Дні національної ганьби.

Іван Гель (Львів)

Дні національної ганьби

Рік України в Росії, рік Росії в Україні, ювілей В.Щербицького, день красної армії, закамуфльований під День захисника Вітчизни, 350-річний ювілей так званого возз’єднання... Всі гілки влади ще дотепер живуть в Українській РСР…

Сьогодні Україна проходить період національного приниження та ганьби. Хвиля злочинів кримінальних, скоєних правлячим режимом проти власного народу, накладається на хвилю цинічних злодіянь, що ганьблять честь та гідність українців.

У сімдесяті роковини страшного голодомору 1932–33 рр., що убив близько 10 мільйонів людей, режим змушує українців відзначати “рік Росії в Україні”. За злочини проти нашого народу, що не мають терміну давності і кваліфікуються як злочини проти людства, Москва ні вибачення не просить, ні репарацій не платить. Зате вирвала чергові поступки національними інтересами. За “рік України в Росії” народ поплатився половиною газотранспортної системи, яку з часом Москва проковтне повністю. Росія ще більше, ніж у попередні роки, заблокувала доступ товарів українського виробництва, як наслідок — різко зменшилися фінансові надходження. Водночас Москва посилила експансію російського капіталу й за відверто заниженими цінами, у чому їй сприяє “п’ята колона”, скуповує прибуткові, стратегічно важливі підприємства української економіки. На території України — від Луганська до Чопа — засилля російських ЗМІ, художньої та іншої літератури, музичної попси, функціонують тисячі російських шкіл, а Москва, нагнітаючи тиск, по суті, в ультимативній формі, домагається надання російській мові статусу офіційної.

Водночас обстеження рейдової бригади Всесвітньої Української координаційної ради показали, що не лише по всій території Росії, а навіть у прикордонних регіонах — колишній українській Слобожанщині — у Брянській, Курській, Воронезькій, Орловській, Білгородській областях та на Кубані, де компактно проживають сотні тисяч українців — немає жодної української школи, немає національно-культурного життя.

За “рік Росії в Україні”, який щойно почався, влада, очевидно, ще піддасться тискові й народ “заплатить” власною мовою та гідністю, ще відчутнішим сповзанням української економіки до колоніальної залежності.

У цьому ряді не менш ганебним є свідоме відзначання роковин В. Щербицького, який змінив П. Шелеста саме на хвилі чергового антиукраїнського шабашу. З подачі Федорчука та Щербицького брежнєвське політбюро інкримінувало П. Шелесту сповідування ідей українського буржуазного націоналізму, і його, по суті, етапували на заслання в Москву. Не хто інший, а Щербицький і Федорчук були ініціаторами кампанії арештів української інтелігенції в січні 1972 р. І документа, що обґрунтовував ці арешти — постанови ЦК КПРС “Про прояви націоналізму та посилення ідеологічної роботи в Українській РСР”. Ця постанова й стала “керівною і спрямовуючою” директивою в розгорнутій антиукраїнській кампанії під орудою Щербицького — Федорчука — Маланчука.

Добре пам’ятаю, бо ж хіба можна забути, як досвідчений садист-кадебіст, начальник Львівського управління генерал Полудень був в ейфорії від нового призначення: тепер Володимир Васильович наведе в Україні порядок. Можете розраховувати на максимум, а ми матимемо 15 років спокою, бо не буде ні розсадника зарази (це про мене), ні вашого заступничка (це про П. Шелеста). Ця кадебістська зловтіха стосувалася не тільки нас, уже ув’язнених. Тисячі студентів, викладачів вузів, учителів, науковців було репресовано — звільнено з роботи, недопущено до захисту дисертацій тощо. Трохи згодом “трійця” громила Гельсінкську групу. Ця антиукраїнська вакханалія тривала стільки, скільки Щербицький правив Україною, —17 (!) років. За його ж вказівкою тисячі українських шкіл перетворено в російські. По всій Україні діловодство переведено на російську мову. І ще одне: розвиток економіки під керівництвом Щербицького мав в основному енергоємний та сировинний характер, без закритих циклів виробництва. Це посилювало колоніальну залежність України і нагромаджувало ті проблеми, від яких українська колоніальна та енергозалежна економіка опинилася на межі розвалу й не спроможна вийти з кризи до цих пір. Україна перетворилася на гігантську етно- і психодробильну машину денаціоналізації нашого народу: сотні тисяч українців прихованими примусовими чинниками витісняли з України: на “стройкі комунізма”, лісоповал, в армію — на Північ, у Сибір, Середню Азію, Центральну Росію, а звідтіля сотні тисяч мігрантів заселяли Україну, отримуючи керівні посади, привілейовану роботу, позачергове житло, а заодно омосковлюючи Україну та знищуючи її український генофонд.

