Проблеми визнання українського голодомору геноцидом.

Роман Круцик

Проблеми визнання українського голодомору геноцидом.

Промова, яка не прозвучала на парламентських слуханнях 12 лютого

У сьогоднішніх виступах, у працях науковців, у засобах масової інформації дуже широко вживається словосполучення голод-геноцид. Світова практика знає немало прикладів, коли масове знищення людей у різних формах визнавалось геноцидом та піддавалось осуду, якщо не на міжнародному рівні, то на рівні вищої влади тих держав, на території яких або проти народу яких такий злочин скоювався (Вірменія, Ізраїль). Українські голодомори (а їх Україна пережила у XX ст. аж три — 1921–1923,1932–1933 і 1946–1947 рр.) державна влада незалежної України, а також міжнародні організації і понині не визнали геноцидом, як складовою частиною форми злочинів проти людства.

У своєму виступі я хотів би спинитись на проблемах дотримання Конвенції від 09.12.1948 р. про запобігання злочину геноциду і покарання за нього. Ця Конвенція є першою універсальною угодою і в галузі міжнародного кримінального права, і в галузі міжнародно-правового захисту прав людини. Конвенція стала чинною 12.01.1951р., для України — 15.02.1955 р. Вона визначає геноцид як будь-яке з таких діянь, що містять намір знищити повністю або частково яку-не-будь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме: вбивство членів групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам групи; умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її; заходи, спрямовані на недопущення дітонароджування в середовищі групи; насильницька передача дітей з однієї групи до іншої” (ст. 2. Конвенції).

За Конвенцією розрізняють три форми геноциду: фізичний, біологічний і національно-культурний. Національно-культурний геноцид позбавляє пригноблену націю можливості розвивати свою національну культуру, літературу, мову, створювати в національній формі загальнолюдські цінності. Чому я хочу звернути вашу увагу власне на цю форму геноциду. Вона так само мала масовий характер, як і фізична форма знищення українців. Процитую мовою оригіналу один з пунктів численних московських документів, спрямованих на вчинення національно-культурного геноциду народу України:

Постанова ЦК ВКП (б) та РНК СРСР “Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях”. Москва, 14 грудня 1932 р. “немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство Советских и кооперативных органов “украинизованных районов”, а также все издания, газеты и журналы с украинского на русский язык, как более понятный для кубанцев. А также подготовить к осени и перевести преподавание в школах на русский язык”.

Председатель Совнаркома /подпись/ Молотов

Секретарь ЦК /подпись/ Сталин

Другим дуже важливим міжнародно-правовим документом, на який має опиратися Україна на шляху визнання голоду 1932–1933 рр. геноцидом, є Конвенція “Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства”, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 26 листопада 1968 р., Конвенція встановлює, що строки давності не застосовуються до злочинів проти людства, незалежно від часу їх скоєння. За ст. 1. Конвенції до злочинів проти людства зараховано і злочин геноциду. Це дає підстави українським державним чинникам розглядати та виносити рішення через 70 років після скоєння цього злочину. Але, безперечно, першим і найосновнішим кроком має бути політичне рішення — окремий закон Верховної Ради України “Про визнання голодомору 1932–33 рр. — геноцидом”. Підставою для ухвалення такої Постанови є численні архівні документи того періоду, які підтверджують такі визначення та форми геноциду, як вбивство української нації, створення умов, спрямованих на фізичне винищення українців, національно-культурний геноцид. Про ці незаперечні факти вже сьогодні багато мовилося і ще буде сказано, про це також засвідчують документи в експозиціях на третьому поверсі. Нині бібліографія про голодомори в Україні містить понад 6000 позицій.

Після винесення Верховною Радою України вищевказаного рішення стає чинною Конвенція “Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства”.

Згідно зі ст. 5 Конвенції про геноцид, держави, які приєдналися до неї, мають ухвалити свій національний закон, який карав би за цей вид злочину. Україна виконала цю вимогу Конвенції, ввівши у новий Кримінальний кодекс України ст. 442. За цією статтею Генеральна Прокуратура, за дорученням Верховної Ради чи Президента, має порушити кримінальну справу і провести розслідування. Ці матеріали розслідування і ляжуть в основу розгляду справи українського геноциду в судових інстанціях, в органах ООН чи Міжнародному Кримінальному Суді.

