові особи тих часів... "[5] Паньківський щиро визнає, що для багатьох він є "опортуністом" і "коляборантом", однак він слідує документам, які в "цьому невдячному

127

нашому світі" мають "ненависну звичку виказувати прикру ворожість до найбільш освячених легенд". Ще відвертіше К. Паньківський висловлюється у вступі до книги спогадів "В роки німецької окупації": "Мої спогади про часи німецької окупації Галичини - це частина, так сказати б, нереволюційної сторінки життя галицької вітки українського народу. Це не історія галицької землі в часах окупації, ані не історія крайового або центрального комітету. Про революцію пишуть революціонери, історію писатимуть колись історики". [6] Автор, по праву, жаліється, що отримує часті погрози з боку так званих "противників" із "революційного табору". Ці "противники" злословлять і погрожують, зокрема, "поставити на ешафот", як про це заявив Я. Стецько у виголошеній доповіді в Детройті влітку 1958 р.з приводу 30 червня 1941 р. Якраз стосовно подібних інцидентів Паньківський категорично зауважує: "Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили та як то він чудом пережив роки німецької окупації..."[ 7] Паньківський при цьому зазначає, що чимало тих, хто співробітничав з німцями, "втратили пам'ять". Але він пише про таку співпрацю "позитивно і позитивно оцінює різні сторінки цієї співпраці". І тутже додає: "Якщо мова йде про мемуаристів й істориків, а також критиків, то мене вражали і вражають свідома й обдумана неправда, або в кращому випадку півправда, що нею вони воюють...". Тут, без сумніву, відчувається відвертість. Притому автор зазначає, що багато таємниць тепер поховано в архівах, до яких важко дістатися. "Багато справ, - продовжує він, - залишилися темними посьогодні тільки для нас і я певний, що висвітлення: чому, колись, як і з ким співрпацювали різні наші політичні групи, в тому числі передовсім ОУН як цілість, а пізніше розколоті її частини, причинилося б до освідомлення нашого громадянства, до поглиблення політичної думки серед широких кіл того громадянства, а також до кращого зрозуміння наших проблем прихильною нам частиною чужого світу."[ 8] Далі подаються такі "розмірковування" Панківського: "Якщо ж мова йде про загал нашого громадянства, то вражає мене надмірна однобічність погляду на проблеми нашого національного життя. Бо не тільки члени ОУН, але й поважна частина нашого громадянства, навіть такого, що стоїть поза групами всіх відтінків ОУН і не зараховується до їхніх так званих поплентачів, бачить тільки "революційну" сторону життя, переоцінюють її значення, а це приносить шкоду нам як національній спільності. Я диблюся на наші державні прямування і на проблеми державного будівництва очима Вячеслава Липинскього. Якщо б я писав історію, то так, як він, писав би її за схемою дещо відмінній від прийнятого нашою історіографією, і з большою увагою не до сентиментально-опозиційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних прояв життя нашої нації". Такі визнання "щирого" коляборанства К. Панківського.

---

Продовження Масловський: З ким i проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. тут


---

Украинские Страницы, http://www.ukrstor.com/
История национального движения Украины 1800-1920ые годы.

Теги:История национального движения Украины, З ким i проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни

"Русь" і "Україна".

Теги: Русь і Україна

Перейти на Матеріали, статті з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.