Політика збереження та утвердження старих російсько-більшовицьких імперських традицій в українській незалежній державі носить перманентний характер. Задля цього й задурманюють людей, зберігаючи старі червоно-фашистські “цінності” під прикриттям нових назв: не минув і тиждень після вшановування В. Щербицького, як українців знову зомбують “дньом красной армії”. Обурює відвертий цинізм, з яким нав’язують нам дату 23 лютого, свідомо принижуючи цим національну гідність та честь українця. Адже це не тільки не урочистий день, а день скорботи і пам’яті про мільйони жертв і мільйони злочинів, що їх накоїли банди російських червоноармійців. Згадаймо, що 23 лютого 1918 р. Лев Бронштейн-Троцький всього лише підписав наказ про створення червоної армії. Згадаймо також, чи має цей факт стосунок до України? Так, безпосереднє, але яке!

Саме за наказом Троцького і Леніна банди червоноармійців під командою шовініста Муравйова неспровоковано напали на молоду Українську державу і під Крутами розстрілювали юних захисників України. А вже через кілька днів, увірвавшись у Київ, зі звірячою лютістю убивали тисячі киян, винятково українців, і руйнували все, що носило дух українства. Може, “на честь” тих російських перемог і зобов’язують українців святкувати 23 лютого?

Саме ті ж банди, окупувавши Україну, злочинно знищили українську державність у 1921 р. і почали за наказом Троцького і Леніна нещадно грабувати Україну, буквально вимітаючи зерно, худобу, і інші продукти. Таким злочинним грабежем вони спричинили жахливий голод, під час якого загинуло близько півтора мільйона українців. То може, з цієї нагоди ми повинні відзначати 23 лютого?

Саме ці червоноармійські банди як інструмент окупаційної сталінсько-більшовицької системи мали пряме відношення до голодомору 1932–33 pp., і у якому мученицькою смертю загинуло не менше 10 мільйонів українців. Вони ж розкуркулювали і проводили депортацію сотень тисяч українських родин у тридцятих роках на Наддніпрянщині і стільки ж — у Галичині в 1939–41 та 1944–50 роках. Частини червоної армії налічували на території України понад мільйон офіцерів і солдатів. Вони були потужним механізмом політики геноциду, асиміляції та колоніального поневолення нашого народу. То, може, за це маємо відзначати день 23 лютого?

Червона армія має традиції злочинств не тільки на територіях поневолених народ в СРСР. Її “бойци” “героїчно” грабували, мародерствували, гвалтували й на усіх територіях окупованих народів за межами СРСР. Такі масові злочини скоєно в Польщі, Угорщині, Румунії, Австрії, Чехословаччині, не кажучи про Німеччину. Наприклад, видатний сучасний англійський дослідник Ентоні Бівор у книзі “Падіння Берліна. 1945” (монографія видана недавно) наводить лише зафіксовані статистичні дані, з яких видно, що всього за кілька місяців 1945 року в совєтській окупаційній зоні червоноармійці згвалтували понад два мільйони (!) жінок. Притому знущались і над “своїми” ж — дівчатами, вивезеними з СРСР на примусові роботи в Німеччину, та жінками, звільненими з концтаборів. Десятки тисяч збезчещених німкень на знак протесту покінчили з життям самогубством. Більшість згвалтувань, як і заведено в бандах це робити, були колективними — підсвідомо виявлялась психологія російського стадного здобичництва.

Офіцери і бійці червоної армії, навіть уже після перейменування на советську і претендуючи на зовнішню європейськість, за набутими традиціями продовжували поліцейсько-жандармські каральні функції.

У 1952 р. з протестом проти жорстокого соціального визиску і нестерпних умов праці повстали німецькі робітники. Вояки совєтської окупаційної армії криваво розстріляли берлінське повстання.