Стаття 1 примітна тим, що вона покладає на держави — учасниці Конвенції загальне зобов’язання “запобігати і карати злочин геноциду”. Це формулювання є унікальним в міжнародній нормативній практиці: воно дає тлумачення, що держави-учасниці зобов’язуються вжити всіх заходів з метою запобігання злочинам геноциду, у якій країні і за яких обставин вони не чинилися б. Таке ж формулювання міститься й у ст. 1 Женевських конвенцій 1949 року “Про захист жертв війни”. Отже, Україна зобов’язана після визнання голодомору геноцидом на державному рівні звернутись до міжнародних організацій.

Конвенція ООН від 9 грудня 1948 р. “Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього” прямо визнає геноцид за міжнародним правом злочином, який тягне відповідальність і фізичних осіб (ст. IV), і держави (ст. IX). Стаття 1 Конвенції пов’язує злочин геноциду не тільки з військовими діями; він може бути вчинений і в мирний час. Отже, на відміну від статуту Нюрнберзького міжнародного воєнного трибуналу, Конвенція про геноцид не обмежена діяннями, скоєними під час збройного конфлікту. Світова практика вже цілком виправдала це положення Конвенції. Я маю на увазі звірства у Парагваї і Камбоджі, які чинилися суто в мирний час. Геноцид, скоєний у мирний час, значно легше доводити, оскільки об’єктивну сторону геноциду при збройному конфлікті підносять як знищення противника. Згідно з вищесказаним кожний учасник Конвенції може звернутися до відповідного органу ООН, у тому числі й до Міжнародного суду ООН, звичайно, за наявності юрисдикційної основи.

Тепер прослідкуємо, хто може обвинуватити державу, яка вчинила злочин геноциду. Конвенція передбачає кілька механізмів, я спинюсь на них:

Перший механізм — переслідування винних осіб судами держави, на території якої вчинено злочин геноциду. В цьому випадку, аналізуючи історичні події, треба визначитись, де було скоєно злочин геноциду, чи на території держави Україну, чи держави СРСР. Відомо, що створена у 1917 р. Українська Народна Республіка була визнана рядом європейських держав. Вибудовуючи юридично-історичний ланцюг доказів, слід починати з подій 4 грудня 1917 року, коли більшовицький Сов-нарком передав у Київ підписаний Леніним Троцьким ультиматум Центральній Раді. Після чого протягом 1917–1920 рр. територію України скуповує більшовицька Росія. За Брест-Литовським мирним договором від 13.11.1918 р. Росія зобов’язується “..негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою і державами Четвертного союзу. Територія України без зволікань очищується від російських військ і російської червоної гвардії” (стаття VI договору). Росія, як одна із сторін, просто проігнорувала виконання підписаного договору. Такі дії міжнародним правом не допускаються. Можна вибудовувати такий юридичний ланцюг історичних подій до серпня 1991 р., коли була відновлена Українська держава. В цьому випадку суди Української держави вправі розглядати злочин геноциду, що стався на її території.

Якщо ж вважати, що СРСР була законним державним утворенням, то злочин геноциду — голодомору 1932–1933 рр. мав би розглядатись судами Російської Федерації, як спадкоємиці СРСР. Очевидність такого розгляду є слабкою гарантією, оскільки геноцид здебільшого інспірується органами державної влади або принаймні за їх мовчазною згодою, і вони легко можуть “нейтралізувати свої” судові органи. Розгляд справи у судах Російської Федерації щодо українського геноциду не дасть бажаного результату і буде необ’єктивним. Росія як спадкоємиця держави СРСР ніколи не буде зацікавлена у розгляді справи Українського геноциду.

Цей шлях визнання українського геноциду дуже важкий, оскільки виникають судові відносини між Україною і Росією. Враховуючи сьогоднішню політичну ситуацію, коли на найвищих державних рівнях України і Росії будуються добросусідські відносини (хоча в будівництві цих ві