Хто вбив Ярослава Галана?

Хто вбив Ярослава Галана?

Близько 11 години ранку 24 жовтня 1949 року у квартиру відомого письменника по вул. Гвардійській, 18/10 у Львові ввійшли двоє молодиків. Під час розмови господаря з гостями один із них завдав Я. Галанові одинадцятьох ударів сокирою в голову, десять із яких були смертельними.

 

Наступного дня Ярослав Галан став великомучеником комуністичного режиму в Галичині – першим і єдиним. Культ Галана як “жертви людиноненависницької ідеології українського буржуазного націоналізму” комуністи підтримували перейменованими вулицями, пам’ятниками (чималий львівський монумент стояв на площі його імені; ще й тепер на площі Петрушевича можна побачити масивний бетонний фундамент), періодичним виданням “Пост ім. Ярослава Галана” (останній, двадцять четвертий випуск вийшов друком 1990 р.); діяв музей (у його квартирі на Гвардійській нині музей “Літературний Львів”), а біографію письменника та його памфлет “Плюю на папу” вивчали в школах. Натомість дотепні образи зарізяк із київського “Перцю” у вишитих сорочках і козацьких шапках із надщербленими сокирами, з яких капає кров, гадаю, пам’ятає багато хто. Ба навіть ще півроку тому мені пропонували купити сокиру, якою нібито вбили Я. Галана.

2002 р. в Ужгороді вийшла друком брошура професора кафедри кримінального права Національної академії СБУ Олександра Бантишева та декана юридичного факультету Ужгородського державного інституту інформатики, економіки та права Арвена Ухаля “Убийство на заказ: кто же организовал убийство Ярослава Галана?” Автори оприлюднили важливі документи матеріалів слідства й судів над виконавцями замаху на Я. Галана, які ставлять під сумнів загальноприйняту версію його загибелі.

Сталінське слідство встановило, що безпосередніми виконавцями замаху були оунівці Ілярій Лукашевич, вісімнадцятирічний студент Львівського сільськогосподарського інституту, та сімнадцятирічний Михайло Стахур. МДБ заарештувало І. Лукашевича лише через три дні. Вже під час першого допиту, який тривав від 12.00 28 жовтня до 12.30 29 жовтня, заарештований дав докладні свідчення про замах. Як зізнався І. Лукашевич, вказівку вбити Я. Галана він отримав від керівника Новояричівського районного проводу ОУН Романа Щепанського “Буй-Тура”. Сокирою орудував М. Стахур, але останніх п’ятьох ударів уже лежачому Я. Галанові завдав він, І. Лукашевич. (“Вопрос. Вами руководило чувство бандита-убийцы, которое присуще всем украинским националистам? Ответ. Я с этим полностью согласен”).

Протягом трьох днів І. Лукашевич і М. Стахур переховувалися в дружини пароха села Гряда (тепер Жовківського району) Галини Левицької – сестри Ілярія. 27 жовтня його заарештувало МДБ після того, як він відвідав клініку медінституту, щоб йому зробили операцію на гланди. Це мала полагодити Марія Лукашевич – ще одна рідна сестра Ілярія. І. Лукашевич дав слідчим свідчення про причетність до замаху не лише обох своїх сестер, а й пароха села Сороки – свого батька, двох братів, ба навіть письменниці Ольги Дучимінської та коханої дівчини. Всіх їх засудили: братів Лукашевичів – до розстрілу (виконано 4 січня 1951 р., попри те, що смертну кару тоді було скасовано, а І. Лукашевич був неповнолітнім), інших – до термінів ув’язнення від 10 до 25 років. Принагідно слідчі змусили І. Лукашевича підписати ще й свідчення про його причетність до вбивства Гаврила Костельника (одного з ініціаторів Львівського собору 1946 р. про ліквідацію унії) – І. Лукашевич нібито вказав Буй-Турові адресу Г. Костельника, та про співпрацю з розвідкою США.

М. Стахура МДБ заарештувало 8 липня 1951 р. зі зброєю в руках. Він повністю визнав свою вину. Суд над ним відбувся 16 жовтня 1951 р. Про важливість справи свідчить те, що обвинувачем виступив генеральний прокурор УРСР Руденко. О 21.00 М. Стахурові оголосили вирок про страту на шибениці. Через дві (!) години його повісили.

Р. Щепанського “Буй-Тура” схопили 22 червня 1953 р. Його, а також десятьох інших учасників підпілля судив Військовий трибунал Прикарпатського військового округу 5-13 жовтня 1954 р. Р. Щепанського звинуватили в смерті 93 і пораненні 17 осіб, а також у низці диверсій. Стратили його 10 березня 1955 року в Києві.

Криміналісти високої кваліфікації О. Бантишев та
А. Ухаль акцентували увагу на правових суперечностях розслідування та судів і недбалості кримінально-судової експертизи.

Блискавичний арешт І. Лукашевича свідчить, що в його оточенні діяв провокатор. Імовірно, ним був двадцятип’ятирічний Тома Чміль. Він перебував у ОУН із 1941 року. І. Лукашевич розповідав, що вперше відвідав домівку Я. Галана 8 жовтня 1949 р. саме в його супроводі. Але невдовзі Т. Чміль чомусь ухилився від участі в замаху – річ у практиці ОУН нечувана – і його замінив М. Стахур. А далі найцікавіше: 21 січня 1950 р. Т. Чміль прийшов у органи МДБ з повинною. Його відпустили, проте, як зазначено в матеріалах суду, він “продовжував утримувати злочинний зв’язок з бандитським підпіллям”. Отже, ще майже рік (щонайменше!) “Буй-Тур” діяв під пильним оком агента МДБ. Коли ж Т. Чміль виконав свою місію, його засудили до смертної кари разом із Лукашевичами.