У 1956 р. проти комуністичної диктатури і совєтської окупації повстав угорський народ. І це повстання було потоплено у крові угорських патріотів: з лютою жорстокістю, тисячі розстріляно і почавлено танками просто на вулицях Будапешта та інших міст, тисячі замордовано в катівнях, а ще десятки тисяч опинились в угорських і совєтських концтаборах. Автору цих рядків з деякими довелось зустрітися в мордовських зонах у 1966, тобто аж через 10 років. Вони все ще були каторжанами.

У 1968 р. совєтські вояки задушили чехословацьку революцію, бо народи цієї держави прагнули будувати в себе не криваво-червоний тоталітарний режим російського зразка, а соціалізм з людським обличчям.

У 1979 р. совєтська армія окупувала Афганістан, наміряючись незабаром помити свій загарбницький чобіт в Індійському океані. Проте зав’язла. І протягом майже 10 років виконувала функції карателів. Її вояки знищили близько двох мільйонів афганців, у т.ч. сотні тисяч дітей.

Ще жорстокіше, з відвертою демонстрацією садизму, аби закріпити за людьми інстинкт вічного страху, діяли совєтські вояки стосовно власних громадян. У 1963 р. вони розстрілювали й чавили танками повсталих робітників Новочеркаська — своїх же батьків і матерів, братів і сестер.

У 1988 р. впритул розстрілювали мирну маніфестацію бакинців. Сотні азербайджанців було вбито, сотні арештовано — тоталітарний окупаційний режим не здатний був триматись без крові. Вже через короткий час у Тбілісі совєтські вояки саперними лопатами розсікали голови грузинських патріотів. У січні 1991 р., коли вже ніхто не сумнівався, що імперія в агонії і неминуче розвалиться, за наказом Москви спецназівці убивали литовців. Чи можна навіть тепер забути ті моторошні кадри телевізійної хроніки!

Ще кривавішу бойню “совєтскіє патріоти-бойци” прагнули влаштувати у Львові. Та пам’ять про УПА і страх надовго ув’язнути у новій партизанській війні призупинили їх від чергового злочину й пролиття крові. Зате в Ічкерії недорозвалена імперія і така ж недорозвалена армія здійснює геноцид чеченського народу.

Таким є далеко не повний перелік історичних фактів, за якими стоять мільйони злочинів. Отже, що спільного з ними має молода Українська держава? То чи не блюзнірством і не моральним маразмом є призначення “дня захисника Батьківщини” у день червоної армії?

Після референдуму 1 грудня 1991 р. і відновлення української державності майже мільйонний контингент військ Прикарпатського військового округу приймав присягу на вірність Україні. В’ячеслав Чорновіл, і автор цих рядків як керівники Львівської області були офіційними представниками держави у десятках військових частин підчас складання присяги. Вже тоді ми вимагали якнайшвидшої заміни бойових прапорів, зміни найменувань та нумерацій частин, що були на кшталт —14, 28 чи 127 краснознамьонная, ордена Леніна, Смоленская чи Воронєжская дивізія, армія або корпус тощо.

Ми порушували ці питання перед командуванням округу, міністром оборони, а В. Чорновіл — і перед Президентом. Однак усюди натикалися на глуху стіну нерозуміння і спротиву: офіцерський корпус, мовляв, хоче мати традиції, бо одна армія, наче амеба, ділилася на дві. Але які традиції успадковувало вже наше військо? — Традиції злочинів проти українського та інших народів. Про це об’єктивно свідчить усе вищесказане. Та навіть німецько-російська фаза II Світової війни і передвоєнні сталінсько-гітлерівські дипломатичні ігри переконливо довели, що з обох сторін війна була відверто агресивною, загарбницькою, а ніякою не вітчизняною, а два комунофашистських монстри воювали між собою за новий перерозподіл світу і тотальне поневолення, геноцид та грабіж завойованих народів і їхніх територій. Тож традицій такої армії не можуть бути шляхетними, творчими, благотворними. Мільйони злодіянь дали сотні мільйонів людських проклять. Загибель “Курська”, трагедія у Скнилові — це “постріли” тих проклять, їхня караюча енергетика тяжітиме над нашими людьми доти, доки військо залишатиметься “громовідводом” чужих злочинів і не заявить про свій катарсис та відмежування від них, Тож геть від Москви і красноармєйскіх “традицій”.