Під час суду І. Лукашевич відмовився від своїх зізнань, що добивав лежачого Я. Галана. “Під час попереднього слідства, – заявив підсудний, – я дав свідчення про те, що завдавав ударів сокирою по тілу мертвого Галана, але це неправда. Слідчий ставив мені таке запитання, і я сказав йому, що завдавав ударів, щоб просто не сперечатися й викликати до себе більшу довіру з боку слідства”. Чи лише в такий спосіб хлопець сподівався викликати в слідчих співчуття до своєї персони?

З участю М. Стахура в замаху на Я. Галана також зрозуміло не все. М. Стахур зізнався, що сокиру отримав від мешканця села Сороки Мізака. Але Мізака навіть не допитали! Експертиза виявила сліди пальців на телефонному апараті, шнуром від якого зв’язали домогосподарку Євстахію Довгун. Експерти ідентифікували їх як відбитки руки М. Стахура. Проте оригінал висновку експертизи у справі М. Стахура відсутній. Замість нього є лише нотатка, що оригінал передали... до Москви. Крім того, І. Лукашевич стверджував, ніби безпосередній виконавець убивства – брюнет (М. Стахур був блондином). Отже, існують сумніви, чи він узагалі був у квартирі Я. Галана. Зрештою, автори брошури не впевнені, чи брав участь у вбивстві й І. Лукашевич. Про особливу увагу, яку каральні органи приділяли саме М. Стахурові, свідчать також факти участі в його процесі генерального прокурора УРСР і виконання вироку відразу після оголошення. Чи тільки через те, що його вважали безпосереднім виконавцем замаху?

І нарешті, особа домогосподарки Є. Довгун. Згідно з практикою підпілля ОУН, вона так само мала загинути як свідок вбивства. Проте її лише зв’язали. До речі, згідно з її свідченнями, не лише телефонним шнуром, а й шнуром від лампи. Проте О. Бантишев та А. Ухаль зауважили на фотографії місця злочину, що лампа ціла. Органи МДБ заарештували її 29 жовтня 1950 р. Свідчення Є. Довгун особливо суперечливі. Втім дівчина була перелякана. Намагаючись догодити слідству, вона підписувала все, що їй підсовували. Отже, якщо МДБ дійсно причетне до вбивства Я. Галана, то зрозуміло, чому вона залишилася живою. Автори брошури також не відкидають, що вона сама могла бути агенткою МДБ.

Чому радянська влада могла вирішити позбутися Я. Галана? Починаючи з 1940 р., він уперто домагався реабілітації своєї першої дружини Анни Ґеник, яку розстріляли 1937 року в Харкові. НКВС дав хід скарзі Я. Галана, проте відповіді той так і не отримав. А що, власне, могли йому відповісти? Що її, студентку Харківського медичного інституту, засудили до розстрілу за зв’язок з “иностранным подданым” Я. Галаном…

Натомість цивільним органам радянської влади на Львівщині від Я. Галана діставалося за бруд на вулицях, збої в постачаннях води, хліба й руху трамваїв (на засіданні наради господарського активу Львова 27 лютого 1947 р. письменник вигукнув “Ганьба вам!”), а особливо за політику російщення. Своєю чергою партійні функціонери оскаржували його “буржуазне” виховання. “Я знаю, – виправдовувався якось Я. Галан, – що справедливість вимагає звертатися до росіян по імені та по батькові. Але ось я живу в СРСР майже дев’ять років, пам’ять мене все ще не підводить”. А взагалі Я. Галан мав різку вдачу. Незадовго до загибелі його звільнили з посади кореспондента газети “Радянська Україна”. Крім того, близько двох років він вів уперту боротьбу за свою п’єсу “Під Золотим Орлом”, яку заборонила цензура (Я. Галан називав Головліт СРСР “тубільчим Комітетом розправи з мистецтвом”).

Що більшовицькі агітатори були великими майстрами влаштування всіляких агітаційних шоу – загальновідомо. Особливо дискредитувати УПА могло вбивство знаного письменника та журналіста. Відомо, що 1945 р. НКВС заслав у підпільну мережу ОУН-УПА агента, який запропонував ліквідувати Максима Рильського (див. інтерв’ю з
В. В’ятровичем від 28 липня цього року). Ймовірно, такий сценарій міг повторитися й 1949 р. На допитах “Буй-Тур” засвідчив, що наказ ліквідувати Я. Галана він отримав від осіб, яких особисто не знав. Хто ці люди – не встановлено. Водночас відомо, що вище керівництво УПА не було причетним до замаху на Я. Галана. А численні слідчо-судові суперечності дають підстави здогадуватися, що зовсім юні І. Лукашевич і М. Стахур стали жертвами провокації, за якою проглядається похмура тінь молоха МДБ.

Фото: Б. Міндель, із книги
“Львів: архітектура, пам’ятники”, Київ, 1985

Ігор Чорновол



Оригинал статьи: http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/10/20/18959/